Філософсько-правові ідеї України XIII–ХV ст

Період ХШ–ХV ст. в історії називають добою безповоротно втрачених можливостей. Однак розвиток філософії права, хоча й невеликими темпами, тривав. Зокрема, проводились дослідження антології людини, її ролі в суспільстві. Але на філософсько-правову думку періоду Передвідродження мали вплив поширені на той час єретичні вчення інших сусідніх держав. До джерел філософії права належать такі видання: «Лествица» (1443), «Златоуст» (1474), «Києво-Печерський патерик» (1460–1462), Збірники «Ізмарагд», «Четья», «Бчоли», чимало перекладних текстів, «Галицько-Волинський літопис». З особистостей найбільш значною є Юрій Дрогобич.

«Галицько-Волинський літопис» прагне показати людину в усій психологічній багатоманітності, збагнути мотивації її вчинків та дій у реальному земному житті, що зближує літопис з творами гуманістичної спрямованості ранньої доби європейського Ренесансу. У літописі наголошено, що вищий сенс життя людини – це служіння Вітчизні, її захист.

Зауважимо, що філософсько-правовий аспект української національної ідеї особливо активно виявився саме в Галицько-Волинській державі (ХІІІ–ХІV ст.). Філософське пробудження значною мірою було відображено у великій кількості перекладних видань, здебільшого релігійно-богословського змісту. Причому перекладали твори доступною мовою, відображаючи народну термінологію.

Політичні зрушення у сфері духовної культури відбуваються у ХV ст. в Галичині, яка входила до складу Польської держави і була в близьких відносинах з країнами Західної Європи. Центрами духовної культури стають Львів і Перемишль. Так, 1483 р. вийшла книга українського філософа Юрія Дрогобича (Котермака) «Прогностична оцінка поточного 1483 року», а згодом – «Трактат з шести розділів про сонячне затемнення» (1490).

У поглядах на світ, людину, історію Юрій Дрогобич прямо звертається до науки, звеличує силу знань та людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ. І ця здатність зумовлена не божественним одкровенням, а наявністю у природі непохитних законів, пізнаючи які, ми можемо передбачити наслідок за причиною і навпаки.

Загалом епоху Передвідродження характеризують такі основні філософські ідеї: дуалізм поглядів на природу; пізнання як активний процес, наука як продукт діяльності людини; важливість етичних суспільних проблем.. Для філософії права важливо те, що регулятором людських відносин визнавався не позитивний закон, а розум, моральні чесноти, сповідування ідеалів добра. Саме в цю епоху інтуїтивно перевагу було віддано природному праву. Тобто, вивчивши закони природи, зрозумівши дію природних сил, можна обґрунтувати дії людини, мотиви її поведінки. Такі умовиводи поклали початок свідомому, активному формуванню науки – національної філософії права.

2.4 Філософсько-правові здобутки в епоху Відродження (XVI–XVII ст.)

Перехід від Середньовіччя до Ренесансу супроводжувався активним розвитком філософсько-правової думки в Україні, відродженням раніше здобутих досягнень. Епоха Відродження дала новий імпульс для розвитку філософії права.

Так, основою філософії українського Відродження є гуманізм, який, будучи пан’європейським явищем, пройшов два етапи розвитку: ранній (етико-філологічний) і пізній (теолого-природничий). Особливостями соціально-економічного та культурного середовища в період українського Відродження є: економічний прогрес, який вимагає розвитку науки і освіти, посилення інтересу до природничих та гуманітарних наук, до людини, культури, мови.

Свою лепту в дослідження і розвиток філософії права внесли такі основні діячі українського Відродження: Павло Русин, Лукаш з Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Симон Пекалід, Іван Вишенський, Лаврентій Зизаній, Стефан Зизаній, Інокентій Гізель, Захарія Копистельський, Ісанія Копинський, Касіян Сакович, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило Ставровецький, Христофор Філалет та ін.

Так, Павло Русин (1470–1517) у дусі гуманізму й античної спадщини звертав увагу насамперед на реальне, земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, йти за веліннями власного розуму. Що стосується самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти.

У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного Симон Пекалід (1567–1601) прагнув обґрунтувати гармонійну єдністьі земного і небесного, чуттєвого і надчуттєвого, звести мости між творцем і створеним, божественним, духовним і матеріальним, «гріховодним». Обстоював думку про причетність земного до небесно-людської природи божественного, про реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.

В епоху Відродження особливо помітною була постать українського національного філософа права Станіслава Оріховського-Роксолана (1513–1566). Його можна назвати першим із східнослов’янських дослідників, хто поділяв концепцію суспільного договору в питанні про походження держави. Тим самим право визнавалося гарантією розвитку й існування держави.

