Законодавча база

План

План

План

План

План

План

План

План

План

1. Сутність та класифікація методів менеджменту.

2. Методи менеджменту як сукупність способів впливу керуючої системи управління на керовану.

3. Економічні методи менеджменту.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: метод менеджменту, економічні методи. організаційно-розпорядчі методи, соціально-психологічні методи, комплексна цільова програма, комерційний розрахунок.

1. Сутність та класифікація методів менеджменту

Методом називається засіб (або сукупність засобів) у будь-якій людській діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання.

Сукупність засобів, способів і прийомів цілеспрямованого впливу керуючої системи на керовану з метою виконання місії організації та досягнення її цілей - це і є методи менеджменту. Методи менеджменту спрямовані на об’єкт управління (фірму, відділ, підрозділ тощо), тобто на трудовий колектив або на окремих його членів – працівників, які виконують різні види діяльності на різних рівнях і ланках управління, і покликані забезпечити високу ефективність діяльності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації творчої активності кожного члена колективу. Цим вони (методи менеджменту) відрізняються від усіх інших технічних та технологічних методів, які використовуються в ході вирішення комплексних виробничо-господарських завдань.

Відповідно до мотиваційної характеристики і за характером впливу у складі методів менеджменту виділяють три групи:

- економічні;

- організаційно-розпорядчі (адміністративні),

- соціально-психологічні (які іноді відокремлюють: соціальні й психологічні).

Економічні методи об'єднують усі методи, за допомогою яких здійснюється вплив на економічні інтереси колективів і їх окремих членів. Цей вплив здійснюється матеріальним стимулюванням окремих працівників і колективів у цілому.

Організаційно-розпорядчі методи спрямовані на використання таких мотивів трудової діяльності, як почуття обов'язку, відповідальності, в тому числі адміністративної. Ці методи відрізняються прямим характером впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов'язковому виконанню.

Соціально-психологічні методи ґрунтуються на використанні соціального механізму, що діє в колективі (неформальні групи, роль і статус особистості, система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби та ін.). Вони постають як сукупність специфічних способів впливу на міжособистісні стосунки і зв’язки, соціальні процеси, що виникають у трудових колективах.

Взагалі, існує декілька ознак класифікації методів менеджменту. Так, окрім розглянутої класифікації методи менеджменту класифікують за:

- напрямком впливу на керований об'єкт;

- способом врахування інтересів працівників;

- формою впливу.

Наприклад, розрізняють:

а) за напрямком впливу на керований об'єкт:

- методи прямого впливу — безпосередньо вплива­ють на керовану систему (накази, розпорядження, вка­зівки, інструкції, положення, тарифи тощо);

- методи непрямого впливу — створюють умови для впливу на керовану систему менеджменту (методи під­бору колективу за різними ознаками, методи формуван­ня психологічного клімату в колективі тощо);

б) за способом врахування інтересів працівників:

- методи матеріального впливу — враховують май­нові та фінансові інтереси працівників; включають різ­номанітні економічні стимули;

- методи владного впливу — націлені на впоряд­кування функцій, обов'язків і прав працівників, регла­ментацію та нормування їх діяльності (штатні розписи, регламенти діяльності, положення про виконавців, до­говори, накази, розпорядження, догани тощо);

- методи морального впливу — спрямовані на під­вищення соціально-господарської активності; включа­ють етичні норми, моральні стимули, методи встанов­лення хороших взаємин між керівником і підлеглими тощо.

в) за формою впливу:

- кількісні методи (калькуляції, кошториси, ціни, бюджет, матеріальні стимули тощо);

- якісні методи (вказівки, інструкції, моральні сти­мули, методи добору колективу за психофізіологічними факторами тощо).

Ефективність застосування методів менеджменту в основному залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу систематичної і цілеспрямованої підготовки та повсякденного використання всіх напрямків впливу на колектив і окремих людей.

2. Методи менеджменту як сукупність способів впливу керуючої системи управління на керовану.

Усі методи менеджменту діалектично пов'язані з функ­ціями менеджменту, оскільки основним завданням функ­цій менеджменту як видів управлінської діяльності є фор­мування методів менеджменту. При цьому процес фор­мування здійснюється через конкретні функції, які реалізуються з допомогою загальних. (Місце методів ме­неджменту в процесі управління організацією показано на рис. 1.) Усі методи менеджменту повинні функціонувати не як окремі, розрізнені та самостійні способи впливу, а як цілісна система, що складається із взаємо­діючих та взаємопов'язаних елементів.

Рис. 1. Методи менеджменту в процесі управління організацією

Методи менеджменту органічно пов'язані із загальни­ми та специфічними (конкретними) функціями менедж­менту і є інструментами їх реалізації. Застосування окре­мих методів і їх груп неможливе за нереалізованості їх функцій. Це засвідчує існування між функціями і мето­дами менеджменту прямих і зворотних зв'язків (рис. 2 ).

Рис. 2. В заємозв'язок функцій і методів менеджменту

Для реалізації одних функцій використовують ком­плекси різних методів менеджменту, інші потребують не­значної їх кількості. Наприклад, функції «визначення ці­лей» і «планування» реалізують передусім через застосу­вання економічних методів — планування, комплексних цільових програм, комерційного розрахунку. Реалізація їх не обмежується виробничо-господарською діяльністю організацій, а охоплює і їх соціальну складову — соціаль­не прогнозування, соціальне планування, соціальне нор­мування. Функцію «рішення» здійснюють через застосу­вання організаційно-розпорядчих методів менеджменту: регламентування, нормування та розпорядництво. Оскіль­ки застосування більшості економічних методів менедж­менту потребує оформлення у вигляді рішень, функція «рішення» тісно пов'язана з ними як способами її реалізації. Реалізується вона і в соціальних методах менедж­менту.

Кожний працівник має обов'язки, права, відповідаль­ність, які формуються в процесі здійснення функції мене­джменту «організування». Реалізація організаційних від­носин у системі відбувається через застосування організа­ційно-розпорядчих методів. Однак тільки їх ресурсу недостатньо для виконання всього комплексу робіт, які передбачає функція «організування». Тому для здійснен­ня її застосовують також економічні та соціальні методи.

У процесі реалізації функції «оперативне регулюван­ня» застосовують економічні регулятори, розпорядницт­во, інструктування, соціальне регулювання.

Функцію «мотивування» втілюють за допомогою соці­альних методів, орієнтованих на активізацію трудових зу­силь індивідів, груп працівників, колективу організації. Функцію можна реалізувати і за допомогою таких еконо­мічних методів, як комерційний розрахунок, метод ком­плексних цільових програм, метод економічних регуля­торів.

Здійснення функції «контролювання» потребує засто­сування таких методів менеджменту, як планування, рег­ламентування, інструктування, розпорядництво.

Отже, методи менеджменту є технологічним виявом дій управлінців, пов'язаних з виконанням функцій мене­джменту.

