Філософський аналіз складу провини

У позитивному праві правопорушенням є дія, слово і навіть думка. Щобільше, правопорушення започатковується думкою. Адже без думок нічого не буває. Думка може бути скерована на порушення природного права, яке руйнує цілісність Всесвіту, природи, гармонію. Неправильна думка завдає більше шкоди, ніж неправильна дія. Шкода від думки руйнує духовний світ, а шкода від дії руйнує матеріальний. Коли йдеться про думку, то вона не шкодить матеріальному, а шкодить духовному, а це значно більше.

Поняття злочину в позитивному праві окреслено новим Кримінальним кодексом України як суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Визначається також і ступінь суспільної небезпеки у правовому полі. Ми розглядатимемо це поняття не у правовому полі, а у природно-правовому просторі, який формує природне право, тому назвемо це діяння провиною.

Вважаємо, що провина у природному праві – це духовно-моральна категорія зла, порушення гармонії Всесвіту в думках, пристрастях і мотивах вчинку, що призводить до світової небезпеки. Найбільшу світову небезпеку приносить негативна думка, негативні пристрасті, а згодом і негативні мотиви вчинків, тобто основне – не зла дія, а зла думка.

Термін «провина» запропонував курсант І. Федчак. Підполковник І. Єсип вважає, що термін «провина» появився раніше від поняття «злодіяння». Якщо в позитивному праві існують такі поняття, як «правопорушення» і «злочин», то у природному праві – відповідно «провина» і «злодіяння».

Видається можливим припустити, що склад провини у природному праві – це сукупність деонтологічних ознак, які засвідчують порушення онтологічних засад як злодіяння проти цілісності Всесвіту. Онтологічні засади відображають установку світобудови за допомогою природно-правових норм. Тобто це буття світу (ґрунтується на жорстких законах), яке існує поза свідомістю людини, у метафізичному вимірі. Процес життєдіяльності людини (пов’язаний з думками, пристрастями і вчинками) утворює деонтологічний процес, тобто забезпечує дієвість онтології.

Природному праву (як і позитивному) властиві ознаки складу провини. Тож існує чотири групи ознак, що характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Дві групи можна назвати об’єктивними, а дві – суб’єктивними елементами (ознаками) складу провини у природно-правовому просторі. Аналогічно до позитивного права у природному праві об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона є необхідними елементами складу провини. Відсутність одного з них свідчить про відсутність складу злодіяння. Здійснимо філософський аналіз кожної ознаки.

Об’єктом провини у природному праві є відносини людини із Всесвітом, ставлення до всього, що є на світі. Причому ці відносини можуть виражатися у формі думок, пристрастей і мотивів учинків. Тому важливо, що людина думає про Всесвіт, його правову будову, про все те, що в ньому перебуває.

Загальним об’єктом треба визнати всю сукупність всесвітніх відносин, які контролює природне право. До цих відносин належать усі життєві проблеми людини, усе те, що потрібно для здійснення запланованого Природою деонтологічного процесу.

Родовий об’єкт провини у природному праві визначений у таких категоріях: смиренність, щедрість, чистота, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбність. У реальному житті існують відповідно протилежні моральні чесноти: гордість, захланність, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінивство.

Предметом провини у природному праві є компоненти духовного світу та культурні цінності. Перша група предметів провини є найважливішою. Сюди належить усе, що не створене людиною, зокрема рослинний і тваринний світ, сама людина. Знищення, руйнування дарів природи, негативне ставлення до явищ природи є предметом провини.

Щодо людини як природного сотворіння, то негативні думки, пристрасті і вчинки, скеровані на її життя, здоров’я, приниження гідності, та інші чинники є провиною. Навіть ті самі діяння проти себе особисто підлягають покаранню. Інша група предметів – це «друга» природа, створена людиною, що має культурні цінності. Здебільшого це речі матеріального світу, які не є шкідливими для життєдіяльності.