Першоосновою права Станіслав Оріховський вважав мораль, без якої право не може існувати. Він проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, наслідування законів природи. У цьому сенсі Станіслав Оріховський виступив як один з видатних західноєвропейських теоретиків природного права. Фактично Станіслав Оріховський значно випередив Гуго Гроція (1583–1645), Томаса Гоббса (1588–1679), Джона Локка (1632–1704) у вченні про природне право та суспільний договір.

Природне право, за Станіславом Оріховським, є вищим від духовних людських законів, які, за потреби, можна змінювати, якщо вони суперечать природному законові і здоровому глузду людини. Природні закони – це стандарт, це – життя у злагоді із законами природи, що означає дбати про мир, злагоду і спокій у державі. У цьому – людська мудрість. Основою природного права є власність, утримання від зазіхань на чужу власність. Усі люди мають додержуватися закону природи, який є мірилом свободи і рабства, прав і обов’язків, надає людині можливості користуватися правами в умовах зовнішньої і внутрішньої безпеки. Дотримання законів – це не обмеження, а запорука й умова справжньої свободи.

Жити у згоді із законами природи – це, вважав Станіслав Оріховський, радість і щастя. Той, хто чинить усупереч природному праву і зневажає договори, є найлютішим ворогом. Оскільки в людини вродженим є інстинкт до суспільного життя, потрібно, щоб умови життя сприяли розвитку її волі.

Теорія природного права, за Станіславом Оріховським, охоплює види права та ґрунтується на принципах природного права. На його думку, існує два види права: одне – від закону природи, а друге – від державного права. Природний закон виник водночас із появою людини та створенням природи речей. Він узгоджується з природою людини і є вічним. Природне право – це визнання непорушним принципу «жити за приписом природи». Існує найвищий закон природи: немає нічого випадкового, нічого такого, що дано без мети.

Природне право ґрунтується принципах постійної і вічної справедливості, соціальної рівності громадян, законності.

Людський розум, який вміло використовує такі принципи, одержує найвищу характеристику, яку заведено називати мудрістю.

Отже, основними здобутками філософсько-правової думки в епоху українського Відродження були: визначення місця і призначення людини у світі, її духовне становлення, висновок про необхідність жити згідно із законами природи. Позитивних змін зазнали морально-етичні норми, які утверджували високу етичну цінність людини. Поступово в минуле почали відходити архаїчні звичаї, які суперечили природному праву. Зникали звичаї (зокрема, у сімейно-шлюбних відносинах), де панувало насильство над свобідною волею людини. Важливим є те, що в епоху Відродження відновлено започатковане саме українською філософською думкою нове бачення теорії природного права, обґрунтовано гармонійну суть природи людини.

На межі двох епох: Відродження і Просвітництва, князь Костянтин Острозький (1576–1636) засновує Острозьку Академію, у якій працювали відомі діячі: Герасим Смотрицький, Кирило Лукаріс (згодом – патріарх Константинопольський), Клірик Острозький, Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко, Йов Княгинецький, Іван Вишенський, Кипріян, Касіян Сакович, Симон Пекалід та ін. Основною метою Академії було спрямовувати вірян на пошук сенсу життя, на аналіз особистих переживань, внутрішнє осмислення Святого Писання, на віднайдення особистого шляху покаяння і спасіння від усього гріховного.

Гуманістичні ідеї Острозької Академії найбільше виразилися в ідеї доброчесності. У чому суть доброчесності? Жити згідно із законами природи, а отже, зі своєю внутрішньою духовною природою.

У розвитку реформаційних ідей Острозької Академії значна роль належить Клірику Острозькому (псевдонім і особистість не розкрито), який вважав, що людська сутність ділиться на зовнішню і внутрішню (на душу і тіло), тобто має духовну і тілесну природу. Сутність «внутрішньої» людини він вбачав у розумі, «зовнішньої» – у «розмислі», або розсудливості. Розум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок (розмисел) через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу.

