Бюджетний дефіцит і його вплив на бюджетну безпеку держави

Як уже зазначалось, рівень бюджетної безпеки держави є обернено пропо­р­цій­ним до величини бюджетного дефіциту. При цьому дефіцит виступає чи ненайважливішим чинником в системі загроз не лише бюджетній, а й фінансо­вій безпеці держави загалом. З огляду на це, варто проаналізувати суть даного явища, виокремивши важливі моменти, які і визначають певну його критич­ність в оцінці показників бюджетної безпеки.

Практично упродовж усіх років незалежності України її бюджет складав­ся із дефіцитом. Найважчим був 1992 рік, коли дефіцит становив 36,1% до обся­гу видатків бюджету і 13,8 % ВВП. Надалі ситуація дещо поліпшилася. Упро­довж 1993-1997 рр. середньорічний рівень дефіциту відносно видатків становив 15,1%, а відносно ВВП – 6,6%. Звісно, це був ще досить відчутний дефіцит, який більше, ніж удвічі перевищував загальновизнані припустимі межі (2-3% до ВВП). Починаючи з 1998 року рівень бюджетного дефіциту істотно знижу­вав­ся, а в 2000 році бюджет було складено й виконано з профіцитом на суму 1,0 млрд. грн. Водночас до неподаткових доходів бюджету були включені доходи від приватизації державного майна на суму 2,3 млрд. грн. Якщо ці доходи, як надзвичайні, вивести за баланс бюджету, то виявляється, що він виконаний не з профіцитом, а з дефіцитом на суму 1,3 млрд. грн. (0,8% до ВВП). У 2002 році надходження від приватизації вже були віднесені до джерел фінансування дефі­циту бюджету. Профіцитність бюджету пояснюється досить просто – недофі­нан­су­ванням затверджених видатків на суму 5,2 млрд. грн. проти затвердже­ного Верховною Радою України обсягу. Це означає, що проблеми бюджетного дефіциту дуже складні і вирішити їх суто механічно неможливо. Таким чином, як один з основних макрофінансових індикаторів, бюджетний дефіцит в Україні свідчить про відчутні проблеми як у сфері державних фінансів, так і у фінансо­вій системі та економіці в цілому.

Постає питання: як збалансувати бюджет? Здавалося б, що може бути прос­тіше – скоротити видаткову частину, якщо надходження недостатні і усе. Проте на практиці згортати фінансування державних програм не тільки склад­но, а інколи й недоцільно. Наприклад, з економічної точки зору не можна ско­ро­чувати видатки на капітальні чи інноваційні проекти, з політичної точки зору – на соціальні програми та екологію. Достатньо незначна частина видатків бюд­же­ту залежить від рішень прийнятих у поточному році. Більша ж їх частина необ­хідна для виконання раніше затверджених програм, як-то: допомоги учас­ни­кам військових дій та інвалідам, участь у довгострокових міжнародних про­ектах тощо. Окрім того, хоч існування захищених статей видатків бюджету і ско­ро­чує можливості варіювання фіскальної політики, ці видатки (виплати по безробіттю, субсидії сільському господарству) часто стають стабілізаторами економічного становища в країні.

Інший варіант – збільшити податкові надходження. Мова йде, зокрема, про рівень агрегованої податкової ставки або норми оподаткування в країні. Від її розмірів залежать як обсяги доходів бюджету, так і динаміка реального продукту. Проте, підвищення податків має свої межі, а практика встановлення високих норм оподаткування засвідчує свою неефективність. Плат­ни­ки подат­ків погод­жуються сплачувати податки еквівалентні усередненим ставкам. Їх підвищення: спонукатиме платників до ухилення від оподаткування, при­зве­де до зростання доходів тіньової економіки, згортання легального бізнесу, а заодно й до ско­рочення податкової бази (див. рис. 5.4.1.).

Представники теорії економіки пропозиції (її прихильником був і А.Лаф­фер) свого часу відстоювали ідею про те, що зниження податкових ставок через дію стимулюючого ефекту приведе до підвищення податкових надход­жень до бюджету. Теоретично обґрунтована і життєво приваблива пропозиція що­до зниження податків набула широкого застосування в США у 80-х рр. CC сто­ліття. Вона займала чільне місце в стратегії правління Р.Рейгана (1980 – 1988).

Рис. 5.4.1. Крива Лаффера

Проте політика щодо зниження податків в контексті балансування бюджету може розглядатися радше в довгостроковому періоді, оскільки в про­цесі розробки і затвердження бюджету внести кардинальні зміни в податкове законодавство і одночасно їх врахувати в бюджеті практично неможливо. Це означає, що маніпуляції з податковим законодавством під час бюджетного про­цесу не можуть допомогти збалансувати бюджет, хоча вони активно впливати­муть на економічну динаміку і величину податкових надходжень у плановому періоді. Отож, якщо видаткову частину не скорочувати, балансуючою статтею бюджету може стати дефіцит, що потребує вибору найефективніших джерел покриття та їх оптимізації.