3. Економічні методи менеджменту

Економічні методи управління — система економічних важелів і заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на керовані об'єкти з метою досягнення поставленої мети і забезпечення єдності інтересів суспільства, підприємства та окремих праців­ників.

Тобто, економічні методи ґрунтуються на економічних інте­ресах людей і поєднанні їх за схемою: людина — колек­тив — суспільство. Формами вияву економічних методів є виражені економічними параметрами плани, завдання, програми, а також ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних інтересів, представлений стиму­лами індивідуальної і групової праці, зафіксованими в принципах комерційного розрахунку.

До економічних методів управління належать: організаційно-виробниче планування, метод комплексних цільових програм, комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяльності.

Під плануванням розуміють продуману підготовку майбутньої діяльності, систематично орієнтовану на мету організації чи підприємства. Економічне планування полягає у розробці системи показників, які є найбільш важливими, визначальними у господарській діяльності. Ці показники охоплюють усі сфери діяльності підприємства чи організації: виробництво, реалізацію, закупівлю сировини, матеріалів та товарів, фінанси, запаси товарів і матеріалів, робочу силу та ін.

Комплексна цільова програма - це намічений для планомірного здійсненні, об'єднаний єдиною метою та певними строками комплекс взаємопов'язаних завдань та адресних заходів соціального, економічного, наукового, технічного й організаційного характеру.

Виділяють три групи програм, які використовуються в управлінні.

1 група - програми народногосподарського рівня, включаючи соціально-економічні програми розвитку зовнішньоекономічних зв'язків та інші.

2 група - це програми галузевого та регіонального рівнів, а також міжгалузеві програми з конкретних об'єктів. До них належать науково технічні програми, програми виконання великих дослідно-конструкторських робіт, будівництва та введення в експлуатацію важливих підприємств і споруд тощо.

До 3 групи відносять програми розвитку підприємств, а також програми, які координують розробку та впровадження окремих видів машин, технологій, устаткування, приладів.

Структура КЦП повинна відповідати їх призначенню, ролі, яку вони відіграють у забезпеченні загальної ефективності господарської діяльності.

Ефективність реалізації плану чи КЦП залежить від механізму, що регулює систему економічних взаємовідносин на рівні окремих підприємств, організацій і галузей. Таким механізмом в умовах ринкової економіки є комерційний розрахунок.

Комерційний розрахунок ґрунтується на загальних принципах ринкової економіки: максимальної розкріпаченості економічних суб’єктів, повній їх відповідальності за підсумки господарської діяльності; конкуренції виробників товарів та послуг; вільному ціноутворенні; відмови держави від прямої участі в господарській діяльності ринкових суб'єктів; соціальній захищеності громадян.

Серед економічних методів управління виокремлю­ють методи прямого економічного впливу на працівників і економічні методи побічного регулювання діяльності організації.

До методів прямого економічного впливу на працівни­ків належать організаційно-виробниче планування, цільові комплексні програми організацій, бізнес-планування, ко­мерційний розрахунок, система внутрішніх економічних регуляторів.

Підгрупу методів побічного економічного регулюван­ня діяльності організацій представляють загальнодержавні (галузеві) комплексні цільові програми, а також система загальнодержавних, місцевих і внутрішніх економічних регуляторів господарської діяльності.

Однак, економічні методи управління, здебільшого, є методами непрямої дії, тобто не змушують об'єкт управління дія­ти обов'язково і однозначно.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гірняк О. М., Лазановський П. П. Менеджмент: теоретичні основи і практикум: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. – К.: “Магнолія плюс”, Львів: “Новий світ – 2000”, 2003. – 336 с.

2. Кузьмін О. Є., Мельник О. Г. Основи менеджменту: Підручник. – К.: “Академвидав”, 2003. – 416 с. (Альма-матер).

3. Мартиненко М.М. Основи менеджменту: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 496 с.

Лекція № 22

Адміністративні, соціально-психологічні та правові методи менеджменту (2 год.)

1. Адміністративні методи.

2. Соціально-психологічні методи.

3. Правові методи.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: оорганізаційне регламентування, організаційне нормування, організаційно-методичне інструктування, накази, розпорядження, консультації, вказівки, наради, соціальне прогнозування, соціальне планування, соціальне нормування, соціальне регулювання, правові норми, правові відносини, правові акти.

1. Адміністративні методи

Адміністративні методи управління — система способів і прийо­мів організаційно-розпорядчої дії, яку використовують для органі­зації й координації об'єктів управління з метою виконання постав­лених завдань.

Ці методи забезпечують чіткий розподіл обов'язків в апараті управління, дотримання правових норм і повно­важень у вирішенні питань господарської діяльності, а також застосування заходів примусу і дисциплінарної відповідальності.

Характерними особливостями цих методів управління є:

- прямий вплив на об'єкт управління;

- обов'язковість виконання вказівок, розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих органів управління для підпорядкованих об'єктів;

- суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок та розпоряджень.

Адміністративні методи управління поділяють на організаційні (впливають на структуру управління) та оперативно-розпорядчі (впливають на процес управлін­ня) (рис. 4).

Рис. 4 Адміністративні методи управління

Організаційні методи управління. Застосовуються в період створення нових організацій (підприємств), а також під час їхньої реорганізації. Об'єктами організаційного впливу виступають як суб'єкт, так і об'єкт управління і частково зовнішнє середовище. Суб'єкт управління здійснює самостійний організаційний вплив на об'єкт, встановлюючи режим функціонування останнього. Це організаційне регламентування, нормування і організаційно-методич­не інструктування.

Організаційне регламентування являє собою досить жорсткий тип організаційного впливу і полягає у розробці та введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання протягом певного, визначеного цими положеннями, часу.

Організаційне нормування — як метод організаційно-стабілізуючого впливу більш м'який спосіб організаційної стабілізації і полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром у діяльності.

Організаційно-методичне інструктування - найбільш м'який спосіб організаційного впливу, що полягає в ознайомленні з умовами роботи чи обставинами дорученої справи, з'ясуванні питань, можливих ускладнень, пересторозі від можливих помилок, у порадах щодо виконання певних видів робіт. Інструктування завжди має форму методичної та інформаційної допомоги, спрямованої на успішне виконання роботи.

Оперативно-розпорядчі методи управління. За­стосовуються за умови, коли вже визначені права і обов'язки структурних підрозділів і працівників.

Отже, основою розпорядчого впливу є порядок управління, розроблений в результаті актів організаційного впливу. Саме на підтримання і поліпшення цього порядку спрямований розпорядчий вплив. Він виходить від керівника, має обов'язковий характер і не підлягає обговоренню чи зміні. Всі акти розпорядчого впливу надходять суворо в одному напрямку: від вищих управлінських ланок до низових, від керівника до підлеглих.

Для розпорядчого впливу характерна нерегулярність його виникнення, оскільки відхилення виникають раптово, і їх складно передбачити наперед. У добре організованій системі ці відхилення зведені до мінімуму, проте через різноманітні зовнішні та внутрішні причини інколи і в ній виникає потреба в застосуванні розпорядчого впливу.