Видатний мислитель Іван Вишенський (1545/1550 – 1620/1630) вважав, що пізнати істину можна лише тоді, коли піднімешся над своєю природою, зможеш чути розумом, а не тілом. Людина, за Вишенським, – це сліпа, безвольна істота, об’єкт дії двох сил – тіла і духу. Ці дві сили розкривають свою суть у боротьбі, що відбувається в життєдіяльності людини, її помислах і тим самим усвідомлюються. Свідомість дає змогу вибирати, а це – спричиняє утвердження в людині або тілесного, або духовного. Від волі людини залежить, на який бік стати – тіла чи духу. Якщо людина позбавлена вибору, з неї знімається відповідальність і покарання за скоєне зло. При цьому Вишенський відкидає будь-яке ототожнення свободи волі і свавілля. Свобода волі – це не свавілля, а мудре і правильне використання дарованої Богом свободи волі, яка обмежується сферою вибору між добром і злом, тілом і духом, земним і небесним. Утвердження духовного ідеалу в результаті перемоги духу над тілом на основі свободи волі і є щастям у земному житті людини. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя, згідно з вимогами Божественних знань. Щасливий не той, хто будує своє щастя на земних благах: таке життя миттєве, часове. Людина може досягти щастя тільки тоді, коли її земне життя буде підпорядковане істинам Божим, як антиподові зла.

Ідеї правової реформації розвивались також у братських школах Києва, Львова, Луцька, Дубна, Крем’янця, Острога, Галича, Вінниці, Рогатина, Немирова, Кам’янець-Подільського та інших міст (усього 30).

Братський учений-теолог філософ Кирило Транквіліон-Ставровецький (помер 1646 р.) 1618 р. в Почаєві видрукував книгу «Зерцало богословія», що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії, збірку проповідей.

Науковець вважав, що людське життя можна поділити на дві частини: верхню – небо і нижню – землю, тим самим намагався обґрунтувати єдність мікро- і макрокосмосу, наблизити людину до природи. Звідси відкривалась можливість зробити людину найвищою цінністю у світі, а людяність – невіддільною властивістю людської культури, надати проблемі душі і тіла морально-етичного і гносеологічного значення.

Отже, братські школи, особливо Львівська, Київська та гурток учених Києво-Печерської лаврської друкарні, сприяли формуванню філософсько-правового мислення, утвердженню етично-моральних правил поведінки людини. Тобто розвиток освіти, грамотності, загальнофілософський рівень братства – усе це зробило свій внесок у забезпечення зростаючих правових потреб в епоху Просвітництва у власній філософії права.

2.5 Філософія права в епоху українського Просвітництва (поч. XVII–XVIII ст.)

Початком українського Просвітництва цілком підставно вважають XVII ст., коли створюються передумови для розвитку вищої освіти в Україні. Просвітницька течія охопила не тільки міста, а й кожне велике село. Активно зростала українська інтелігенція, духовні сили українського народу, його національна самосвідомість. Прикладом цього є заснування 1632 р. Києво-Могилянської академії, яка виникла спочатку як вища Лаврська школа, а потім (до 1701 р.) як колегіум. Академія проіснувала до 1817 р. Було шість філій, які діяли в таких містах: Вінниця, Гоща, Крем’янець, Переяслав, Харків, Чернігів.

Засновником Києво-Могилянської академії був Київський митрополит Петро Могила (1596–1647).

Видатними діячами Києво-Могилянської академії були також: Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Стефан Яворський, Теофан (Феофан) Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Пилип Орлик, Григорій Сковорода, Іоаникій Галятовський, Георгій Щербицький та ін.

Будучи історичним центром української державності від часів княжої доби, Києво-Могилянська академія зосередила здобутки філософсько-правової думки, які, за своєю суттю, були першим етапом у розвитку національної філософії права, її значення полягає у створенні власного інформаційного поля, необхідного для майбутнього розвитку філософського мислення, зокрема вчення про природне світило розуму, що реалізує свої можливості через миттєве осяяння, дослідження етики і теоретичної (обґрунтування місця людини у світі, проблем сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності людини за її вчинки), і практичної (формування шляхів і способів влаштування особистої долі, досягнення щастя). Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у розвиток політико-правової думки в Україні, її вихованці не тільки були добре обізнані з доробком своїх попередників (Станіслава Оріховського-Роксолана, діячів братств та Острозького культурно-освітнього осередку), а й глибоко вивчали західноєвропейську спадщину з проблем держави і права.

Лазар Баранович (1620–1693) вважав, що основним поняттям філософії є поняття субстанції. Визначаючи існування двох субстанцій: першої – духовної, другої – тілесної, він віддавав перевагу духовній. З духовної і тілесної субстанцій складається створена Богом людина, яку філософ наділяє розумом і свободою волі.

Стефан Яворський (1658–1722) був переконаний у тому, що Бог обдарував людину розумом для того, щоб та пізнавала світ і підпорядковувала його власним потребам, панувала над рослинним і тваринним світом. Треба зазначити, що він не визнавав «долі», розцінюючи її як людську фантазію, бо не вона, а діяльність людини, її розум є запорукою людського щастя.