Об’єктивна сторона провини – це сукупність передбачених природним правом ознак, які характеризують і зовнішні, і внутрішні вияви всесвітньо небезпечних думок, пристрастей і мотивованих учинків, що посягають на об’єкт природно-правової охорони, а також об’єктивні умови, пов’язані із цим посяганням. Ідеться про всесвітньо небезпечні діяння (думки, пристрасті, мотивовані вчинки); всесвітньо небезпечні наслідки такого діяння; причиновий зв’язок між всесвітньо небезпечними діяннями і його наслідками; факультативні ознаки (місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби скоєння провини) у природному праві.

Суб’єктом провини у природному праві є психічно здорова особа, юридична особа, група людей, нація, суспільство і населення планети загалом. У позитивному праві суб’єктом провини є психічно здорова людина, яка досягла встановленого законодавством віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Природне право не визначає конкретного віку, з якого може наставати природно-правова відповідальність. Регламентація віку є індивідуальною, вона залежить від ступеня усвідомлення власного «Я» в житті, розуміння того, що є добром і злом.

Осудність особи у природному праві не може бути медичною і юридичною, вона є лише природно-правовою. Людина має бути здатна аналізувати свої думки, пристрасті, вчинки, здатна керувати ними. Воля повинна мати природно-правовий характер.

Природне право визначає також і спеціальних суб’єктів провини. Це, зокрема, батьки, педагоги, священнослужителі, державні діячі та ін. До них належать і юристи, які повинні здійснювати й духовну місію. Додаткові ознаки і властивості спеціальних суб’єктів зобов’язують думати і діяти обачніше, оскільки вони мають спеціальне призначення – виховувати людей в онтологічному вимірі.

Суб’єктивна сторона складу провини у природному праві також відображає психічне ставлення особи до скоєного нею небезпечного діяння та його наслідків. Основною й обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якої провини є вина. У філософії права вина – природно-правова ознака людських думок, пристрастей і вчинків. Людина усвідомлює свою вину тоді, коли її діяння суперечить онтологічному, коли вона не виконує того, що повинна виконувати для підтримання цілісності Всесвіту. У випадку усвідомлення своєї вини в людини виникають муки сумління, сором, страждання, каяття, виправлення заподіяного, спокутування тощо. Відповідною природно-правовою реакцією на визнання вини є прощення. Вина у природному праві може виявлятися також у двох формах: умислу або необережності.

Згідно з нормами природного права провина вважається скоєною навмисно тоді, коли особа, яка її вчинила, усвідомлювала небезпечний характер своїх дій, передбачала небезпечні наслідки і бажала чи свідомо допускала такі наслідки. Перші дві ознаки умислу (свідомість передбачення) характеризують інтелектуальну, а третя (бажання чи свідоме здійснення небезпечних наслідків) – вольову сферу психіки винного. Прямий умисел полягає в бажанні призвести до негативних наслідків, а непрямий (евентуальний) умисел – у свідомому допуску можливості їх появи.

Поведінка людини надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, різну інтенсивність, мотиви, цілі та наслідки. Проте всі варіанти поведінки виявляють ті чи інші інтереси, орієнтації, прагнення й позиції в системі відносин державно організованого суспільства. Саме тому будь-яка поведінка в суспільстві є об’єктом моральної і правової оцінки.

Найбільш цікавою для юридичної науки і практики є поведінка людей у галузі правового впливу, тобто поведінка, врегульована правом. У науці таку поведінку заведено називати правовою.

Відповідно до нормативних зразків, зафіксованих у моральних правилах, естетичних канонах, соціальних стандартах, історичних традиціях і ритуалах, у правових приписах, поведінка людини може бути оцінена суспільством як «належна» («нормативна» право-слухняна, «позитивна», «бажана» тощо), якщо вона не суперечить встановленим правилам. Водночас поведінка людей, що не збігається з нормативними зразками і приписами, порушує прийняті правила, кваліфікується як «девіантна» і така, «що відхиляється» («антигромадська», «невідповідна», «негативна», «неправова» тощо).

Важливим чинником, що визначає поведінку людини в суспільстві, є її ставлення до права, правової дійсності.