Розпорядчі дії завжди зумовлені конкретними причи­нами і мають чітку адресність, односторонню спрямова­ність — від керівника до підлеглого. В залежності від змісту і рівня управління розпорядчі впливи можуть реалізуватися у формі:

- обов'язкових приписів (наказ, розпорядження);

- узгоджувальних дій (наради, консультації);

- рекомендацій (роз'яснення, вказівка).

Різноманітність цих форм дає змогу успішно підтримувати стійкість системи управління відповідно до характеру проблем, що виникають, і усувати відхилення від заданої програми в організаційній системі підприємств та організацій.

Накази видає керівник підприємства або його зас­тупник згідно з документами, що надійшли в організа­цію від вищих органів управління. Є обов'язковими для виконання у встановлений термін, навіть якщо це не влаштовує виконавця.

Розпорядження (у письмовій або усній формі) вида­ють керівники підрозділів для виконання оперативних завдань у письмовій або усній формі.

Наради проводять з метою опрацювання управлін­ських рішень тактичного або стратегічного характеру.

Консультації проводять за необхідності одержати до­даткову інформацію щодо вирішення проблем. Для цього залучають експертів, що володіють необхідними знання­ми або мають досвід розв'язання подібних проблем.

Вказівки дають при виконанні складних завдань. Вони носять характер рекомендацій; можуть містити докладне пояснення порядку виконання робіт або роз­поділу робіт між учасниками і призначення відпові­дального за виконання.

2.Соціально-психологічні методи менеджменту

Соціально-психологічні методи управління — сукупність специ­фічних способів дії на особисті стосунки і зв'язки між працівника­ми, а також на соціальні процеси в ньому.

Соціально-психологічні методи за способом дії поді­ляють на соціальні і психологічні.

Соціальні методи управління. Ґрунтуються на вра­хуванні особливостей взаємодії людей, форм спілкування, культурних норм і цінностей. За їх допомогою здій­снюється управління відносинами в колективах і між колективами. Забезпечують формування і розвиток трудових колективів шляхом управління свідомістю і поведінкою людей через потреби, інтереси, мотиви, іде­али, цілі, нахили тощо.

Залежно від специфіки управлінських цілей виок­ремлюють такі методи:

- підвищення соціально-виробничої активності (почин і новаторство, обмін досвідом, змагання, мораль­не заохочення, обговорення, ціннісні орієнтири, крити­ку, визначення проблем і перспективних цілей);

- соціально-історичного успадкування (соціально-­виробничі традиції, обряди, ритуали — наприклад, свя­то праці, посвята у робітники, урочисті збори і вечори; вони виконують роль методів управління, якщо їх під­тримують);

- управління ролевою поведінкою. Професійна роль характеризується змістом, правами і відповідаль­ністю, соціальним статусом, престижем). Роль завжди виступає фактором, що визначає діяльність людини. Ця особливість ролі використовується з метою вдоскона­лення соціально-виробничих відносин, яке досягається зміною характеристик виконуваної ролі. Наприклад, загроза зниження соціального статусу людини через звільнення з посади змушує її відповідальніше ставити­ся до своїх обов'язків;

- удосконалення комунікацій (формування нефор­мальних стосунків у групі, які сприяють розкріпачен­ню особистості, більшій довірі між членами колективу);

- соціального регулювання (укладання угод, взаєм­ні зобов'язання, використання різноманітних систем відбору, компромісу та об'єднання інтересів);

- пропаганди та агітації (поширення і роз'яснення політики в галузі економіки, суспільного життя, фор­мування переконань та ідеалів);

- -власного прикладу (менеджер має бути взірцем у роботі, поведінці, ставленні до підлеглих);

- організуючих умов (формування певної організа­ційної культури).

Традиційна класифікація методів соціального управління передбачає існування соціального прогнозування, соціального планування, соціального нормування та соціального регулювання.

Соціальне прогнозування використовується для створення інформаційної бази розробки планів соціального розвитку та застосування методів соціального впливу в конкретному трудовому колективі. Параметри соціального прогнозу включають такі показники:

- вікові та статеві зміни в колективі;

- зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників;

- зміни в матеріальному забезпеченні та побутових умовах працівників;

- динаміку співвідношення фізичної та розумової праці.

Соціальне планування – конкретизація цілей соціального розвитку колективу організації та розроблення стратегії й тактики їх досягнення.

Соціальне нормування як метод управління полягає у наявності таких соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб і їхніх груп у колективі. Під нормою звичайно розуміють певний, визнаний обов'язковим, порядок, правило.

Розрізняють норми права, норми моралі й авторитету громадської думки. Інакше кажучи, управлінські відносини регулюються трьома видами соціальних норм:

1) юридичними (правовими) нормами, які встановлюються або санкціонуються державою,

2) суспільними (неюридичними) нормами, які встановлюються громадськими організаціями й товариствами;

3) нормами моралі, які формуються в свідомості людей у процесі виховання і життєдіяльності.

Соціальне регулювання – це заходи щодо підтримання соціальної справедливості у колективі та вдосконалення соціальних відносин між працівниками.

Засобами соціального регулювання є колективні договори, угоди, контракти, взаємні зобов’язання, правила внутрішнього розпорядку, статути (в частині, що регулює поведінку службових осіб), правила етикету, ритуали. Сюди також відносять черговість задоволення соціальних потреб залежно від трудового стажу, виробничою активності працівників тощо.

Психологічні методи управління. Застосовують з метою гармонізації стосунків працівників фірми і фор­мування такого психологічного клімату, який сприяв би активізації діяльності всього колективу.

Психологічні методи управління поділяють на такі групи:

- методи формування і розвитку трудового колек­тиву. Вони дають змогу підтримувати на оптимальному рівні кількісне співвідношення між працівниками з урахуванням їхньої психологічної сумісності для регу­лювання групових стосунків усередині колективу;

- методи гуманізації стосунків у трудовому ко­лективі. Зорієнтовані на вироблення стилю керівниц­тва, культури управління та організації праці, етики управлінської діяльності, створення оптимальних відносин між підлеглими і керівником, утвердження принципів соціальної справедливості щодо робочих умов тощо;

- методи психологічного спонукання (мотивації). Спрямовані на формування у працівників мотивів до високопродуктивної праці через розвиток ініціативи та підприємливості. Найефективніші за умов зорієнтова-ності працівників на віддалені цілі, оскільки прийоми «короткої мотивації» при тимчасових невдачах можуть знизити активність працівника або навіть спричинити бажання змінити місце роботи;

- методи професійного відбору і навчання. Перед­бачають відповідність психологічних характеристик людини роботі, яку вона виконує.

3. Правові методи

Правові методи управління — сукупність способів дії суб'єкта уп­равління за допомогою правових норм, правових відносин і пра­вових актів.