Філософ, публіцист Теофан (Феофан) Прокопович (1681–1736), визначаючи Бога як Творця, водночас зауважував, що світ – матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується, а розвивається за своїми закономірностями. На його думку, між положеннями Святого Письма, законами природи і розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно «підігнані» самим Творцем.

Георгій Кониський (1717–1795) обстоював ідеал гармонії світу, взаємозв’язку явищ, закономірності природи, наголошуючи, що «до Бога звертаються тоді, коли причини явищ невідомі». Кониський стверджував – і в цьому перекликався з Локком, – що розум позбавлений відчуттів, розумна душа за допомогою інтелекту створює поняття про речі і пізнає істину. До знарядь пізнання він відносив уяву і пам’ять, запевняючи при цьому, що вони неможливі без попереднього впливу тих чи інших предметів на відчуття. Загалом він робив висновок: без зовнішніх предметів і відчуттів, без уявлень, що їх породжують у людини зовнішні предмети, сам розум мислити не може.

Однією з проблем, яку досліджували в Києво-Могилянській академії, була проблема пізнання істини. Осягнення істини, вважали філософи, може здійснюватися на двох рівнях: чуттєвому (чуттєвий досвід дає матеріал, інформацію про зовнішній світ, тобто формує матеріал для мислення) і раціональному (обробка чуттєвих даних здійснюється мисленням, вивчається конкретне, виділяються індивідуальні форми речей, фіксуються їх унікальність і неповторність, вивчається загальне і формується поняття: узагальнюється спільне, невтороване в чуттєвих образах (глибоко сутнісне), смислове і визначальне).

Етика як вчення про мораль розглядається у двох аспектах: теоретичному (обґрунтування ролі людини у світі, сенсу її життя, свободи волі та особистої відповідальності) та практичному (визначення шляхів і способів забезпечення особистої долі, досягнення щастя, формування моральної досконалості). До проблем етики належить з’ясування того, що таке людське щастя. Воно – у компромісному поєднанні прагнень і потреб тілесного й духовного начал, що можливо за умови дотримання людиною таких законів: природного (жити в потребі і схильності до праці); морального (займатись тим («своїм») видом праці, до якого є схильність, що визначається через самопізнання, у праці на себе – на сім’ю – на спільноту – на державу); громадського (усвідомлювати пріоритет праці примусової (на спільноту) над творчою (на себе) у разі їх конфлікту); божого (дотримання моральних заповідей Старого та Нового Завітів).

Особливо треба наголосити на тому, що Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у формування української національної філософії права. Багато її вихованців згодом вивчатимуть проблеми права і держави.

Так, Пилип Орлик (1672–1742), соратник Івана Мазепи, гетьман, випускник Академії, став автором першої української Конституції 1710 р., політичного меморіалу «Вивід прав України». Держава, вважав він, народжується і діє за принципами природного права і суспільного договору. Народ, як суб’єкт прав і обов’язків, укладає договір з політичною елітою, передаючи їй частину своєї свободи заради забезпечення внутрішньої злагоди та зовнішньої безпеки держави, після чого здійснює контроль за виконанням владою її обов’язків. Влада, як політична еліта, одержавши частину свободи народу, забезпечує злагоду і порядок у державі, гарантує її зовнішню безпеку – і при всьому цьому дотримується принципів природної і суспільної справедливості.

У Києво-Могилянській академії навчався і Григорій Сковорода (1722–1794), чиї філософські погляди й ідеї становлять неабияку цінність і мають неперехідне значення.

Оскільки Сковорода не був філософом права, його твори ближчі до філософії моралі. Він не думав про реформу правних приписів і відносин. Вважав, що вдосконалення людини має йти через її приниження, але саме це приниження підвищує її й веде до вищого щаблю.

Отже, епоха українського Просвітництва далі утверджувала шлях формування української національної філософії права, збагачувала науку вченням про природу, природні властивості людини, внесла свою лепту у світову скарбницю розвитку філософсько-правової думки. Саме в Україні почалося відродження концепцій природного права. Дослідники твердо наголошували на необхідності гармонізації людського розуму і законів природи, тобто позитивного і природного права. Запорукою цього вони вважали розвиток метафізики (знання про надприродні явища). Етика як наука про мораль скеровувалася на пізнання істини шляхом любові, прагнення до мудрості в реалізації своєї свобідної волі.

2.6 Філософсько-правові надбання в період українського романтизму (перша половина XIX ст.)

