Архітектура та живопис Давньої Русі

Разом з християнством було прийняте і пов’язане з ним візантійське мистецтво – кам’яне зодчество, монументальний і станковий живопис. І в тій, і в іншій галузі візантійські майстри створили визначні, перевірені досвідом і розвитком культури типи, норми і правила. В архітектурі панував тип прямокутного храму з чотирма або шістьма стовпами, на яких трималося зводчасте перекриття, з виступаючими зі сходу вівтарними апсидами. Центральний, подовжний та поперечний простір між стовпами (нефи) створювали в плані хрест, на перехресті якого височила циліндрична або гранчаста глава, перекрита купольним, сферичним зводом. Цей тип будови називався «хрестово-купольним».

Але тільки на перших порах русичам довелося користуватися послугами грецьких архітекторів і художників. Їх досвід швидко опанували руські майстри, які змогли не тільки сприйняти, але й творчо переосмислити візантійську спадщину. Перші кам’яні будівлі на Русі зводилися, безперечно, під керівництвом візантійських майстрів. Будівництво князівського палацу в Києві розгорнулося в кінці X - на початку XI століть. За короткий час було збудовано два князівських палаци. Мініатюри Радзивілівського літопису дають можливість стверджувати, що палаци були двоповерхові, з арками і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на другому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Київський “дитинець” був доповнений у кінці X століття новими культовими спорудами. Це, перш за все, храм Богородиці, або Десятинна церква, прикрашена двадцятьма п’ятьма банями, збудована в 989-996 роках князем Володимиром Великим.

Загальноприйнятою для культових споруд того часу була розроблена у Візантії хрестокупольна система забудови. У цьому ж стилі і була побудована Десятинна церква. Розміщена на вершині Старокиївської гори, церква високо здіймалася над дерев’яними кварталами і кріпосними стінами київського “дитинця”.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир привіз із Херсонеса і отримав із Константинополя як посаг за принцесу Анну. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни оздоблені фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони. Десятинну церкву будували візантійські майстри, тому є підстави вважати, що зразком для них послужила Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі.

Довгий час Десятинна церква була осередком усього культурного життя середньовічного Києва і до часу побудови Софіївського собору вважалася кафедральним храмом столиці Київської держави. У 1240 році вона була останнім оборонним місцем киян під час їх героїчної боротьби з монголо-татарами.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі розпочинається в часи правління Ярослава Мудрого. Якщо побудовані за Володимира Великого кам’яні споруди витримані у візантійському стилі, то вже за Ярослава давньоруська архітектура набуває національних рис. Це засвідчує такий шедевр середньовічної архітектури 1-ї пол. XI ст. як Софіївський собор.

Храм є величезною п’ятинефною хрестокупольною спорудою з тринадцятьма банями. Християнська церква надавала великого значення образотворчому мистецтву, розглядаючи його як «біблію неписьменних», тому розписи храму неначе розкривали сутність християнської релігії і моралі. Своїми фресками і мозаїками Софія Київська пропагує власну основну філософсько-догматичну ідею – уславлення премудрості християнського вчення. Згідно з християнською символікою і догматами зображення у храмах розміщувалися за суворим порядком відповідно до небесної ієрархії, яка була відображенням феодальної ієрархії.

У центральному куполі знаходиться мозаїка Христа-Вседержителя, яка позначена монументальністю і суворістю. Прекрасна кольорова гама образу завершує багатокольорову живописну мозаїчну композицію головної частини храму. Нижче Христа знаходилися чотири мозаїчні фігури архангелів. Розміщені за сторонами світу, вони символізують сили небесні. Із чотирьох архангелів зберігся всього один і тільки наполовину. Інші фігури були написані масляними фарбами уже в XIX ст. Ще нижче були поміщені мозаїки дванадцяти апостолів, із них збереглася наполовину лише фігура апостола Павла. На двох стовпах східної арки перед апсидою на золотому фоні розміщена композиція «Благовіщення», на лівому стовпі зображений архангел Гавріїл, на правому – Діва Марія. Архангел одягнутий у білий хітон і в короткий плащ. Це одна з найвишуканіших за колоритом мозаїк у храмі. Хітон і плащ виконані безконечними тональними переходами від майже білих до світлих зеленуватих і синюватих відтінків. Така світла гама немов би підкреслює радісну, благу вість. Образ Богоматері виконаний у глибокій насиченій гамі синіх тонів одягу, червоної пряжі, пурпуру.

