Вестфальский мир и новая система международного баланса сил

План

План

1. Характерні риси середньовічного способу філософування.

2. Патристика. Схоластика.

3. Філософія Августина і П.Абеляра.

4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму. Номіналізм та реалізм.

1. Характерні риси середньовічного способу філософування.

Середньовічна філософія являє собою тривалий відрізок в історії європейської філософії, який безпосередньо пов язаний з християнською релігією. Саме цим і визначається зміст і спрямованість середньовічної філософії, яка відрізняється від античної та наступної філософії Ренесансу.

Усі спроби змінити тогочасні суспільні умови терпіли поразку, залишалося лише вірити й надіятися на диво, на допомогу “божого спасителя” та його надприродні сили. Цю віру принесла нова релігія – християнство, яка окрім усього звернулася ще й до усіх людей без їх національних відмінностей та суспільних прошарків, як рівних перед Богом. Християнство було визнано офіційною державною релігією Римської імперії на Халкидонському соборі у 451 році, а визнано за часів правління Костянтина Великого (306-337).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального суспільства, який не визнає особи. Перейнявши від античності культуру в цілому як і християнство, європейський феодалізм отримав релігію, зорієнтовану на самостійність особи, наділеної свободою волі. Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджувалася як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного Бога. Боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог є істинним буттям, він створив світ з нічого, тому природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність і стає символом божественної премудрості. Бог – єдиний, незмінний, неподільний, тоді як природа – множинна, подільна, рухома й існує завдяки Богу.

Себто, релігія задавала проблематику й загальну модель вирішення проблем, тим самим звужуючи межі філософування. До того ж середньовіччя ще не мало особи, яка би потребувала філософського світогляду. Тому розвиток у лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення. Він відбивав внутрішні складності та протиріччя соціального та духовного процесів того часу.

Особливості християнської філософії полягають у тому, що вступивши у дискусію з античною філософією, вона мала відповідати аргументами на аргументи. І, таким чином, шляхом “заперечення” в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Отже, у цей час ще не існувало світської філософії, носіями ж філософії були служителі церкви, які проповідували догматизм, авторитаризм та традиціоналізм.

2. Патристика. Схоластика.

Патристика – (лат. pater – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) ІІ – VIIст.

У період розпаду Римської імперії розум був безсилий що-небудь змінити. І тому система раціонального доведення відступає назад, надаючи перевагу релігії та містиці, щоби прийняти нові християнські цінності засновані на вірі.

У цей період формуються три основні тенденції:

1- повністю відкидається антична освіченість та філософія, надаючи місце божественному одкровенню (істинне виходить з нього). Це, наприклад, Тертуліан, філософ, юрист, теософ: “Вірую, бо це абсурдно”, що є одним із основних принципів патристики – примат віри над розумом. Себто, це теза про несумісність філософії та релігійної віри, яка виражає зміст і сенс його вчення, в якому істинність віри є абсолютно іншою, ніж істинність розуму, ніж істинність матеріального світу.

2 – антична філософія приймається позитивно як інструмент пізнання бога, напр., гностицизм, який предтечею зародження середньовічної християнської філософії. Особлива його риса – дуалістичне пояснення світу, боротьба світла і темряви, добра і зла, що має універсальне, космічне значення. Зло походить від матерії, добро – від бога. Інша суттєва риса – містика, несвідоме, екстатичне злиття з богом та іншими надприродними силами та явищами.

3 – посередині між цими крайностями знаходяться прибічники гармонійного співробітництва поміж “божественною” та “філософською” мудрістю у процесі визнання первинності божественного принципу (Августин, Псевдо-Діонісій).

Схоластика це період розвитку середньовічної філософії з XIIІ – XVст. Термін походить від лат, scholastikos – учений, шкільний. Це філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

У цей період філософія викладалася в монастирях і була шкільною мудрістю, звідси і назва – “схола”. Пізніше слово набуло негативного значення – відірваність мудрості від життя. У схоластичній філософії мова йде не про знаходження істини, яка вже дана в одкровенні, а про те, щоби викласти і довести цю істину за допомогою розуму, себто філософії. Звідси витікає три цілі: 1 – проникнення в істини віри розумом й наближення їх змісту до мислячого духу людини; 2 – за допомогою філософських методів надати систематичної форми релігійній та теологічній істині; 3 – застосовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин.

Схоластика, особливо її розвинута форма – томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум, оскільки знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православя, які розійшлися у ХІІ ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ ї домінує патристика. Цим зумовлено те, що наука сформувалась саме у Західній Європі.

3.Філософія Августина (апогей патристики). П.Абеляр.

На думку Августина, котрий пристосовує платонізм для розбудови християнської теології, світ ідей Платона не що інше як думки Бога, що передують акту створення світу. Якщо у Бога ідеї передують речам, то в людині вони слідують за речами, себто, пізнаючи речі, людина проникає у думки Бога.

Що до історії, то Августин розвиває лінійну концепцію (греко-римська культура – це циклічне уявлення про історію): історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець ( друге пришестя і страшний суд). Це есхатологічна концепція, оскільки визнається кінець історії. Дякуючи Августину, в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне у минуле.