Ідеї філософського романтизму завдячують таким українським мислителям, як: І. Котляревський, М. Шашкевич, М. Гоголь, М. Курляндцев, К. Зеленецький, Й. Міхневич, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, О. Потебня, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Максимович, Д. Велланський та ін.

Цінність романтизму для філософії права виявлялася в такому: проголошуючи ідеї свободи, цей напрям формував віру в те, у що вірить конкретна людина, щоб бути по-своєму щасливою. Це був той період, коли природа в уявленні вчених поставала як абсолютна реальність, об’єкт поклоніння. Романтики проникали в таємниці природи без порушення першозаданої природної гармонії, вважаючи, що вічнорозгадувана таємниця буття – поруч, вияв її – у почутті любові.

Порівнюючи природне та людське буття, М. Гоголь зазначає: у природі відбувається все мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безглуздя, «душевне господарство» запущене, занедбане, запаскуджене, навколо – нещирість, зверхність, байдужість, млявість.

Причина зла, на думку Гоголя, – у черствості і байдужості людини, якій бракує глибини чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, у якій мовчать її природні провідники. Отже, людині потрібно насамперед пізнати саму себе, збагнути свої помилки, вади. Зробити це треба не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати свої дії на добро.

Синтез ідей романтизму і народності в поєднанні з літературними, соціально-політичними та національно-визвольними аспектами відобразився в діяльності і творчості діячів таємної організації «Кирило-Мефодіївське товариство», душею якого були М. Костомаров, В. Білозерський, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гулак.

Держава, за Костомаровим, – більш випадковий плід завоювань, ніж необхідний наслідок географічних та етнографічних особливостей народного життя. Державність є формою, яка живиться діяльністю народу; етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною категорією, а постає постійно змінним організмом. Формування державності завжди відбувалося так, що сильніша народність пригнічувала слабші, намагалася підкорити, а іноді й асимілювати їх. Тому українському народові властиві такі риси, як індивідуалізм, схильність до ідеалізму, глибока релігійність, демократизм, замилування свободою, нехіть до сильної влади.

2.7 Формування філософсько-правової думки в Україні у класичну добу (ІІ пол. XIX – поч. XX ст.)

Остап Терлецький (1850–1902) розглядав право як унікальний регулятор суспільно-політичного життя. І в цьому – безсумнівній гуманізм його вчення. Він доводить, що навіть найкращі закони залишаться «паперовими», якщо не буде забезпечено їх втілення в життя за допомогою політичних засобів. Важливим чинником політико-правового розвитку держави має бути також чіткість мети і спрямування політико-правової реформи.

Варто згадати і Костянтина Неволіна (1806–1855). Він увійшов в історію як автор двотомника «Енциклопедія законодавства», яку написав, працюючи в Київському університеті (з 1835 р. до 1843 р. спочатку професором, а згодом – ректором). Цю працю варто оцінювати як серйозну спробу філософської рефлексії з приводу права. Завдання її Неволін вбачав у тому, щоб зрозуміти всю систему правових явищ як єдине ціле. При цьому енциклопедія права не повинна розглядати деталі, а має бути коротким систематизованим оглядом правознавства, невеликою моделлю масштабної будівлі. Заразом енциклопедія права мусить містити систему основних положень права, зведених до одного вищого поняття, і слугувати вступом у спеціальне вивчення юридичних наук.

Особливе місце в когорті вчених посідає Микола Бердяєв (1874–1948). Народився він у Києві, навчався в Київському університеті, був вихованцем Г. Челпанова. Він опублікував багато філософських праць, з яких найбільше цікавлять нас твори на етичну й релігійно-містичну тематику. Це, зокрема, «Філософія нерівності», «Філософія свободи», «Смисл творчості: Досвід оправдання людини», «Царство духа і царство кесаря», «Про рабство і свободу людини», «Самопізнання», «Про призначення людини: Досвід парадоксальної етики» та ін.

Як вказує О. В. Вишнякова, у межах етичної концепції Бердяєва можна розрізнити три види етики: етику закону, етику покути та етику творчості, які є важливими віхами на шляху морального піднесення особистості.

На думку М. Бердяєва, закон за своєю природою завжди лякає. Він перетворює людську природу, не знищує гріха, а через страх, не тільки зовнішній, а й внутрішній, тримає гріх у відомих межах. І моральний порядок у світі тримається передусім завдяки релігійному страху, який потім набуває форму морального закону. Тому людина не може шляхом закону досягнути праведності, оскільки діяння не ставиться у вину, коли немає юридичних підстав для висунення закону.

