Сучасгі тенденції психокорекції

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та все частіше ставили під сумнів обґрунтованість права психотерапевта виконувати, започатковану ще Еріксоном, Хейлі та Мінухиним традицію "вказуючої правиці", яка має право вказувати іншим, що для них є корисним, а що шкідливим та вирішувати за когось його долю не поставивши його самого до відома того, що робиться ідля чого. Через це ставили під сумнів, заперечували самі засади сімейної терапії. Вже не стояло питання про те, яка школа сімейної терапії краща – стратегічна, структурна чи системна, – виникало запитання: чи не вичерпала себе сімейна терапія, чи не визначається новий лідер зі своєю теорією і новаторською практикою. З переходом в "класики" для нових поколінь «старої гвардії» колись революційні принципи (а єдиної теорії сімейна терапія так і не виробила) сімейної терапії – стали абсолютно повсякденними. Мистецтво ж, а засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і тому майже не надавалися до наслідування. Збирати всю сім'ю теж було не завжди просто. Одну ж ознаку сімейної терапії, а саме її відносну короткотривалість, уже відкинути не міг ніхто. Майбутній лідер теж мусив давати достатньо відчутні результати в доволі стислі терміни. Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції.

Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового напрямку, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Деяка зневага до теорії виникла ще в рамках Еріксонівського методу, продовжилась у зневазі до теоретичних міркувань Ф. Перлзом (Ф. Перлз називав громіздкі теоретичні конструкції «слонячим послідом» від якого багато незручностей і мало практичноої користі так як його не використовують в землеробсті) та особливо проявилася вона в межах сімейної психотерапії, засновники якої не завжди були академічними психіатрами чи психологами. Сімейна психотерапія взагалі мала серед широкого списку своїх попередників і службу соціальної підтримки населення. Ще в 1890 році американська соціальна працівниця Зилпа Сміт критикувала своїх колег: «Більшість з Вас намагається спілкуватися з поодинокими бідними або хворими, без баченя їхніх сімейних взаємозв’язків. Необхідно ж лікувати сім’ю як щось ціле». Коли ж психотерапія звернула свою увагу на сім’ю, то число її послідовників значно розширилось за рахунок соціальних працівників та волонтерів.

Спеціалісти-практики, на відміну від теоретиків психотерапії, широко запозичували одне у одного використовувані методи роботи. Дуже багатообіцяючою, на думку Фіджеральда, є тенденція до формування певної спільної теоретичної платформи, яка дозволяє обґрунтовувати використання різних психотерапевтичних стратегій прийнятими у різних школах психокорекції.

Проте опоненти Р. Фіджеральда вважають, що ця думка є наслідком поверхневості мислення самого еклектика Фіджеральда і позиції його прихильників, які вважають проблему гетерогенності психотерапевтичних шкіл лише негативним явищем і станом який необхідно подолати. Однак, вважають ці опоненти, можна навести вагомі аргументи, що гетерогенність та певні розбіжності між окремими школами є необхідною умовою існування та розвитку психотерапії. Розвиток психотерапії таким чином, з їхньої точки зору, не пов'язаний із міфічним стиранням меж між окремими школами. Завдяки існуючому плюралізму учасники діалогу можуть зрозуміти та подолати обмеженість своїх позицій, яку не можливо побачити знаходячись у рамках теоретичних концептів однієї школи і усвідомити неабсолютну реальність своїх моделей. У той же час еклектизм стає цілком природнім та необхідним у випадках, коли спеціаліст намагається підібрати для пацієнтів ті форми терапії, котрі для них можуть стати найефективнішими і при цьому використовує широкий набір різних моделей психотерапії. Те, що Фіджеральд визнає як інтегративні теоретичні тенденції, вони називають просто подібністю емпіричних принципів діяльності, характерних для майстрів психотерапії, незалежно від методів якими вони користуються і теоретичних моделей, яких дотримуються. Ми вже згадували, що подібна тенденція була започаткована як наслідок впливу гуманістичної школи, котра запостулювала принципи екологічності психотерапевтичного втручання. Тобто можна вважати, що мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, якщо розмежовували ці терміни так, як ми це робили у першій лекції.

