Розвиток освіти і друкарської справи кінця ХVІІ-ХVІІІ ст

Лекція 3. Українська культура другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

1. Розвиток освіти і друкарської справи кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.

2. Література, музика і театральне мистецтво України

3. Архітектура та живопис козацького бароко

Початки козаччини припадають на XV ст. Воно протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі справила величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу. Історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Втікачі від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль – не тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскрава, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України.

Кінець ХVІІ-ХVІІІ ст. в історії української культури, зокрема освіти, можна вважати якісно новим етапом. Почала визначатися ступневість освіти – початкова, середня, вища. Центром культурно-освітнього життя залишався Києво-Могилянський колегіум, який у 1694 р. одержав статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати курс богослов’я. Мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Українська мова була у неофіційному вжитку і взагалі вважалася ознакою поганого смаку. Але попри всі перепони, зокрема й відомий указ Петра І (1720 р.), який забороняв видавництво книг українською мовою, вчені Києво-Могилянської академії продовжували вдосконалювати мову.

Досить популярними були курси поетики і риторики. Поетика розглядалася як мистецтво віршування. Царицею мистецтв вважалася риторика. Студенти, які досягали успіхів в ораторському мистецтві, були бажаними гостями на різних урочистостях. Серед учених Києво-Могилянської академії XVII – першої половини ХVІІІ ст. провідні позиції у розвитку філософської думки посідали І.Кононович-Горбацький, І.Гізель, С.Яворський, В.Ясинський, Ф.Прокопович, І.Кониський та ін. В академічних курсах цих представників часто заперечувалися церковні догми як критерій істини. Лекції вміщували в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. Випускниками академії були відомі історики ХVII-XVIII ст. П. І. Симоновський, В. Г. Рубан, М. М. Бантиш-Каменський, М. Ф. Берлінський, математик І. Я. Фальковський, медики Н. М. Амбодік, М. М. Тереховський, І. А. Полетика, Д. С. Самойлович, відомі художники Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич, І. Мігура, М. Карнавський.

Важлива роль у вихованні учнів належала студентській конгрегації (від лат. – збираю, об’єдную). Вона існувала ще у Київській братській школі під назвою «дитячого братства». Конгрегацій було дві – для старших і для молодших учнів. Вступ у конгрегацію був добровільним і урочистим. Під час вступу давалася клятва бути вірним традиціям академії, збагачувати її славу, ніколи на забувати свою alma mater і підтримувати її матеріально. Конгрегація мала свою печатку і, у разі потреби, могла виступати в суді як самостійна організація.

У подальші роки академія не змогла продовжувати свою прогресивну наукову діяльність. В умовах наступу феодально-церковної реакції та репресивних дій царизму проти національних культур в академії була введена жорстока цензура лекцій викладачів, оригінальні авторські курси заборонені і прийнятий єдиний підручник філософії Баумейстера. Все це робилося з метою обмеження творчої думки київських учених.

У 1727 р. бєлгородський єпископ Спіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини. Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722-1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Згідно з його поглядом, людина – це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мирь»; «Наркісс. Разговор о том: узнай себе»; «Разговор пяти путинков о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» - такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику.

У 90-х роках XVIII ст. у Слобідській Україні діяв просвітницький гурток, який відіграв важливу просвітницьку роль не тільки у цьому регіоні, а і загалом у становленні національної культури. Називали цей гурток «Попівська академія». Організатором його був сумський поміщик О. О. Паліцин, членами гуртка – відомі громадські діячі, художники, літератори, архітектори – В. Н. Каразін, М. І. Ушинський, О. І. Кордашевський, В. Ярославський. Бував в академії і Г.С.Сковорода. Метою діяльності гуртка було вивчення здобутків західноєвропейської культури і просвітницька діяльність.

У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсен Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, проведена Катериною II в 1786 p., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення. Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі. Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території 7 полків старої України — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі.

Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Продовжували існувати єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).