М. Бердяєв у своїх працях відстоює необхідність зміцнити «об’єктивні основи суспільності», особисту свободу, захищає принципи правової держави, виступає проти влади, яка протистоїть народу і виражає концепцію «службового» характеру державних інститутів. Водночас він виступає за обмеження і народного суверенітету, оскільки абсолютизація останнього веде до обмеження волі людини.

Євген Трубецькой (1863–1920) – дослідник історії філософії права та енциклопедії права. Тринадцять років він працював у Київському університеті. У вченні про природне право виділяє три великі етапи, у яких право трактовано по-різному: право як природний розум світотворення; право як Божественна воля; право як розумна природа людини. Природне право, для Трубецького, має складну, ієрархічну, пірамідальну будову. На вершині піраміди – Бог, у його християнському розумінні. Далі – вічний, абсолютний і незмінний моральний закон, а відтак, аж до основи піраміди, – різні конкретно-історичні уявлення людей про правду і справедливість. Безпосереднім джерелом природного права Є. Трубецькой вважав людські переконання чи свідомість людини, а в самому природному праві вбачає моменти абсолютного і відносного. Абсолютним є визнання такої цінності у праві, як наявність зовнішньої свободи особи, обмеженої необхідністю, з метою забезпечити добро і справедливість у суспільстві. Відносний момент у природному праві – визнання таких цінностей, які формуються під впливом конкретно-історичних умов функціонування права.

Право передбачає свободу у двоякому сенсі: як здатність нашої волі свідомо вибирати ту чи іншу поведінку (свобода внутрішня); як можливість діяти всередині, ставити і здійснювати мету в зовнішньому світі (свобода зовнішня). Це свобода як можливість здійснювати ту чи іншу мету у світі зовнішньому. Тому свобода в цьому розумінні становить зміст права. Де немає зовнішньої свободи, там немає і самого права.

Великий внесок в українську національну філософію права зробили наукові праці академіків і членів-кореспондентів УАН, ВУАН і АН УРСР. Серед них: Ф. Тарановськкй, О. Левицький, Б. Кістяківський, С. Дністрянський, М. Палієнко, В. Корецький, М. Василенко та ін.

Федір Тарановський (1875–1936) відомий своєю працею «Вчення про природне право», у якій, аналізуючи римське право, зазначає, що природа, на яку спирається природне право як на додаток засад зрівнювальної справедливості і добра, розуміється, поза сумнівом, як моральна природа людини із властивою їй ідеєю справедливості і добра. Природне право, отже, подається як справедливе, морально доброякісне право. Критерії справедливості і моральної доброякісності черпаються з морального закону, який діє, згідно із вченням стоїків, у всій природі, і відображаються в моральній природі людей.

Природне, тобто незмінне справедливе і добре право, перебуває щодо права позитивного у двоякому відношенні: 1) входить до його складу як основне організуюче начало; 2) протиставляється позитивному, оскільки останнє, керуючись прагненням – найбільш доцільно пристосуватися до умов конкретного середовища і забезпечити інтереси всіх чи більшості, не в змозі здійснювати основи справедливості і добра в усій їх повноті і послідовності. У цьому смислі природне право стоїть над позитивним як критерій для оцінювання і подальшого вдосконалення останнього.

Орест Левицький (1848–1922) увійшов у науку як дослідник звичаєвого права. Для розвитку української національної філософії права особливе значення мали його праці, присвячені проблемам сімейних відносин, звичаїв та сімейного права. Першою науковою спробою в цьому напрямі була розвідка «Про сімейні відносини Південно-Західної Росії в XVI–XVII ст.». Завдяки багатому фактичному матеріалу твори академіка й нині не втратили своєї наукової цінності.

Богдан Кістяківський (1868–1920) – один з провідних представників правничої думки кінця XIX і початку XX ст.До заслуг Кістяківського належить обґрунтування теорії законності і правової держави. При цьому він відштовхувався від примату існування закону над усіма приватними, особистими і груповими інтересами. Неправомірним, на його думку, є намагання пояснити закон з погляду командної, довільної або інструментальної теорії позитивного (історичного) права. Одночасно абсолютно справедливою вважає він концепцію природного права з його утвердженням невідчужених довічних прав людини, їх незалежності від держави.Звідси Кістяківський робить висновок про існування раціонального й ірраціонального у праві. Раціональне вперше було створено в історії розумового розвитку людини у вигляді логічного поняття. Без раціонального норми не могли бути ні створені, ні сформульовані. Однак право є не тільки сукупністю норм, а й життєвим явищем, звідки випливає суб’єктивне право.