У той же час Р. Фіджеральд називає як сучасні тенденції і те, що в діагностиці та лікуванні психічних розладів тепер використовується не органічна, а біопсихосоціальна модель, наслідком якої є перехід психіатрів до нової багатоосьової класифікації психічних захворювань. За цією моделлю хворому не так однозначно прикріпляється «ярлик» певного діагнозу з однотипним медикаментозним лікуванням, а більше індивідуалізовано розглядаються аспекти його проблеми. Р. Фіджеральда доповнюють, вказуючи, що мають місце глибокі зміни і в організації лікувально-реабілітаційних програм, які передбачають зростання психотерапії та соціальної роботи з душевнохворими, орієнтації на підвищення якості життя цих хворих. Йдеться про заходи спрямовані на подолання стигматизації та дискримінації пацієнтів, на підвищення ролі волонтерів та сімей душевнохворих, а також про зростання інтересу до питань етики та захисту прав пацієнтів, вплив оточення, культури, економіки та політики на психічне здоров'я населення.

З іншого боку, на думку Фіджеральда, сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння спеціалістом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини. Якщо прихильники класичного психоаналізу та гештальттерапії вважали, що навіть філіжанка кави спотворює сприйняття клієнтом своїх проблем, і тому їх вживання є не допустимим при психокорекції, то сьогодні все частіше в психіатрії використовують психотерапію на фоні медикаментозного лікування антидепресантами та іншими психотропними препаратами. Адже психотерапія душевнохворих часто є наможливою без цього.Не можна не враховувати і того, що поширення таких проблем як хімічні медикаментозні узалежнення, чи з причини дісної необхідності тривалого лікування певними психотропними припаратами, чи через шкідливу звичку, яка стає дедалі розповсюдженішою, призводить до необхідності адаптації психокорекційних методів до роботи на фоні хімічних впливів для того, щоб не виключати певні групи населення з кола людей, яким може бути надана психологічна допомога.

Зі свого боку можу додати, що сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Цьому також посприяв великий приплив у лави людей, що надають психологічну допомогу, соціальних працівників та волонтерів у часи моди на сімейну психотерапію.

Психотерапія стає все більше короткотривалою та все еклектичнішою. Але, нажаль, технологізація її процесу(тобто роби раз..., роби два… і не роздумуй чому власне так треба робити) супроводжується втратою цілісного бачення індивідуальних особливостей клієнта та часто призводить до втрати можливості індивідуального підходу при наданні йому психологічної допомоги. А інколи і до небезпеки нашкодити клієнту якраз через ігнорування цих індивідуальних особливостей.

Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Щоб зрозуміти її суть звернемось до цитати із виступу сімейного терапевта з Німеччини Мітзлава (Mitzlaff) на симпозіумі в Ленінграді 1989р.

