Формування методу

а). визначення етичних категорій. Діалог “Лахес” – про мужність. М. – це окремий вид доброчинності, а тому йому має передувати загальне визначення доброчинності - інакше ми не зможемо комусь порадити як її придбати.

Лахес – “мужній той, хто не втікає від ворога”.

Нікій – це знання про небезпеку. як певна мудрість

Сократ – має бути дещо спільне для усіх випадків: на війні, у хворобі, у державних справах. Це те, що охвачує усі окремі види мужності.

Сократ висуває в якості умови судження та мислення свободу думки від протиріччя. Закони логіки у той час ще не були сформульовані – а Сократ у діалогах Платона їх уже використовує. Така умова – це однозначне розуміння термінів та суджень, що єдине має доказову силу.

Отже, доброчинність – це мужність, володіння собою, справедливість і т.д. Та чи ми погоджуємося з цим, Лахес?

“Лахес” – не дає остаточного рішення, але чітко розділяється родове поняття на складові види, видові поняття.

б). діалектика Сократа. Диалог “Гиппий Больший” – тут більш досконало, аніж у “Лахесі” підкреслюється, що ціль діалектичного дослідження – визначення прекрасного як сутності досліджуваного, загальної для всіх її окремих випадків.

Гіппій: прекрасна дівчина

Сократ: не що прекрасне, а що таке прекрасне саме по собі, дякуючи якому усе інше стає прекрасним: камінь, дерево, людину, бога.

Тут формулюється думка про те, що визначення поняття – це визначення сутності предмету, що розглядається, а сама сутність розуміється як тотожність у багатоманітності, що змінюється.

Платон у діалозі “ Бенкет” дає характеристику поняття “прекрасного”, яке є трансцендентним перебуванням “ідеї2 прекрасного поза предметним світом, у якому воно проявляється.

в) перша книга “Держави” Платона це пояснення поняття про “справедливість”.

Кефал: говорити правду і віддавати те, що взяв

Сократ – іноді це справедливо, іноді ні.

: справедливий є корисним для друзів і шкідливий для ворогів.

Але кого можна вважати друзями, а кого ворогами?

Сократ дав поштовх до розвитку вчення про загальне поняття. Сократ не пройшов шлях до вияснення діалектичної функції загального поняття тому, що він був зосереджений на області етики.

Сократ ставить питання так, що вони приводять відповіді супротивників до явного протиріччя. Тоді Сократ направляє думки противника так, щоби підвести його до того, що Платон називає “ бачити єдине у множині чи множину в єдиному”.

Це подвійний шлях діалектичного процесу у Платона й Аристотеля. У цілому ж це позитивна діалектика з елементами негативної діалектики.

Остання проявляється у тому, що Сократ, після того як противник дає відповідь на поставлене питання, задає йому нові питання з таким розрахунком, щоби нові відповіді увійшли в логічне протиріччя з відповіддю на перше питання. Помітивши це, супротивник поправляє себе. Та Сократ піддає цю поправку новому випробуванню – «обличению» - і знову виникає протиріччя між минулим визначенням та новою відповіддю. Як результат – істинне визначення не досягається, але спростовується цілий шерег хибних думок.

Висновок: у бесіді досягається психологічний ефект:інтелектуальний страх та збентеження; діалектичний результат – щоби досягти істини, треба пройти через ворота пртиріччя.

Себто, протиріччя не є виразом істини, а лише необхідна умова наближення до неї через усунення помилки. Протиріччя – стимул для подальшого дослідження.

Предметом знання – має бути те, що доступне доцільній діяльності людини (її душа). Тоді головне завдання пізнання – самопізнання. Незнання – це погана дія, досконале знання – мудрість.

Ціль філософського вчення Сократа – допомогти людям, щоби вони знайшли “самих себе”. Тому з іронією тісно пов язана маєвтика, яка має допомогти слухачам отримати нове знання як основу істинної доброчинності.

Ціль методу Сократа – знайти моральну основу окремих випадків людської поведінки. Цьому допомагала специфічна індукція. Яка, виявляючи загальних рис різних випадків людської поведінки, мала досягти того загального, яке можна було би вважати загальною моральною основою людської поведінки взагалі.