Спадщина Августина – це скарбниця думок, що стала не лише перехідною ланкою поміж античністю та середньовіччям, але продовжила свій вплив на філософську рефлексію наступних епох, зокрема на філософсько-антропологічну проблематику. Августин вперше вводить у християнську теологію термін “особистість” як три іпостасі чи “смислові прояви” Особистості Бога (Пам’ять, Інтелект та Воля). Саме суб єктивні прояви Духу в душі, у процесі складного внутрішнього діалогу поміж людиною та її Творцем, забезпечують пам ять, інтуїцію та передчуття.

Греки ще не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного – для них особа виявляла себе через дію. І лише християнство не тільки відкрило, але й розбудувало цю духовну особу.

У “Сповіді” Августина вперше зазвучало проблема людини не як абстрактної сутності, а як особистості з її конкретними станами душі, здатної вірити, переживати та пізнавати; вести внутрішній діалог з Богом. Усвідомлення знімає протиріччя між людською та божественною волею, у результаті чого особистість реалізується тою мірою, якою у ній проявляється сакральне, що удосконалює людську самість. Особистість Августина – це стан душі, переповненої сумнівами та сподіваннями, це боротьба, що відбувається у свідомості автора.

Віра стає для Августина способом розуміння – філософування у вірі. Оскільки віра це прерогатива конкретного розуму, конкретної особистості, яка прагне істини, вона стає реальним зв язком поміж істиною(Богом) та людиною. Фундаментальну роль у конституюванні особистості відіграє час, який Августин ототожнює з думкою, і який є трансцендентальною структурою у переживанні особистості, поскільки він є представником сакральної вічності, що відкривається людині через присутність в її душі божественного першообразу. А думка відносить час до вічності, вписуючи людську душу в сакральний вимір.

Августин аналізує час, виходячи із структури внутрішніх, суб єктивних, переживань, говорячи про те, що час існує лише у духовному світі людини і структурно пов язаний із: чеканням, спрямованим у майбутнє, увагою, пов язаною з сучасним та пам яттю, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам, душа “конституює” час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі.

Щодо можливості існування минулого, якого вже немає, та майбутнього, якого ще немає, то Августин стверджує: “ якби ніщо не проминало, то не було б і минулого часу; якби ніщо не наставало, то не було б і майбутнього часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього”. А сам час теперішній, “ якби був завжди теперішнім і не пропадав у минувшину, то не був би вже часом, а був би вічністю”, оскільки вічність завжди теперішня.

Вимірюємо ж ми не звуки, а враження, які залишаються від них у нашій душі (пригадування, споглядання та очікування). Тоді минуле й майбутнє наявні у теперішньому як образи, що завжди присутні у нашій душі, як напр., наші спогади про дитинство.

“Сповідь” Августина – це звернення душі до Бога, це пошук основи власної особистості через підтримку та погодження своїх думок із вищою Особистістю.

Ідея “конституювання” часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських концепціях ХХ ст. – феноменології та екзистенціалізмі.

П’єр Абеляр (праці з теології, етики, логіки та “История моих бедствий») – найбільш видатний представник філософії ХІІ ст. Його називали “Неведомым склоном средневековья – средневековья нехоженых троп, спорщиком и новатором». В замкнених і нерухомих традиційних схемах він намагався здійснити пролом (брешь), щоби розвинути новий гуманістичний напрямок у філософських дослідженнях.

Абеляр відкриває свою школу на горбі святої Женев єви у Парижі. У 1114-1118 рр. він очолює кафедру школи Нотр-Дам, з якої народжується вільний Французький університет, центр світської та духовної культури, до якого стікається мисляча молодь із усієї Європи. До цього ж періоду відноситься й історія його драматичного кохання до молодої Елоїзи, сумний фінал якого закінчився монашеством та її постригом. І лише через 20-ть років Елоїза була похована в одній могилі з тим, з ким її розлучила доля.

Абеляр створює загальні критико-екзегетичні норми наукового дослідження, наголошуючи на тому, що ми завжди маємо, не відхиляючись від критичної точки зору, пам ятати і визнавати межі нашого розуму, залишаючи місце для авторитету традиції, безумовність якої непорушна.

Сумнів – є стимулом, який пробуджує науковий пошук, дослідження яке веде до істини. Та він не абсолютизує сумнів, говорячи лише про методичний сумнів, постійний критичний конт роль, перевірку тексту (будь-якого).

Правила – робота “Так і Ні”:

1 – необхідно піддавати текст аналізу, виявляючи сенс термінів в усіх їх історико-лінгвістичних відтінках, оскільки терміни можуть бути використані незвичним чином (варіативність термінів). Отже, треба пояснити таку варіативність, розглянувши обставини виникнення тексту, який є “мовною власністю” автора.

2 – чітке встановлення аутентичності тексту, як стосовно автора, так і випадкових інтерполяцій (неавторські вставки).

3 – перевірка сумнівних текстів шляхом звірення з оригінальними текстами в межах цілого корпусу творів автора. При цьому важливо не змішувати привнесені думки з особистою точкою зору автора.