"Нові погляди все ще формуються в старих термінах провини та жертв (як до жіночого проекту в сімейній психокорекції). Пацієнта розглядають як жертву біологічного дефекту, його матері, сімейної системи, суспільства. Це спрощене розуміння є збідненою (вірніше деструктивною) платформою для співробітництва хворого, сім'ї, медиків та суспільства. Існують три професійні установки, які в немалій мірі визначають діяльність психотерапевтів, котрі виходять з класичної парадигми. По-перше, ми знаємо більше ніж запитуємо і ми уже до зустрічі з клієнтом наперед маємо свою власну відповідь хто винен і в чому причина проблем в залежності від наших теоретичних переваг. А треба розібратися в конкретному випадку клієнта і конретній його ситуації. По-друге, ми фокусуємося радше на відхиленнях від норми, слабких місцях аніж на перевагах, сильних місцях (в будь-якому контексті: хворий, його тіло, сім'я чи суспільство). А треба краще розуміти чого ми хочемо в ідеалі досягнути і в чому полягають наявні у цього клієнта ресурси. По-третє, ми разом із суспільством граємо у гру, згідно з правилами котрої обіцяємо, що тільки ми можемо усунути проблему і тільки за допомогою наших професійних навичок (образ всемогутнього доктора). Натомість може бути зовсім відмінний стиль професійних установок. Можна бачити хворого і його оточення як систему з хворобливо звуженим вибором взаємодії з життям, звуженим репертуаром комунікативних навичок, обмеженою гнучкістю і нерозпізнаними, недорозвиненими здібностями. В цьому разі фахівець має добре знати "як" і бути значно менше впевненим в тому "що" (конкретно змінити) і тому добре виконувати роль організатора співпраці оптимістично ставлячи і находячи нові запитання про силу і відповідальність учасників, а не їх провини." Такою є основна ідея революції, яка принесла новий термін «короткотривала позитивна психотерапія» і нову моду на психокорекцію. Далі розберемось, що значать ці терміни.

Революція 70-80-х років призвела не тільки до зміни принципів, на підставі яких тепер стало прийнятим надавати психологічну допомогу, вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі» чи позитивною короткотривалою психотерапією.

Для всіх напрямків "нової хвилі" є характерним: 1- орієнтація на ресурси пацієнта; 2- розподіл відповідальності з пацієнтом за ефективність роботи; 3- прибудова до пацієнта (замість "настройки" пацієнта); 4- технічна пластичність, інтегративне використання широкого арсеналу прийомів різних шкіл та створення нових, адекватних конкретному пацієнту і терапевту; 5- опора на інтуїцію і досвід як терапевта так і пацієнта (замість на "наукову" концепцію); 6- делікатне відношення до симпсихотерапевтоми, як вияву "мудрості" людського організму ("не ремонтуй те, що працює") і перебудова симпсихотерапевтоми тільки після вироблення нового адапсихотерапевтивного стереотипу реагування (на противагу "боротьбі" класичного психотерапевта з симпсихотерапевтомом пацієнта чи з проблемою); 7- цілеспрямована установка на психотерапію як на короткострокову і навіть як на веселу подію в житті людини (на противагу серйозному, глибинному і тривалому процесу терапії); 8- орієнтація на бригадне обслуговування одного пацієнта чи однієї сім'ї; 9- імідж "веселого дивака" (на противагу образу "врівноваженого і поважного мудреця", класичної психотерапії); 10- відсутність нозологічних і характерологічних проти показів для всіх пацієнтів, котрі бажають отримати допомогу (замість підбору пацієнтів в класичній психотерапії).

Висновки до 2-го питання

Отже: В 1956 році Бейтсон і його колеги опублікували свою знамениту доповідь «До теорії шизофренії», у якій була висунута думка, що пацієнти стають божевільними не просто так, а це є зрозумілим продовженням божевільного сімейного середовища, яке необхідно лікувати у першу чергу. Як наслідок, з’явилася нова форма психотерапії, названа сімейною.

В період з 1970-го по 1985 р. відбувся розквіт відомих шкіл сімейної терапії, коли засновники відкривали учбові центри та розробляли зміст своїх моделей. Три провідні парадигми ─ емпірична, психоаналітична та поведінкова сімейна терапія ─ виникли як похідні від провідних підходів до лікування окремих пацієнтів, тоді як інші три найбільше прославлені підходи до сімейної психотерапії ─ структурний, стратегічний і системний ─ стали унікальними продуктами сімейної революції.

В 80-х рр. інтерв’ю в "Координаторі" сконцентрувалися на тому, що внесло нову хвилю в сімейну терапію в 80-і. Однією із тем в цьому контексті виявився фемінізм. Критика зі сторони феміністок призвела до кардинальної зміни теорії і практики сімейної терапії.

