Тема 4. Філософія Стародавнього світу

План.

Тема №3.

Філософія Стародавнього світу

1. Особливості античної філософії.

2. Основні періоди.

3. Антична натурфілософія: Фалес, Анаксимен, Анаксимандр (Мілетська

школа).

4.Піфагор. Геракліт.

5. Атомістичне вчення Демокріта.

1.Особливості античної (давньогрецької) філософії. Основні періоди

Грецька антична філософія сформувалася в VII – VI ст до н.е.. Своїм характером і спрямованістю змісту, особливо методом філософування, вона відрізнялась від давніх східних філософських систем і є, власне, першою в історії спробою раціонального осягнення оточуючого світу.

На сході також існували зачатки знань про природу, але без теоретичного та логічного їх обгрунтування. Давні ж греки уже в космологічних та фізичних побудовах 5ст. до н.е., проявляють дивну схильність до обгрунтування – алгебра й геометрія це вже не тези, як у єгиптян, а теореми, що доводяться.

Особливість античної філософії полягає в тому, що всередині нерозчленованої єдності начатків філософських понять і понять наукових, погляди, які стосуються природи, відіграють вирішальну роль: перші грецькі філософи були натурфілософами, себто вони через наукові уявлення про світ визначали постановку та вирішення питань філософських.

Так як при розробці гіпотези думка йде від дії до її причини, а одна й та ж дія може бути викликана різними причинами, то в умовах неможливості проведення експерименту різні мислителі висувають різні гіпотези про одні й ті ж явища природи. Така багатоманітність гіпотез продукувала й багатоманітність типів філософського пояснення світу. Наприклад, після того, як у 5 ст. до н.е. елейці обгрунтували думку про вічність істинно сущого буття, яке не може ні виникати, ні зникати, з’явилися космогонічні й фізичні гіпотези Емпедокла, Анаксагора, атомістів Левкіпа та Демокріта, в яких по-різному пояснювалося походження світів, і в яких висувалися різні здогадки про природу і властивості матеріальних часточок, які створюють усі речі.

Особливий вплив на давньогрецьку філософію мала полісна демократія, яка підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб’єкта філософського мислення.

Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формування основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, - проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати у тісному зв’язку з ним.

Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального і одиничного, полісу й громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Різноманітність типів філософських вчень, які виникли у Давній Греції, зробила античну філософію школою філософського мислення для усіх наступних часів.

2. Основні етапи розвитку грецької класики:

1. Рання (натурфілософія – Геракліт, Парменід, Демокріт) – VI-Vст до н.е.. Смислом натурфілософії є фюсис – античний логос. Це “суще як самосуще”, оскільки воно ні від кого не залежить. Це розумна природа, всередині якої є логос, який і треба слухати. Це розгортання і природи, і суспільства. Себто, вогонь Геракліта – розумний. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. Середня класика – І V-ІІІст. до н.е. - це софісти. Це розквіт демократії та антропологічний поворот від зовнішнього світу до людини, до політичної етичної та гносеологічної проблематики. Мислителів уже не цікавить Космос і натурфілософія, їх цікавить свідомість людини. Вони внесли в античність новий подих – свідомість одиничної людини.

Намічається певна рівновага інтересу до загального й одиничного. Якщо софісти заперечують загальне, то Платон та Аристотель відновлюють його права.

Сутність знаходиться за межами чуттєвого світу. До неї можна перейти одним поворотом думки – людської свідомості, яка трансцендентна, яка знає буття, сутність, а це означає, що я можу довести все що завгодно.

Софісти: Протагор, Горгій, Гіпій (про них говорить Платон) – це перші соціологи, етнографи, які багато дали для розвитку науки й філософії.

Протагор: “ Человек есть мера всех вещей, существующих не существуя, и не существующих существуя»

Горгий: «Ничто не существует, а если существует, то не вполне познаваемо, а если познаваемо, то не вполне выразимо”.

Тобто, мова йде про те, що суще чи одиничне не зовсім повно виражає сутність. Та у той же час, софісти полюбляли сперечатися, й могли довести що завгодно. Це говорить про їхню теоретичну безпринципність.

3. Висока класика – це єдність натурфілософії та свідомості. Це Платон і Арістотель, для яких людська свідомість є об’єктивною реальністю, набутком Космосу. Але, з іншого боку, Космос для них існує як породжуюче лоно, - це ідея.