Увесь процес закінчувався дефініцією – визначенням, яке понятійно фіксувало загальне, отримане за допомогою індукції. Цю дефініцію, за Сократом, необхідно піддати новій іронії, а якщо загальне знову буде мати певні протиріччя – сформувати, таким же шляхом, нову дефініцію.

Таке знання стає джерелом суб єктивної (понятійної) діалектики, тому воно й отримало подальший розвиток у послідовного ідеаліста античності Платона та представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.

Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений ідеалістичним філософом античності Платоном і високо оцінений представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.

2. Вчення Платона про ідеї, суспільство та державу.

Творчість Платона (427-347 до н.е.) має три етапи. Початком першого є смерть Сократа – Платон створює перші діалоги й трактат “Апологія Сократа”. В діалогах завжди присутня особа Сократа, який говорить з ким-небудь із афінських громадян. В діалогах Сократ “не повчає”, а, як правило, задає питання тому, хто вважається знавцем предмету. Доцільними питаннями Сократ змушує свого партнера однозначно формулювати свої думки. У той же час, ми бачимо, що у відповідях партнера міститься багато “протиріч” і дурниць. Сократ же послідовно, зважуючи усі “за” і “проти”, робить певний висновок. Діалоги першого періоду творчості Платона, який закінчується приблизно зі заснуванням Академії, як правило, не виходять за межі філософських поглядів Сократа. Це говорить про те, що він лише після смерті вчителя глибоко проникає у смисл вчення Сократа.

Другий період – це зміна способу філософування Платона. Він відходить від власного сократичного “етичного ідеалізму” й закладає основи об єктивного ідеалізму. У цей період Платон дає цілісний позитивний виклад своєї системи. Краще за все це представлено у роботі “Закон”, де його філософські, політичні, етичні й естетичні погляди об єднуються в єдине ціле.

Велику увагу у цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін “діалектика”, прирівнюючи цей метод до тертя дерева об дерево, яке врешті решт призводить до виникнення іскри пізнання.

Третій період – це діалог “Парменід”, в якому Платон переоцінює своє розуміння ідеї, раціоналізує його, надаючи характер спільності.

Вчення про ідеї. Матеріальний світ, що нас оточує і який ми пізнаємо своїми відчуттями, є лише “тінню” і є похідним від світу ідей. Усі явища і предмети матеріального світу виникають, гинуть, змінюються (тому не можуть бути істинно сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. Себто, вони - це істинне, дійсне буття, і єдиний предмет істинного пізнання.

Платон пояснює, напр., подібність усіх столів, існуючих в матеріальному світі, наявністю ідеї столу у світі ідей. Усі існуючі столи – лише тінь, відблиск вічної й незмінної ідеї столу.

Ідеї – істинні сутності, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього, об єктивні, матеріальний світ їм підкорюється. У цьому – ядро об єктивного ідеалізму Платона.

Ієрархія ідей – найвищою є ідея краси і добра. Пізнання чи досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідоцтвує про повноцінне життя. Найбільш повно вчення про ідеї розроблено в роботах 2-го періоду: “Бенкет”, “Закон”, “Федон” і “Федр”.

Вчення про суспільство та державу. Це діалог “Закон” (“Політея”) 2-го періоду та “Закони” 3-го періоду. Держава виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити виконання своїх головних потреб. Та Платон не вивчає реальний суспільний процес, а конституює теорію ідеальної держави, як наслідок свого об єктивного ідеалізму.

Ідеальна держава це суспільство трьох соціальних груп: правителі – філософи, стратеги – воїни, виробники – ремісники і землероби. Ці три прошарки відповідають ієрархії душі: вища частина – розум, середня – воля і благородні бажання, нижча частина – чуттєвість та потяги.

Трьом прошаркам відповідають також три основні благочинності:

a. мудрість – доброчинність правителів та філософів;

b. хоробрість – доброч. воїнів;

c. поміркованість – доброч. народу;

d. справедливість стоїть над прошарками, себто є “державною” доброчинністю.