У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639-1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована у 1687-1688 pp. друкарня Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660-1770) біля Перемишля.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгороді-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В зв’язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І 5 жовтня 1720 р. А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

2. Література, музика і театральне мистецтво України

У другій половині XVII ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Але розвиток культури був переважно пов’язаний з утвердженням нового мистецького стилю – «бароко». Воно цікаве тим, що було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко охопив як латинську Європу, так і майже всі країни православно-слов’янського кола – Україну, Росію, Білорусію, Сербію, Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку. Українському бароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: «високе бароко», або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко); «середнє бароко» і «низове», або «народне бароко», що розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. На ґрунті «низового бароко» виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, а у XVIII ст. – бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповідання і соціальна сатира.

В історії української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було відображення визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни – Мгарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Добромильський літописи та ряд хронік. Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський, а Михайло Лосицький лише скопіював з якогось списку та написав передмову. У передмові літописець занотував, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки, вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Південної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітніші тут оповідання про початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії в Україні, свідком чого був, напевно, сам автор.

Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVII ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті про литовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а також про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надрукований Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 р.). Тут подано стислу оповідь про події від 1636 до 1650 р. в Україні, зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козацтва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патріот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві та в інших місцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.

Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевського, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовні й світські посади. Опис подій від 1498 і до 1630 р. Михайло Гунашевський, як і всі його сучасники, запозичує з різних джерел, а від 1630 і до 1650 р. вже пише про те, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 рр., змальовує портрет Богдана Хмельницького. Щоправда, він і дорікає Хмельницькому за тісний зв’язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М. Кривоноса, то Львівський, навпаки, засуджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора до козацької старшини.

Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Галичині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700 р. Більше уваги приділено боротьбі християнських військ – українського козацтва Правобережжя і Польщі – проти магометанської і бусурманської Туреччини. Літопис був опублікований в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.). Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірського монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому – від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу.

Вершину українського літописання складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літературних творів розповідають про визвольну війну 1648-1654 рр., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України.

Загалом у творі Самовидця охоплені події 1648-1702 рр. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором був підскарбій Роман Ракушка-Романовський. Приписувалося авторство корсунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті писаря Івана Биховця. Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім’я автора цієї видатної пам’ятки не увінчались успіхом. Можна тільки твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним своїм завданням вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але у ході війни з загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідність своєї нації, країни і виступає від їх імені. Літопис не прив’язаний до певної місцевості, а розповідає про події, що відбувалися в період визвольної війни 1648-1654 рр. та після її закінчення на всій українській території. Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець залишив поза своєю увагою інтереси простого люду. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед, реєстрового.

Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що трудящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабунком. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І.Брюховецького та його прибічників. Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець близький у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописця повне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидець досить стримано говорить про самого гетьмана як людину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об’єктивним у ставленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах.

Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не з’ясоване. Справа в тому, що оригінал твору не зберігся, а ім’я Грабянки названо тільки у заголовку двох списків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить перу Григорія Грабянки. В «Обьявленіи к читателю» автор зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Для цього він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648-1654 рр. Письменник не завжди покладався на факти, наведені в літописах іноземців, і тим більше на їх трактування. Критерієм вірогідності цих фактів він вважав оповіді живих свідків. Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скоріше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо поділив свій твір на окремі «сказанія», близькі до згаданого жанру давньоруської розповідної літератури.

Серед літописної літератури ХVІІ-ХVІІІ ст. чільне місце посідає твір Самійла Васильовича Величка «Летопись событій в юго-западной Россіи в XVIІ-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Він був написаний у с. Жуки Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р. Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648-1654 рр. Т. Г. Шевченко, ознайомившись із літописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб.

Драматична література другої половини XVII ст. мала виразно бароковий характер з елементами бурлеску («Алексій, чоловік божій», «Слово озбуреню пекла»). З Київської школи XVII ст. вийшли й відомі драматурги Симеон Полоцький, що написав силабічними віршами дві драми «Комедія притчи о блудном сыне» і «О Навходоносоре царе», Дмитро Туптало (Ростовський) – автор «Комедій на день рождества Христова» і «Комедій на успеніе богородицы». Творчість обох письменників відносять як до української, так і до російської, а Симеона Полоцького ще й до білоруської літератур.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочистостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях, при урочистих зустрічах послів, гостей та ін.