Роль “раціо” в теології. Абеляр визнає діалектику незамінним інструментом у ситуації диспуту, тим самим культивуючи раціо. Раціо – це критичне осмислення тез, тверджень та їх прийняття не силою авторитету, що їх висуває, а виключно на основі внутрішнього змісту свідомості та її аргументації. Діалектичний розум – це розум, який знаходиться у постійному пошуці. Розум, на думку Абеляра, не зменшує авторитету святого Писання. Між розумом людським і божественним Логосом є місце для критичного раціо. Елоїза писала, що без цього раціо Біблія – все рівно що дзеркало перед сліпим. Отже, ціль розуму – стати подібним божественному Логосу. Розум не поглинає віру – віра включає в себе розум.

Фундаментальні принципи етики. Трактат “Пізнай самого себе”, де Абеляр не приховує своїх сократичних симпатій. Себто, центром дій та намірів людини є її свідомість. Неможливо називати гріхом саму волю чи саме бажання, гріх народжується з узгодження свідомості з волею чи бажанням. Тобто, інстинктивний план людського життя має бути відділеним від свідомого та раціонального. Моральною є ініціатива суб єкта, його наміри та прожекти.

“Не гріх бажати жінку, але гріховно потакати інстинктам; сексуальне бажання не гріх, але гідна осудження згода, дана хтивості (вожделение)”.

Абеляр говорить про те, що наше тіло не є осередком зла і тому не треба презирливо ставитися до земного життя. Саме людина відповідальна за свою ініціативу й дію. Та це не суб єктивна етика, поскільки вона розглядається на фоні Божественного закону: якщо актуально моральність вчинку визначена зсередини, то правило й міра його адекватності – божественним джерелом.

4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму.

Номіналізм та реалізм.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами та реалістами, яка тривала у схоластиці протягом кількох століть. Центральна її проблема – природа загальних понять.

Реалізм ( суттєвий, дійсний) – філос. напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Крайні реалісти додержувалися платонівського вчення про ідеї, де загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей (ante res) і поза ними. Себто, ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність.

Помірковані реалісти виходять з аристотелевського вчення про загальні роди, згідно якого загальне реально існує в речах (in rebus), але в жодному разі не поза ними.

Реалісти – Ансельм Кентенберійський, Тома Аквінський вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.

Номіналізм (від лат nomen –ім я) – філософське вчення, що заперечеє онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Вільям Оккам, Жан Буридан (1300-1350) – вважали, що речі одиничні не приховують ніяких універсалій. загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони – творіння людського розуму. Номіналісти щодо розуміння Бога схилялися до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. Й тому речі не є втіленням ідей, як у реалістів, вони створені Богом за власною його волею.

Отже світ не має ієрархічної побудови як у реалістів: ідея, що існує у Бога – сутність речі – ідея в розумі людини.

Обидві концепції по-різному інтерпретують пізнання. Для реалістів пізнання – осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання – є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напрямку у філософії Нового часу.

Тома Аквінський (1221-1274)Головні праці: “Сума теології”, “Сума проти язичників” _ Чому? Полемізуючи з євреями, можна спиратися на Старий Заповіт. У боротьбі з єретиками – на Біблію. Але на що спиратися у дискусіях з язичниками, як не на розум?

Ницість і маячня (ничтожность, суета) всього мирського, у тому числі й його роботи, відкрилась Аквінату перед смертю, її неосяжною таїною й очікуванням зустрічі з Богом. Відповідь лікарю: “Не могу прекратить работу, потому что все, что я написал, кажется мне трухой, с точки зрения того, что я видел и что мне было открыто».

Говорити значимо про людину і світ можна лише у контексті одкровення. Себто, розум і філософія є преамбулою віри. Філософію необхідно інтегрувати в область сакрального. І філософія, і Теологія говорять про Бога, людину та світ, але перша – це знання недосконале стосовно того, про що теологія здатна говорити більш зрозуміло, ведучи до вічного спасіння.

Отже, віра удосконалює розум, а теологія філософію, не виштовхуючи останню з власної ніші, не підміняючи собою: віра орієнтує розум, без його елімінації. Тому необхідна коректна філософія, так як це уможливлює дієву теологію. Філософія має безумовну свободу, оскільки її інструменти та методи не асимілюються теологічними методами та інструментами. філософія має служити вірі, теології тим, що тлумачить релігійні істини в категоріях розуму та тим, що спростовує неістинні аргументи проти віри. Цією роллю вона й обмежується.

Світ – це система, порядок, згідно якому все розділено на декілька ієрархічно обумовлених сходинок. 1- найбільш широка, це нежива природа, 2 – світ рослин і тварин над нею; 3 – вищий щабель- світ людей, який виростає з 2-го і є переходом до надприродної, духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною, першою абсолютною причиною, смислом і ціллю всього сущого є Бог.

Етика Аквіната. Призначення людини – розуміти й діяти розуміючи. Це положення лежить в основі його етики й політики. Природі людини притаманно досягати цілі, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок, завершенням якого є вище Благо – Бог. Якби людський інтелект міг володіти блаженством божественного бачення, воля людини не могла б бажати нічого іншого. Та у земному вимірі розум знає добро і зло в речах та діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти дещо з земних цінностей. Це й складає суть вільної розумної волі: ratio causa libertalis, розум – причина свободи.

Саме у свободі Аквінат і шукає корінь зла, не зменшуючи тим самим передзнання Бога про все те, що буде по людській свободі. Людина вільна в тому сенсі, що, йдучи до цілі, сама себе веде. Вона не стріла, випущена лучником, не інструмент, на якому грають. У людині є природний порядок – схильність до розуміння благих цілей і начал дії. Та розуміти – не означає діяти. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися і забувати універсальні закони, які відкриває розум, і одкровення божества.

