Філософсько-правова думка Київської Русі

У Київській Русі філософія права формувалася на духовно-моральному підґрунті, на попередній філософії, народній духовній культурі. Про це свідчать такі давньоруські твори: «Договори Русі з Візантією», «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Успенський збірник», «Моління» Даниїла Заточника, «Слова Кирила Туровського», «Послання» Клима Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, «Послання» митрополита Никифора, «Житіє» Бориса і Гліба, «Вчення» Кирила Новгородця, «Повість временних літ», «Повчання» Серапіона Володимирського, «Печерський патерик», «Ізборник Святослава 1073 року», «Ізборник 1076 року», а також «Договірні грамоти Великого князя Ярославовича з Великим Новгородом». Особливо велике значення для формування української національної філософії права мала «Руська правда».

Розвивали філософсько-правову думку в Київській Русі книжники. Як відомо, термін «книжник» мав свій глибокий зміст із часів Київської держави. «Книжником» називали людину, яка володіла знаннями, яка була, так би мовити, закохана в книгу, найбільше її цінувала.

Книжниками були Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі «книжниками» вважались митрополит Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї, Кирило Туровський, Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.

Митрополит Іларіон, зокрема, описує канони християнського світогляду, досліджує співвідношення Старого і Нового Завітів, «закону» і «благодаті». Для тлумачення використовує не тільки богословські, а й соціальні поняття. Зокрема, він зазначає: «закон» – «стень», «благодать» – «істина», «закон» – рабство, «благодать» – свобода, щоправда, про їх існування він мислить як про єдність актуального і потенційного. Благодать початково існує як замисел Бога. Начала змінюють одне одного: спочатку «закон», а потім – «благодать».

У своєму творі Іларіон порушує чимало політичних і правових проблем, по суті, – це співвідношення закону, істини і благодаті; роль закону-правди в реалізації верховної влади, правовий статус верховної влади, правовий статус верховної влади, її мета та завдання, принципи зовнішньої політики. Термін «закон» Іларіон вживає переважно в теологічному значенні, хоч у нього є і збіг релігійного та юридичного змісту. Закон він характеризує як жорстку вимогу підкорятися чужій волі, істину розуміє як реалізацію свобідної волі людини. Закон – це перший ступінь в організації суспільного життя, і він даний людям «на приуготование к истине», він – «предтеча істини и благодати». Закон порівнюється зі світлом місяця, а істина – з променями сонця. Істина досягається не всупереч закону, а завдяки йому, у законі людство «тісниться», а в істині – «вільно ходить». Тож тут явно проводиться думка про те, що люди, які засвоїли моральні заповіді Христа, не потребуватимуть правових заборон.

На думку Луки Жидяти, провідним у людських стосунках має бути принцип любові, згідно з яким суспільні відносини розвиваються в дусі загальної злагоди і миру.

Феодосій Печерський, як ідеолог православної церкви, обстоював основні положення її світорозуміння, протиставляючи світу землі, як світу зла, божественне трансцендентальне начало, даючи традиційне для християнства розуміння людини. Він розвиває не тільки світоглядні, а й гносеологічні позиції. Він, стверджуючи славу і милосердя людини, розглядав їх як морально-етичний ідеал, де порятунок людини досягається не просто вірою, а активним людинолюбством, доброчесністю у вченні.

Основне в «Ізборнику Святослава 1073 року» – це проблеми знання, мудрості, історії, долі, сутності, походження і сенсу життя людини. Однією із центральних виступає проблема пізнання, яка розв’язується через з’ясування співвідношення знання і віри, чуттєвого і раціонального.

Цінним в «Ізборнику Святослава» є й те, що в ньому подано три розуміння мудрості людини. Перше розуміння: істина мудрості полягає не в пізнанні речей, а в досягненні Бога. Вона мислиться як розгадка загадок власного «Я», пізнання смислу життя.

Друге розуміння мудрості – як наближення, приєднання – постає у вигляді розкриття Бога у виявах природи, людських колективів, індивідуальних людських духовностей.