4.Пізня класика. Неоплатоніки – це явище римської імперії, платонізм, якій вібрав в себе Арістотеля, християнство. Засновник – Плотін, Прокл, Ямвліх. Вони розгорнули систему еманації Єдиного, в результаті якої виникає наш світ. Себто, це можливість сходження нашої душі. Філософія – це стан душі. Коли “бог тримає свою длань над тобою” – Я.Беме. Це містичне, сакральне вчення, це відкритість душі Богу.

Єдиний * Нус * Світова душа* втілюється в Космос і реалізується в нашому чуттєвому світі.

ІІІст до н.е.- Vст. н.е. – це епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя – занепад держав-полісів,а у філософії цього часу відбувається замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

3. Антична натурфілософія: Фалес, Анаксимен, Анаксимандр (Мілетська школа)

Натурфілософія – система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Це перша історична форма філософії, коли ще не існує протиставлення людини світу. Якщо Індія та Китай починають свої шукання з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, а Києво-Руська філософська думка – з проблеми людини, то Греція, яка була торгово-ремісничою державою, починає зі знання про світ, об’єднуючи, тим самим, філософію та науку.

Основні проблеми натурфілософів:

- пошук основи(субстанції) світу, її співвідношення з конкретними речами (співвідн. одиничного та загального, єдиного та множинного).

- як пояснити зникнення та виникнення речей, якщо субстанція незнищувана:

- як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обгрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити чи відкинути фундаторам науки Нового часу. Це, перш за все, логічна аргументація, якої не знала східна філософія, що перебувала у лоні міфології.

Фалес з Мілету (640-562 до н.е.) цікавився астрономією, геометрією й арифметикою. Традиція віщує, що Фалес передбачив затемнення Сонця, яке сталося у травні 585 до н.е. До цих пір відома так звана формула Фалеса: “Усі кути над гіпотенузою (у випадку вписаного в коло трикутника, гіпотенуза якого проходить через центр коло) є прямими”.

Різносторонні інтереси Фалеса мали певний вплив на розвиток його філософського мислення. Так, геометрія у той час була настільки розвинутою наукою, що була певною основою наукової абстракції. Саме це і вплинуло на погляди Фалеса, спрямовані на осягнення сутності світу.

Основою всього сущого Фалес вважав воду. Всі речі – це перетворення води. У праоснові Фалеса, в “нескінченній воді”, міститься і потенція подальшого розвитку. Все інше виникає шляхом “згущення” чи “розрідження” цього первісня. В цьому розумінні розвитку можна побачити певний потяг до діалектичної інтерпретації дійсності. Це – наївний матеріалізм.

Це твердження, за своєю суттю, на той час було революційним: воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Модель Фалеса пояснює як одиничне виводиться через загальне.

Себто, різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Його думка рухалася від загального – правил, формул, принципів – до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) – це заклало одну з основних засад європейської науки.

А, наприклад, у Вавілоні мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками.

Традицію Фалеса продовжили: Анаксимандр (основа світу – апейрон- безкінечне) і Анаксімен – повітря.

Анаксимандр (611-546 до н.е.) Був учнем Фалеса й також вивчав природу. Як і Фалес, він ставив питання про початок світу, стверджуючи, що “первіснем і основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як будь-що інше. Він учив, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним”.

Якщо Фалес відносить усю матеріальну різноманітність світу до води, то Анаксимандр відходить від матеріальної визначеності. Його апейрон – дещо безмежне, невизначене. Він першим проголошує безмежне началом і основним елементом сущого, вперше вводячи ім’я “ начало”.

Анаксимен -згущення й розрідження розуміються тут як головні, взаємно протилежні процеси, які приймають участь в утворенні різних станів матерії.

Анаксимен вперше вводить поняття взаємного відношення праматерії й руху. Повітря як праматерія, згідно до його поглядів, “постійно коливається, бо якби не рухалось, то не змінювалось би настільки, наскільки воно змінюється”.

Анаксимен є останнім представником натурфілософії мілетської школи, яка намагалась матеріалістично пояснити світ, його окремі явища, його загальний принцип чи основу.

4. Піфагор. Геракліт.