Три типи законів: вічний, природній, людський. Окрім і поверх цього є одкровення – божественний закон.

Вічний закон – це раціональний план Бога, універсальний порядок речей, які через цей порядок ідуть до призначеної мети. Цей план відомий Богу і Святим. Однак, людина, як істота раціональна, частково бере участь у цьому плані.

Така участь – це закон природний. Він вимагає від людини “робити добро і не чинити зла”.

Благо для людини – слідувати власній природі: союз чол. та жінки, виховання дітей.

Отже, передумова моральності – свобода волі.

До чотирьох традиційних грецьких доброчинностей – мудрості, відваги, поміркованості та справедливості, Аквінат додає ще три християнські – віру, надію, любов.

Центральна ідея вчення про доброчинності заснована на передумові про те, що людська природа – це розум, хто проти розуму, той і проти людини. Розум піднімається над волею і нею керує.

Сенс життя – пізнання та споглядання Бога. Пізнання є вищою функцією людини, бог – невичерпний предмет пізнання. Кінцева ціль людини полягає у пізнані. спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї цілі тернистий, розум же веде людини до доброчинного порядку, який висловлює божественний закон; розум показує, як треба вести себе, щоби прийти до вічного блаженства і щастя.

Тема 6. Епоха Відродження

1. Особливості філософії епохи Відродження

2. Італійський Ренесанс (15ст.)

3. Реформація (16ст): гуманізм, натурфілософія, соціальні теорії, утопічний соціалізм

4. Емпіричне природознавство

1. Особливості епохи Відродження.

Термін “Гуманізм”. “ Humanitas” для латинянина Цицерона означав те ж, що елліни висловлювали терміном “ paideia ”, тобто виховання і освіта людини. Вважалося, що в становленні духовної освіти головна роль належить словесності: поезії, риториці, історії й філософії. Дійсно, ці дисципліни вивчають людину з точки зору його загальних особливостей, не звертаючись до якихось прагматичних можливостей, і тому виявляються найбільш придатними не лише у тому, щоби дати людині спеціальні знання, але й сприяє його загальному розвитку, розвитку духовної природи людини.

У другій половині XV ст та протягом наступних двох віків зростала тенденція надавати вивченню гуманістичної літератури найбільшого значення і вважати класичну латинську та грецьку давнину єдиним прикладом і взірцем для всього, що торкається духовної та культурної діяльності. Вони стають істинними вчителями людства.

Отже, гуманізм – це загальна тенденція, що має прецеденти ще в середніх віках та все ж починається з Франческа Петрарки, котрий підняв на належну висоту значення слова, що є найважливішим для гуманіста: “Хорош Сократ, который увидев красивого подростка в молчании сказал: «Говори, чтобы я тебя видел». Через слово человеческое лицо становится прекрасным».

Колюччо Салютати утверджує перевагу активного життя над спогляданням: “ Ты пребываешь в созерцании, чтобы я, напротив, мог обогащаться. Медитируй в свое удовольствие. Всякое ж мое деяние будет полезным и мне и семейству, и послужит на пользу родине, а возможно станет примером и человеческому обществу».

Еудженіо Гарен пише: “ Гуманісти відкривають класику тому, що відділяють, не змішуючи, своє власне від латинського. Вони повертають Вергілія чи Аристотеля їх часу і їх світу, пояснюючи Аристотеля в межах проблем і знань Афін IV ст до н.е. Відкрити давній світ як такий – означає співвіднести себе з ним, і відділити, і встановити відносини з ним”. Себто, це вже певна історична свідомість.

Відродження це – орієнтація не на природно-космічне життя античності, не на релігійне життя середньовіччя – “спасіння”, а на світське життя, діяльність людини на благо цього світу. Філософія стає наукою, яка зобов язана допомогти людині знайти своє місце у житті це – антропоцентризм. Людина – центр всього світу.

2. Італійський Ренесанс. Це друга половина 15 ст.. Її представників Данте та Петрарку називають зорею Ренесансу.

Ренесанс – це звернення на внутрішню, земну “божественність” людини, відмові від зовнішньої “інституціональної” істини божої. Це життєва активність людини, ствердження віри людини у саму себе (для верхніх прошарків населення).

Ренесанс та Реформація: мають загальну антифеодальну спрямованість (головними є міські прошарки населення). Але, якщо Ренесанс висуває вимогу зміни суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація – залишається в межах середньовічного світу думок людини і саме в цих межах пропонує йому новий, спрощений шлях до Бога. Реформація мобілізує середні та нижчі верстви населення.

Якщо головною темою Середніх віків було прославлення царства Божого, яке володарювало над світом у вигляді законів, що були незрозумілими для людського відчуття, та зв’язувало ними індивідів. То Ренесанс – це протилежний напрямок, який прославляє людину, її велич, її славу. Це культ людської індивідуальності, її генія, її сили, її невимірної природної свободи.

Якщо існували колись віки, які вірили у людський розум, універсальний геній, людську могутність та магію, й які народили духовно сильних особистостей, випробувавши їх та обожнюючи людське начало у природі, державі та мистецтві, то це саме Ренесанс. Отже, в центрі уваги Ренесансу стоїть обдарована та сильна людина. Це ї є гуманізм епохи Ренесансу.