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та й засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і майже не надавалися до наслідування. Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі»

Одним із різновидів підходу до сімейної терапії, який вніс великий внесок у розвиток як всіх напрямків сімейної терапії і заклав підгрунтя для подальшої революції 70-80-х років, була, так звана, Міланська модель яка внесла схему особливого сеттінгу, який в подальшому став предтечею поняття, характерного для психотерапії «нової хвилі» і відомого під назвою «супервізія привселюдності» та короткотривалої позитивної психотерапії.

Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції. Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового віяння, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, яка є до більшої міри корткотривалою та допускає еклектичність у підборі методів. Сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння психологом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини, так як все частіше йому доводиться мати справу з клієнтами, що є під дією цих речовин.

Матеріали для самостійного опрацювання:

Техніки сімейної психокорекцій (за Осиповою)

У сімейній психокоректувальній роботі розрізняють наступні напрями:

· корекцію дитячо-батьківських стосунків

· корекцію подружніх стосунків

· психокорекцію построзлучної ситуації

· корекцію сексуальних проблем в сім'ї.

За тривалістю проведення розрізняють: короткочасну сімейну психокорекцію; довготривалу сімейну психокорекцію.

При складанні коректувальної програми роботи з сім'єю важливо враховувати ряд параметрів:

Часовий. Визначити загальну протяжність в часі всього корекційного процесу, регулярність зустрічей з сім'єю, тривалість кожної зустрічі.

Просторовий. Визначити місце проведення зустрічей: за місцем проживання сім'ї, в консультації тощо.

Стильовий. Визначити основний стиль ведення роботи (директивний, недирективний).

Змістовний. Визначити, з розв'язання яких проблем (конкретних, названих клієнтом або найважливіших) починатиметься коректувальна робота. Необхідно визначити і форму роботи з сім'єю: одночасно зі всією сім'єю; з кожним членом окремо, а потім спільно, почергово тощо. Визначити загальну структуру програми роботи з сім'єю, виділити основні етапи, розробити докладний план дій (залишаючи можливість для маневру, дій «за ситуацією»).

Спосіб організації і проведення коректувальної роботи з сім'єю визначається рядом чинників. Найбільш оптимальною є ситуація, коли вибір того або іншого способу організації проведення сімейної психокорекції залежить в основному від індивідуальних особливостей сім'ї, а не від наукових переконань і особистісних особливостей психолога.

Багато психологів використовують в своєму арсеналі різну коректувальну техніку для роботи з сім'єю. Будь-яка техніка є інструментом, подібним до молотка або до піаніно. Молоток може бути використаний як зброя і для будівництва вдома, піаніно — може видавати безліч дратівливих звуків або, навпаки, дивовижну музику. Цінність будь-якого інструменту визначається тим, як він використовується і яка кваліфікація користувача.

1. «Сімейна фотографія». Ця техніка використовується для роботи з будь-якою сім'єю, члени якої не можуть ефективно вербально спілкуватися. Застосовується для вивчення структури сім'ї, ролей, комунікацій і внутрішньосімейних взаємостосунків.

На основі даної техніки можна проаналізувати вплив минулого сім'ї на її сьогодення. Ця техніка заохочує членів сім'ї ставити під сумнів сімейні міфи, правила, системи вірувань і ролі, які вони грають. Методика використовується для діагностики і корекції сімейних взаємостосунків.

Психолог просить кожного члена сім'ї принести певну кількість сімейних фотографій, які можуть сказати щось істотне про взаємостосунки в сім'ї. Кількість фотографій обмежена. З приводу відбору фотографій інструкція не дається. Якщо обговорюються взаємостосунки в багатопоколінній сім'ї, тоді кількість фотографій збільшується.