У центральній апсиді розміщена мозаїчна композиція «Деісус» — Богоматір та Іоанн Предтеча моляться перед Христом. Погрудні зображення подані в медальйонах на золотому тлі. Особливо прекрасне обличчя Богоматері. Майстерність виконання цієї мозаїки не має собі рівних у соборі. Можна з впевненістю сказати, що це зображення за красою і суворістю форм належить до кращих зразків образу Богоматері у світовому мистецтві.

Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві. Довкола собору Софії на честь патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами св. Георгія та св. Ірини. Софіївський собор був не тільки головним храмом київської держави, але и головною громадською будівлею, де збиралося населення міста, відбувалися церемонії, де вирувало культурне життя держави.

Подібні київському, собори Софії – «премудрості божої» були створені в інших центрах Київської держави – Полоцьку, Новгороді, Чернігові. Вони мали власні особливості, але їх об’єднували характерні для архітектури Х-ХІ ст. грандіозність і пишність, вираз величі й сили, що так яскраво було втілене у найкращій з цих будівель – Софії Київській.

Інший архітектурний стиль, ніж Софія Київська, започатковує заснований у 1073 р. князем Святославам монастир Печерської лаври, який згодом став зразком для цілої низки київських монастирів. До цього стилю будов належить також Кирилівська церква у Києві (1140 р.), церква Видубинецького монастиря (1108 р.), церква Св. Трійці над головною брамою Печерської лаври (1072 р.), церква Спаса в Чернігові (1036 p.).

На жаль, від усіх міських укріплень до нас дійшли тільки залишки оборонних споруд. Найкраще збереглися фрагменти головних Золотих воріт. Вони як військове спорудження у минулому відігравали досить значну роль і неодноразово згадуються у літописах. Ще в давнину вони були укріплені з середини додатковими арками, які спиралися на пілястри і залишки яких можна бачити і дотепер. З огляду на літописні описи Золоті ворота являли собою величезну вежу, прямокутну у плані. На другому ярусі була розміщена надворітна церква. Ворота були збудовані з великоформатної цегли (плінфи) і каменю на рожевому вапняному розчині. Цегляна кладка була виконана особливим способом, чим створена мальовнича гра коричнево-червоних смуг розчину і цегли. Це надавало зовнішньому вигляду Золотих Воріт надзвичайного багатства і пишності.

Починаючи з 30-х років XII ст. церковна архітектура на Русі набуває певних змін. Перш за все, вони були пов’язані зі зростанням значення удільних князівств. Місцеві князі бажали бачити у себе храми не гірші, ніж у столичному Києві. Таким чином, кількість храмів зростала, однак розміри їх зменшились, архітектурне вирішення культових споруд значно спростилося, декоративна оздоба ставала не такою вишуканою. Іншою стала і техніка викладення стін храмів. Якщо раніше скрізь використовувався метод викладення стін з великих кам’яних валунів і тонкої плінфи (цегли), то відтепер набула поширення тільки порядова система викладення цегли, змінюється і формат плінфи, вона стає тоншою.

Князь Мстислав заклав у Чернігові Спаський собор – восьмистовпний хрестово-купольний храм з трьома апсидами і видовженою композицією. Архітектурні форми собору спокійні й урочисті. Центральний барабан і башти прикрашені орнаментами із цегли. Існує думка, що на архітектурній побудові й оздобленні Спаського собору позначилися деякі риси, що були притаманні Десятинній церкві у Києві. Однак документально це не підтверджено.