Етика Платона побудована, виходячи з ідеалістичного розуміння душі. Її основою є усвідомлення вроджених доброчинностей, характерних для окремих суспільних прошарків. Виконання цих чеснот веде до справедливості. Окрім цього Платон підкреслює значення набожності й поваги до богів. Місце, яке займає релігія в соціальних концепціях Платона. визначено вже в його ієрархії ідей, так як ідея набожності стоїть дуже близько до ідеї добра і краси.

Форми державного устрою: 1 група – прогресивні форми ( ідеальна держава, аристократична республіка); 2 група – регресивні форми: (а) - тимократія- влада деяких особистостей, заснована на військовій силі, себто на доброчинностях середнього прошарку; б) – олігархія – влада кількох особистостей, що спирається на торгівлю, яка тісно пов язана з низькою, чуттєвою частиною душі; в) – демократія – влада натовпу, неблагородного демосу; г) – тиранія – диктатура, спрямована проти аристократії.

Соціальний смисл утопії Платона. Досліджуючи негативні типи держав, Платон дійшов висновку, що головною причиною псування людських суспільств – влада матеріальних інтересів, їх вплив на поведінку людей.

Платон приділяє багато уваги воїнам та філософам, оскільки вони зайняті управлінням та військовою справою, вони володарюють, вимагаючи покори й не змішуються з тими, ким управляють. Філософи вимагають від стражів, щоби ті, як собаки допомагали їм пасти “стадо”, але не стали вовками, що нападають на овець.

Воїни не тільки захищають державу (це їх особлива функція), вони мають здатність підніматися на більш високу сходинку моральної чесноти.. Деякі з них можуть після необхідного перевиховання та стажування стати правителями-філософами. Та для цього замало самого виховання – треба мати відповідний твердо встановлений устрій життя, який можуть визначити лише правителі-філософи. Себто, сам устрій житла та права на матеріальні блага не повинні стати перешкодою для високого морального життя воїнів, їх ставлення до людей свого та ін.класів. Вони не мають права на власне житло та речі – лише те, що мінімально необхідне для життя та виконання своїх функцій у державі.

Жінки також можуть бути воїнами, оскільки природа чоловіків і жінок одна. Вони ж і найкращі жінки для воїнів. Їх об єднання можливе лише для народження дітей, який забирають у матерів, віддаючи на розсуд правителів: слабких залишають помирати, а сильних віддають годувальницям. Пізніші матері також їх годують, але не знають чиї це діти. Усі чоловіки вважаються батьками усіх дітей, а жінки - спільними жінками стражів.

Така спільність – це постулат для досягнення вищої форми єдності у державі (як і спільність матеріальна), оскільки будь-яка різність почуттів руйнує єдність держави (одні говорять “це –моє”, а інші “це – не моє”). В ідеальній державі більшість людей говорить стосовно одного і того ж однаково: “це-моє” чи “це- не моє”.

Виховання виконує соціальну функцію в ідеальній державі й спрямоване на стражів та правителів. Це: гімнастика – тілесне виховання; навчання письму, читанню; вивчення арифметики, геометрії, астрономії та теорії музики.

Тим же стане правителем, необхідно вивчати філософію, особливо діалектику.

3. Вчення Аристотеля про державу, та суспільство. Сутність пізнання. Етика.

Аристотель народився у 384 р. до н.е. у м. Стагіра. Його батько був придворним лікарем, тому син отримав глибокі знання й у 17 р. йде з дому в Афіни, де стає учнем Платона. В Академії він розвиває свої творчі здібності протягом 20 років, поступово “самовизначаючись” і займаючи критичну позицію відносно основних положень Академії й Афіни.

Після 30 р. подорожувань він повертається в Афіни й засновує власну школу в афінській Лікеї. Тут під час прогулянок він викладає своїм учням проблеми філософії, питання природничих та суспільних наук. Тому школу Аристотеля називають перипатетичною (перипатео – прогулююсь).

Аристотель є творцем найбільш об ємної наукової системи античності, яка спиралася на емпіричний матеріал як сфери природознавства, так і сфери суспільних наук, який систематично накопичували його учні. Він створив нові наукові напрямки, разом із учнями систематизував науки, визначив предмет і методи окремих наук. Написав більше 150 наукових праць і трактатів.