На наступній зустрічі обговорюється головна тема взаємостосунків в сім'ї. Кожному члену сім'ї приділяється до 15 хв, під час яких він представляє вибрані ним фотографії і розповідає, чому саме вони були ним вибрані, яке значення мають вони для нього і які почуття викликають.

Істотним виявляється порядок представлень фотографій і те, як це здійснюється. Особливої уваги заслуговує черговість: яка фотографія є першою, яка — останньою, як вони розміщені. Має значення швидкість показу, рівень інтересу або тривожності, а також поведінка членів сім'ї під час всієї дії: чи серйозна, чи жартують, або нервуються тощо.

Таким чином, обговорюється зміст кожної фотографії і розглядається, наскільки близькі один одному зображені на них члени сім'ї, рівень формальності у взаємостосунках між ними, а також присутність або відсутність тих або інших родичів на знімках.

Психолог ставить питання про людей і місця, зображені на фотографії, про спільний настрій, атмосферу, що панувала на знімку. Пропонуються приблизно наступні питання: «Хто ці люди на фотографіях?»; «Чи пам'ятаєте ви, що відбувалося під час зйомки?»; «Які почуття викликало спільне проведення часу в колі сім'ї цього дня?»; «Хто робив цей знімок?»; «Що трапилося після того, як фотограф клацнув об'єктивом фотоапарата?»; «Розкажіть, будь ласка, про цю кімнату»; «Чому люди одягнені саме так, а не інакше?»

Після того, як член сім'ї закінчив представлення принесених ним фотографій, інших членів сім'ї просять ставити питання і розповідати про свої спостереження під час показу, що допомагає відкрити нові перспективи внутрісімейної поведінки. Проглядання фотографій може тривати протягом декількох зустрічей. Ця вправа цікава, не викликає тривожності і служить цілям стимулювання спогадів, витисненого емоційного досвіду і емоційних переживаннь. Під час обговорення психологом аналізуються такі специфічні області внутрісімейних взаємостосунків, як влада, залежність, близькість, тривожність, чоловічі і жіночі ролі членів сім'ї.

2. «Сімейна скульптура» і «Сімейна хореографія». Ці методики відносяться до соціометричних методик корекційної роботи з сім'єю. Вони представляють психологу наступні можливості:

1. Відводять коректувальний процес від інтелектуального і емоційного обговорення до реальної взаємодії членів сім'ї. Це збільшує активність кожного члена сім'ї, що, у свою чергу, підвищує спонтанність і зменшує спротив клієнта, в основі якого лежить інтелектуальна сфера.

2. Поміщають сьогодення, минуле і майбутнє, яке передбачається, в операційну систему «тут і зараз». Клієнт може пам'ятати про минуле, але не в змозі його змінити. Клієнт може передбачати майбутнє, але не в змозі жити в ньому. Поміщаючи все це «тут і зараз» клієнти можуть безпосередньо взаємодіяти з минулим і з майбутнім, змінюючи при цьому свою поведінку і міжособистісну взаємодію в сім'ї.

3. Методики містять в собі елементи особової проекції і ідентифікації: почуття, настанови поведінково виражаються в міжособистісній взаємодії і таким чином стають доступними вивченню і зміні.

4. Рельєфно представляють і драматизують рольову поведінку. Члени сім'ї можуть спостерігати, і що кожний з них чинить так і як його поведінка сприймається іншими, які ролі підтримуються сім'єю, а які — відкидаються.

5. Містять елемент несподіванки для клієнтів — не відповідають тому, як вони уявляють собі роботу на корекційному занятті, і тому можуть зняти спротив клієнтів, з яким так чи інакше доводиться стикатися при інших методах впливу.

6. Привертають увагу і інтереси клієнтів, будучи своєрідною формою метакомунікації. Нові повідомлення формулюються, виражаються і приймаються без яких би то не було попередніх обговорень. Наприклад, коли сім'я займається творенням скульптури і батька поміщають поза сімейним колом, спиною до решти членів сім'ї, тут виникає безліч могутніх послань для чоловіка, дружини, дітей і всієї сім'ї як єдиного цілого.