Правові норми визначають місце підприємства в системі народногосподарського комплексу країни, ха­рактер і зміст відносин, у які воно вступає з іншими ор­ганізаціями і підприємствами; регулюють відносини власника, адміністрації і працівників. Підприємство, користуючись правами, закріпленими в законодавчих актах держави, організовує виробничу, комерційну та іншу діяльність, розпоряджається засобами, укладає угоди, видає доручення, створює підрозділи, філії, представництва, відкриває рахунки в банку, впрова­джує право володіння, користування і розпорядження основними і оборотними засобами на свій розсуд. Пра­вові норми встановлюють порядок та строки звітності та обов'язкових платежів, визначають види забороненої ді­яльності, покарання та санкції щодо порушників норм.

Правові відносини встановлюються у процесі укла­дання угод, контрактів з іншими підприємствами на постачання товарів, виконання робіт і надання послуг, перевезення вантажів, а також договорів оренди, ку-півлі-продажу. Виникають також при передаванні гро­шових засобів підприємством асоціації, корпорації (внески на утримання апарату управління, на підготов­ку кадрів та ін.).

Досконале вивчення системи правових норм і відно­син дає змогу менеджеру приймати правильне управ­лінське рішення, вступаючи в економічні відносини з іншими суб'єктами господарювання.

Правові акти трудового і господарського законо­давства регулюють діяльність адміністрації підприємс­тва, відносини між керівниками і підлеглими і визнача­ють міру відповідальності працівника за невиконання вказівок керівника, що забезпечує необхідний рівень трудової і виробничої дисципліни. Вони регулюють по­ведінку підлеглих, а також керівників, встановлюючи межі їх повноважень, захищаючи підлеглих від пору­шень законності й чистого адміністрування.

Ефективність методів управління залежить від їх мотиваційної спрямованості, системності та наявності механізму їх реалізації і передбачає кваліфіковану ро­боту з вивчення правового середовища, в якому працює організація, що забезпечуватиме її правову та економічну безпеку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гірняк О. М., Лазановський П. П. Менеджмент: теоретичні основи і практикум: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. – К.: “Магнолія плюс”, Львів: “Новий світ – 2000”, 2003. – 336 с.

2. Кузьмін О. Є., Мельник О. Г. Основи менеджменту: Підручник. – К.: “Академвидав”, 2003. – 416 с. (Альма-матер).

3. Мартиненко М.М. Основи менеджменту: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 496 с.

Лекція № 23

Управлінські рішення: суть, види (2 год.)

1. Сутність управлінських рішень.

2. Управлінське рішення як результат управлінської діяльності. Взаємозалежність рішень.

3. Класифікація управлінських рішень.

4. Вимоги до управлінських рішень та умови їх прийняття. Фактори, що впливають на процес прийняття управлінських рішень.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: управлінське рішення,скеровуюча функція, координуюча функція, мобілізуюча (стимулююча) функція.

1. Сутність управлінських рішень

Під управлінським рішенням часто розуміють вибір альтернативи, соціальний (що організовує і спрямо­вує в певне русло діяльність трудового колективу та виконує роль засобу, який сприяє досягненню мети, поставленої перед підприємством), розгорнутий в часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організаційно-правовий (виконується менеджером в межах своїх повноважень одноособово або з залученням інших осіб) або вольовий (втручання суб'єкта управ­ління в діяльність об'єкта управління) акт, спрямований на вирішення проблемної ситуації.

Рішення розглядається і як функція менеджменту, і як творча операція в технології управлінських робіт.

За визначенням Хміля Ф.І., “ управлінські рішення - це сукупний результат творчого процесу (суб'єкта управління) та дій колективу (об'єкта управління) для вирішення конкретної ситуації, що виникла у зв'язку з функціонуванням системи”.

Отже, управлінське рішення є сукупним результатом твор­чого пошуку суб'єктом управління шляхів, напрямів, за­собів виходу з конкретної виробничо-господарської або іншої ситуації, що виникла у зв'язку з функціонуванням організації як системи та відповідних дій трудового колективу і, водночас, засобом, який сприяє досягненню мети, поставленої перед організацією. Потребу у розробленні, прийнятті та реалізації певного управлінського рішення зумовлюють:

- необхідність взаємного оптимального поточного функціонування та подальшого розвитку керуючої та керованої підсистем організації,

- динамічність процесів, які відбуваються в організації і супроводжуються відхиленнями фактичних параметрів її діяльності від запланованих,

- впливи навко­лишнього середовища на організацію (наказ вищої організації, регулювання взаємовідносин з кооперативними підприємствами та організаціями тощо).

Зміст управлінсько­го рішення розкривається у скеровуючій, координуючій та мобілізуючій (стимулюючій) функціях, які воно вико­нує в загальній системі управління виробничо-господар­ською діяльністю організації.

Скеровуюча функція. Будь-яке рішення розробляють, орієнтуючись на певну стратегію управління соціотехно-економічною системою, тобто з урахуванням довгостроко­вої перспективи. У рішенні формулюють конкретне завдан­ня, яке потрібно виконати у певний строк. При цьому най­вищих результатів досягають, коли поставлене завдання забезпечує реалізацію принципу, за яким те, що вигідно організації, має бути вигідним і кожному окремому пра­цівнику.

Координуюча функція. Управлінське рішення визна­чає місце кожної ланки, підрозділу, працівника органі­зації у вирішенні поставлених завдань, погоджує та взаємопов'язує їх дії та необхідні ресурси у часі і в просторі. Функція координації (узгодження) у поєднанні з іншими заходами повинна забезпечити злагодженість дій трудо­вого колективу, ритмічність виконання виробничої прог­рами.

Мобілізуюча (стимулююча) функція. Завдання її по­лягає у забезпеченні найповнішої активізації окремих ви­конавців, трудових колективів для досягнення сформу­льованих у рішенні цілей.

Приймаючи рішення, необхідно забезпечити реаліза­цію усіх функцій. Недооцінка будь-якої з них призводить до нерозуміння цілей та завдань, непогодженості в діях, безініціативності, а нерідко й до порушення трудової дис­ципліни.

2. Управлінське рішення як результат управлінської діяльності. Взаємозалежність рішень

Управлінське рішення — результат альтернативної формалізації економічних, технологічних, соціально-психологічних, адміністративних методів менеджменту, на основі якого керуюча система ор ганізації безпосередньо впливає на керовану.

Вироблення і прийняття управлінського рішення - визначальний процес управлінської діяльності, оскільки формує напрямки діяльності організації та її окремих працівників і впливає на кінцевий результат діяльності організації.

Рис. 1. Місце управлінських рішень у процесі менеджменту.

Методи менеджменту, трансформувавшись в управ­лінські рішення, каналами прямого зв'язку надходять з керуючої системи в керовану, здійснюючи необхідний управлінський вплив, який забезпечує виконання вироб­ничо-господарських операцій, надання послуг, отримання відповідних виробничих, фінансових, економічних та ін­ших результатів.