Велику групу представляють роботи, присвячені проблематиці суспільствознавства. Сюди відносяться етичні, політичні, естетичні трактати – “Політика”, “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Риторика”, “Поетика”.

Позиція Арстотеля стосовно розвитку й організації суспільства, вчення про державу виходить із пізнання існуючої дійсності (політичного устрою шерегу грецьких полісів).

Основою його соціальних поглядів була характеристика людини як суспільної істоти. Життя у державі, яку він розуміє як спільноту общин, а общину як розвинуту родину, є природною сутністю людини. Себто, він переносить устрій родини на державу. Рабовласництво він вважає природним станом суспільства, поскільки вважає, що деякі істоти з самого народження мають тенденцію бути у підкоренні іншим, останні ж – володарі.

Суспільство вільних людей складається, за Аристотелем, із трьох основних класів громадян. 1 – дуже багаті, 2- їх протилежність дуже бідні, 3- знаходяться поміж ними. Вкрай бідні, себто вільні ремісники, які працюють за плату, є громадянами “другої” категорії. Велике багатство він вважав результатом “протиприродного способу” набуття достатку. Цей спосіб “гидкий людському розуму й державному устрою”. Для позитивний стан держави особливий вплив має середній прошарок. Ці прошарки дійсно були опорою грецьких рабовласницьких держав в епоху найбільшого розквіту.

Поняття “держава” і “суспільство” Аристотель ототожнює. Сутність держави Аристотель вбачає у політичність спільності людей, які об єдналися для досягнення певного блага. Досягнення ж щастя індивіда можливе тільки через державу. Аристотель розрізнює три хороші й три дурні форми держави, які виникають як деформація хороших. Хороші – це монархія, аристократія, політея. Погані – тиранія (виникає як деформація монархії), олігархія (деформація аристократії), демократія (деформація політеї).

Основними завданнями держави Аристотель вважав запобігання завеликого накопичення багатства громадян, надмірного зростання політичної влади особистості й утримання рабів у покорі. Він відкидав спекулятивну “ідеальну державу” Платона. Ідеальним він вважав державу, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості рабовласників. Рабів і вільну бідноту він вважав політично безправними. Інші вільні громадяни (імущі) зобов язані приймати участь у справах держави.

Ідеал держави, за Аристотелем, - суспільство, яке спирається на приватну власність, на знаряддя праці, землю й рабів. Тут, власне, йдеться про ідеалізацію афінської держави часів Перикла.

Етика. Розумінні Аристотелем державного устрою тісно пов язане з його поглядами на мораль. Тут він близький до Платона й Сократа. Та на відміну від Платона він обгрунтовує свої моральні принципи положенням людини у реальному суспільстві і його відношенням до держави. Держава вимагає від громадянина певних доброчинностей, без яких неможливо досягнути позитивного стану суспільства.

Доброчинності Аристотель поділяє на дві групи: 1 – діаноетичні (розумні) доброчинності. Вони відносять перш за все до інтелектуальної та розумової діяльності. 2 – вміщує етичні доброчинності, які відносяться до характеру людини. Доброчинності першої групи виникають шляхом навчання, другої – є результатом звички. Якщо йдеться про поведінку людини, то Аристотель бачить гарантію доброчинного життя в ухиленні від крайнощів. Він відкидає надмірне збагачення, надмірну владу, надмірну розкіш. І у той же час відкидає й ідеал надмірності бідності, й відречення від матеріальних благ. Основу благополуччя й урівноваженого життя він вбачає в поміркованості.

Через усю етику та політику Аристотеля проходить принцип активної діяльності людини. При цьому Аристотель відкидає зусилля, спрямовані на отримання влади та насолод. Життя, в якому переважають такі цілі, він називає паразитичним і характеризує його як “тваринне”, що свідчить про “рабське мислення”. Життям, прийнятним для вільного громадянина він вважає практичне життя, себто наповнене політичною діяльністю чи теоретичною, наповненою пізнавальною діяльністю й міркуваннями. Недостатньо знати, що є доброчинність, слід діяти й жити згідно з нею. Лише це забезпечує задоволення й благо.