Зміст третього (після неоплатонізму, патристики) трактування мудрості полягає в тому, що мудрим вважається той, хто здатний через самовдосконалення звільнитися від іга земних пристрастей, завдяки чому мудрець може досягти премудрості слова Божого.

Основу «Ізборника 1076 року» становлять візантійські джерела.

Стрижнем філософських поглядів літописця Нестора стає ідея богообраності слов’янського народу, захисту та збереження єдності руської держави, уведення слов’янства до контексту церковної історії, а також визначення місця слов’ян серед інших народів. Ототожнюючи значення книги і мудрості, останню він розглядає як симетричну форму досвіду особи, доповнюючи уявленням про єдине, узагальнювальне знання, що інтегрує весь комплекс свідчень про світ. Проте мудрість, з погляду Нестора, – це не тільки своєрідні знання. Весь комплекс знань у мудрості підпорядкований пошуку істинного начала, яке впорядковує хаотичну розмаїтість світу. Пошук мудрості – не що інше, як пошук того, «що є краще в світі сім».

Серед творів Никифора найбільш цінним, у філософсько-правовому розумінні, є «Послання Никифора Митрополита київському великому князю Володимиру, сину Всеволодів, сину Ярослава». Це – один із перших вітчизняних творів, який містить роздуми про душу людини, механізм пізнавальних можливостей, пов’язаних із психологією людини, розкриття складної діалектики людської свідомості. Людина – це єдність двох субстанцій – тілесної і духовної, які перебувають у стані постійної боротьби. При цьому душа не існує окремо від тіла. Вона зміцнюється тілом людини, діє своїми органами чуттів.

Душу людини становлять три сили: словесне, люте і бажане. Перше в людині означає розум, логос, вище начало; друге – почуття, пристрасті, емоції, ту стихійну силу, яка дає життєву енергію; третім є воля, прагнення, цілеспрямована дія, від яких виникає служіння ідеї, подвижництво, а саме бажане пов’язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму. З дією цих сил пов’язана боротьба розумного і пристрасного начал.

Щоб розрізнити добро і зло, людині потрібні знання. Початкові знання дають нам органи чуттів (зір, слух, нюх, смак, дотик). Ці знання ще не досконалі, і вірити органам чуттів можна тільки тоді, коли їх спрямовано на самоціль. Вони необхідні як запорука, основа доброчестя, моральності людини, начало, яке гармонізує словесне, люте і бажане, тобто всі сили душі, але стати таким воно може завдяки розуму, мудрості.

Мудрість, на думку Никифора, – це розум, який упорядковує світ природи і світ людського життя. Мудрість полягає в тому, що, сприйнявши слово істини, необхідно додержуватися його у всіх життєвих ситуаціях.

«Статути Володимира Мономаха», його «Повчання...» стали взірцем утвердження ідеалу князівського управління. Зокрема, у «Повчанні...» Володимир Мономах виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжіє до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя.

Серед порушених у «Повчанні...» питань такі: світобудова і роздуми про державну владу, сутність і моральність людини тощо. Так, питання світобудови Володимир Мономах розглядає з традиційного для християнського уявлення погляду: світ постає у своїй досконалості, красі як взірець премудрості Бога. Автор радить думати не про нагромадження багатства чи скарбів, а про духовну рівновагу, застерігає від клятвопорушення і неправди, засуджує гордовитість, несправедливість. Один з аспектів справедливості Мономах вбачає у справедливих діях князівського суду, де правда є рівноцінною закону.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями, радить будь-які суперечності вирішувати добром і миром.

Володимир Мономах вважав, що над людським життям ніхто не має влади. Звідси – визнання цінності людського життя і принципова відмова від смертної кари.

Письменник і церковний діяч, другий митрополит з русинів, просвітник Русі XII ст. Климент Смолятич у «Посланні пресвітеру Хомі» значне місце відводив проблемам походження та суті знання. Він стверджував, що основна мета пізнання – розуміння слави і величності Бога – можлива тільки через дослідження речей природи. При цьому головне місце він відводив розуму, який, спираючись на органи чуттів, здатний досягти істини.

