Соціальне становлення дитини з позицій зарубіжних теорій розвитку

В цілому зусилля вихователів і спеціалістів повинні бути спрямовані на соціальну адаптацію дитини, що знаходиться у важкій життєвій ситуації, тобто на його активне пристосування до прийнятих у суспільстві правилам і нормам поведінки або на подолання наслідків впливу негативних факторів. Якщо ж ступінь втрати або несформованості соціально значущих якостей настільки висока, що це перешкоджає успішному пристосуванню дитини до умов соціального середовища, тобто відбувається його соціальна дезадаптація, то в цьому випадку необхідна соціальна реабілітація дитини, яка передбачає застосування спеціальної системи заходів, спрямованих на відновлення втрачених дитиною суспільних зв'язків та відносин, відновлення його соціального статусу, що забезпечує соціальну адаптацію в суспільстві. Таким чином, в процесі розвитку дитини в соціумі повинна здійснюватися його соціалізація, яка включає в себе соціальну адаптацію. Якщо ж цього не відбувається, спостерігається інше явище - дезадаптація, тоді виникає необхідність у соціальній реабілітації дитини.

Однак нерідко процес соціалізації дитини з яких-небудь об'єктивних або суб'єктивних причин ускладнюється. Так, входження дитини в суспільство може бути ускладнено внаслідок особливостей його фізичного або психічного розвитку. Або засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною спотворюється в результаті негативного - стихійного або умисного - впливу середовища, в якій він живе, і т. д. В результаті дитина «випадає» з нормальних соціальних відносин і тому потребує спеціальної допомоги для успішної інтеграції його в суспільство. Процес соціалізації таких дітей також відбувається насамперед через виховання, за допомогою якого здійснюється цілеспрямований вплив, управління цим процесом. Однак при цьому для кожної категорії дітей повинні бути розроблені свої методики і технології виховного процесу, що дозволяють активізувати позитивні фактори і нейтралізувати негативні.

В результаті виховання, самовиховання і позитивного впливу інших соціальних факторів (культурно-історичних і релігійних традицій, засобів масової інформації, дитячих громадських об'єднань, шкільного колективу, друзів та ін) відбувається природний процес інтеграції дитини в суспільство, «вростання в людську культуру» (Л. С. Виготський), тобто її соціалізація. При цьому чим значніше і різноманітніше вплив соціального середовища на дитину, тим вільніше і більш незалежною від неї стає дитина.

Соціальна педагогіка як відносно нова галузь наукових знань ґрунтується на загальнонаукових філософських, психологічних, соціально-психологічних та педагогічних підходах, теоріях і концепціях; розглядає у переліку основних теорій соціальної педагогіки психологічні, соціально-психологічні.

Наступні теорії розглядаються як суттєві для пояснення основних положень розвитку особистості у психологі, соціальній психології, соціальній педагогіці: психоаналітична (З.Фрейд, Е. Еріксон), предметом уваги якої була взаємодія підсвідомих та свідомих механізмів розвитку; теорія біхевіоризму (Д. Уотсон, Е. Торндайк, Б. Скіннер), яка намагалася пояснити суть та детермінанти поведінки особистості; гуманістична теорія (А. Маслоу, К. Роджерс, К. Юнг), що класифікує дитину як цілісну унікальну особистість, спрямовану на повну реалізацію Я.

Актуальність аналізу окремих зарубіжних психологічних теорій розвитку особистості, зокрема соціально-психологічних, заснована на позиції представників соціально педагогічної науки (Т.Ф. Алєксєєнко, О.В. Безпалько, І.Д. Звєрєва, С.Я. Харченко та ін.), які розглядають зазначені психологічні, соціально-психологічні позиції у переліку теорій соціальної педагогіки.

У центрі вчення психоаналізу знаходяться несвідомі психічні процеси й мотивація; духовне життя людини представники психоаналізу (З. Фрейд, К.-Г. Юнг, Е. Фромм, Е. Еріксон) розглядають з трьох позицій: динамічної (як результат взаємодії й зіткнення різних психічних сил, „економічної” (енергетична характеристика духовного життя) й топічної (структурна організація психіки).

Засновником психоаналізу австрійським психіатром й психологом З. Фрейдом було розроблено динамічну модель психіки, яка містить уявлення про три її сфери: свідоме, підсвідоме (близьке за властивостями до свідомості) й несвідоме, що відділене від перших двох особливою психічною інстанцією – цензурою. Починаючи з 1920-х рр. вчення набуває кінцевої форми й пертворюється на вчення про особистість, у якій виокремлюється три структури: Воно (міcтить уроджені несвідомі інстинкти), Я (Его) та Зверх-Я (Суперего). Таким чином, з позиції теорії фрейдизму стверджується пріоритет (домінування) біологічної основи становлення й розвитку особистості.

Розвиваючи вчення З. Фрейда, К.-Г. Юнг розглядав особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме й колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого Юнг вважав архетипи – наділені енергетичною силою певні загальні форми уявлень, що у процесі індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом.