Боротьба Сократа, Платона й Аристотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона визначилася на розв’язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму й реалізму.

4. Філософія елліністичного та римського періодів.

Це період кризи рабовласництва, ІІІ період давньогрецької філософії. Злам IV-ІІІ ст. до н.е. – це період, коли досягає кульмінації криза вільних грецьких полісів. Поразка у Ламійській війні стала кінцем вільного політичного життя у континентальній Греції. Поступово міста потрапляють під владу Македонії, а пізніше Риму – у 146р.до н.е. створено римську провінцію Ахея.

Занепад економічного та політичного життя відбивається у грецькій філософії. Зусилля, спрямовані на пізнання об’єктивного світу (Арістотель), активна участь у політичному житті, які були притаманні грецьким філософам, поступово заміщуються індивідуалізмом, етизуванням та моралізуванням, або ж скепсисом та агностицизмом. Якщо у Сократа це соціальна етика (бо людина існує всередині полісу), то еліни – це відхід від політики та громадянських справ, що стає передумовою доброчесного життя. А для стоїків основною є етична проблематика, проповідь незворушності, відстороненості від бід і радощів життя. Із часом цікавість до філософського мислення різко спадає, а на зміну приходить період містики, релігійно-філософського синкретизму, християнської філософії. Це замикання особи (одиничного) на себе, етико-релігійна проблематика (щастя – сенс життя).

1. Епікуреїзм – це старіння, втома культури.

Його засновник Епікур (342-271ст. до н.е.) – послідовник Демокріта, який доповний та розвинув його вчення.

Він визняє, як і Демокріт, існування пустоти- як простору для руху атомів. Але, на відміну від Демокріта, який виходить із принципу детермінізму (атоми рухаються лише прямолінійно), Епікур припускає і визнає існування певного відхилення від прямолінійного руху (паренклітичний рух).

Якщо для Демокріта – випадковість є необхідністю, що призводить до фаталізму, то Епікур визнає об’єктивне існування випадковості. Себто, атоми можуть рухатися, відхиляючись від заданої траєкторії. Цей фізичний атомізм він переносить на суспільство, що призводить до виділення проблеми взаємозв’ язку свободи та необхідності. Тому людині відкривається можливість вільного (не визначеного природною необхідністю) вибору.

Етика та теорія пізнання Епікура - сенсуаліст у теорії пізнання, так як вважав, що в основі будь-якого пізнання лежать відчуття, які виникають, коли відділяються відблиски від предметів, що існують об’єктивно, та проникають у наші органи чуттів. Природознавство для нього існує для того, щоби розвіяти страхи й марновірство, які мішають людині насолоджуватися життям. Себто, знання – це знання про те, що боги, якщо існують, то не втручаються в долі людей. Отже, головною передумовою будь-якого пізнання є існування об’єктивної реальності та її пізнаваність за допомогою відчуттів.

“Якщо ти відкидаєш усі відчуття до єдиного, тобі не буде на що посилатися, навіть, коли ти вважаєш, що деякі з них неістинні”.

В етиці Епікур виходить із індивідуалістичних позицій. Людина для нього це істота, яка відчуває й її відчуття складають головну суть критерію моралі.

Вище благо – насолода (гедонізм). Полягає воно в задоволені природних потреб людини та досягненні певної душевної рівноваги – спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонії).

“Для плоти пределы наслаждения бесконечны, и время для такого наслаждения нужно бесконечное. А мысль, постигнув пределы и конечную цель плоти и рассеяв страхи перед вечностью, этим самым уже приводит к совершенной жизни и в бесконечном времени не нуждается. При этом мысль ни наслаждений не чуждается, ни при исходе из жизни не ведет себя так, будто ей чего-то еще не хватило для счастья». (Діоген Лаертс.с439).

Принцип насолоди має вплив і на соціальні погляди Епікура. Він вважає, що суспільство є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, що не будуть заважати одне одному. Справедливість – це дотримання цього закону.. Епікур, певною мірою, випереджає теорію суспільної угоди.

Мудрій людині Епікур радить відійти від політичного та суспільного життя, замкнутися у приватному житті – це типовий прояв індивідуалізму епохи еллінізму як втеча від складних проблем сучасного їм життя.