7. Фокусують увагу на соціальній системі і процесі соціальної взаємодії. Почуття ізоляції і самітності, що виникає в ідентифікованого клієнта, у того, хто, на думку сім'ї, «хворий», піддається виклику по мірі того, як сім'я ніби дивиться на себе із сторони. На основі соціометричних методик можна спостерігати і вивчати такі чинники, як індивідуалізація, навики вирішення конфліктів, регуляція близькості, віддаленості тощо.

«Сімейна скульптура»

Це метод визначення місця індивіда у внутрішньосімейній системі взаємостосунків, в ситуації, що склалася на даний момент, або що представляється ідеально. Зміст даної методики полягає в тому, що розташування людей і об'єктів повинне фізично символізувати внутрішньосімейні взаємостосунки зараз, визначаючи те, як бачиться місце кожного індивіда в сімейній системі. Кожен член сім'ї створює живий портрет сім'ї, розставляючи найближчих родичів згідно власному погляду на дистанцію між ними. Таким чином, досвід кожного втілюється в живій картині і проектується на неї.

Головним достоїнством цієї методики є її невербальний характер, який дозволяє подолати заінтелектуалізованість в обговоренні теми, зняттю різноманітних захистів, проекцій і звинувачень, що часто існують в сімейній системі. Побудова скульптури вимагає від кожного члена сім'ї узагальнення свого особового досвіду, осмислення його, а потім і інтерпретації.

Для проведення методики необхідні члени сім'ї, меблі і предмети, що легко пересуваються, і використовуються як заміна відсутніх членів сім'ї. Скульптура може зображати як сьогодення, так і минуле сім'ї і включати будь-яке число членів розширеної сім'ї.

Перед початком виконання завдання психолог пояснює членам сім'ї, що дана методика дозволяє відчути, що означає бути членом сім'ї. І це легше показати, чим розповісти. Тому кожен член сім'ї повинен по черзі показати своє розуміння внутрішньосімейних стосунків, зображаючи їх у вигляді живої скульптури так, щоб пози і положення в просторі відображали дії і почуття членів сім'ї по відношенню один до одного.

Психолог пропонує члену сім'ї, який виступає в ролі скульптора, поводитися з іншими членами сім'ї так, ніби вони зроблені з глини. Тобто він повинен поставити їх в таку позицію, яка могла б якнайповніші відобразити його ставлення до даних членів сім'ї.

Творення продовжується до тих пір, поки скульптор не буде задоволений своїм результатом. Важливо, щоб інші члени сім'ї дозволили йому вільно поводитися з собою як з матеріалом, знаючи, що потім вони поміняються місцями. Кожен член сім'ї повинен створити свою реальну сімейну скульптуру, що відображає емоційну ситуацію в сім'ї в даний момент.

Під час побудови скульптур психолог на папері фіксує трикутники, альянси і конфлікти, які з'являються і наочно і символічно зображаються скульптором.

Після того, як кожен член сім'ї виліпив свою скульптуру, настає наступна фаза роботи — обговорення отриманих результатів.

Існує багато варіантів використання методики сімейної скульптури. Деякі фахівці просять скульпторів придумати для кожного члена сім'ї слово або фразу, які краще всього характеризували б поведінку цієї людини. Члени сім'ї повинні послідовно вимовити ці фрази. В цьому випадку досягається не тільки візуальний, але і слуховий ефект.

Надалі обговорюється не тільки вся скульптура загалом, але і окремі її частини. Задаються питання як кожному члену сім'ї, так і всій сім'ї загалом. Наприклад:

· скульптору: «Придумайте назву вашому твору»;

· кожному члену сім'ї: «Як ви відчуваєте себе на цьому місці серед ваших родичів?»;

· всій сім'ї: «Чи здивувала вас дана скульптура?»;

· кожному члену сім'ї: «Чи знали ви раніше, що скульптор сприймає вас так, як він це зобразив?»;

· всій сім'ї: «Чи згодні ви з тим, що ваша сім'я функціонує саме так, як зображено в скульптурі?»;

· скульптору або сім'ї: «Які зміни в житті сім'ї ви хотіли б бачити?»