Піфагореїзм – напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор (580-500) та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому – в русі планет, архітектурі, звучанні струни – вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа воно мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального(числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження сущого), зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Ідея квантифікації переходить від піфагорейців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Геракліт (544-483) вважав, що первіснем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос не створений ніким із богів і ніким із людей, він зажди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає.

Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. “Війну”, себто боротьбу, він проголошує батьком і матір ю всього. “Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу”. Йому належить ідея логосу – космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі. Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності.

5. Атомістичне вчення Левкіпа - Демокріта.

1. Левкіп

1. Левкіп (біля 500-440) – може з Мілету, може з Абдер. Був учнем Парменіда чи Ксенофана, а також Зенона. Йому приписують дві книги: “Великий діакосмос” та “Про розум”. Він був учителем Демокріта, а можливо і Протагора.

Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії: “існують нескінченні, посійно рухомі елементи – атоми, які мають нескінченну множину форм, так як в речах є постійне виникнення та зміна”. “Суще не більше ніж не-суще і вони є рівною причиною виникнення речей. Атоми – це суще, що рухається в пустоті. Отже, атоми мають величину, форму, порядок і положення.

Атоми є причиною речей, які виникають та гинуть, дякуючи з єднанню та роз єднанню атомів. Тут Левкіп поєднує незмінне суще елеатів з постійною змінністю Геракліта.

Отже, Левкіп першим допускає існування пустоти (не-сущого), що робить можливим рух атомів (що було проблемою для минулої філософії).

2. Демокріт: атомістична картина світу.

Творча спадщина Демокріта загинула. Залишилися лише фрагменті, які цитують давні автори, полемізуючи з ним, що іноді спотворює оригінальну думку автора. Його головні твори: “Большой мирострой» (Megas diakosmos), “Малый мирострой» та 9-ть книг “Причин”.

Атомістична теорія Левкіпа-Демокріта була закономірним результатом розвитку філософської думки, що їм передувала. В їх системі можна віднайти фрагменти основних матеріалістичних систем Давньої Греції й Давнього Сходу: принцип збереження буття, принцип тяжіння подібного до подібного, саме розуміння фізичного світу, який виник із поєднання первнів, зачатки етичного вчення. Однак, це не були готові ідеї, це було вчення, яке виникло як відповідь на питання, поставлені елейцями (Парменід, Зенон), як вирішенн протиріччя між реальністю, що сприймається чуттєво та умосяжною реальністю, що яскраво виражено в “апоріях” Зенона.

Метод Зенона – “доведення від зворотного”. Напр., він приймає тезу іншого, що: можна мислити рух чи мислити простір як пустоту. Треба розуміти, що він не заперечує існування руху чи пустоти, а заперечує лише можливість їх мислити, поскільки при цьому ми впадає у протиріччя.

Аргумент “Стріла, що летить” – Припущення – стріла летить, себто рухається у просторі. Але про неї, у той же час, необхідно стверджувати. що вона у кожну мить польоту займає простір, що рівний її власній довжині, себто перебуває у межах цієї частини простору, а це “означає”, що вона у ньому нерухома. Отже, виходить, що стріла і рухається, і не рухається.

1. Всесвіт, на думку Демокріта, - матерія, що рухається і складається з атомів (буття) та пустоти (не-буття), яка є такою ж реальністю як і буття. Атоми рухаються вічно, а, з’єднуючись, створюють усі речі, тоді як їх роз єднання призводить до руйнування та смерті речей.

2. Категорія не-буття – пустоти мала глибоке філософське значення. Вона дала можливість пояснити виникнення та зміну речей. У Демокріта буття та не-буття співіснують поряд, але роздільно. Якщо атоми – носії множинності, то пустота – втілення єдності (метафізичність) та просторової нескінченності, де постійно кількісно з’єднуються та роз’єднуються “цеглинки” буття.

3. Перетворення - це якісний план буття. Цілі світи перетворюються в інші. Перетворюються й окремі речі, так як вічні атоми не можуть зникати без слідно, вони дають початок новим речам.

Перетворення відбувається у результаті руйнування старого цілого, роз єднання атомів, які потім знову складають нове ціле. Атоми (атомос – неділимий) – неподільні, вони не мають фізичних частин, але в тілах вони існують так, що між ними залишається мінімальна кількість пустоти, від якої і залежить консистенція тіл.

