Культура Галицько-Волинського князівства

Перші прояви християнізації земель Прикарпаття та Волині відбулися під впливом Великоморавської держави. Підтримуване державною владою поширення християнства відбувалося від моменту заснування у 992 р. Володимирської єпископії (Володимир у Х-ХІ ст. був єдиним столичним містом на цій території). Галицько-Волинські землі також підтримували тісні зв’язки з Візантією. У Києво-Печерському патерику збереглася розповідь про те, що в 1065 р. на зворотній дорозі з Константинополя у Зимненському монастирі біля Володимира-Волинського помер ігумен Київського монастиря Св. Дмитрій Варлаам.

На стінах церков Пантелеймона у Галичі, Св. Іоана Богослова у Лучеську збереглися численні графіті, які свідчать про поширення писемності серед простого люду. Цінною пам’яткою є “Галицько-Волинський літопис”, який містить у собі багато відомостей про життя західних країн того часу. Докладні описи битв, порівняно мале число церковних справ, пластичні, яскраві й різкі характеристики осіб, своєрідний поетичний стиль – усе це робить “Галицько-Волинський літопис” однією з найкращих пам’яток давньоруського письменства. Композиційно він складався з двох частин: літопис галицький і літопис волинський. У центрі уваги першого – діяння князя Данила Галицького, у другому розповідається про волинські землі за князювання Володимира Васильковича.

Розквіт мистецької культури княжої Волині другої пол. XIII ст. знайшов яскраве відображення на сторінках Галицько-Волинського літопису в похвалі князя Володимира Васильковича. У Володимирі у майстернях Володимира Васильковича створене “Повчання Єфрема Сирина” (1288 p.).

Важливим показником культурного розвитку міст була монументальна та дерев’яна храмова архітектура. Дерев’яне храмове будівництво розвивалося у містах відразу після християнізації. На думку більшості дослідників кам’яне будівництво поширилося у Галичині на рубежі XI-XII ст. завдяки запрошенню майстрів із Угорського королівства. На Волині кам’яного будівництва до середини XII ст. не було.

Для західноукраїнського архітектурного стилю того часу помітним є вплив романської архітектури. Перш за все, це проявилось у зміні матеріалу. У Галичині будували переважно з великих кусків тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові з’явилася можливість застосовувати різьбу не тільки всередині, але й ззовні. Тісні зв’язки Галицько-Волинського князівства з західноєвропейською культурою виявились і в оздобленні культових споруд, наприклад, у використанні “римського скла” (вітражів).

Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Це типовий шестистовпний однокупольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці Пирогощі у Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря. Той самий тип будівництва представляла у Володимирі «Стара катедра» - заміський храм.

З волинським зодчеством було тісно пов’язане і гродненське. Початок йому, судячи з подібних рис, поклали майстри з Володимира-Волинського. Однак незабаром у Гродно склалася місцева архітектурна школа. У ній багато своєрідного, передусім, ошатне оздоблення фасадів із вмонтованими в цегельну стіну керамічними плитками і каменями різних відтінків. Оригінальне і зодчество Галичини. Основи його своєрідності могли бути закладені ще в той час, коли Прикарпаття підтримувало тісні політичні й культурні зв’язки з Великоморавською державою (кінець IX-початок Х ст.). Саме до цього періоду деякі дослідники відносять будівництво в Перемишлі білокам’яної церкви — ротонди з круглою вівтарною апсидою. План її точно такий, як у ротонд кінця IX ст. у Лівому Градці (Чехія) і Старому Місті в м. Угорське Градіште (Моравія).

Значний поштовх у формуванні володимирського культурного осередку відбувся після 1154 p., коли за князя Мстислава Ізяславовича сюди було перенесено столицю його фамільних володінь. Саме ним було закладено перший цегляний храм Волині – кафедральний Успенський собор (рис. 5.10). У 1160 р. київськими малярами було завершено його розпис. Слідом за володимирськими храмами, монументальні споруди з’являються у сусідньому Лучеську. Так, у 1170-их pp. князь Ярослав Ізяславович будує тринавну церкву Св.Івана Богослова на дитинці.