3. Реформація.

1) Франческо Петрарка (1304-1374) – “батько гуманізму”. Його програма полягала у визначенні причин “безбожності” сучасного світу.

Причини це: агресивний 2натуралізм” та панування діалектики та логіки.

Протиотрута: не поверхневе знайомство з природою, а повернення до себе, до власної душі, перевага гуманітарних наук.

Метод Петрарки: істинна мудрість – це знання шляху (методу) її досягнення, який полягає у мистецтві бути вільним. “Яка користь знати природу тварини, але не знати чи не турбуватися про знання природи людини (хто ми, звідки, куди ми йдемо).

Данте Алігьєрі: зоря Ренесансу -представник влади поетів, істориків та ораторів, які єдині могли підносити та принижувати, звеличувати та знищувати заслуги й славу людини. Данте у своїй “Божественній комедії” оспівує Ад, повновласно населяючи його як поетичний суддя світу.

Якщо Середні віки вшановують святих, та Ренесанс – великих та знаних, видатних своїми духовними поглядами людей. Ренесанс схиляється перед їх могилами: “Место, где покоится хороший человек, - священно; сто лет спустя его слова и подвиги напоминают о себе его внуку». Це така глибока зміна людського самовідчуття, що вона викликала до життя “сучасну людину”, змінила розвиток науки та досліджень, які все підкорюють через свій розум.

Отже, філософія Ренесансу створює умови переходу від Середніх віків до нової філософії.

2). М.Монтень – “скетпицизм як основа мудрості”.

«Опыты» (1533-1592). Філософська програма Монтеня – “людина, пізнай саму себе”, вислів висічений на Дельфійському храмі. Ціль його “Досвіду” – досягнення щастя. Істинною ж мірою філософії є мудрість, яка визначає, як треба жити для того, щоби бути щасливим.

Як же досягнути цих цілей, якщо йдеться про скептичне питання Монтеня, звернене до всього і кожного: “Що я знаю?”

Скептики вирішували проблему щастя, відмовляючись пізнавати істину. Секст Емпірик дає такий приклад: художник Апелес, коли не зміг намалювати необхідним чином піну на губах коня, кинув брудну губку, яка і залишила безформну пляму, яка й нагадувала піну. Себто, відмовою досягнено цілі, як напр., призупиняючи судження, можна знайти спокій.

Скепсис Монтеня інший. Людина нещаслива? Ну так піймаємо сенс нещастя. Обмежена? Знайдемо значення обмеженості. Вона посередність? схопимо сенс цієї посередності. Але якщо ми зрозуміємо це, зрозуміємо і те, що велич людини і полягає саме в її посередності.

Світ – це вічна гойдалка... Навіть рівновага – ослаблене й уповільнене коливання. Я не маю сили закріпити цей предмет. він бреде навздогад, хитаючись, хмільний від народження, бо ж таким створений природою. Я беру його таким, яким він є переді мною у ту мить, коли цікавить мене.” Предмет рухається, змінюється, так як змінюється і автор опису, навіть іноді породжуючи протиріччя стосовно самого себе, але істині автор не суперечить ніколи.

Принцип Монтеня: говорити життю “Так” за будь-яких обставин. Мудрець має відхиляти будь-які аргументи проти життя і повинен говорити безумовне “Так” життю і всьому тому, що складає життя – скорботи, хвороби і смерть. Зокрема, що є вмирання, як не останній акт життя, і, тому вміти помирати – це частина життя.. Уміти жити означає не відчувати нестатку ні в чому, окрім як в акті наявності життя. Мудрець живе в теперішньому, і воно для нього – тотальність часу. “Мудрець сам себе пов язує обіцянкою ніколи не проклинати життя, і він живе так, щоби додержуватися клятви. Мудрець – той, хто послідовний, він уміє жити, не суперечачи своєму рішенню жити”.

3) Натурфілософія М.Кузанського. “Об ученом незнании”

М.Кузанськийє однією з найбільш значимих особистостей 15ст., яка була обдарована могутнім спекулятивним інтелектом. Він використовує оригінальний метод, взятий із математики, хоча у ньому відсутня власне математична цінність. Це скоріше аналого-аллюзивна функція математики. Тип пізнання, пов’язаний із цим методом називається філософом “ ученим незнанням”. У чому ж його сутність?

Вчене незнання це – той випадок, коли причина нашого незнання – відсутність пропорцій, які притаманні речам кінцевим. Усвідомлення такої структурної диспропорції поміж розумом людським (кінцевим) і нескінченністю, в яку він включений і до якої він прямує, та дослідження, в межах такої критичної установки, - це і є вчене незнання.

Як істина можна вимірюватися лише істиною, так коло – колом. Людський же розум, не будучи істиною, “відноситься до істини як багатокутник до кола: будучи вписаним у коло, він тим більше його подібний, чим більше кутів має, але навіть при збільшенні кутів до нескінченності, він ніколи не стане рівним колу, якщо не завершиться тотожністю з ним”.

Отже, шлях до істини – збіжність (совпадение) протилежностей (деяні символічні відносини чи алюзія нескінченності).Бог є нескінченним, а отже усі відмінності тварного світу в ньому збігаються.