4. Поняття “межа” – кожен атом скінченний, обмежений певною поверхнею і має незмінну геометричну форму, тоді як пустота – як “нескінченне”, нічим не обмежена і не має форми. Чуттєво атоми не сприймаються (не мають запаху, кольору, смаку) – вони як пилинки, що літають у повітрі й стають видимими лише у промінні сонця. Та атоми є менші за них і тому їх існування може віднайти лише розум.

5. Відмінність атомів.

а) порядок і положення. Порядком і положенням (поворотом) можуть відрізнятися складні тіла чи групи атомів в одному тілі. Такі групи атомів можуть бути розташовані вверх, вниз, а також у різному порядку (як букви НА, АН), що й змінює тіло, робить його іншим. І хоча Демокріт не міг передбачити законів сучасної біохімії, але саме з цієї науки ми знаємо, що, дійсно, несхожість двох однакових за складом органічних речовин, напр. двох полісахаридів, залежить від порядку, в якому розташовані їх молекули.. Величезне багатоманіття білкових речовин залежить від порядку розташування в їх молекулах амінокислот, причому можливих комбінацій практично нескінченне.

Фундаментальні частки матерії, існування яких передбачав Демокріт, до деякої міри, поєднували у собі властивості атому, мікрочастки, хімічного елементу та деяких більш складних елементів.

б) величина. За нею атоми також відрізнялися, так як Демокріт визнавав відносну вагу атомів, які в залежності від розмірів бувають легші чи важчі. Найлегшими є найменші та гладенькі кулеподібні атоми вогню, з яких складається повітря, а також душа людини.

Душа – найменші атоми вогню. Вона рухає й оживляє людину, лише будучи у зв’язку з її тілом та тому, що тіло здатне утримувати ці рухомі атоми в порах організму, де вони чергуються з іншими атомами тіла. Особливо атоми душі концентруються в пустотах мозку, і тому саме в ньому є центр розуму (може у серці як ще одному центрі розуму, чи погляд Д. змінювався). Нерозумна ж частина душі розсіяна по всьому організмі. Джерелом поповнення атомів душі є вогненні атоми повітря. Людина живе, поки вона дихає, що й забезпечує їй рівновагу у кількості вогненних атомів. Душі гинуть разом із тілом.

Отже, окремої безсмертної душі (поза тілом)не існує – це розрив з тогочасною міфологією.

6. Амери чи “математичний атомізм” Демокріта. Д. вважав, що атоми мають різний розмір та форму фігури (вигнуті, подібні до крючка і т.д.), що покращувало зчеплення. Він вважав, що атоми неділимі фізично, але, мислячи, в них можна виділити частини, тоді як ділити до нескінченності, навіть мисленно, неможливо, – точки, які, звичайно, не мають ваги, але вони також є протяжними. Це не нульова, а мінімальна величина, далі неділима, мислима частина атома – “амера” (без частин). Амер – 7: верх, низ ліве, праве, переднє, заднє, середина.

Напр. теорема про об’єм конуса. Конус складається з тонких кіл (площин), які чуттєво не сприймаються, вони паралельні основі. Об’єм конуса рівний 1 \3 об’єму циліндра з такою ж основою і рівною висотою. Таким же чином він визначив ї об’єм піраміди. Пізніше це обгрунтував Архімед.

7. Вічний рух матерії. Якщо для іонійської філософії світ – це жива істота, то для Демокріта атоми – не одухотворені. Вічний рух – це зіткнення, відштовхування, зчеплення, роз єднання, переміщення і падіння атомів, яке викликане первинним вихорем. Та атоми мають і свій первинний рух – вони “трясуться у всіх напрямках”. У Емпедокла матерію рухає – “Любов” та “Ворожнеча”, у Анаксагора – Розум, “Нус”.

Отже, первинний рух атомів – це природний рух, їм притаманний, він не потребує дії зовні. Лише далі атоми з’єднуються у складні тіла у результаті ударів, зіткнення та сили тяжіння подібного до подібного.