Через два десятки років після спорудження Успенського собору Києво-Печерської лаври князь Святополк Ізяславич будує у Києві Михайлівський Золотоверхий собор. Цей храм був закладений на честь перемоги над половцями, отже, образ воїна Михайла Архистратига був особливо дорогим того часу для русичів. Михайлівський храм був розібраний у 1934-1935 рр., а зняті з його стін мозаїки і фрески виставлені на другому поверсі Софійського собору. Михайлівські мозаїки мало чим відрізняються від софійських. Своєю мистецькою довершеністю вони поступаються шедеврам Софії, але одразу ж можна помітити стилістичні відмінності. Одним із шедеврів давньоруського мистецтва є композиція “Євхаристія”. У цієї сцени зовсім інший, ніж у Софії, принцип композиції. В Софії апостоли йдуть до Христа урочисто, в однакових позах, в однаковому ритмі. В михайлівській мозаїці художники хотіли наблизити сцену до реальної, земної події. Апостоли підходять до Христа групами, вони по-різному виявляють шанобливість до нього.

У софійських мозаїках важко визначити, хто саме з апостолів зображений, а художники михайлівської “Євхаристії” намагалися подати психологічний портрет того чи іншого апостола: суворого Петра, мрійливого Іакова, зосередженого Матвія, простодушного Фому. Якщо у софійській фресці погляд усіх апостолів зосереджений на Христі, то в михайлівській дехто з них замислився, деякі розмовляють між собою. Крім того, апостоли на михайлівській “Євхаристії” зображені без німбів, очевидно художники намагалися надати їм більшої схожості з простими людьми.

Значно відрізняється від софійських і колористична гама михайлівських мозаїк. У софійських домінували сині та пурпурові тони на золотому тлі. У михайлівських мозаїках основний тон – зелений (з безліччю відтінків) і червоно-рожевий на яскравому тлі. Вбрання на апостолах не лише біле, як у софійських мозаїках, а й різнобарвне. Михайлівські фрески за стилем близькі до мозаїк. Техніка письма така ж, як і софійських. Зберігається і основний принцип колористичної композиції: домінують два-три тони, що об’єднують гаму розписів. Однак тональність фресок інша. Значно посилена живописність, яскравість і насиченість кольору, що можна пояснити особливостями світосприйняття русичів.

З 30-х років ХІІ ст. посилюється феодальна роздробленість Русі. Культура, мистецтво, архітектура яскраво відбивають ці часи. Архітектура набуває рис фортечних споруд, важких, могутніх, з вікнами-бійницями і масивним декором. У розписах церков характерними стають зображення святих-воїнів у вигляді феодалів, з’являються композиції на тему “страшного суду”. У давньоруському мистецтві цього часу з’являються романські риси, оскільки пожвавлюються зв’язки із західними сусідами, а традиційні зв’язки з півднем поступово занепадають.

Першою датованою спорудою цього часу була церква Богородиці Пирогощі на Подолі, зведена у 1132-1136 рр. Про неї згадується у “Слові о полку Ігоревім”. Це був храм, близький за своїм типом до Успенського собору Печерської лаври, але значно менший і простіший. До наших днів Пирогоща не збереглася, проте залишилися схожа на неї Кирилівська церква. У 1139 р. чернігівський князь Всеволод Ольгович захопив Київ і на північній околиці міста заклав монастир. Уже по смерті князя у цьому монастирі звели Кирилівську соборну церкву. У ній тривалий час ховали князів династії Ольговичів. Зовні споруда справляла враження тяжкої і занадто масивної. Головну увагу зодчі приділили інтер’єрові храму. Через високу арку вхід веде до залитої світлом середньої частини церкви. Високо вгору здіймаються могутні стовпи, на яких зображено постаті святих воїнів. Стіни оздоблені мистецьким фресковим живописом.

