У 20-30-і рр. ХХ ст

“Марксистська психологія є не школа серед шкіл,

а єдина дійсна психологія як наука, іншої

психології, окрім цієї, не може бути. І знову: все, що

було і є в психології істинно наукового, входить в марксистську

психологію: це поняття ширше, ніж поняття школи або навіть

напряму. Воно збігається з поняттям наукової психології

взагалі, де б і ким би вона не розроблялася”.

Л. С. Виготський, Історичний сенс психологічної кризи//

Виготський Л. С., Зібрання творів в 6 т., М., 1982 р. т.1, с. 291 – 436.//

Жовтнева революція зробила значний вплив на розвиток російської науки в цілому, і психології – зокрема. Більшість відомих психологів зайняли нейтральну позицію, якщо не сказати опозицію по відношенню до нової влади. Основній критиці піддавалася заборона на інакомислення. Ця критика спричиняла роздратування в колах політичного та ідеологічного керівництва Радянської держави.

Проте в перші післяреволюційні роки вона була вимушена миритися з інтелектуальною опозицією, оскільки прагнула утримати владу за будь-яку ціну і хоч би створити видимість співпраці з представниками різних прошарків суспільства.

Однак вже на початок 20-х рр. ситуація в Радянській Росії принципово міняється: вирішується питання про владу, виникає «пролетарська інтелігенція», держава фактично знищує активну політичну опозицію. У червні 1922 р. газета «Правда» публікує статтю «Диктатура, де твій хлист», у якій ставиться питання про необхідність «розібратися» з тими, хто мав свою думку щодо подій в країні. 31 серпня 1922 р. у пресі з'являється повідомлення про зіслання з країни «контрреволюційних елементів» з середовища професорів, лікарів, літераторів. Серед них були засновник філософської психології С.Л. Франк, релігійні філософи Л.П. Карсавін, А.А. Бердяєв, керівник московського психологічного суспільства Л.М. Лопатін, соціологи П. Сорокин та ін. Це завдало потужного удару по науці, призвело до розриву спадкоємності в розвитку культурних процесів.

У той самий час ряд учених позитивно сприйняли соціальні перетворення (Бєхтєрєв, Корнілов). З іншого боку, молода Радянська держава почала послідовно надавати допомогу психологічній науці. У 1918 р. в Петрограді створюється Інститут вивчення мозку і психічної діяльності, у Тбіліському університеті відкривається кафедра психології і лабораторія експериментальної психології, в 1921 р. створюється Московський науково-педагогічний інститут дитячої дефективності, виходить спеціальна постанова Раднаркому про надання допомоги лабораторії І.П. Павлова.

У післяреволюційні роки бурхливий розвиток отримують різні прикладні психологічні дисципліни; зростає результативність, економічна і соціальна ефективність психологічних розробок.

Розвиток психотехніки. Одним з напрямів у прикладній психології, що переживав в 20-30-і рр. в Росії бурхливий розвиток, була психотехніка. Авторитет і вплив її в той момент були настільки великі, що є всі підстави визначити її не як звичайну науково-прикладну дисципліну, а як масштабний суспільний рух, що включав поряд з фахівцями-психологами учених з інших галузей знання, практичних працівників.

Почав реалізовувати ідеї психотехніки в Росії Шпільрейн. Під його керівництвом в 1922 р. на базі Центрального інституту праці створюється перша психотехнічна лабораторія. У 1927 р. утворюється Всеросійське суспільство психотехніки і прикладної психофізіології. Журнал «Радянська психотехніка» виходить з 1928 по 1934 рр. і висвітлює питання профорієнтації, профпідбору і профконсультування, підготовки до праці, психогігієни і психотерапевтичної дії. По суті, йшлося про широку участь психологів у становленні і розвитку культури праці і господарювання в нових соціально-економічних умовах.

