Державні установи України в роки десталінізації

Державні установи України в повоєнні роки та роки десталінізації.

З моменту витіснення з території України німецьких окупантів починається відновлення діяльності органів радянської влади. Відхід Червоної армії з України спричинив евакуацію Президії Верховної Ради УРСР, Раднаркому УРСР та інших республіканських органів державної влади спочатку до Саратова, а потім до Москви. Перебуваючи за межами республіки, вони здійснювали функції, що обумовлювалися конкретною воєнно-політичною обстановкою того часу: налагоджували діяльність евакуйованих підприємств і установ, вирішували проблеми розміщення та матеріального забезпечення населення тощо. Водночас, ще до кінця війни центральні і місцеві органи державної влади та управління УРСР відновили свою діяльність. 4 вересня 1945 року припинив свою діяльність ДКО.

9 лютого 1947 р. відбулися перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого органу влади не зазнали значних змін. До 21 року підвищився віковий ценз для депутатів ВР.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР.

Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України.

З 1 червня 1945 р. відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.

Переломною подією в житті Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся лютому 1956 р. Вперше партійним керівництвом було засуджено репресивну практику тоталітарного режиму. Розпочався період десталінізації, який характеризувався певною демократизацією в усіх сферах життя, ліквідацією наслідків сталінізму.

Відповідні зміни відбуваються і державному апараті. В даний період відбувається послаблення централізації державного механізму, проводиться корінна реорганізація органів управління промисловістю та будівництвом.

Переломною подією в житті Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся лютому 1956 р. Вперше партійним керівництвом було засуджено репресивну практику тоталітарного режиму. Розпочався період десталінізації, який характеризувався певною демократизацією в усіх сферах життя, ліквідацією наслідків сталінізму.

Відповідні зміни відбуваються і державному апараті. В даний період відбувається послаблення централізації державного механізму, проводиться корінна реорганізація органів управління промисловістю та будівництвом.

У роки десталінізації дещо розширилася компетенція союзних республік у господарській сфері та законодавчій діяльності. В 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився відсоток українців.

У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кількість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 р. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

У 1957 р. розпочалося радикальне реформування системи управління народним господарством у напрямі її децентралізації. В Україні створювались 11 раднаргоспів (РНГ), які в своїй діяльності охоплювали дві або декілька областей. РНГ керували підприємствами промисловості та іншими господарськими організаціями, які раніше підпорядковувалися загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам. Відповідні міністерства, державні комітети ліквідовувалися.

У середині районів успішно здійснювалася спеціалізація й кооперування споріднених підприємств, з’явилася перспектива розвитку економічної самостійності республіки. Однак управління через РНГ послаблювало централізоване галузеве керівництво, призводило до порушень технічної політики. Щоб уникнути цього, в 1960 р. був створений республіканський РНГ, а 1962 р. – Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР). Здійснення прогресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядкованих ВРНГ СРСР, покладалося на галузеві державні комітети. Створювалися також виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР. Але всі ці заходи лише ускладнили становище. В 1965 р. раднаргоспи ліквідовувалися. Управління промисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом через загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства.

Також було здійснено спробу децентралізації судової системи, у зв’язку з чим у 1956 р. було ліквідовано Міністерство юстиції СРСР. Мін’юст УРСР, а також інших республік отримав статус союзно-республіканського міністерства.

Пожвавилася після XX з’їзду КПРС діяльність місцевих органів влади. Цьому сприяла зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами». Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін.

Дещо розширилася компетенція виконкомів місцевих рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Протягом 1962-1963 рр. до відання місцевих рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслуговування населення. У грудні 1962 р. обласні ради були поділені за виробничою ознакою на сільські й промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

Щодо судочинних установ, то внаслідок судочинної реформи 1956 р. на обласні суди покладалися не властиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за усією діяльністю народних судів проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначати судових виконавців. Спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін’юсту та його органів.

3. Державний апарат в часи «застою» та загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.)

Після того, як жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з посад голови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС, процес демократизації суспільства змінився на «брежнєвський консерватизм».

Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади і життям суспільства, юридичним оформленням якого стало прийняття відповідних положень у Конституції СРСР 1977 р., Конституції УРСР 1978 р., а також у конституціях інших союзних республік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила, статус КПРС як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій». Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення «лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов’язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Система органів влади й управління, встановлена відповідно д Конституції УРСР 1937 р., зазнала незначних змін із прийняттям в 1978 р. нової Конституції УРСР. Найвищим органом влади республіки вважалася Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради – 650 депутатів (за попередньою Конституцією обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верховної Ради УРСР обиралися у виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чотири, як раніше, а на п’ять років. Серед повноважень Верховної Ради було прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів. Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (раніше – 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів. На сесіях Верховної Ради відбувалися її засідання, а також засідання постійних та інших комісій. Верховна Рада обирала Голову Верховної Ради й чотирьох його заступників. Повноваження Голови Верховної Ради зводилися до керівництва засіданнями Верховної Ради та відання внутрішнім розпорядком.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй постійно діючий орган – Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар і двадцять членів Президії. На відміну від попереднього Основного Закону Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії. Серед найважливіших: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за дотриманням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх законові; призначення виборів до районних (міських) судів; та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право в період між сесіями Верховної Ради з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії вносити у разі необхідності зміни чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за пропозицією уряду утворювати й ліквідовувати міністерства та державні комітети УРСР; за поданням Голови Ради Міністрів УРСР звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Рада Міністрів Української РСР – Уряд Української РСР за Конституцією 1978 р. вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відповідальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в перерві між сесіями відповідно – перед Президією Верховної Ради УРСР. У межах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здійснювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздатності країни; керувала діяльністю виконавчих комітетів місцевих Рад.

Відповідно до Конституції Рада Міністрів Української РСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов’язковими до виконання на всій території республіки. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів у складі Голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також деяких членів уряду.

До вищих органів влади належав також найвищий судовий орган республіки – Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі Голови, його заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здій­снював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Кількість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно-республіканських міністерств і шість республіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республіканські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне підпорядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерству СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 р., були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів (до 1978 р. відповідно до Конституції 1937 р. – Ради депутатів трудящих). Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

До повноважень місцевих рад належали: керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами й організаціями; забезпечення дотримання законів, охорона державного й громадського порядку.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликалися не менше чотирьох разів на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень органів державної влади і управління вищого рівня, контролю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і організацій. Виконавчими й розпорядчими органами місцевих Рад були виконавчі комітети, що обиралися ними з числа депутатів, у складі голови, заступників голови, секретаря і членів комітетів. До їх компетенції входило вирішення усіх питань, що належали до повноваження відповідних Рад, за винятком тих, які вирішувалися безпосередньо сесією Рад.

Місцеві суди складалися з обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. За новим Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом. Усі судові установи утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням на п’ять років. Народні засідателі районах (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними Радами терміном на п’ять років.

Дата добавления: 2014-01-07