Кузанський розгортає це у концепції “максимуму”. Бог є межовим “абсолютним”, у ньому протилежні “максимуми” й “мінімуми” є одним і тим же. І, дійсно, помислимо “кількість” max велику і max малу. Відволікаємося в розумі від “кількості”. Вилучити кількість, означає абстрагування від понять “велике” та “мале”. Що ж тоді залишається? Залишається збіжність “max” і “min”, оскільки “максимум вищою мірою є мінімумом”.

“Протилежності, різною мірою, притаманні лише речам, Абсолютний мах вони не притаманні, він вище будь-якої протилежності. І так як мах є абсолютною актуальністю всього того, що може бути без протилежного, мах співвідноситься з мінімумом, і він вище будь-якого твердження та заперечення”.

“Бог є і мах світло, і мін. світло”.

Прикладом збіжності протилежностей може бути геометрія. Якщо поступово продовжувати сторону трикутника у нескінченність, трикутник буде прямувати до прямої. Як вписати квадрат у коло?

Так як Бог є абсолютом, то він впливає в дійсності на все можливе, не відчуваючи сам ніякого обмеження, але все обмежує сам. Бог вміщує в собі все у тому сенсі, що все в ньому, він є розвитком всього в тому, що сам є у всьому. Якщо розглядати Бога без речей, то виходить, що він існує, а речі ні. Але Бог без творінь – небуття, ніщо. Ідея Кузанця про збіжність центру та кола, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму – присутність Бога у єстві самої природи, розчинення його у природі. А значить і реабілітація природи, яку вважали гріховною.

Ідеї Кузанського готували підгрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність у ньому центру, а отже для переходу від геоцентризму до геліоцентризму.

Людина як мікрокосм. Оскільки людина володіє розумом і свідомістю, то з пізнавальної точки зору включає в себе образи усіх речей, ніщо у світі не уникає людської потенції. Отже, людина є Бог, але не абсолютно, так як вона людина, вона – людський Бог. Людина є світ, але не конкретно усі речі, раз вона людина, вона – мікрокосм, або людський світ.

Пізнання: має три сходинки:

1 – чуттєве сприйняття (або стверджує, або заперечує);

2 – раціональне (стверджує одне, заперечуючи інше);

3 – інтелектуальне (вище раціо, воно схоплює принцип збіжності протилежностей в інтуїції, яка є пізнавальним актом більш високого рівня.

Дж.Бруно, Г.Галілей – засновники емпіричного природознавства

У другій половині XVI ст. і на початку XVIIст. на сцену виходить специфічна філософська сфера – філософія природи, підготовлена усім попереднім розвитком гуманістичної філософії і культури Ренесансу. Батьківщиною філософії Ренесансу була Італія, а найбільш знаним представником – Джордано Бруно.

У цей поворотний період людина відкриває для себе нові горизонти, починаючи вірити у власні творчі можливості, у своє закріплення у цьому світі, у те, що може пізнати природний характер світу і самого себе. Ідеали свободи і цінності людини стають тим духовним кліматом, у якому народжується нова філософія природи.

Повністю відкидається схоластичне вчення про природу, яке по суті ніколи не виходило за межі теоретичних спекуляцій і на перший план висувається досвід, дослідження природи, експериментальний метод досліджень. Значиме місце завойовує математика, принцип математизації науки відповідає головним прогресивним тенденціям розвитку науки, наукового та філософського мислення (Леонардо да Вінчі, Микола Копернік, Іоган Кеплер, Галілео Галілей).

Полем бою між новим та старим світом, між релігією та наукою стала астрономія. Середньовічне релігійне вчення було засноване на уявленні про Землю як богом вибрану планету та особливий стан людини у всесвіті. Давно була відкинута геніальна ідея грека Аристарха із Саморса (ІІІст до н.е.), який виступив проти геоцентричного вчення, протиставивши йому, перше в історії європейської астрономії геліоцентричне вчення. За що був звинувачений у безбожжі.

Микола Копернік створив геліоцентричну теорію, яка побачила світ після його смерті (“О круговых движениях небесных тел»). Це був перший виклик церковному авторитету у питаннях природи.

Йоган Кеплер - це теорія про закономірності руху планет, доведена ним математично.

Галілео Галілей - геніальний фізик і астроном шляхом експериментальних досліджень здійснив шерег відкриттів, формулюючи наукові закони. Він сам змайстрував телескоп, виявивши, що поверхня Місяця і Сонця не гладка, що Молочний Шлях є складною системою зірок, відкрив чотири супутники Юпітера, фази Венери і т.д. Він наглядно підтвердив правильність геліоцентричного підходу Коперника у поясненні світу. Все це мало значимі філософські, світоглядні, космологічні наслідки, але мало й негативні наслідки для самого автора. Його переслідувала церква, звинувачуючи у єресі, засудила і під загрозою катувань він мав відректися від своїх поглядів.