Основними рисами радянської психотехніки були:

1. Серйозний інтерес до диференціальної психології. У ній учені шукали відповіді на питання про критерії стійкості, ознаки про критерії відмінностей між людьми та ін.

2. Вперше розглядалися такі характеристики людини, як професійна майстерність, професійні здібності. Оригінальне трактування отримав метод аналізу професій.

3. Безпосередня практична орієнтованість досліджень, згідно якої критерієм істинності знання є практика у формі наукових передбачень і конструктивних змін об'єкту, що вивчається. Дана стратегія була новаторською для свого часу і вирізнялася антипрагматичною традицією російської науки і менталітетом загалом.

4. Ідея незалежності техніки, методик і феноменології наукового дослідження від його філософських пояснювальних основ. Не безперечна в теоретичному сенсі, ця ідея відкривала можливості розвитку психологічних досліджень і взаємодії із зарубіжними психологами.

Таким чином, внаслідок розвитку психотехнічного руху був накопичений досвід взаємодії психологічної науки з практикою; оформилася прикладна психологія; здійснилася спроба осмислення і використання досягнень західної психотехніки для вирішення завдань Радянського будівництва.

Радянська педологія. Іншим важливим науково-практичним напрямом, що визначив картину розвитку психології в післяреволюційний період, була педологія. Її виникнення пов'язане з діяльністю відомих учених С. Холу, Є. Меймана, Д. Болдуїна та ін. У Росії витоки педологічного руху сходять на початок ХХ ст і представлені роботами А.П. Нечаєва, А.Ф. Лазурського, В.П. Кащенко та ін. В центрі їх уваги була дитина в її індивідуальній своєрідності. Звідси витікають принципи глибинного вивчення дитини, виявлення її схильностей та інтересів, гуманістичні принципи турботи про дитину, індивідуального підходу у виборі засобів і методів дій.

Після революції педологія отримала сприятливий грунт для розвитку: новому суспільству була потрібна “нова людина”. Педологія була покликана розробити науково обгрунтовані методи формування навчання і виховання дитини.

Серед авторитетних учених, проблем педології, що займалися розробкою, були П.П. Блонський, М.Я. Басів, А.С. Залужний, А.Б. Залкінд, Л.С. Виготський та ін. Виникає мережа педологічних центрів і установ; у педологічний рух включаються фахівці різних профілів, які займаються вивченням дитини. Педологія набуває характеру комплексного знання про людину.

У теоретичному сенсі педологія не була однорідним рухом. У ній було представлено декілька напрямів: психоаналітичний, рефлексологічний, біогенетичний (П.П. Блонський) і соціогенетичний (Залкінд, Залужний). Автор біогенетичної концепції Блонський стверджував, що в своєму розвитку дитина відтворює основні етапи біологічної та історичної еволюції людства.

Не зважаючи на спірність основних тверджень, цей підхід затверджував ідею розвитку, що стала однією з методологічних підстав всієї сучасної вітчизняної психологічної науки. Соціогенетичний підхід збагатив психологію ідеєю обумовленості внутрішнього психічного світу людини зовнішніми соціальними чинниками.

Через низку обставин і передусім – ідеологічних, межі застосування другого підходу усе більш розширювалися. Це призвело на певному етапі розвитку радянської психології до недооцінки природних основ психіки, ігноруванню проблем індивідуально-психічних відмінностей і несвідомого, а також до применшення значення принципу індивідуального підходу до людини і затвердження примату колективного над індивідуальним.

Таким чином, внаслідок широкомасштабних прикладних досліджень, що проводилися в російській психології в 20-і рр., наука, по-перше, накопичила багатий емпіричний матеріал, необхідний для її подальшого розвитку; по-друге, винайшла досвід взаємодії з практикою. Зміцнення емпіричної основи психології знов поставило питання про теоретико-методологічні основи її розвитку.