Услід за Климентом Смолятичем єпископ Кирило Туровський в оригінальних творах «Притча про людську душу і тіло», «Сказання про іноцький чин», «Слово про Хомину неділю», «Слово і похвала святим отцям Нікейського собору», «Слово про премудрість» порушує питання: що таке розум. Він широко використовує метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагається подолати містико-аскетичне неприйняття світських цінностей, виробити моральні критерії для оцінювання діяльності світської людини. Людина має право здійснювати розумовий пошук, дослідження, вільний вибір між добром і злом. Христос не відбирає свободу волі, а лише повертає правду, до якої кожний іде своїм шляхом. При цьому Кирило Туровський наголошує, що розум потребує суворого контролю, керівництва. Щоб позбутися гріха, він має врівноважити себе божественністю церкви, вірою, «перетворитися на стрункий розум», який ставиться нарівні з вірою. Розглядаючи питання про співвідношення душі і тіла з позиції віруючої людини, автор доводив нетлінність, безсмертність душі, стверджуючи водночас, що душа постійно потребує тіла, а тіло – душі.

Серед важливих моментів творчості Кирила Туровського треба відзначити те, що він обґрунтовує положення: не можна творити зло навіть з добрих помислів.

Серед важливих пам’яток періоду феодальної роздрібненості вирізняється «Моління», чи «Слово», Даниїла Заточника, яке збереглося у списках XVI–ХVІІ ст., де воно має назву «Послание», або «Написание».

Центром роздумів Даниїла Заточника стає людина сама собою, поза належністю до будь-якого стану, тобто світська, освічена людина, яка не має майна і соціального статусу. Головним багатством для людини, її цінністю є розум. Прославлення розуму, мудрості – основний змістовий орієнтир «Моління» Даниїла Заточника. Мудрість він зіставляє з красою, визначаючи і те, і інше опорою серця. Розум, на його думку, прикрашає людину, наділяє її силою, яка перевершує силу багатства, силу влади та військової слави.

Найбільш повно філософсько-правову думку, рівень юридичного мислення Київської Русі відображено в «Руській правді».

Джерелами «Руської правди» в науці заведено називати норми звичаєвого права, законодавство і судову практику князів. Відзначено також і вплив варязького (норманського) та візантійського права. Текст «Руської правди» відображає суспільні відносини, які ще не потрапили під соціальну диференціацію. Злочин визначено як образу, яку завдано приватній особі чи групі осіб. Привілеїв у санкціях немає, але штрафні санкції залежали від майнового стану, соціального становища особи. Суб’єктами права є всі, за винятком холопів. Система покарань вказує на відмінності у штрафних санкціях залежно від соціального становища потерпілого. Санкцій, які передбачали б смертну кару, немає, однак дозволялося вбити злодія на місці злочину. Утім, у разі затримання злодія (схоплення і зв’язування) цей дозвіл вже не діяв, причому під погрозою штрафного покарання.

Отже, давня антологія українського права має великий філософський зміст. Філософські дослідження стосувалися передусім людини як правової істоти, її коеволюційного зв’язку. Завдяки синтезу права і філософії, належної книжної культури формувалась висока філософсько-правова культура, у якій відображалися переваги духовного над матеріальним, переваги людського розуму та мудрості над діями людини. Хоча прямо не згадувалося про природне право, але філософське мислення було скеровано на виявлення сенсу життя на Землі, визначення пріоритету реального буття, природної поведінки людини, що є великою правовою цінністю.

Потрібно також зазначити, що з часів Київської Русі діяв, зокрема, український парламентаризм. Державний устрій України-Руси мав усі передумови для створення й надалі інститутів представницької демократії. Тогочасне віче можна розглядати як орган народоправства, що функціонував як загальні збори громадян міста, де розглядались питання, що стосувались цілого князівства, виносились ухвали. Такі вічеві зібрання були нерегулярними, не мали чіткого статусу. Однак деколи тут обирали князів, укладали договори з ними (називались «рядом»). Це й дає право вважати віче зразком «українського парламентаризму». У цьому сенсі Київська держава розвивалася в контексті становлення державних форм правління європейських країн.

Дата добавления: 2014-01-07