Паралельно з монументальною храмовою архітектурою розвивалася дерев’яна храмова архітектура. Її досліджено археологічно. Найкраще збережені рештки дерев’яного храму ротонди досліджено в с. Олешки на Івано-Франківщині. ІЇ підлога була оздоблена різнокольоровими поливними керамічними плитками з рельєфними зображеннями. Типовим для української архітектури був тризрубний храм, досліджений експедицією С.В.Терського на Ринку середньовічного Лучеська (Луцька).

Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монументальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, розпис храмів фресками робився за княжим замовленням. Сучасники високо цінували майстерність галицьких художників-монументалістів. Наприкінці ХІV-ХV ст. їх часто запрошували розписувати костьоли в міста Польщі. Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до XIII ст. Безцінною пам’яткою є «Покрова», що зберігається у Київському національному музеї українського мистецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньоруському і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в давньогалицькій богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в константинопольському Влахернському храмі. Ймовірно, що безпосереднє знайомство галицьких художників із візантійською пам’яткою дало поштовх розвитку самостійної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів. Характерно, що цей культ приблизно у ті ж часи розвивався в різних князівствах, але іконографія його різна: кожне князівство прагнуло мотивувати ідею обраності своєї держави.

Цікава іконографічною схемою і кольоровою гамою галицька ікона досить недосконала за технікою живопису. Очевидно, це примітивна копія з оригіналу, що є переробкою влахернської ікони. Наявність такого роду копій свідчить про те, що вже в першій половині XIII ст. станковий живопис став масовим жанром; що поряд із майстрами, які обслуговували собори й інші головні міські храми, було багато живописців, що працювали для широкого кола замовників із сільських і міських церков.

Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона Юрія Змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва). У ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задуму: створити образ безстрашного воїна, вірного своєму обов’язку. На ясно-сірому тлі виділяється темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Надзвичайне сполучення динамізму і гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції свідчить про майстерність художника. Пам’ятки кінця XIV ст. і ряд пам’яток XV ст. виконані в художніх традиціях епохи Галицько-Волинської Русі. Їм властива індивідуальна манера окремих майстрів, лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватися кольоровими контрастами, емоційна насиченість образу-символу.

У XIII-XIV ст. у Лучеську діяла іконописна майстерня. В ній було створено знамениту ікону т. зв. “Луцьку Богоматір”, яка належала Покровській церкві на середмісті. У 1960 р. ікону перевезли до Музею українського мистецтва у Київ. Манера художника свідчить про синтез давньоукраїнських та візантійських традицій іконописання. Одним з найвідоміших представників волинської художньої школи XIV-XV ст. був Андрій Русин. Його твори зберігаються у колекції Третьяковської галереї у Москві та у Музеї українського мистецтва у Києві. У 1418 р. на замовлення польського короля Володислава II Ягайла художник виконав декілька фресок у каплиці Св. Трійці Люблінського замку. Фрески “Суд Пілата”, “Тайна вечеря”, “Трійця” та інші нагадують ікони староруського письма. Стиль Андрія Русина, за визнанням спеціалістів, характерний для кращих художників того часу, таких як Феофан Грек та Андрій Рубльов.

Учнями його школи могли бути створені фрескові ансамблі у храмах Володимира, Лучеська, Любомля та інших міст. Інтер’єр кафедрального храму Св. Іоана Богослова, як стало відомо внаслідок розкопок 1984-1986 pp., був вперше розмальований у XIV ст. Очевидно, тоді ж фресками оздобили великий зал князівського палацу.