Варіант методики «Сімейна скульптура»

Один з варіантів методики сімейної скульптури полягає в наступному: після того, як кожен член сім'ї створить свою реальну скульптуру, що вібражає ситуацію в сім'ї в даний момент, його просять створити скульптуру ідеальної сім'ї. Сам процес творення і його продукти (скульптури) допомагають членам сім'ї оцінити свої позиції в сім'ї і дають унікальну для сім'ї можливість виразити невербально те, якою вони бачать ідеальну сім'ю.

Дана техніка використовується в роботі із будь-якою соціальною групою, подружньою парою, із субсистемами: батьки—діти, брати—сестри, з повною сім'єю.

Методика використовується як засіб оцінки сімейної системи і як засіб інтервенції в неї, а також як особливий механізм спілкування з клієнтами.

В ході виконання методики виявляються сімейні рольові взірці — трикутники, альянси, специфічні емоційні взаємостосунки, а також такі проблеми, як боротьба за владу, близькість, дистанція, межі. Методика «сімейна скульптура» — хороший засіб спостереження, особливо в сім'ях, звиклих використовувати вербальні маніпуляції, або в тих, для яких неможливі традиційні методи типу бесіди і тощо.

Найвдаліше роль скульпторів виконують підлітки, внаслідок їх чутливості до того, що відбувається в сім'ї і через їх природне бажання маніпулювати найближчими родичами. Хорошими скульпторами також є замкнуті діти. Вони можуть через скульптуру виразити свою таємну самотність, страх, ворожість або ті почуття, які вони не повинні були б відчувати.

Метод «сімейна скульптура» може бути використана і при індивідуальній сімейній роботі. В цьому випадку ролі членів сім'ї виконують меблі або інші великі предмети, що знаходяться в кабінеті психолога. Хоча при такому підході деколи відчувається дефіцит живої присутності членів сім'ї, методика також допомагає внести позитивні зміни в сімейну систему.

«Сімейна хореографія»

Методика «Сімейна хореографія» є варіантом методики «Сімейна скульптура». Вона спрямована на перебудову взаємостосунків в нуклеарній сім'ї; відстежування негативних зразків поведінки і зупинку їх дії, послідовно зображаючи поведінкові акти, що ведуть до посилення конфлікту.

Об'єднання симптомів дітей і зразків взаємостосунків їх батьків забезпечує членів сім'ї невербальними каналами комунікації, що дозволяють відкрито виразити свої почуття.

Якщо термін «скульптура» швидше відноситься до статики внутрішньосімейних взаємостосунків (а емоційні взаємостосунки завжди знаходяться в русі), то термін «хореографія» більше підходить для опису динамічного процесу.

Ефективність «сімейної хореографії» пов'язана з тим, що вона виявляється зрозумілою для будь-якої сім'ї, особливо для тих сімей, яким важко словесно сформулювати проблеми. Проблеми і альтернативні способи їх вирішення можуть бути представлені в русі і візуально.

Одного з членів сім'ї просять побудувати всіх інших на сцені так, щоб картина відображала внутрішні сімейні стосунківи в контексті якої-небудь події або проблеми, а потім цю сцену розіграти.