За своєю логічною природою об’єктивне право прямо протилежне суб’єктивному. Якщо об’єктивне право – це сукупність раціональних продуктів духовної діяльності людини, то суб’єктивне право є сукупністю життєвих фактів, що мають правове значення. Кожен такий факт у своїй індивідуальності, своєрідності і неповторності є чимось, безумовно, ірраціональним.

Станіслав Дністрянський (1870–1935) відомий як автор близько 150 наукових праць з проблем державного, цивільного, сімейного й авторського права, окремих питань теорії та історії держави і права, міжнародного права. Він створив власну оригінальну концепцію держави і права. Стрижнева ідея конституційно-правових творів ученого – визнання права українського народу на самовизначення на своїй національній території. Ця думка пронизувала і його історико-правові праці. Найголовніша його праця – «Загальна наука права і політики», яка відображає суть його концепції держави і права.

Первісною формою будь-якого права С. Дністрянський вважає звичаєве право, яке відрізняється від звичаю. Звичаєве право – це насамперед право, а не факт. Воно ґрунтується на звичаях, як і закони держави.

Звичаєве право як право твориться на основі соціально-етичних норм, шляхом вибору норми, покликаної до цього владою. Щодо цієї загальної тези, звичаєве право не відрізняється від закону. Доки правові норми існують у поодиноких суспільних зв’язках поза державою, вони є звичаєвим правом. Коли держава підносить їх авторитет, вони перестають бути звичаєвим правом, а стають правом дотичної держави.

Микола Палієнко (1869–1937) – фахівець у галузі теорії держави і права та державного права. Свої філософсько-правові погляди він виклав головно в таких працях: «Нормативний характер права і його відмінні ознаки. До питання про позитивізм у праві», «Вчення про суть права і правове з’ясування держав», «Предмет і завдання енциклопедії права та ідея права». В останній праці, зокрема, вчений вказує, що до юридичних наук належить енциклопедія права – наука самостійна, яка має свій особливий предмет дослідження, а саме – загальне вчення про право. Завданням її є з’ясувати поняття права, виявити процеси його утворення, ставлення до інших суспільних явищ, визначити форми права, його елементи і застосування, методи вивчення, а також дати загальне поняття про систему правознавства. Це – загальна теорія права.

Енциклопедія права, як самостійна наука, не є викладом різновидних юридичних відомостей за якоюсь суто зовнішньою системою, без логічного зв’язку частин, це – не огляд лише даних, одержаних іншими юридичними науками. Керуючись даними цих наук, енциклопедія прагне віднайти їх взаємний зв’язок, добути загальні засади права, глибше вникнути у вивчення тих елементів, що характеризують право як явище суспільного життя, тобто зрозуміти саму ідею права. Тому енциклопедія права – це виклад науки права в її загальних основах й органічній єдності.

Завдання права – встановити мир і порядок у суспільстві і сприяти добробуту людей тут, на землі. Тобто право – велика культурна сила, яка діє в людських суспільствах, але для цього воно повинно відповідати своєму ідеальному призначенню.

Володимир Корецький (1890–1984) найбільше уваги приділив дослідженню природного права. У своїй праці «Загальні принципи права у міжнародному праві» розкрив джерела природного права, визначив його принципи та норми. Цікавим є його висновок про те, що дослідники, йдучи шляхом порівняння правових систем різних народів і різних епох, зверталися до древніх мислителів – Аристотеля, стоїків, Цицерона, щоб знайти в них основи природного права, і знайшли в них те, що потім їм довелося лише розвивати, відповідно до нових форм експлуатації: релігію, «природу речей» і «вічну» капіталістичну власність.

Розглядуваний період формування української національної філософії права має велике практичне значення. Адже з появою «професійних» учених-юристів – дослідників філософії права, українська правнича наука збагачується цінними вченнями. Це передусім учення про існування раціонального та ірраціонального, об’єктивного і суб’єктивного, доцільного і недоцільного, внутрішньої і зовнішньої свободи у праві. Теоретичний і практичний інтерес до вивчення природних законів сприяв виявленню таких понять, як абсолютне і відносне у природному праві. Здійснюється активне дослідження джерел природного права. Зокрема, зроблено висновок, що право – продукт духовної діяльності людини, що природне право – суть природи самої людини, а моральний порядок – випливає із природного права. Цьому сприяє християнське освячення ідей природного права, думка про спільність юриспруденції і богослов’я, а також нове обґрунтування звичаєвого права.

Значний внесок у філософію права зробила нова наука, яка активно розвивалась в Україні, – енциклопедія права.

2.8 Українська філософія права в діаспорі (XX ст.)