Поведінковість. У теоретичному плані основною тенденцією розвитку психологічної науки в Росії в післяреволюційний період стала боротьба з інтроспективою і затвердження об'єктивного шляху дослідження психіки. В той же час, учені опиралися на спрощену механістичну модель функціонування психіки, зводячи її дослідження до виявлення нервово-фізіологічних механізмів. Так в психологію вводилося нове розуміння предмету науки – поведінка (або зовнішньої реакції – рефлексу людини у відповідь на зовнішній подразник). Звідси виникла назва напряму – поведінковість.

Суть нового підходу виражалася в наступних основних принципах:

1. Об'єктивний спосіб вивчення всіх проявів людської діяльності.

2. Антропологічна орієнтація: точкою відліку була людина в її взаємодії з довкіллям.

3. Матеріалістичне трактування психіки як похідній від діяльності організму; применшення відображувальної природи психіки.

4. Ігнорування психіки як предмету дослідження.

Головним представником цього напряму був Бєхтєрєв. Необхідно відзначити комплексний і системний характер його підходу. Людина, згідно Бєхтєрєву, це поліструктурне багаторівневе утворення (представник біологічного виду, продукт середовища і так далі).

Отже, необхідно розширити кордони вивчення людини. Бєхтєрєв запроваджував у науку нові галузі: генетичну рефлексологію, рефлексологію праці, колективну рефлексологію. Праця «Колективна рефлексологія» (1921) містила в собі визначення поняття колектив, типологію груп, опис механізму виникнення спільнот, теоретичний аналіз спілкування, вивчення впливу співтовариства на діяльність індивіда та ін. Для цієї книги були характерні еклектичність, опора на життєвий, а не науковий досвід, але все таки її (книги) вихід став подією для Російської психології.

Іншим видатним представником поведінковості був Костянтин Миколайович Корнілов. Він вважав, що головний предмет вивчення – реакції організму, оскільки в них об'єднуються об'єктивні основи психіки і суб'єктивні переживання індивіда. Таким чином, вважав Корнілов, досягається можливість злиття емпіричної психології свідомості і об'єктивної психології поведінки.

Незважаючи на значний науковий потенціал, поведінковість не змогла стати інтегруючою підставою, яка об'єднала б різні підходи в розумінні природи психіки.

Психоаналіз в Росії. У післяреволюційній Росії нестримно розвивався ще один науковий напрям – психоаналіз. Він привернув до себе увагу росіян учених ще до революції; після неї психоаналітичний рух в Росії починає розвиватися так нестримно, як ніде в світі. Видаються і перевидаються праці З.Фройда і його колег. Психоаналіз включається у вирішення загальнодержавних завдань виховання дитини. У травні 1918 р. був заснований «Інститут дитини», в роботі якого важливе місце відводилося психоаналітичній роботі.

У Петрограді психоаналітична проблематика розроблялася в Інституті вивчення мозку під керівництвом Бєхтєрєва. У лабораторії психотерапії і гіпнозу при інституті проводилися сеанси психоаналізу, а також використовувався катарсичний метод Франкла.

Роботи по вивченню дитини велися і в московському психоневрологічному інституті, де відділом психології з 1920 р. завідував Іван Дмитрович Єрмаков – активний пропагандист ідей Фройда. Єрмаков використовував метод вільних асоціацій для дослідження дітей, причому особливу увагу звертав на емоційну сферу випробовуваних. Як головне завдання роботи відділу розглядалося завдання «вироблення методів вивчення і виховання повноцінних в соціальному сенсі дітей». Психоаналіз при цьому розумівся Єрмаковим як «метод звільнення збиткової людини від її соціальної обмеженості».

Психоаналітичний рух набував все більшого розмаху. Психоаналітичні групи виникали в Петрограді, Москві, Києві, Одесі і т.д. Методи психоаналізу використовувалися в психіатричній практиці, при вихованні дітей в дитячих садах і школах, проводилися психоаналітичні інтерпретації творів художньої творчості. У 1923 р. виникає Психоаналітичний інститут в Москві, який очолив Єрмаков. Серед його співробітників був і А.Р. Лурія.