За часів Святослава Всеволодовича в 1183 р. у Києві була збудована струнка й ошатна Василівська церква. У цій будові вже відчуваються риси нового напряму: меншого розміру цегла, інший лад пропорцій, хоч загальна композиція і декор стін залишаються такими ж, як у попередній період. У ХІІ ст. з усіх Придніпрянських земель найвищою будівельною майстерністю і досконалістю вирізнялася Чернігівщина. Чернігівські князі вели боротьбу за “київський стіл”, а сам Чернігів поступово набирає столичних рис: поряд з ремісничими кварталами розбудовуються боярські садиби, в дитинці князі зводять церкви, хороми і муровані палати. Чернігівські ремісники виробляли міцну цеглу, полив’яні плити для підлог, чудові керамічні будівельні деталі.

Уславленою пам’яткою Придніпров’я часів “Слова о полку Ігоревім” є П’ятницька церква у Чернігові. Двічі ця церква зазнавала руйнацій: під час монголо-татарської навали та під час Великої Вітчизняної війни. Нині вона відбудована у своєму первісному вигляді. П’ятницька церква невелика за розмірами, струнка за пропорціями. І зблизька, і здалеку ця церква сприймається у рвучкому пориві вгору. Це підкреслюється вертикальними профільованими пілястрами, регістрами вікон та декоративними нішами, що зменшуються доверху. Важливу роль в архітектурі споруди відіграє колір. Червона цегла контрастує з білим тлом ніш і сріблястим кольором покрівлі. Все це разом створює своєрідну радісну гаму.

З культовою архітектурою Київської Русі пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві “книжники” – майстри мініатюри, далі – творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Невід’ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеологія візантійського православ’я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

У жодній країні іконопис не досяг такого розвитку, як на Русі, у жодній країні не було створено стільки шедеврів і ніде більше він не став протягом століть улюбленим видом образотворчого мистецтва цілого народу. Першопричина цього явища очевидна. Дерево слугувало у нас основним будівельним матеріалом, тому більшість руських церков були дерев’яними. Відтак, ні мозаїці, ні фресці не судилося стати на Русі загальнопоширеним живописним вбранням храмового інтер’єру. Своєю декоративністю, зручністю, розташуванням у храмі, яскравістю фарб, ікони, написані на дошках (соснових і липових, покритих алебастровою основою – «левкасом»), найбільше підходили для вбрання руських дерев’яних церков.

Недаремно відмічено, що у Давній Русі ікона стала такою ж класичною формою образотворчого мистецтва, як в Єгипті – рельєф, в Елладі – статуя, а у Візантії – мозаїка. Іконопис походить від грецького портретного живопису. Значну роль у його становленні як виду мистецтва відіграли фаюмські портрети І-ІІІ ст. н. е. Вони були написані восковими фарбами на дерев’яних дошках. Аналогічно виконані й найдавніші ікони (колтські та візантійські).

З погляду християнської догматики ікона є таємничим символом божества, а зовсім не його точним зображенням. Вона надає віруючому не тільки зорове, а передусім, духовне спілкування з його «оригіналом». Тому іконопис має власну художню мову, яка відрізняється від звичайної для нас мови живопису. За допомогою ліній і фарб іконописець не просто зображав того чи іншого святого або подію, а втілював звернену до нього молитву. Тому найважливішою рисою ікони є її відмежованість від усього живого, матеріального, плотського.

Підкреслюючи високу духовність святих, майстри часто використовували символіку деталей та кольорів. Наприклад, білий колір означав моральну чистоту, зелений – надію, червоний – пролиту кров, синій – небо, багряний – божественність. Поряд з поодиноким зображенням Ісуса Христа, Богоматері, святих руські майстри розробили оригінальний тип житійної ікони. Вона складалася із середника з зображенням святого, навкруги якого розташовувалися невеликі картини – клейма, де ілюструвалися основні епізоди біографії святого. Їх сюжет розвивався з верхнього лівого кута ікони праворуч, а потім вниз.