Утиски й обмеження, яких довелося зазнати філософській науці за радянських часів, і зокрема в Україні, спричинив її розвиток за межами країни, у діаспорі, де зосередилися значні наукові сили. Так українська філософська думка одержала можливість свого подальшого розвитку.

Серед учених, імена яких широко відомі в діаспорі, на особливу увагу з погляду аспектів, які становлять предмет нашого дослідження, заслуговують такі, як: Василь Зеньківський, Лев Шестов, Дмитро Чижевський, Олександр Кульчицький, Богдан Цимбалістий, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Лев Окіншевич, Георгій Флоровський, Віктор Петров, Володимир Винниченко та ін.

В’ячеслав Липинський (1882–1931) зробив істотний внесок у філософію права, досліджуючи проблему націй, які поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації – це ті, які не мають «Національної держави як реального втілення своєї самостійності. Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, він зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники. Мається на увазі надмірне бажання владних повноважень, яке породило так зване «отаманство», а також було чинником, що спричиняв зраду, ставку на зовнішню «сильну руку».

В. Липинський обґрунтовував різницю між патріотизмом та шовінізмом (націоналізмом). Зокрема, він зазначав: бути шовіністом – означає прикривати свою духовну пустоту і своє політичне руйництво, яке може призвести до занепаду України.

За Липинським, націотворчим фактором є держава. Державна і національна незалежність є тотожними: нація, щоб вижити і відбутися як нація, має на основі єдиної національної ідеї об’єднатись економічно, політично, культурно та духовно в єдину державу. Нація – це територіальне об’єднання людей, яке ґрунтується на почутті територіального патріотизму. Державотворчий і націотворчий процеси взаємопов’язані – держава і нація з’являються тоді, коли з мешканців конкретної території виокремлюється активна група людей (національна аристократія), яка закладає основи держави, а з нею – і нації.

Лев Окіншевич (1898–1980) вважав філософію права частиною загальної науки філософії, тією частиною, що своїм предметом вибирає право. Загальна наука філософії, на його думку, вміщає такі дисципліни, як: логіка, філософія природи, психологія, теорія пізнання, філософія мистецтва (естетика), філософія історії, філософія релігії, педагогіка, а також філософія моралі.

Предметом дослідження і вивчення філософії права є норми відносин і правила «поступовання членів організованих суспільних союзів», тобто її предметом є право. Ці норми можна вивчати – кожні окремо, можна вивчати за новими галузями і категоріями (кримінальне право, цивільне право тощо). Синтез окремих правничих дисциплін і становить загальна наука права.

Л. Окіншевич наголошує, що предметом філософії права (як частини загальної філософії) є дослідження основних принципів буття й пізнання, оскільки ці принципи, будучи пов’язаними з наукою про право, стикаються з нею і виходять з неї. У зв’язку ж з цим філософія права, на відміну від окремих правничих дисциплін і на відміну від загальної теорії права, не має в засадничій основі своїм предметом реальних виявів життя як таких, але прямує до введення цих реальних виявів життя в рамки ідеальних форм, що відтворюються людським розумом. Філософія права є галуззю знання, що визначає право в його логічній цілісності, досліджує походження і загальні риси його історичного розвитку, оцінює відповідно до виведеного з правил чистого розуму правного ідеалу. Отже, Л. Окіншевич пояснює, з одного боку, відмінність філософії права від інших правничих дисциплін та визначає її своєрідне й самостійне місце поміж ними, а з іншого – показує її зв’язок із цими окремими дисциплінами.

Висновки. Українські філософи та правники діаспори порушували складні наукові проблеми, що стосувалися життя людського суспільства, його соціально-правових основ, досліджували філософські проблеми націй, національної незалежності, національного почуття у праві. 3’явились обґрунтування екзистенціальної та практичної філософії, відбулося поглиблене вивчення історії українського права. Важливим є й наголошення на тому, що правові вартості мають антологічний вимір, де функціонують антологічна послідовність, гносеологія й аксіологія, логіка і психологія, макрокосмос світу і мікрокосмос людської душі є взаємопов’язаними. Не менш важливим є і те, що українські філософи права, досліджуючи предмет філософії права, відзначали зв’язок її з іншими науками, з правилами чистого розуму та причиновості.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості становлення філософсько-правової думки в Україні.

2. Які особливості розвитку політики та економіки в Україні в різні періоди розвитку української державності?

3. Який внесок римських юристів у розвиток філософії права України?

4. Назвіть спільні та відмінні риси у філософсько-правовій думці Київської Русі та сучасної України.

Дата добавления: 2014-01-07