Схожі за зовнішніми характеристиками правові дії, вчинки людей можуть бути продиктовані різними інтересами, цілями, мотивами. Потреби та інтереси є глибинним, внутрішнім стимулом поведінки. Правові дії здійснюють у чиїхось інтересах: власних, третіх осіб, суспільних чи групових, їх різноманітне поєднання, прагнення до конкретної мети зумовлюють мотиви правової поведінки, серед яких дослідники виділяють: внутрішні переконання в правильності та справедливості вимог правових норм; наявність власної потреби в додержанні закону; усвідомлення суспільної потреби додержання закону; відоме підкорення вимогам закону; усвідомлення власних прав та обов’язків додержання соціальних, зокрема правових вимог; усвідомлення групових інтересів, які не суперечать закону; сором за провину (зокрема правопорушення); страх перед юридичною відповідальністю; моральні традиції, звичаї; пасивне виконання тих чи інших правил за звичкою; внутрішні, вузькокорисливі особистісні інтереси, які не суперечать соціальним; негативні мотиви (помста, ревність), які реалізуються правомірними засобами.

Як бачимо, правові мотиви поведінки досить різноманітні.

Мотив провини виступає рушійною силою, приводом, спонукальною причиною до особистої зацікавленості людини в думці, пристрасті і вчинку. Це психічні процеси, скеровані на різноманітні потреби і шляхи їх реалізації. Якщо мотиви мають онтологічний характер, то такі діяння не є злочинними. Тобто вони не є пом’якшувальною обставиною, але повністю заперечують вину. Однак мотиви не повинні мати пасивного обґрунтування, що наближається до лінощів. Річ у тім, що людина є активною особою, тому її мотиви повинні бути активними, але помірними.

Мета провини є усвідомленим передбаченням бажаного результату правомірної думки, пристрасті, вчинку. Злочинна мета завжди суб’єктивна, вона ділиться на загальну і часткову, ближню і віддалену, кінцеву і проміжну. Ближня мета має ще й термінову потребу, коли людина має намір негайно вчинити зло. Керуючись метою, творять засоби, необхідні для її досягнення.

Отже, філософський аналіз ознак складу провини у природно-правовому просторі здійснюється аналогічно як такий самий аналіз у правовому полі. Позитивне право (як наука) спонукає до постійного пошуку оцінок ознак складу провини, утворює підґрунтя для творчих дискусій. Однак ці пошуки, дискусії будуть краще обґрунтовані, якщо вдатися до порівняння ознак складу провини у сфері природного права.

У філософському розумінні провини важливу роль відіграє природно-правова свідомість, або правосвідомість у сфері природного права. Правосвідомість характеризується акмеологічністю (до якого рівня людина може зрозуміти). В ініціюванні правопорушень велику роль відіграє підсвідома зона (те, що затаїлось у людині).

У Всесвіті вкладено (ніби заплановано) провини, це – його складова частина. У природному праві латентності не існує, оскільки сама думка вже латентна.

Злочинцями не народжуються, ними стають; хоча первинні задатки до провини в дитини все-таки закладено. Як свідчить філософська пенологія (вчення про покарання), воно має метафізичний зміст. У покаранні людини людиною не має бути помсти. Мета покарання в позитивному праві – це перевиховати людину, дати зрозуміти їй онтологічне призначення.

У Конституції наша країна задекларована як правова держава. Це правильно, оскільки неправова держава взагалі не має права на існування. Це теоретично правильне визначення держави має природно-духовне схвалення.

Природними нормами допускається державне утворення, навіть існує в цьому потреба, щоб реально здійснювати виховання громадян. Іншими словами, у поняття «природна норма» входить поняття «держава», яка має бути правовою, оскільки заснована на природному праві.

Правових держав, у повному розумінні цього слова, людство поки що не знає. Були недовготривалі правові держави, які здебільшого відповідали своєму призначенню, але існували вони недовго. Тому сподівання на те, що Україна буде винятком у світі і швидко стане правовою державою, марні. Потрібно виходити із власних, реальних можливостей, а починати належить саме з молодого покоління.

Дата добавления: 2014-01-07