Загони, що вирушали в похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів. До складу полкової музики входили трубачі («трембачі»), сурмачі, довбиші (литавристи), «пищалки». Тулумбаси у війську запорізькому використовувались переважно для зв’язку. За їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли про ворожу загрозу, а іноді навіть передавали різноманітні накази по козацькому кошу чи полку під час бою.

Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. У деякі з них били відразу вісім чоловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки у самій Січі. У походи брали малі тулумбаси, які довбиші прив’язували до сідел своїх коней. Такі інструменти мала кожна військова частина козаків. Часто траплялось, що набати, менші тулумбаси, барабани та бубни використовували під час сутичок з ворожим військом. Сильні як гарматні постріли, звуки набату разом з гуркотом тулумбасів та пронизливою тріскотнею барабанів і бубнів викликали у ворожому війську замішання.

Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи – сувору, мужню, героїчну, драматичну і, водночас, пройняту великим ліризмом поезію. Вони виконувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Термін «дума» з’явився у фольклористиці значно пізніше самої пісні – у XIX ст. Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псалми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XIV ст. Їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин у XVII ст. Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанівських військ. На узагальненому історичному тлі епохи розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів. Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська неволя – муки у в’язницях-темницях та тяжка праця на галерах, епічні картини поєдинків козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих дум – патріотизм, а типовий позитивний образ – захисник батьківщини. Рідна земля вважається невільникам у святкових сонячних барвах – “тихі води”, “ясні зорі”, “край веселий”, “мир хрещений”. Протиставлення страхіттю турецької неволі спокійної краси рідного краю підсилювало патріотично_виховну спрямованість цих творів.

Поряд з думами виникали й інші епічні твори – історичні пісні та балади. Унікальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана-воєводу, що дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її у свою граматику десь перед 1571 роком. Мова пісні – українська у закарпатському діалекті. Дослідники пов’язують її зміст з подіями 70-х років ХV ст., коли молдавський господар Стефан ІІІ Великий активно боровся проти султанської Туреччини.

Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями. А В. Луначарський – «Гомерами України». Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту.

Неоціненна роль кобзарів у врятуванні невільників. Немало їх побувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були майже єдиною живою злукою між батьківщиною та бранцями. Кобзарів ніхто не чіпав. Кордони були відкриті для них, і народних співців України можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. Саме кобзарі подавали вісті про невільників в Україну. Вони ж і створювали думи про полоняників, бо були безпосередніми очевидцями їх страхітливих мук. До нас дійшли «Плач невільників», думи «Втеча невільників», «Смерть козака в Азові».

Складали кобзарі думи історичні пісні про героїчну боротьбу козацтва проти турецько-татарської агресії, про визвольну війну 1648-1654 рр. та її героїв – Богдана Хмельницького, Кривоноса, Богуна та ін. «Чи не той-то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Гей, не дивуйте, добрії люди» та ін. Але чи не найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Запорізького Війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги «аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Цей танцювальний рух мас тепер образну народну назву «кільце». Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У минулому його виконували винятково чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Проста присядка пов’язується з образом хвацького вершника-козака, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. В іншому варіанті цього па, що має народну назву «присядка з розтяжкою внизу», імітуються рухи козака, котрий, наздогнавши ворога, піднімається на весь зріст, сильно впираючись ногами в стремена, бо так зручніше рубати шаблею або колоти списом. Такими само за характером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб» тощо. Виконувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.

Одночасно розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). Їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М. Дилецький (1650-1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропагував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні мелодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підручник з теорії музики «Граматика музикальна», який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу.

В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвитку традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого – українська музика набувала класичних форм. Центром музичної культури була Київська академія. Для підготовки хористів за царським наказом створили у місті Глухові – столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського співацьку школу, що підгримувала міцні зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де, за зразком інших столиць, ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівському дворі з 1753 р. служив композитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.

З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар’єру в Петербурзі. Максим Березовський (1745-1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу «Демофонт» вперше було поставлено в 1773 р. в Ліворно в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М.Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) – капельмейстер придворної капели у Петербурзі прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії поставив там свої три опери «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт».