3. Класифікація управлінських рішень

Взагалі, існує велика кількість ознак, за якими класифікують управлінські рішення. В залежності від ознак рішення об'єднуються у такі групи:

1. За сферою охоплення:

- загальні рішення - стосуються всієї організації;

- часткові рішення - стосуються конкретних під­розділів, служб, проблем тощо.

2. За тривалістю дії:

— перспективні рішення — реалізуються протягом тривалого терміну (понад 1 рік);

— поточні рішення — реалізуються у короткотерміно­вому періоді для забезпечення поточної роботи організації.

3. За рівнем прийняття:

— рішення на вищому (інституційному) рівні управ­ління (стосов­но організації загалом або її значної частини);

— рішення на середньому (управлінському) рівні уп­равління (спрямовані на виконання рі­шень вищого рівня управління, а також самостійні рі­шення, що стосуються управління діяльністю окремого структурного підрозділу організації);

— рішення на нижчому (технічному) рівні управління (оперативні рішення, пов'язані із контролем за виконанням рішень вищого і середнього рівнів управ­ління, розстановкою робочої сили, використанням мате­ріальних ресурсів виробництва тощо).

4. За особливостями вирішуваних організацією завдань:

— організаційні запрограмовані рішення - характери­зуються незначною кількістю альтернатив або одно варіантністю; приймаються періодично у стандартних ситуаціях;

— організаційні незапрограмовані рішення — спри­чинені новими факторами та ситуаціями; такими мо­жуть бути рішення щодо реалізації цілей організації, поліпшення якості продукції, вдосконалення структури управління, методів мотивації тощо;

— компромісні рішення — покликані врівноважува­ти протиріччя, що виникають.

5. За способом обґрунтування:

-- інтуїтивні рішення - ґрунтуються на відчуттях менеджера у правильності вибору; їх обґрунтованість, оптимальність залежить від особистих якостей менеджера;

— рішення, які ґрунтуються на судженнях (думках, міркуваннях, висновках); їх передумовою є знання, дос­від, стаж, кваліфікація; формуються швидко, але часто не беруть до уваги нових альтернатив;

- раціональні рішення - мають у своїй основі науково обґрунтовані аналітичні процеси; здебільшого бува­ють найоб’єктивнішими. Недоліком таких рішень можуть бути великі затрати часу та засобів.

6. За способом прийняття:

- одноособові рішення;

- колегіальні рішення - готуються групою фахівців, а приймає їх відповідна група менеджерів;

- колективні рішення - приймаються загальними зборами, відповідним колективом.

7. За характером:

— економічні рішення, які створюють систему ефективно діючих матеріальних стимулів при допомозі обґрунтованої розробки і застосування різних економічних нормативів, розцінок, умов тощо;

— технологічні рішення, що забезпечують найкращі умови для підвищення продуктивності праці та якості продукції;

— соціально-психологічні рішення;

— адміністративні рішення, спрямовані функціонування і розвиток виробничої системи в цілому;

— організаційні рішення, що забезпечують ефективне поєднання в процесі виробництва, засобів, предметів праці і робочої сили, а також підтримку поточності, ритмічності, циклічності і безпе­рервності виробничих процесів;

— кадрові рішення, спрямовані на формування складу працю­ючих у виробничій системі;

— фінансові рішення, що забезпечують збалансований, стійкий стан грошових засобів виробничої системи, а також проведення розрахунків як всередині системи, так і поза нею;

— технічні рішення, які визначають перспективи розвитку техно­логічних засобів у виробництві, забезпечують необхідний рівень механізації й автоматизації виробничих процесів

— постачальні рішення, спрямовані на забезпечення процесу виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами.

8. За роллю в досягненні цілі організації:

- стратегічні; тактичні; оперативні.

9. За характером дій:

- директивні; нормативні; методичні; рекомендаційні; дозволяючі.

10. За напрямом впливу:

- направлене на зовнішнє середовище (взаємовідносини з постачальниками, споживачами тощо);

- направлене на внутрішню систему.

11. За функціональними призначеннями:

- планові; організаційні; регулюючі; активізуючі; контрольні.

12. За характером і змістом:

- творчі;

- прийнятті за аналогією;

- інтуїтивні (базуються на відчуттях менеджера у правильності вибору, тобто на припущенні, що вони засновані на "шостому почутті" і на тому, що вибір правильний. Вони приймаються за умов, що є досвід роботи і відсутність часу. Недоліком цих рішень є відсутність гарантії успіху).

13. За ступенем повноти інформації:

- прийняті в умовах визначеності;

- прийняті в умовах невизначеності;

- прийняті в умовах ризику.

14. За методами підготовки:

- креативні (творчі, оригінальні приймаються творчими особистостями);

- евристичні (нові, пошукові, які приймаються з допомогою евристичних методів);

- репродуктивні (відтворюючі, традиційні).

(незапрограмовані) і високоструктуровані (запрограмо­вані).

Отже, управлінські рішення класифі­кують за багатьма ознаками. Така класифікація дає змо­гу визначити зміст, роль, місце кожного рішення в управ­лінні організацією.

4. Вимоги до управлінських рішень та умови їх прийняття. Фактори, що впливають на процес прийняття управлінських рішень

Управ­лінські рішення є багатоаспектними і містять економіч­ну, соціальну, організаційну, правову, психологічну і пе­дагогічну складові. Для того, щоб управлінське рішення досягло своєї мети, воно має відповідати ряду вимог. Доктор економічних наук Хміль Ф.І. в підручни­ку "Менеджмент" розкриває ці вимоги до управлінських рішень.

Наукова обґрунтованість передбачає розробку рішень з врахуванням об'єктивних закономірностей розвитку об'єкта управління, які знахо­дять своє відображення у технічних, економічних, організаційних та інших аспектах його діяльності.

Цілеспрямованість зумовлена самим змістом управління і передбачає, що кожне управлінське рішення повинно мати мету, чітко пов'язану із стратегічним планом розвитку об"єкта управління.

Кількісна і якісна визначеність. Вимога кількісної визначеності управлінських рішень задовольняється встановленням конкретних, вира­жених у кількісних показниках, результатів реалізації рішення, яке роз­робляється. Результати, які не мають кількісного вимірювання, мають бути охарактеризовані якісно.

Правомірність. Будь-яке управлінське рішення повинне випливати з правових норм та виходити з компетенції структурного підрозділу управління чи посадової особи.

Оптимальність. Вимога оптимальності зумовлює потребу в кожно­му конкретному випадку вибору такого варіанту рішення, який відповідав би економічному критерію ефективності господарської діяльності, мак­симум прибутку при мінімальних витратах.

Своєчасність рішень означає, що вони повинні прийматися у момент виникнення проблеми, порушень, відхилень у перебігу господарських процесів. (Рішення не може бути прийнятим заздалегідь чи із запізненням. Своєчасність рішення означає дотримання строків підготовки, доведення його до виконавців та діє­вий контроль виконання).