Теоретично можливі три варіанти фінансування бюджетного дефі­ци­ту: продаж державних активів (приватизація), емісія грошей та державні запо­зи­чен­ня (див. рис. 5.4.2.).

Рис. 5.4.2. Фінансування бюджетного дефіциту

Продаж державних капітальних активів з метою покриття дефіциту бюд­же­ту є явищем достатньо рідкісним. Широкомасштабна приватизація – атрибут перехідного періоду. Вона проводиться з метою оптимізації розмірів державно­го і приватного секторів економіки і не може розглядатись як надійний ресурс для додаткових видатків, оскільки платежі при цьому здійснюються раз і назав­жди. Зважаючи на це, статистика державних фінансів рекомендує такі надход­ження відображати “під рискою”, тобто відносити саме до категорії фінансу­ва­н­ня бюджету, а не до доходів. Хоча цю думку поділяють не усі. Зважаючи на свою обмеженість, адже кількість держмайна не безмежна та й багато об’єктів пе­ре­давати у приватну власність просто не можна, цей метод не є універ­саль­ним.

В ситуації, коли уряд хоче профінансувати ту чи іншу програму, але через дефіцит бюджетних ресурсів йому це не вдається, він може вдатись до додатко­вої емісії через механізм друкування нічим не забезпечених грошей, що ліквідо­вує дефіцит коштів. Цей метод покриття дефіциту є найпростішим, проте ство­рює загрози не лише бюджетній, але й макроекономічній стабільності. Додатко­ва емісія збільшує пропозицію грошей в обігу, що порушує вартісні пропорції, описані рівнянням Фішера (MV=PQ, де M – про­по­зи­ція грошей; V – швидкість обігу грошей; P – середні ціни; Q – пропозиція продукту). В короткостроково­му періоді ні швидкість обігу грошей, ні динаміка продукту не можуть компен­су­ва­ти зростання грошової маси. Тому найоперативніше в цьому випадку реа­гу­ють ціни, ріст яких зупинити практично не можливо. Так розкручується ін­фля­цій­на спіраль. Ця обставина змусила більшість країн на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування бюджет­но­го дефіциту, в тому чис­лі і в Україні (ст. 15 Бюджетного кодексу України забороняє використовувати емісійні кошти НБУ на фінансування дефіциту Державного бюджету України; ст. 54 Закону України „Про Національний банк України” забороняє видавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України).

Проблем з неконтрольованою інфляцією вдається уникнути, викорис­то­вуючи як метод покриття дефіциту бюджету державні запозичення. Останні розширюють фінансові можливості держави і, водночас, є ефективним інстру­ментом вилучення зайвих коштів з обороту. На суспільно-психологічному рівні державні позики не викликають опору, на відміну від підвищення податків. Але поряд з цим, результатом державних позик є накопичення державного боргу, а державний бюджет обтяжується видатками, що спрямовуються на його об­слу­го­вування. Більше того, надмірні позики та неефективне управління державним боргом загрожують державі дефолтом.

Таким чином бюджетний дефіцит є неоднозначним явищем. Найчастіше бюджетний дефіцит є явищем негативним, що зумовлює не лише зниження рівня бюджетної і фінансової безпеки, а й низку інших негативних наслідків для економіки держави. Проте, рівень безпеки держави буде змінюватись у залеж­ності від того, яким чином держава управляє цим дефіцитом, тобто, які сце­на­рії обираються для збалансування бюджету і для покриття бюджетного дефіциту. Склад­ність цього процесу пояснюється в значній мірі відсутністю ідеального ме­ха­ніз­му управління дефіцитом бюджету.

Усі способи покриття дефіциту не позбавлені негативних наслідків, а збалансування бюджету можливе скоріше в довгостроковому періоді. Але сві­то­ва практика показує, що вважати бюджетний дефіцит тільки негативним яви­щем, також неварта. В умовах глибокої кризи, коли держава змушена стимулю­ва­ти економічний розвиток, дефіцитне фінансування стає чи не єдиним вихо­дом. В процесі формування ринкових відносин та становлення демократичного середовища, бюджетні дефіцити можуть стати додатковим стимулом економіч­но­го розвитку. Водночас подолання бюджетного дефіциту може бути стратегіч­ним завданням, його досягнення не повинно перетворюватись у самоціль, а бу­ти явищем об’єктивним, таким, що відповідає інтересам усього суспільства і держави.

Дата добавления: 2014-01-07