Кожного члена сім'ї просять так розміститися в просторі кімнати, щоб це найкращим чином демонструвало проблему сім'ї. Потім члени сім'ї повинні показати сцену без слів, пожвавити її і програти. Після того, як сцена програна, членам сім'ї пропонується змалювати ідеальну ситуацію у взаємостосунках, таку, яка вона бачиться в даний момент. Ідеальна ситуація також розігрується сім'єю. При цьому психолог працює з якимсь одним членом сім'ї, звертаючись до нього з проханням зобразити його реальну і ідеальну позиції в сімейній системі. Психолог може попросити кілька разів повторити сцени, що відображають дисфункціональні внутрішньосімейні поведінкові зразки, а також ті сцени, які змальовують їх подолання. Причому радять їм діяти при кожному черговому дублі зі всезростаючою енергією, намагаючись зробити ситуацію, із їхньої точки зору, все краще і краще.

Після того, як сцени програні, відбувається обговорення. Для того, щоб чіткіше сформулювати проблему сім'ї, психолог може попросити кожного члена сім'ї стисло сформулювати для себе і інших те, що складає суть актуального стану і становища в сім'ї. Потім по черзі це роблять всі члени сім'ї. Питання задається завжди одне й те же: «Як бути в цьому становищі в сім'ї і які почуття виникають у даного члена сім'ї по відношенню до інших членів сім'ї?» Дана процедура досить гнучка і може бути змінена залежно від конкретних зразків взаємодій, що існують в даній сімейній системі.

3. «Рольова карткова гра» — метод визначення рольової поведінки, яка очікується від членів сім'ї і сприймається іншими членами цієї сім'ї як адекватна. Техніка «рольової карткової гри» є невербальною методикою, що виявляє ті ролі і обов'язки у внутрішньосімейній взаємодії, які виконує кожен член сім'ї.

Участь в грі дає можливість членам групи побачити більш менш цілковитий набір обов'язків, що існують в сім'ї, і те, як вони розподіляються між всіма її членами. Методика дозволяє виявити індивідуальні здібності і особливості членів сім'ї, негативні механізми і сімейну динаміку.

Для проведення даної методики необхідно: 36 рольових карт (кожна роль друкується на окремій картці), папір, олівці і гумки, що скріпляють колоду карт для кожного учасника.

Після отримання інструкції члени сім'ї (без попереднього обговорення) вибирають карти для себе і для інших. У картах описані домашні обов'язки, які необхідно комусь виконувати, і є низка ролей, які члени сім'ї грають у взаємостосунках один з одним. Члени сім'ї мають можливість погодитися або не погодитися з відповідністю кожної карти конкретному члену сім'ї, а також відхилити ті карти, які вони не хочуть брати собі.

Психолог пропонує сім'ї наступну інструкцію: «Зараз я розкладу перед вами колоду карт. Мені б хотілося, щоб кожний з вас вибрав відповідні йому карти і поклав їх біля себе на столі так, щоб інші могли їх бачити.

Якщо хтось вибрав карту, яка, як ви вважаєте, повинна належати вам, запишіть її на лежачому перед вами аркуші паперу.

Майте на увазі, що це не змагання в тому, хто одержить більше карт.

Грати потрібно мовчки. Отже, будь ласка, не розмовляйте один з одним.

Карти призначені не лише для вашої сім'ї, тому немає необхідності, щоб всі з них були вибрані. Ви можете вважати, що якась певна карта повинна належати більше, ніж одній людині. Якщо це так, то відзначте, будь ласка, це на вашому аркуші паперу».

Після того, як відбувся первинний вибір карт, пропонується наступна інструкція: «Перевірте ваш набір карт і переконайтеся в тому, що всі вони розподілені правильно.

Якщо ви не згодні з тим, що якась певна карта повинна належати вам або комусь іншому, будь ласка, включіть магнітофон і скажіть про це.

Якщо комусь попалася карта, яка, як ви вважаєте, не винна йому належати, також скажіть про це і покладіть її в «неправильну колоду».

Коли кожен учасник висловиться з приводу карт інших, сім'ї надається можливість позбавитися будь-яких ролей, що не подобаються їй, незалежно тому, наскільки вони точні. Потім кожного учасника просять скріпляти карти, що залишилися у нього, гумкою.

Дата добавления: 2014-01-05