Комплексність управлінських рішень передбачає врахування всіх найважливіших взаємозв'язків та взаємозалежностей діяльності підприємств.

Гнучкість. Будь-яке всебічно обґрунтоване рішення в управлінській динамічній системі може потребувати коректив, а інколи і прийняття но­вого рішення.

Повнота оформлення. Необхідно, щоб форма викладу рішення виклю­чала непорозуміння або двозначність у розумінні завдань. Рішення слід формулювати чітко, лаконічно.

Право прийняття рішень мають усі менеджери, але відповідні групи їх можуть прийняти тільки конкретні рішення. Наприклад, загальні рішення можуть приймати тільки лінійні керівники.

Відповідальність постає як покладений на когось або взятий на себе обов’язок відповідати за конкретну ділянку роботи, справу, вчинки і показує, які санкції можна застосувати щодо менеджера в результаті прийняття хибного рішення.

На процес прийняття управлінських рішень вплива­ють такі фактори:

1. Особисті якості менеджера (освіта, знання, вік, дос­від, характер тощо);

2. Поведінка менеджера (звички, психологія тощо);

3. Середовище прийняття рішення.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гірняк О. М., Лазановський П. П. Менеджмент: теоретичні основи і практикум: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. – К.: “Магнолія плюс”, Львів: “Новий світ – 2000”, 2003. – 336 с.

2. Кузьмін О. Є., Мельник О. Г. Основи менеджменту: Підручник. – К.: “Академвидав”, 2003. – 416 с. (Альма-матер).

3. Мартиненко М.М. Основи менеджменту: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 496 с.

Лекція № 24 – 25

Прийняття управлінських рішень (4 год.)

1. Різновиди технологій прийняття рішень.

2. Підходи до прийняття рішень.

3. Методи прийняття управлінських рішень.

4. Якість прийняття управлінських рішень.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: функціональна технологія прийняття рішень,предметнатехнологія прийняття рішень,комбінована технологія прийняття рішень, технологія управлінських робіт, технологія менеджменту, системний підхід, комплексний підхід, моделювання, експериментування, метод соціологічних досліджень.

1. Різновиди технологій прийняття рішень

Технології прийняття та реалізації управлінських рішень — це дуже непрості операції, що мають свою специфіку і складність. Адже рішення — не тільки процес, а й один із видів розумової діяльності та прояву волі людини. Загалом об'єктом технології управління, сутністю якого є рішен­ня, можуть бути різні процеси, зокрема: порядок виконання окремої функції управління або сукупності їх; прийняття рішень при реалі­зації тих або інших завдань управління; обробка документа або групи документів. Технологія управління поділяється на два види: функ­ціональну і предметну, однак, на практиці переважно використовується комбінована техноло­гія.

Функціональна технологія розглядає прийоми і методи виконан­ня тієї чи іншої функції.

Предметна технологія розглядає переробку різних видів інформа­ції. К омбінована техноло­гія - коли в підрозділі обробка інформації та прийняття рішень відбу­ваються за предметно-функціональною ознакою.

Отже, процес управ­ління включає сукупність поєднаних, взаємодіючих між собою техно­логічних циклів, процедур, операцій та окремих дій працівників управ­лінського апарату, започаткованих на функціональному, операційно-технологічному та професійно-кваліфікаційному поділі праці.

У поняття технологія прийняття рішення входять такі елементи: що робити (кількість та якість об'єкта)? З якими витратами (ресурси)? Як робити (за якою технологією)? Кому робити (виконавці)? Коли робити (терміни)? Для кого робити (споживачі)? Де робити (місце)? Що це дає (економічний, соціальний, екологічний, технічний ефекти)? Якщо ви відповіли на всі ці запитання кількісно й узгодили (по­в'язали) елементи в просторі, в часі з ресурсами та виконавцями, це означає, що технологію прийняття рішення розроблено.

Процес розроблення управлінського рішення входить до управлін­ських процесів, а саме: розробка рішень у менеджменті становить основу управлінського процесу.

Управлінський процес - це комплекс взаємозв'язаних операцій, що виконуються у певній послідовності і спрямовані на розв'язання конкретних завдань та досягнення поставлених цілей.

Технологія управлінських робіт — це раціональна послідовність операцій і процедур (інформаційних, логіко-мислених, розрахунко­вих, організаційних тощо), які виконуються керівниками, фахівцями й технічними виконавцями з використанням конкретного засобу впливу на об'єкт управління.

Основою технології робіт, що повторюються, служить операція. Вона являє собою однорідну, логічну, неподільну частину процесу управління. Поняття операція і процедура є ключовими у вивченні технології управління. Поряд із цим поняття операція має широкий смисл і охоплює будь-які доцільні дії людини — виробничі, техно­логічні, управлінські тощо.

Операція — це будь-яка дія, захід (або система заходів), об'єднані єдиним задумом та спрямовані на досягнення відповідної мети. Комплекс дій, що виконуються в межах однієї операції, може скла­датися з кількох елементів, тому операцію можна розглядати і як сукупність елементів трудових процесів, які використовуються праців­никами управлінського апарату. В основі побудови операцій має бути покладено, перш за все, цільову завершеність дії стосовно виконавця.

Операція в менеджменті - це частина управлінського процесу, яка являє собою роботу виконавця над певним видом інформації (• зібрати дані, • провести розрахунки, • підготувати звіт, • передати документ на підпис та ін.). До складових частин управлінської діяльності, пов'язаних з обробкою, прийняттям та реалізацією рішень відносяться • інформаційно-пошукові, • письмові (графічні), • розрахункові, • логічні й • аналітичні операції.

Сукупність взаємопов'язаних операцій для досягнення певних локальних цілей називається управлінськими процедурами.

Поняття процедура відображає порядок підготовки, розгляду, обговорення, виконання ряду послідовних і паралельних операцій у процесі управління. Управлінська процедура являє собою сукупність правил, що послідовно реалізуються при виконанні організаційних, інноваційних та інших операцій, що приводить до розв'язання зав­дань, які стоять перед об'єктом або суб'єктом управління.

Таким чином, управлінський процес складається з визначеної в процесі поділу праці кількості послідовних або паралельних опе­рацій та процедур, котрі загалом складають технологію управління.

Опис менеджменту у вигляді взаємопов'язаних операцій і правил їх здійснення являє собою технологію менеджменту.

У розробці технології управління виробництвом необхідно керу­ватися загальновідомими в організації виробництва принципами спеціалізації, пропорційності, паралельності, прямоточності, безперерв­ності та ритмічності.

Осно­вою технології процесів управління є процедура ухвалення рішень.

До технології менеджменту ставляться такі вимоги:

- єдність технологічного процесу, яка повинна забезпечувати поєднання робіт з таким розрахунком, щоб виключити взаємні перешкоди;

- неперервність технологічного процесу;

- мінімальна вартість і трудомісткість технологічних процесів;

- рівномірність завантаження апарату управління.