Особливого поширення набули ікони з зображенням Богоматері. Давньоруські майстри створили власне трактування основних типів ікон з цим образом. Згідно з легендою перша ікона й була портретом Богородиці, який написав з натури євангеліст Лука. Владно приковуючи до себе погляди віруючих, ікони перетворювали навіть найубогішу церкву в казкову скарбницю ритмів і барвистих сполучень. І так само засяяли вони у світлі лампад у селянській хаті. Сюжет ікони – релігійно-християнський, але не будь-який живописний твір на релігійно-селянську тему є іконою.

У візантійському мистецтві образи слугували символами найвищої духовності. Принцип образу-символу був прийнятий давньоруськими художниками. Такий образ, сам по собі або у сполученні з іншими образами, міг виражати горе, радість, світлу надію – словом, реальні, глибокі людські переживання. Образність і чуттєвість органічно входили в мистецтво іконопису. Але метою художника було зображення не поодинокого явища, а ідеї, яку воно несло. До цієї ідеї можна було наблизитися, але її не можна було зафіксувати матеріально. Тому вся образна побудова ікони підкорялася визначеному ритму, майже без передавання об’єму і простору. Перспектива була, згідно з сучасною термінологією, «зворотною». Художник зображав фігури і предмети не так, як він їх бачив, а відповідно до того, що він про них знав. Зображення могло бути з різних точок зору (наприклад, одночасно зверху і збоку). При цьому з тих точок, з яких це могли спостерігати персонажі ікони, а не ми, знаходячись поза нею. Отже, ікона являла собою замкнений, тільки їй притаманний світ.

Останнє обумовило появу нової форми монументального образотворчого мистецтва – іконостасу. Візантія, де в храмах вівтар відділяла невисока перегородка, іконостасу не знала. Поступово розростаючись у стіну з ікон, іконостас перейняв ті повчально-живописні функції, які у живописних храмах виконували настінні зображення з Христом-Вседержителем у куполі. У своєму розвиненому вигляді руський іконостас являє собою складне і, водночас, єдине гармонійне ціле, що несе в собі упорядковану систему образів. Посередині головного ряду ікон, найбільших за розмірами, – так званий «Деісусний чин», або просто «Деісус»: Христос на троні, а з боків, на окремих іконах, Марія та Іоанн Предтеча, з нахиленою головою і простертими до нього руками. Це початкове ядро іконостасу з сюжетом, запозиченим у Візантії, який руські майстри збагатили, увівши в композицію архангелів Михаїла і Гавриїла та апостолів Петра і Павла, знову ж таки на окремих дошках. Нижче – ряд ікон, так званих місцевих, пов’язаних з храмом. Вище головного ярусу – ікони, присвячені християнським святам, а ще вище – ікони з пророками і, врешті#решт, (уже з XVI ст.) – з праотцями.

Отже, почавши працювати як учні візантійських майстрів тільки в середині XI ст., руські художники уже на початку XII ст. мали власну теологотворчу систему, яка значно збагатила християнське мистецтво новим філософським змістом і народним колоритом. З початку XII ст. вже немає в іконописі Русі образу Христа Пантократора, який більше відповідав грецько-латинській культурі. Його заступає образ Христа-Спасителя та Учителя. Для української духовності Христос, насамперед, Людина, а не Надлюдина. Тому, незважаючи на суворість візантійського канону, руські теософи знайшли власне втілення християнської ідеї. І храми, присвячені Христові, дістають назву «Спас».

За свідченням літописців, перші ікони привіз Володимир Великий з Корсуня. Візантійські ікони привозились і пізніше. Становлення давньоруського іконопис у припадає на II пол. XI і І пол. XII століть. Та в процесі розвитку іконопис набував національної самобутності і неповторності. Перші відомі нам місцеві майстри – Григорій та Аліпій. Особливо славилися роботи Аліпія, якого вважають найвидатнішим майстром середньовічної Русі. На жаль, перші твори київських майстрів не збереглися, проте близькими до київських художніх традицій є ікони “Ярославська Оранта”, “Устюзьке Благовіщення”, “Дмитрій Солунський”, композиція “Свенської (або Печерської) Богоматері”.