У 20-і рр. психоаналіз так само, як і інші напрями психології, піддається критичному перегляду з позицій марксистської філософії. Лурія і Б.Фрідман відстоюють точку зору на психоаналіз, як на науковий метод, методологічно близький до марксизму, заснований на фундаменті матеріалістичного монізму. В той же час ряд учених роблять спроби «виправити» ідеологічно «неправильні» частини психоаналізу. Наприклад, Залкінд пропонує «прибрати» з психоаналізу теорію сексуального потягу, перекласти Фройдистські терміни в рефлексологічні, отримуючи, таким чином, замість «бажання», «задоволення», «витіснення» та ін. – «рефлекс», «вогнище оптимального збудження», «гальмування» та ін.

У 30-і рр. оцінки психоаналізу стають однозначно негативними. Психоаналізу «інкримінуються» різні «гріхи» і помилки. Частково це збігається за часом з початком переслідувань Л. Троцького, який часто схвально відзивався про психоаналіз. Вказана кампанія завершилася вигнанням психоаналізу з вітчизняної психологічної теорії і практики. Кожне звернення до ідей психоаналізу в 30-і рр. сприймається як небезпечне, політично переслідуване. Ця тенденція збережеться у вітчизняній психології на багато років.

Трагедія прикладної психології в Росії в 30-і рр. До середини 30-х рр. були розгромлені також прикладні галузі психології, перш за все, психотехніка і педологія.

Нападки на психотехніку почалося наприкінці 20-х рр. На початку 30-х рр. вони ще більш підсилювалися. Керівникам психотехнічних товариств ставиться в провину «ідеологічний світогляд», різні «ухили» в дослідницькій і практичній роботі, у зв'язку із Троцьким. У 1935 р. арештований і згодом розстріляний лідер напряму І.А. Шпільрейн, на його учнів і колег починаються широкомасштабні гоніння. Психотехнічний рух в Росії згортає свою діяльність.

Одночасно проводиться кампанія проти педології. Моральне і фізичне знищення більшовиків «старої гвардії» (Н.К. Крупськая, Н.Н. Бухарін, Луначарський) відбилося на ставленні до наукового напряму, з яким їх імена асоціювалися. Також педологія не виконала завдання наукової підтримки радянської ідеології, що очікувалося від неї. Багаточисельні дослідження давали «ідеологічно неправильні» результати, наприклад, в порівняльному дослідженні коефіцієнта інтелектуальності радянських і американських школярів останні продемонстрували вищі показники, порівняльне дослідження дітей різного соціального походження показало, що діти з робочих сімей відстають в розумовому і фізичному розвитку від однолітків з сімей інтелігенції тощо. Певну роль в долі педології зіграв той факт, що величезне число педологів-практиків було слабо підготовлене і часто компрометувало науку в очах громадськості.

У 1936 р. виходить постанова ЦК ВКП(б) «Про педологічні збочення в системі Наркомпроса», яке характеризує педологію як класово-ворожу науку. Наступний крок – наукові і адміністративні санкції відносно низки провідних психологів і педологів привели до зникнення педології. Заборона педології і психотехніки позначилася на розвитку різних галузей психологічної науки в СРСР – дитячій і педагогічній психології, психології праці і соціальної психології.

На закінчення вкажемо найважливіші теоретичні досягнення радянської психології в 20-30-і рр:

1. Розгляд психіки як функції, властивості людського мозку. (Почато в роботах Сєчєнова, Павлова, Бєхтєрєва, Ухтомського, продовжено працями Корнілова.)

2. Визнання еволюційно-стадіального характеру розвитку психіки (Блонський).

3. Розгляд людини як активного діяча в його довкіллі (М.Я. Басов).

4. Визнання культурно-історичної обумовленості процесу розвитку психіки (Виготський).

Дата добавления: 2014-01-07