Творчість Галілея – це відхід від старих схоластичних традицій. Він говорить що книга природи закрита від нас, і щоби її прочитати, необхідна математика, так як ця книга написана мовою математики. Він розвиває нову методологію науки, яка грунтується на експериментах та математиці. На відміну від старого схоластичного, якісного методу, який грунтувався на вченні про властивості та сутність речей та на доведенні ієрархічно незмінного буття, для Галілео найважливішим є кількісний метод. Природні процесі можуть вимірюватися, звідси витікає можливість встановити їх закони, як і закони часових та просторових відношень, точними методами. Цим самим Галілео відкриває можливість осягнення гармонії світу під іншим кутом: відкрити й вирахувати універсальну динамічність руху математичним та геометричним способами. Це передбачає необхідність розкласти все на прості елементи і потім знову раціональним математичним способом реконструювати. Із експериментально доведеної єдності індукції та дедукції Галілей виводить обгрунтування механіки.

Вся творчість Галілео пронизана механістично-матеріалітичними тенденціями, що мало вплив на природознавство Нового часу та його філософську методологію.

Пантеїстична філософія Джордано Бруно (1548-1600) є вершиною філософської думки Ренесансу (вчення про присутність Бога у єстві самої природи, розчинення Бога у природі, ототожнення з нею). Він вступає у непримиримий конфлікт із тогочасним християнським, католицьким та протестантським світом, із схоластичною філософією та універсальною наукою. З церквою стосовно деяких католицьких дагматів, напр., про непорочне зачаття. Він багато мандрує, потім знову повертається до Італії, де його інквізиція арештовує й заточує, перевозячи до Риму. Його спалили 17 лютого 1600 року.

Головні трактати: «О причине, принципе и едином», «О бесконечносты, вселенной и мирах».

Праосновою світу виступає Єдине, матерія, яка є нерозгорнутою причиною усього існуючого, субстанційною можливістю всього розгорнутого, конкретного. В Єдиному міститься внутрішня здатність матерії бути всезагальною формою всесвіту, формою усіх форм. Ця внутрішня здатність, що утримує світ в єдності і у той же час в різноманітності, Бруно називає “душою світу”, яка не лише існує всередині матерії, але й володарює над нею. Ця світова душа являє собою всезагальний розум, є внутрішньою дією матерії, формує її зсередини.

Головна сила світової душі (універсальної форми) – це універсальний розум, універсальна дієва причина у природі.

Якщо для схоластичного підходу матерія – це деяка “чиста” можливість, то для нього - це активний творчий принцип.

Космологія Бруно виходить з геніального відкриття Коперніка. Нескінченність всесвіту не можна зрозуміти з точки зору пересічної людської свідомості, яка формується на снові досвіду стосовно кінечних речей. Нескінченність не можна зрозуміти за допомогою уявлень про те, що менше, а що більше. Тут необхідний філософський розум. Світ однорідний у всіх своїх частинах, жодне тіло не має привілейованого положення, не існує ніякого, розміщеного у центрі зовнішнього джерела руху(першодвигуна). Наслідком фізичної єдності всесвіту у Бруно є гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах.

У питаннях релігії він виступає більш безкомпромісно, аніж Ф.Бекон та Декарт. Він відкидає догматичне авторитарне втручання релігії у питання філософії та науки, у проблеми суспільних відносин та моральності. Однак, допускає, що релігія може мати виключний вплив на примітивні народи. У майбутньому місце релігії одкровення має зайняти “релігія розуму”.

Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Наступний розвиток філософії пов язаний з розвитком природознавства на експериментальних та математичних основах, що обумовило нові способи філософського відображення світу.

4) Політичний Ренесанс. Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі (1469-1527).

З Н.Макіавеллі починається нова епоха політичного мислення, яке намагається відокремитися від спекулятивного мислення, етики й релігії. Себто, предметом автономного вивчення стає політика. Такий різкий поворот від гуманізму пояснюється тим, що в Італії склалася нова політична ситуація. Криза моральних цінностей призвела до розриву між тим, що “є”(речами як вони реально існують) і тим, що “має бути” (згідно з моральними цінностями). Це була основа нового бачення фактів політики.

Макіавеллі шукає ті причини, які зробили італійців нещасними. це протиріччя між Ренесансною церквою, яка відсторонилася від земного світу, піднявшись до потойбічного.

1-е зло – люди стали чужими державі, що зменшило її політичну силу;

2-е зло - папство та церковна ієрархія несумісні з політичною реформацією Італії. Це – корінь зла. Папство згубило і церкву, і державу. Церкву воно зробило лицемірною, а державу – ницьою (ничтожной).

Головна ціль Макіавеллі – знищити Римську церкву, а на її місце поставити давньоримську, на місце церкви – державу, а на місце релігії – патріотизм. Це обожнення держави, в якій має розчинитися людина.

Головні позиції Макіавеллі:

1- політичний реалізм, який тісно пов язаний з антропологічним песимізм ом.

У главі XV ”Государя” тематизується принцип “правди стосовно речей як вони є” і залишається без уваги те, що “має бути”. Макіавеллі вибирає правду не уявну про держави, яких у дійсності не було і не буде, а дійсну. “Так як відстань між тим як люди живуть і як мають жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради уявного, діє, скоріше, шкідливо для себе, так як він неминуче загине, зустрічаючи багато людей, які чужі добру”.