На підставі аналізу процедур менеджменту можна побудувати модель процесу, що відображає послідовність здійснення основних груп операцій, пов'язаних з прийняттям і реалізацією управлінських рішень.

Загалом, раціональна технологія розроблення, прийняття і реалізації управлінського рішення передбачає такі етапи: підготовка (групи операцій 1-6), прийняття (групи операцій 7-12) та реалізація рішення (групи операцій 13-16).

1. Інформаційний моніторинг з метою виявлення певної ситуації, що може завадити досягненню цілей організації й потребує втручання

→→

2. Детальний аналіз причин які зумовили ситуацію

→→

3. Формулювання проблем, при необхідності - збір і оброблення додаткової інформації

→→

4. Діагностика проблем, вивчення обмежень

→→

5. Розробка і формулювання мети управлінського рішення, вибір стратегії

→

6. Вибір методу вирішування проблем

→

7. Пошук альтернатив (варіантів рішень)

→

8. Вибір і обґрунтування критеріїв ефективності та можливих наслідків рішень, які приймаються (визначення критеріїв)

→→

9. Розгляд варіантів рішень, які приймаються (оцінювання альтернатив)

→

10. Вибір оптимальної альтернативи

→

11. Обговорення і узгодження проекту рішення

→

12. Узаконення альтернативи: оформлення рішення

→

13. Організація виконання рішення

→

14. Налагодження зворотного зв’язку (контроль за виконанням рішення)

→

15. Оцінювання ефективності прийнятого рішення

→

16. Звіт про виконання рішення

Рис. 1. Схема процесу розробки, прийняття й реалізації рішення в менеджменті

2. Підходи до прийняття рішень

Система методів, які використовують в управлінні, ґрунтується на загальнонауковій методології, що перед­бачає застосування таких підходів до розв'язання управлінських проблем: системного, ком­плексного, моделювання, експериментування, конкрет­но-історичного, соціологічних досліджень та ін.

Системний підхід. Застосовують як спосіб упорядко­вування управлінських проблем. Завдяки йому здійсню­ють їх структурування, визначають шляхи подолання, обирають варіанти, встановлюють взаємозв'язки еле­ментів проблем, а також чинники та умови, що вплива­ють на їх вирішення.

Комплексний підхід. У його основі — дослідження управлінських проблем у їх взаємозв'язку. При цьому використовують методи дослідження багатьох галузей знань, що вивчають ці ж проблеми. Такий інтегрований підхід є необхідною умовою розв'язання проблем орга­нізації як багатоцільової відкритої системи, що активно взаємодіє із зовнішнім середовищем.

Моделювання. Це метод вирішення складних управ­лінських завдань. Дає змогу змоделювати ситуацію і дослідити, як вона змінюватиметься під впливом різ­номанітних чинників. Моделі відображають власти­вості, взаємозв'язки, структурні та функціональні па­раметри системи, що є суттєвими для її цілей. Для розв'язання управлінських проблем найчастіше засто­совують моделі, що отримали назви «теорії ігор», «тео­рії черг», «управління запасами», «лінійного програ­мування», «імітаційні» тощо. Вони дають можливість вирішувати управлінські завдання із застосуванням економіко-математичних методів. Це, зокрема, оп-тимізаційні завдання (складання планів, балансів, формування цін тощо).

Експериментування. Застосовується у тих випад­ках, коли побудова моделі є неможливою через значну кількість інституційних чинників (звичаї, традиції, норми поведінки, що склались у суспільстві і можуть ді­яти всупереч прийнятим законам та формальним пра­вилам і процедурам). Експеримент дає змогу перевірити доцільність нововведень, запропонованих для вирішен­ня завдань організації, і в разі позитивних результатів розширити межі їх застосування. Управлінські експери­менти вимагають дотримання певних принципів: ціле­спрямованості, «чистоти» експерименту, чіткості у ви­значенні меж експериментування і напрямів, вибраних для досягнення його цілей, методичного забезпечення проведення експерименту, оцінки його результатів.

Конкретно-історичний підхід. Згідно з ним будь-яке явище розглядають у динаміці. Так, кожен об'єкт управління у своєму розвитку проходить певні стадії життєвого циклу: виникнення, ріст, зрілість, занепад. Проблеми управління на цих стадіях істотно різняться, що зумовлює необхідність застосування для їх вирішен­ня адекватних методів.

Методи соціологічних досліджень. Використовують при вирішенні проблем, пов'язаних із поведінкою пра­цівників. Дають змогу зібрати інформацію щодо потреб та інтересів персоналу організації, характеру взаємин, що склались у колективі, тощо. Для цього застосовують анкетування, спостереження, самоспостереження, ви­вчення документів та ін. Зібрана інформація допомагає менеджерам прогнозувати реакцію персоналу на певні рішення і впливати на поведінку людей, забезпечуючи реалізацію прийнятих рішень.

Менеджер у своїй роботі повинен розрізняти рішення за видами, а організація в цілому повинна мати визначений підхід до прийняття рішень.

3. Методи прийняття управлінських рішень

1. Методи вивчення проблеми (діагностування). Передбачає застосування методів, що дають змогу дос­товірно і повно описати проблему і виявити чинники, що призвели до неї. Важливе місце належить методам накопичення, оброблення та аналізу інформації, фак­торного аналізу, порівняння, аналогії тощо. Вибір мето­дів залежить від характеру та змісту проблеми, термінів і коштів, виділених для її вивчення. Зокрема, значного поширення набули дві групи методів: методи економіч­ного аналізу та прогнозування, їх застосовують з метою об'єктивного оцінювання поточного стану фірми і пе­редбачення «що буде далі, якщо нічого не змінювати». Ці методи опираються на статистичний матеріал мину­лих періодів у певній сфері діяльності.

2. Методи визначення способів розв'язання пробле­ми (генерація ідей). На цьому етапі відбувається нако­пичення інформації і змінюється підхід до її аналізу. Замість пошуку причин, що зумовили проблему, відшу­кується інформація, яка могла б допомогти її вирішити. Для цього можна скористатися різними джерелами: від спеціальних наукових досліджень і розробок — до ін­формації, що надходить від споживачів або є результа­том аналізу діючих фірм. Зокрема, у споживачів часто виникає ідея щодо нового продукту чи послуги. Тому організаціям слід виробити методику зворотного зв'яз­ку, виявляючи думку споживачів щодо їх товару чи товарів-аналогів. Ідеї щодо вдосконалення технології ви­готовлення продукту можуть з'явитися в процесі ре­тельного моніторингу дій конкурентів та інших фірм на ринку.

Джерелом нових ідей може бути і діяльність урядів та законодавчих органів країн, у яких організація здій­снює свій бізнес. Наприклад, введення російським урядом нових митних тарифів на імпорт української кара­мелі послужило імпульсом для розроблення нових її ви­дів, що не підлягають дії цього мита (зокрема, кара­мель, яка містить какао).