Певне відношення до київського іконопису, напевне, мала і знаменита ікона “Володимирська Богоматір”, яку привезли з Візантії разом зі святими речами, переданими як посаг за принцесу Анну. У XII ст. вона прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді, згодом в середині XII ст. з України її вивозить князь північно-східної Русі Андрій Боголюбський до Володимира на Клязьмі, звідки ікона і отримала свою нову назву.

Найбільш відомою серед галицьких ікон є ікона Богородиці-Переможиці, що належала спочатку князю Володимиру Святославовичу, а згодом – синові Данила Галицького Левові. Сьогодні ця ікона називається “Ченстоховською Богоматір’ю” і є основною прикрасою і реліквією монастиря на Святій горі в Ченстохові (Польща).

Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер’єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4x7 мм) викладали обличчя, руки, з більших — одяг, фон, предмети.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків-смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва:, образи “Пантократора”, “Оранти”, “Деісуса”, “Благовіщення” Київської Софії та інших соборів.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X - XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Це можна простежити на прикладі софіївських “Воскресіння”, “Зішестя в пекло” та ін.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч, Тернопільська обл.), яка нині зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифер.

Цікавою пам’яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському Золотоверхому монастирі та в Києво-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.

Високого рівня розвитку досягло на Русі і декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньоруської естетики, а також багатовікові традиції східних слов’ян. Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської ідеології.

Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Відливали безліч предметів – від ґудзиків до дзвонів. Відомими прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Також значного поширення набрало кування та карбування міді, срібла, золота. До бронзових та залізних виробів застосовували техніку інкрустації золотом, сріблом. Особливо тонкою була техніка скані, яка використовувалася при виготовленні жіночих прикрас, окладів книг тощо.

Для ювелірного мистецтва Давньої Русі характерні були два типи філіграні – ажурна філігрань – коли прикрасу виробляли лише зі скрученого дроту, та накладна – коли звитий з дроту візерунок накладався на срібну чи золоту основу і припаювався. Часто прикраси з накладної філіграні оздоблювали ще й зерню – малюнком, складеним з дрібних кульок металу. Зерню найчастіше прикрашали трибусинні сережки київського типу. Накладання зернового візерунку на таких предметах вимагало тривалої і копіткої роботи ювеліра. На деяких київських колтах кількість зернин досягає п’яти тисяч штук.

Філігранна орнаментація була здебільшого геометричною, вона складалася з трикутників, квадратів, ромбів, які поєднувалися з формами зірок, півмісяця, кола. Геометричний орнамент був пов’язаний із стародавніми мистецькими традиціями східнослов’янських племен. Його сталість у давньоруському мистецтві пов’язується з язичницькими магічними уявленнями. З часом сакральний зміст таких зображень втрачає своє первісне значення і набуває суто орнаментального характеру. У ранній період в ужитковому мистецтві поряд з геометричними формами була поширена рослинна і звірина орнаментика.

Відомі також емалеві прикраси лише з християнськими сюжетами. Такою є гривна XIII ст. з Кам’яного Броду на Волині. Вона складається з круглих медальйонів. У центральному медальйоні зображений Ісус Христос, далі –Богоматір, Іоанн Хреститель, апостоли Петро і Павло та святі Борис і Гліб. У XII ст. поширюється оздоблення срібних речей черню, відомою на Русі ще з Х ст. Вироби, оздоблені черню, так само як і предмети з емаллю, здобули славу не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Високохудожньою пам’яткою ужиткового мистецтва є велика срібна з позолотою чаша, виконана технікою карбування і оздоблена черню. Знайдена вона у стародавній частині Чернігова. На чаші відсутні елементи християнської символіки, хоч вона і датується кінцем XI або початком XII ст. На її зовнішній поверхні відображені сцени битви і полювання, а також постаті людей в оточенні рослинного орнаменту. Візерунок плетива зроблений технікою черні. На внутрішній поверхні чаші технікою карбування за допомогою різця виконані побутові сцени: чоловік з гуслями і молода жінка, що танцює, навколо них зображені птахи і звірі.