Отже, государь може опинитися в таких умовах, що змушений буде використовувати методи вкрай жорсткі і нелюдські. Крайнє зло вимагає крайніх заходів, тому треба уникати компромісів, які нікому не послугують, а навпаки будуть вкрай шкідливими. Песимізм Макіавеллі полягає у тому, що людина сама по собі ні погана, ні хороша, але, скоріше, схильна до того, щоби бути поганою. Отже, політик не може покладатися на позитивне в людині, але має приймати перевагу негативного і діяти відповідно до цього. Тому не треба боятися бути страхітливим, слід прийняти необхідні міри, щоби підтримувати в людині страх. Звичайно, ідеальний володар має бути одночасно і обожнюваним і вселяти страх. Це складно сумістити, тому володар має вибирати самий ефективний спосіб управління державою

2.- нова концепція “доброчинності” володаря, котрий ефективно керує державою і зі знанням справи протистоїть “долі”. Політична доброчиність Макіавеллі це не християнська доброчинність, оскільки він виводить з неї крайні наслідки: “Добродетель это сила и здоровье, хитрость и энергия, возможность предвидеть, планировать, принуждать; она есть сильнейшая воля, ставящая плотину полному разливу событий, которая дает правило – увы! всегда частичное, как древний хаос, который строит с неодолимым напором порядок в пределах мира, но ведет к обвалу и распаду. Людьми управляют малодушие, неверность, алчность, безумие; непостоянство в намерениях; невыдержанность, необязательность, неумение страдать ради достижения цели; едва только палка или плеть выпадают из руки повелителя, тотчас же порядок нарушается, подданные его бросают, отворачиваются, предают. В духе традиции средневековой христианской политики грешный человек, в массе своей презирающий все святое, целиком отдан в распоряжение гражданских властей, меча и суровой наказующей длани монарха».

Доктрину Макіавеллі часто зводять до формули “ціль виправдовує засоби”, хоча вона не справедлива стосовно автора “Князя”. Вона є певний уроком для сучасної епохи.

5). Концепції утопічного соціалізму Т.Мора та Т.Кампанели.

Це останні представники епохи Відродження.

Заключенные договоры касались следующих вопросов:

1) Территориальные отношения

2) Политическое устройство Германской империи (противоречия между императором и курфюрстами)

3) Вероисповедание на территории Германии

4) Проблема Швейцарии и Северных Нидерландов (Голландия).

Касаемо этих вопросов:

-1) Больше всего получила Швеция (Западную Померанию, Восточную Померанию – Штедтин, острова Рюгген, Волин, устья Одера, города Висмар, Бремен, Верден). В итоге все выходы торговых рек принадлежали Швеции, ее цели были достигнуты.

Франция: получила Эльзас, но без города Страссбург (оставался вольным городом), 3 епископства (церковные владения) Мец, Туль, Верден + 10 немецких городов на границе с Францией перешли к ней.

Германия: курфюрст Бранденбургский получил Восточную Померанию, архиепископство Макдебург, Гольберштадт, Минден, Бамин. В итоге это курфюршество стало самым большим в Германии.

Саксония: увеличила свою территорию за счет лужицких земель (Сербия), к Баварии перешла часть Пфальца.

В итоге – появились крупные немецкий государства, которые препятствовали объединению Германии. (Бранденбург, Саксония и Бавария) Этому была рада Франция.

-2) У Германии появились свои преимущества:

1) Закреплена политическая раздробленность земель Германии (право каждого курфюршества вести свою политику, заключать мир/войну)

2) В состав Германской империи в результате территориальных изменений вошла Швеция. Шведский король имел право посылать своих людей в рейхстаг, Франция тоже имела такое право -> значит они получили возможность влиять на политику Германской империи.

3) Сама империя в итоге представляла из себя винегрет земель, которые выбирали императора. Единственное общее – возможность всем заседать в рейхстаге.

Рейхстаг имел право:

- урегулировать права между курфюрстами

- издавать общеимперские законы

В целом – Германская империя так и не стала централизованным государством, это продолжалось до конца 19 века.

-3) В религии достигнуто:

- Католиков и протестантов уравняли в правах

- Узаконена секуляризация церковных земель, объявлено, что новое изъятие земель запрещено (то, что после мира 1624 год - нельзя)

-4) Касаемо Северных Нидерландов (Голландии) – они теперь разделены на южные Нидерланды (Испанские) и Северные Нидерланды (Соединенные провинции) Было объявлена независимость этого государства (признала даже Испания)

Несмотря на подписание Ветсфальского мира продолжалась война между Францией и Испанией и в 7.11.1659 года был заключен Пиренейский мир. Его условия:

1) Франция приобрела часть Южных Нидерландов (город Русильон). За эти территориальные уступки от Испании Франция обязалась не помогать Португалии в войне против Испании.

2) Людовик 14 женился на испанской инфанте Марии Терезии. В качестве приданного у нее были либо деньги, либо территории. В ответ на это Людовик отказался от прав на испанский трон. Испания должна была дать денег, Людовик ждал и в итоге предъявил претензии.

Итоги Вестфальского мира:

1) Для Германии – этот мир необходимость, т.к. в некоторых курфюршествах большие потери (население уменьшилось в 5-6 раз). По людским ресурсам Германия так и не смогла подняться с колен (разорена экономика, инфраструктура). В целом этот мир привел к возникновению новой военной ситуации.

2) Для Европы в целом – на первое место выдвигаются прагматические интересы, никто не отрицал свои захватнические интересы.

Дата добавления: 2014-01-05