Найбільш „соціалізованим” ученням фрейдизму є теорія відчуження німецько-американського психолога й соціолога Е. Фромма. Відчуженням („негативною свободою”) Е. Фромм назвав втрату людиною зв’язків із світом. Теорія Фромма підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, прагне незалежності, з іншого – прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявится у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність.

Теорія научіння підкреслює домінування у процесі становлення особистості соціального чинника. З позицій біхевіоризму свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки; механізмом формування соціальних орієнтацій, соціальних установок людини виступає научіння. „Маніфестом” цього психологічного напряму (Дж. Уотсон, Е. К. Толмен, Е. Р. Гутри, К. Л. Халл, Скіннер, Н. Е. Миллер, Дж. Доллард) вважається стаття його засновника, американського психолога Дж. Уотсона „Психологія з точки зору Біхевіориста” (1913), однак передумови його розвитку складалися зазадлегідь.

Біхевіоризм відмовляється від суб’єктивного світу людини в якості предмета психології й пропонує вважати таким поведінку індивіда (людини чи тварини) від народження до смерті. До поведінки відносяться усі реакції організма (у т.ч. окремих його органів), що спостерігаються зовнішньо, на зовнішні впливи (стимули), які можливо зафіксувати. Таким чином, одиницею аналізу поведнки оголошується зв’язок стимулу (S) й реакції (R)

Уотсон поділяє усі реакції на спадкові (деякі рефлекси, фізіологічні реакції й елементарні „емоції”) й набуті (звички, мислення, мова, складні емоції, соціальна поведінка тощо). Розвиток поведінки полягає у набутті нових реакцій на основі наявного репертура спадкових реакцій на безумовні стимули, які у досвіді індивіда пов’язуються з іншими, умовними, й в подальшому вже ці умовні стимули викликають відповідні реакції.

Представники необіхевіоризму почали додавати до схеми S – R „проміжні змінні” (образ, мета, потеба тощо), тобто ревізували основні положення біхевіоризму. Разом з тим у концепції оперантного біхевіоризма Б. Скіннера відроджуються й навіть посилюються постулати класичного біхевіоризму.

Предметом вивчення представників гуманістичної психології є цілісна людина у її вищих, специфічних лише для людини проявах, зокрема розвиток, соціалізація особистості, її вищі цінності й смисли, любов, творчість, свобода, відповідальність, автономія, глибинне міжособистісне спілкування, трансценденція тощо. Загальна методологічна платформа гуманістичної психології реалізується в широкому спектрі різних підходів. У контексті нашого дослідження заслуговують на увагу, насамперед, підходи й теорії, що розкривають проблеми сил, які зумовлюють становлення та розвиток особистості, потреб і цінностей людини (А. Маслоу, В. Франкл, Ш. Бюлер та ін.) Проблематика міжособистісних відносин, любові, шлюбу, сексуальних відносин розглядається у працях К. Роджерса, С. Джурарда, Р. Мея та ін.

Відповідно до теорії самореалізації Г. Олпорта (1897-1969) у структурі особистості розрізняли центральну мотиваційну сферу, що складається з двох рівнів активності: мотивації потреб й вищих мотивів. Мотиви розвитку породжують спрямованість на майбутнє, систему цілей, реалізація яких вимагає й забезпечує розвиток нових можливостей людини. Отже особистість – результат неперервного становлення людини, спрямованого в майбутнє.

Концепція самоактуалізації А. Маслоу (1908-1970) є суттєвою для розуміння становлення особистості з позицій гуманістичної психології. Зокрема, Маслоу доводить, що соціальність людини міститься у самій її природі, що люди мають потреби у спілкуванні, любові, повазі, співпричетності, що вони наділені природою формами „інстинктоподібності”. До базальних потреб належать фізіологічні позиви, потреби у безпеці й захисті, любові, повазі й самоактуалізації людини. Над рівнем базальних потреб Маслоу надбудовує метамотиваційний рівень – потреби в істині, добрі, красі, справедливості, єдності. Потреби самоактуалізації, на думку Маслоу, починають функціонували лише тоді, коли задоволені потреби нижчих рівнів.

Потреба у самоактуалізації, тобто потреба у здійсненні своїх здібностей і талантів, творчих потенцій, втіленні себе, може бути задоволена, на думку психологів, невеликим відсотком людей (близько 1 %).

Успіхи у практичному застосуванні ідей гуманістичної психології визначили соціальну платформу гуманістичної психології, засновану на утопічній ідеї покращення суспільства шляхом покращення індивідуумов й міжособистісних відносин (Маслоу).

У межах проблеми дослідження вимагає уваги одна зі сфер практичного застосування ідей гуманістичної психології – соціально-психологічний тренінг (К. Роджерс). Загалом психотерапевтична процедура, запропонована Роджерсом (1902-1990) на основі його системи поглядів, спрямована на те, щоб, по перше, сформувати в людини новий, адекватний її бажанню образ самої себе; по друге, зробити його більш реальним, таким, що відповідає можливостям людини, її „ідеальному Я”; по третє, створювати теплий „психотерапевтичний клімат”.

Дата добавления: 2014-01-06