2. Скептицизм. Кінець Ivст. до н.е. – Піррон. Це концепція відмови від можливості дійти до істини, яка стає програмою.

Основа конц. – утримання від судження (епохе), заперечення догматів усіх шкіл, будь-яких доказів та пізнання. Основою щастя тут є стан спокою чи атараксія.

3. Еклектизм – це один із проявів занепаду грецького філософського мислення. Це механічне поєднання окремих, часто досить неорганічно відірваних частин окремих філософських систем. Але це не просте поєднання, а визначений концептуальний підхід на основі глибокого знання окремих поглядів (ті знання, що є корисними). Більше скептицизм був поширений у Римі. Його представники: Цицерон та ін. – істинні енциклопедисти своєї епохи.

Римська філософія.

Це занепад, руйнація соціуму. Загальний занепад моралі, це руйнація розумності життя, й тому мудрець прагне звільнення від влади зовнішнього світу через гальмування чуттєвих бажань та пристрастей.

Р.Ф. – формується під впливом грецької: три напрямки (стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм).

1. Стоїцизм. Сенека (4 до н.е.-65 н.е.) та імператор М.Аврелій (121-180). Сенека виходить із того, що все у світі та всесвіті підкорюється владі строгої необхідності. Бог – іманентна, правляча сила, володарює над розумом. Центром його вчення є принцип згоди з природою та принцип підкорення людини долі.

Він відкидає тяжіння до накопичення багатства, почестей та посад, але сам мав усе це. Аргументи Сенеки проти закидів ворогів – “Трактат про щасливе життя”: “... все философы говорят не о том, как живут сами, но о том, как должно жить. Говорю о добродетели, но не о себе и воюю против грехов, а это значит и против своих собственных: когда их одолею, буду жить как надо».

Ідеал мудреця: свобода від пристрастей (апатія). Ідея самоцінності особи – соціальний стан та походження важать мало, головне – мудрість людини. Вона єдина поділяє людей на мудрих та дурнів. Цю ідею сприйняло християнство.

2. Епікуреїзм. Тіт Лукрецій Кар (95-55 до н.е.). Трактат “Про природу речей”. Він висуває сумнів щодо можливості осягнення істиеи, здійснення ідеалів. Розробляє та поглиблює думки Демокріта та Епікура, обгрунтовує відхилення від прямолінійного руху рух атомів. Якби такого відхилення не було, все падало б у глибини пустоти, як краплі дощу, і природа нічого не створила б. Саме вільний рух атомів є причиною виникнення часточок, які створюють різноманіття речей у світі.

Як і Епікур, Кар вважає, що суспільство виникає як взаємна згода людей.

Виступає проти віри в Бога, так як виникнення світу спричинене природними причинами. Віра в богів – це природній страх та незнання причин.

Етика – засіб досягнення щастя пізнання. А щастя – це епікурейські принципи спокійного та щасливого життя.

Зникає епікуреїзм, який був вершиною матеріалістичних тенденцій у римській філософії, після офіційного прийняття християнства. Але він став ланцюгом між матеріалізмом давньогрецьких стоїків та матеріалістичними течіями філософії Нового часу.

3. Скептицизм. Секст Емпірик (200-250) – систематизує аргументи щодо пізнаванності світу, висуває вимогу “утримання від судження”.

4. Неоплатонізм: Плотін, Ямвліх, Прокл. Систематизують вчення Платона, поєднуючи його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови життя. Розум (Нус), який Єдине створює через еманацію, не що інше як світ ідей Платона. Світова Душа – упорядковує світ, надає йому сенсу. Видимий світ – це викривлена копія ідей Розуму, суміш добра і зла, джерелом яких є неоформлена матерія. Та зло може оволодіти людиною.

Це крах античності й прихід християнства, яке допомогло достойно померти соціальному організму античності та подарувало їй дві принципові ідеї:

- любові, як основи моральних відносин між людьми;

- ідею моральної рівності перед Богом.

Християнство через варварів, які зруйнували Римську імперію, потрапило до європейської цивілізації й запліднило її.

Тема 5. Середньовічна філософія.

Дата добавления: 2014-01-05