Ще зі скіфських часів на Русі була відома техніка штампування металевих виробів за допомогою спеціальних матриць. Матриці виготовляли з міді у вигляді масивних пластин, на які наносили рельєфний малюнок. Цей малюнок тиснули на тонкому срібному або золотому аркуші за допомогою свинцевої пластинки. Застосування матриць дало змогу виготовляти дешеві прикраси, штампувати монети і печатки. Знайдені на городищах київські печатки датуються XI - першою половиною XIII ст. На печатках часто вміщували портретні зображення власника. Цікаву князівську печатку знайдено під час розкопок у Києві на місці, де колись містився двір князя Мстислава Володимировича. На одному боці печатки вміщено погруддя молодого воїна у широкому плащі. Голова його оточена німбом, у правій руці він тримає спис, у лівій – круглий щит. Це зображення святого Георгія. Фігури і напис на печатці такі ж, як і на відомих срібних монетах Ярослава Мудрого. До того ж християнське ім’я князя було Георгій. Отже, очевидно ця печатка належала Ярославу.

Починаючи з Х ст., на Русі набула широкого застосування позолота, яку наносили на різноманітні вироби з металу. Позолота предметів здійснювалася за допомогою амальгами (сплаву золота і ртуті). У давнину амальгама мала назву «палене золото». На одних предметах амальгамою покривали всю площу металевої пластини, на інших робили тільки золотий візерунок. Позолотою прикрашали посуд, зброю, військове спорядження. На Подніпров’ї набуло поширення мистецтво художнього литва. Зразком такого литва може бути великий бронзовий колос XII - поч. XIII ст., знайдений у Києві. Його відливали частинами в окремих глиняних ливарних формах. Він побудований із багатьох ажурних пластин та решіток і вражає своєю вишуканістю. Способом художнього лиття виготовляли й деякі види зброї, зокрема мідні позолочені булавки. Порожнисті всередині, вони мають чотири великі чотирикутні шипи і вісім трикутних шипів меншого розміру, заглибини між якими заповнені орнаментом. Крім предметів, відлитих у керамічних формах, деякі вироби виготовлялися способом лиття по восковій моделі. Зокрема, так відливали водоліїв у вигляді тварин. Вважається, що таке мистецтво прийшло на Русь зі Сходу. Пізніше в Україні подібні посудини почали виготовляти з глини.

У Х-ХІІІ ст. на Русі існувало чотири види різьблення по дереву. Передусім, це плоске різьблення, коли малюнок був заглиблений у поверхню предмета. Поширеним був також прийом рельєфного різьблення, при якому опуклий візерунок виступав над поверхнею. Рідше вживали ажурне різьблення, коли малюнок прорізав наскрізь площину, утворюючи нібито мереживо з дерева. Відомим на Русі було також об’ємне різьблення, за допомогою якого виробляли різні предмети і скульптури. При виконанні робіт використовували токарний верстат, який був відомий на Русі, починаючи з Х ст. Різьблення в стародавній Русі використовували не тільки при виготовленні дрібних предметів, а й у будівництві. Ним прикрашали фасади будинків, човни, меблі тощо.

Склороби, крім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намиста, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Таким чином, культурний розвиток Русі IX-XIII ст.. перебував на високому європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої літератури, певний рівень освіти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майстерень, дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль, несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали яскравий і неповторний культурний процес Київської держави та Галицько-Волинського князівства.

Дата добавления: 2014-11-06