Друга половина XIII ст. була також періодом розквіту волинської архітектури. Саме тоді в місті постало ряд визначних будівель. Характерною особливістю їх було зведення не з плінфи, а з брускової цегли. Це вважається ознакою участі у будівництві майстрів з південно-східної Польщі. Серед значніших під 1268 р. в літописі два рази згадується монастир Св. Михайла, в якому був вбитий та похоронений литовський князь Войшелк (рис. 5.14).

Церква Св. Михайла являла собою круглу споруду-ротонду діаметром близько 20 м з трьома апсидами-нішами у східній стіні. Всередині ротонди розташовувались по колу чотири круглих та чотири шестигранних колони, які чергувались і утворювали внутрішню колонаду, яка, очевидно, підтримувала купол. Золотарське мистецтво галицько-волинських земель найяскравіше представлено предметами з Молотівського скарбу XIV ст.

Після раптової смерті Юрія II – останнього володаря Галицько-Волинської держави, у середині XIV ст. цими землями опановують польські, а згодом, угорські королі, які грабують, нищать та змінюють обличчя міст. Середмістя Львова, Перемишля та ін. міст заселяють у значній мірі переселенці з Заходу: польські намісники, німецькі купці і ремісники, які у той час творили міське життя у всій Середній Європі.

Галицько-Волинська культура довела свою життєздатність, збагачуючись як у результаті внутрішнього розвитку, так і в ході міжнародних зв’язків і не втрачаючи при цьому східнослов’янської специфіки. Загалом Галицько-Волинській землі належить почесне місце у формуванні давньоруської, а пізніше й української культури, у закріпленні її зв’язків із культурою російського і білоруського народів, а також із культурою південних і західних слов’ян.

Словник

1. Базиліка – один із основних типів християнських храмів – витягнута в плані прямокутна споруда, розділена по довжині колонами на 3 -5 частин – нефів.

2. Емаль (склиця) – різнокольорова, подібна до скла, часто непрозора маса, вживана для прикрас і металевих виробів.

3. Епос – оповідання, епічна поезія (література).

4. Ікона – живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Бога або святого, якому поклоняються віруючі.

5. Кафедральний собор – у християнстві головний храм дієцезії, при якому міститься або містилась садиба єпископа-ординарія.

6. Книгозбірні – місця зібрання книг, бібліотеки.

7. Літопис – визначний історичний твір князівської Русі, писаний як хроніка (щорічні записи, аннали).

8. Плінфа – плоска квадратна цегла у Візантії та Київській Русі.

9. Патерик – назва збірок церковно-релігійних оповідань і новел про життя і подвиги пустельників і ченців якогось краю або певної громади

10. Ротонда (лат. ротундус – круглий) – кругла чи напівкругла у плані споруда, увінчана банею і оточена розташованими вздовж стін колонами.

11. Сакральний (лат. сакрі – священий) – той, що стосується релігійного культу, священий, ритуальний.

Література

1. Асеєв В. Джерела: мистецтво Київської Русі. — К., 1980.

2. Асеєв В. Стилі в архітектурі України. — К., 1989.

3. Антонович Д. Українська культура. — К., 1993.

4. Барская Н.А. Сюжеты и образы древнерусской живописи. — М., 1992.

5. Бочаров Т.Н. Художественный металл Древней Руси. – М., 1984.

6. Верещагин Е.М. Христианская книжность Древней Руси. – М., 1996.

7. Древнерусская литература: изображение природы и человека. – М., 1995.

8. Історія української культури. // Під ред. І.Крип’якевич. — К, 1992.

9. Київська Русь: культура, традиції. — К., 1962.

10. Клапчук С.М., Остафійчук В.Ф. Історія української та зарубіжної культури. — К., 2000.

11. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львову. — К., 1989.

12. Культура українського народу. — К., 1993.

13. Лобас В.Х. Українська та зарубіжна культура. — К.: 2000.

14. Міфи України. — К.: Довіра, 2002.

15. Терський С. В. Археологія доби Галицько-Волинської держави.— Львів: Ін-тут українознавства НАН України, 2002.

Дата добавления: 2014-11-06