Важливим джерелом ідей є результати власних або запозичених досліджень і розробок. Власні розробки використовують зазвичай фірми-лідери, а запозичені - фірми-послідовники.

Інформацію, що надходить з названих джерел, ме­неджер може опрацьовувати індивідуально або із залу­ченням фахівців з відповідних галузей знань. В обох ви­падках для знаходження нетривіального рішення до­цільно використовувати творчий (евристичний) підхід до генерації ідей.

3. Методи оцінювання варіантів рішення. Передбача­ють формування критеріїв вибору, за якими здійснювати­меться оцінювання запропонованих проектів. Якщо проб­лема структурована і може бути вирішена за допомогою математичного програмування, то найчастіше критерієм вибору є цільова функція, яку слід оптимізувати (наприк­лад, мінімум часу, максимум доходу). Цей метод є ефек­тивним лише за наявності чітко сформульованої мети.

4. Методи реалізації рішення. Використовують пі­сля прийняття та схвалення рішення. Методом доведен­ня рішення до виконавців найчастіше є план реалізації, який передбачає систему заходів для досягнення по­ставлених цілей. Часто такий план має вигляд мереже­вого графіка. У ньому вказано послідовність виконання робіт і їх тривалість, що дає змогу оптимізувати витра­ти часу на реалізацію управлінського рішення. Але такі графіки доцільні лише для складних рішень, до реалі­зації яких залучено багато учасників. Реалізація простих рішень забезпечується методами прямого адмініс­трування, розпорядництва та економічними методами (через винагороду).

Вагоме значення в реалізації управлінського рішен­ня має застосування методів контролю. З їх допомогою можна своєчасно виявити відхилення від наміченого плану дій або недоліки самого рішення і внести необхід­ні корективи. Залежно від змісту рішення доцільними є методи фінансового контролю, оперативного контролю за виробництвом, контролю якості тощо.

Отже, менеджери повинні добре знати переваги та недоліки різних методів прийняття рішень, вміти ком­бінувати їх, виділяти типові управлінські завдання і застосовувати при їх вирішенні структуровані методи прийняття рішень, а також збагачувати арсенал мето­дів власними розробками.

4. Якість прийняття управлінських рішень

Якість управлінських рішень є дуже важливою теоре­тичною і практичною проблемою. Однак зміст цього по­няття ще недостатньо обґрунтований. Порівнюючи навіть однопланові рішення, важко визначити якісніше з них. Апріорно якість рішення можна оцінити залежно від сту­пеня відповідності його вимогам наукової обґрунтованості, цілеспрямованості, кількісної та якісної визначеності, пра­вомірності, оптимальності, своєчасності, комплексності, гнучкості, повноти оформлення. У конкретних умовах функціонування організації можливі й інші критерії та показники якості управлінських рішень.

Якість управлінських рішень залежить від організації процесу їх розроблення. Багато рішень поки що прийма­ють на основі досвіду та інтуїції керівників або на основі виконання рішень вищого рівня управління.

Готовність до прийняття рішень певною мірою можна підвищити, вдаючись до цілеспрямованого навчання — ділових ігор, тренінгів тощо.

З метою прискорення процесу прийняття рішень і підвищення їх якості доцільно дотримуватись таких ре­комендацій:

- формулювання проблем, розроблення і вибір рішення мають бути сконцентровані на тому рівні ієрархії управління, де є відповідна інформація;

- інформація має надходити від усіх підрозділів фірми,що знаходяться на різних рівнях управління і виконують різноманітні функції;

- вибір і ухвалення рішення повинні врахувати інтереси і можливості тих ланок управління, на які буде покладено виконання рішення або які зацікавлені у його реалізації.

Щодо найскладніших і найважливіших рішень ре­комендується розробляти спеціальні організаційні про­цедури, визначаючи:

- на якому рівні слід приймати рішення;

- хто готує інформацію, проект рішення та його обґрунтування;

- з якими структурними підрозділами і працівниками узгоджуються рішення;

- хто контролює і відповідає за виконання рішення;

- хто наділений правом вносити корективи у зміст рішення і строки його виконання;

- яка форма звітності про виконання рішень;

- хто оцінює рішення і дає висновок про ступінь до­сягнення поставленої мети (ефективність рішення).

Отже, прийняття рішень - це центр оперативної діяльності, тому менеджери повині здійснювати її якнайкраще. Ця робота потребує затрат часу і енергії, а також пернаментного прагнення до найвищої майстерності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гірняк О. М., Лазановський П. П. Менеджмент: теоретичні основи і практикум: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. – К.: “Магнолія плюс”, Львів: “Новий світ – 2000”, 2003. – 336 с.

2. Кузьмін О. Є., Мельник О. Г. Основи менеджменту: Підручник. – К.: “Академвидав”, 2003. – 416 с. (Альма-матер).

3. Мартиненко М.М. Основи менеджменту: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 496 с.

Лекція № 26

Інформація й комунікації у менеджменті (2 год.)

1. Інформація, її види та роль у менеджменті. Носії інформації.

2. Класифікація інформації. Вимоги, які пред’являються до інформації.

3. Поняття й характеристика різних видів комунікацій.

4. Засоби комунікацій, їх переваги та недоліки.

5. Комунікаційний процес, його моделі.

6. Організація комунікаційного процесу. Комунікаційні перевантаження.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інформація, комунікації, носій інформації, комунікаційний процес.

1. Інформація, її види та роль у менеджменті. Носії інформації.

Інформація - це сукупність різних повідомлень про зміни, які відображають конкретний аспект явища, події виробничо-господарської діяльності, тобто про зміни, які проходять в системі й оточуючому її середовищі. Управління як інформаційний процес складається з обміну інформацією між органом управління, керованим об'єктом і зовнішнім середови­щем. У загальному розумінні, інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваю­ться у суспільстві, державі та навколишньому природному сере­довищі. При цьому інформація відображає стан та його зміни в певній системі.

До інформації належать усі види відомостей, повідомлень (усні, письмові, графічні, тощо) і знань, потрібних для реалізації функцій менеджменту.

Роль інформації неоднакова для різних етапів або стадій процесу управління. На одних стадіях управління важливий об'єм інформації, її види, можливості одержання нової, додатко­вої інформації, на других - її рух, на третіх - можливості її об­робки.

Інформація, що використовується в управлінні, ділиться на три великих класи:

1. Науково-технічна інформація

Джерелом її виникнення є результати наукових досліджень учених та фахівців у різноманітних галузях діяльності. Ці відо­мості містяться в науково-технічній літературі, патентах, проек­тно-конструкторській та технологічній документації.

2. Управлінська інформація

Вона виникає безпосередньо в процесі управління. Це пла­нова, нормативна та інша інформація, необхідна для організації управління. Така інформація міститься в господарських догово­рах, заявках та замовленнях, різних розпорядчих документах.

3. Обліково-статистична інформація

Її джерело – результати діяльності адміністративно-господарських одиниць. Вона створюється як

Дата добавления: 2014-01-11