Вихор виникає постійно, тому що відбувається хаотичний рух атомів у просторі. З вихорів виникають нескінченні світи, які народжуються і гинуть, але Всесвіт нескінченний і безначальний.. Він не має творця, в ньому немає цілі, усе відбувається за законом необхідності. Множина світів існує у просторі одночасно: вони різні і подібні, знаходяться на різній відстані та на різних стадіях розвитку. Кожен з них народжується, розвивається, гине. Їх зіткнення може викликати космічну катастрофу (вважається, що йдеться про промені, які можуть мати негативні наслідки). Отже, ідея нескінченних світів Всесвіту належить не Дж.Бруно (16ст.), а Демокріту.

8. Закон необхідності. Все, що відбувається у світі підкорюється не надприродній силі, а лише закону необхідності. (ananke). Необхідність – це нескінченний шерег причинно-наслідкових зв’язків. Демокріт заперечував першопричину світу, але постійно шукав причинну основу всіх явищ у часі (“Небесні причини”, “Причини звуків”, “Змішані причини” і т.д.

Соціальна філософія, теорія відчуття, питання психології – усе це насичено пошуком причинного пояснення. Часто це зроблено за аналогією та пояснює явища природними причинами, тому так багато блискучих здогадок.

Християнські письменники вважали його філософію “шкідливою”, “небезпечною”, та як вона заперечувала існування Божого промислу., що робило творцем світу випадковість. В дійсності ж Демокріт вважав будь-які випадкові події лише суб’єктивною ілюзією, породженою незнанням істинних причин події. Знання ж перетворює будь-яку випадковість у необхідність.

Та він не був фаталістом наперед визначено долі (Мойри), він шукав для кожного явища специфічну причину, а кожна людина має свою власну свободу волю.

3.Вчення про пізнання. Людина для Демокріта – це не лише біологічна істота з тіла та душі (психіки та свідомості). Людина – це мікрокосм, “те, що ми знаємо” ззовні, з її вигляду, але треба пояснити те, що в ній неясно – її матеріальна сутність та питання про пізнання людиною світу.

Д. визнає різницю та протилежність чуттєвого та розумного мислення. В його вченні про пізнання була немала доля скептицизму, що й веде до засновника скептицизму Пірона та С.Емпірика, який часто цитує Демокрита.

Та у Демокріта це був пропедевтичний скептицизм, який вів до поглибленого пізнання, служить постановці питання, яке має бути вирішеним. він не відриває реальне від мислимого, він не констатує протиріччя, він шукає вирішення цього протиріччя, вбачаючи у цьому сенс життя філософа

Процес пізнання складається як із відчуттів, так із розумного пізнання. Особливо він цінує розум, яким можна дійти до осягнення атомів та пустоти.

Демокрит логічно спростовує тезу про те, що все є істинним. Якщо хтось вважає, що не все істинно, то і ця теза буде істинною, а отже положення про те, що все істинно – хибна. Так і тезу про те, що все хибне, якщо все хибне, то хибне і те, що все хибне.

Чуттєве пізнання – “темне”, затемнене оманою відчуттів, індивідуальними особливостями суб’єкта, що пізнає; розумне пізнання – теоретичне мислення – “світле”, глибоко проникає у суть речей, здатне відкривати існування атомів і пустоти. Чуття і розум – мають тілесний характер, у цьому їх тотожність. Протилежні вони в в їх ролі та значенні для пізнання. Це два рівні пізнання, які доповнюють одне одного. Істина знаходиться “у глибині”, “на дні глибокого колодязя”, тому шлях до істини такий складний

Вчення Демокріта про співвідношення розуму і відчуттів у процесі пізнання є великим відкриттям античної філософії. Це співвідношення розумілося як єдність протилежностей. Література:

1. Б.Б. Виц. Демокрит. М.,»Мысль», 1979

2. Лурье С.Я. Демокрит.. Тексты. Перевод. Исследования. Л., 1970

3. Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. Под ред. Г.К.Баммеля.

4. Маковельский А.О. Древнегреческие атомисты.Баку, 1946

5. Асмус Демокрит. М.,1960

6. Лившиц Т.М. Свободомыслие и атеизм в древности и средние века. Минск, 1973

7. Тимошенко В.Е. Материализм Демокрита. М., 1059

8. Аристотель Соч.в чет. т..Под ред Асмуса В.Ф. М.,1975

Філософія Стародавнього світу.

Дата добавления: 2014-01-05