Артем Лук’янович Ведель здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. В академії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти. Про солідність постанови справи музичного виховання свідчить і те, що для керування хором, викладання музики вчителі й регенти не тільки запрошувалися, а й готувалися у самій академії. На відміну від Березовського, Ведель працював винятково в жанрах культової музики, проте аналіз його творчості свідчить, що вона виходить за межі богослужебного призначення і духовного змісту текстів. За своїм емоційно-образним спрямуванням музика Веделя є цілком світською, пов’язаною з певним історичним, стильно-національним контекстом.

Після ліквідації Запорізької Січі функції українських музикантів змінилися. На Лівобережжі вони були переведені у збройні корпуси при магістратах. Їх завданням стало грати під час державних урочистостей. На Правобережжі музиканти змушені були розважати польських королів і магнатів. З їх числа створювались так звані яничарські капели й козацькі капели торбаністів, що надавало польському війську зовнішнього блиску. Час найбільшої їх активності припадає на XVIII ст., хоч окремі колективи виникли раніше – наприкінці XVII ст., а інші продовжували свою діяльність до середини XIX ст.

У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і церковного співу», були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики. Перші вертепні вистави з’явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40-50-х роках XX ст. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами.

Виступали артисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У своїх монологах, піснях і танцях він висловлював думки і сподівання, близькі українському народу. Саме це й сприяло популярності вертепної драми, забезпечило їй довге життя в художньому побуті українського населення.

Крім того, військо запорізьке мало й своїх так званих «лицедіїв» - організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У документах збереглося ім’я одного з таких артистів-воїнів – полковника Самарської паланки Гната Чмиги. Так формувався театр балагана, перші вірогідні відомості про який припадають на 60-ті роки ХVIII ст. Балагани мали своєрідну напівциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна надбудова – невеличка естрада, так званий «раус». Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешканців міста. Це були ремісники, різночинці, колишні студенти і окремі заїжджі лицедії. На перших етапах свого існування ватаги учасників балаганної вистави складалися лише на час ярмарків у великих містах. Вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят. Кожна вистава або видовище давались шість, а інколи і вісім разів підряд. Платня за вхід була невисока, отже, збиралася велика аудиторія. Дія охоплювала коло звичних життєвих подій, лицедії розмовляли з глядачем зрозумілою для нього мовою, тому він ставав своєрідним співучасником вистави.

На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтва вже наявне чітке розмежування глядача і виконавця (сцена відокремлена завісою), виникає зародкова форма антрепризного театру (є підприємці і виконавці, вхід платний), основою видовища поступово стає писаний текст, з’являється організатор – режисер вистави, створюється певний ансамбль виконавців різних, виразно окреслених амплуа.

Наприкінці XVII - першій половині XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з’явилось близько 30 драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій. На агіографічні сюжети писалися міраклі – п’єси на теми із життя святих. Досить поширеними були драми-мораліте – морально-дидактичні п’єси з алегоричним сюжетом. Їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п’єси різдвяних і великодніх циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. Історичній темі присвячені драми: «Володимир» (1705) Ф. Прокоповича і «Милість божія» (1728) невідомого автора. У п’єсі йдеться про визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського поневолення 1648-1654 рр. У центрі п’єси образ Б. Хмельницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить козацьку честь і славу, керується інтересами батьківщини й свого народу.

Трагікомедію «Владимир» Феофан Прокопович написав у 1705 р. і того ж року вона була поставлена студентами Києво-Могилянської академії. В основі її сюжету – прийняття київським князем Володимиром Святославичем християнства. Але образи і конфлікт твору спроектовано у сучасне авторові життя. З середини XVIII ст. шкільна драма занепадає. Митрополит Самуїл Миславський заборонив вистави у Київській академії, її професори вже не писали і не виставляли драм. Без сумніву, шкільна драма відіграла позитивну роль в історії української театральної справи. Та особливе її значення полягає у тому, що вона дала поштовх до розвитку такого жанру, як інтермедії – невеликі сценки, що ставилися між актами драми. Це були побутово-етнографічні, сповнені народного гумору та пісенності сценки. До кожної з шкільних драм додавалося по кілька інтермедій. Автори їх невідомі, очевидно це були студенти і випускники Києво-Могилянської академії, які добре знали народне життя.

Дата добавления: 2014-11-06