Вплив Ренесансу на становлення української культури. Освіта

Лекція 2. Культура України у ХІV – першій половині ХVII ст.

1. Вплив Ренесансу на становлення української культури. Освіта

2. Початок книгодрукування в Україні. Розвиток літератури

3. Архітектура та живопис українського Ренесансу

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне півторастолітнє панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя в Україні. Від численних міст і поселень залишилися самі руїни або тільки назви. Процес формування культури України в ХІV-ХVІ ст. був відображенням складного процесу формування української народності, що почався після розпаду Київської Русі. Роздробленість Київської Русі супроводжувалася розпадом не сформованої до кінця давньоруської народності і утворенням на її основі трьох східнослов’янських народностей – російської, української і білоруської.

Разом з формуванням української народності розгорталися процеси формування власне української культури. Дослідники виділяють два етапи у цьому процесі:

1) ХІІІ-ХV ст., коли культура загалом зберігала давньоруську основу в усіх сферах;

2) ХVI – перша половина ХVII ст. позначений виникненням стійких етнічних ознак та їх поєднанням у систему.

Процес формування української народності був прискорений в ХІV-ХV ст., коли східна частина України була підкорена литовськими князями, а Галичина та Поділля – польськими феодалами. Литва, яка приєднала до себе землі Бєларусі, України і частково Московської держави, перетворилась у багатонаціональну державу, де превалювало не литовське, а слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною етнічною культурою і правом. Руська мова визнавалася у Литві державною. Таке положення було закріплене у збірках державних законів – Литовських статутах 1529 і 1566 рр. Але з часом політичні обставини змінилися не на користь України. За умовами договору між Литвою і Польщею 1385 року литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і зобов’язувався прийняти католицизм як державну релігію, а землі Литви й України приєднати до Польщі.

Землі Галицько-Волинського князівства наприкінці XIV ст. відійшли до Молдови, яка тоді ж потрапила в залежність від Туреччини. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я потрапили під владу Кримського ханства. Таким чином, землі України були завойовані іноземними державами, розділені на частини, а українська народність була позбавлена можливості створити власну єдину і незалежну державу. Над українським населенням нависла реальна загроза асиміляції з сусідніми народами.

За таких обставин становище Української православної церкви, як одного з найголовніших чинників українського культурного процесу, значно похитнулося. Управління православною церквою знаходилося в руках чотирьох патріархів: вселенського константинопольського (Візантія, Туреччина), олександрійського (Єгипет), антиохійського (Сирія), єрусалимського (Палестина). Вони правили церквою разом (соборно). Між католицьким і православним духовенством велися гострі суперечки, в які втягувалися і миряни. Тому частина церковних діячів виступала за припинення суперечок і примирення церков за допомогою унії. Ідея унії католицької і православної церков мала своїх прихильників і в Україні, де православ’я занепадало.

У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних – прихильників унії, у Бресті (Бєларусь) було прийняте рішення: православну і католицьку церкви об’єднати від верховенством папи римського; православні повинні визнати католицьке твердження про походження святого духа від Бога-отця і Бога-сина, ввести індульгенції про відпущення гріхів, а також новий календар; у православній церкві зберегти старі обряди і вважати дійсним слов’янський переклад святого писання. Водночас, інший спеціальний собор православного духовенства і мирян заперечив унію і прокляв її прибічників. Брестська унія розмежувала суспільні сили в Україні.

Польський король проголосив унію обов’язковою для православного духовенства і всіх віруючих Речі Посполитої, зокрема, для населення України і Бєларусі. Духовенству, яке не визнавало унії, загрожувало гоніння: у них відбирали посади і віддавали уніатам. Монастирі, вірні православ’ю, позбавлялися майна.

Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Серед братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості, правового рівноправ’я, політичної свободи і громадянського служіння – тобто ідеї, які в сучасній науці прийнято називати громадянським гуманізмом, що визрів за первісного капіталістичного нагромадження, в епоху Відродження. Центральною для громадянського гуманізму була ідея спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. – типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої половини XVI ст. до початку XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVII ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

Наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведенню чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду. Проте гуманізм і Реформація в умовах України набували властивих їй особливостей. Це ідея державотворення, відродження національної культури, формування ідеології католицької експансії, соціального і національного поневолення.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями – духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем – навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім – читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Був також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували «Устав» (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше «скоропис». Останній сприяв українізації старослов’янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з’явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). В 1569 - 1570 pp. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри (в XV-XVII ст. слово «русин» було рівнозначним слову «православний»). Молодь в таких школах полонізувалася.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці одержували в Європі. Зокрема, в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (впродовж XV-XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам’янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Студенти з України вчилися також у Сорбонні, в Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегіях.

Відомо, що у ХV-XVI ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а у списках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українських земель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими діячами науки і культури свого часу. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, і Лукаш з Нового Града, який викладав у Краківському університеті, і Станіслав Оріховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, в Україні як публіцист, оратор, письменник і багато інших.

Більша частина українців поверталася по закінченні навчання на батьківщину. Маючи широкі знання, вони намагалися донести досягнення європейської науки, культури і суспільної думки до своїх земляків. Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. Численні факти свідчать про те, що у XIII-XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. І хоч ці школи здебільшого готували церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вони зробили свій внесок у справу поширення грамотності в Україні.

Однак рівень цих шкіл не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Вирішення цієї проблеми взяли на себе не церковнослужителі, а братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл. Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

К.К. Острозький як представник староруського православ’я діяв в умовах, коли майже вся українсько-білоруська знать прийняла католицтво або унію. Навіть діти Острозького, виховані в польсько-католицькому оточенні, всі, крім молодшого сина Олександра, стали католиками. К.К.Острозький залишався відданим давнім русько-українським традиціям. Усі свої сили він віддавав поширенню освіти, письменства і взагалі культури, яка протистояла натиску католицизму й унії. Діяльність Острозького не була спрямована проти існуючого ладу Польщі. Він вважав за можливе поєднати класові інтереси православних магнатів з інтересами польсько-литовської панівної верхівки. Свою освітню діяльність він прагнув розгорнути в офіційно дозволених польським урядом межах. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст., що були спрямовані не лише проти польських, а й проти українсько-білоруських магнатів і шляхти, зокрема безпосередньо проти князів Острозьких, прискорили перехід їх в унію.

Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смотрицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного», надрукованого 1587 р. в Острозі, та кількох віршів. Викладачами школи були відомі діячі острозького літературно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Кирило Лукаріс, Дем’ян Наливайко, а вихованцями – Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа підійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу. У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріальну підтримку. Передусім, необхідно згадати славетну киянку Гальшку (Єлизавету) Василівну Гулевичівну, дружину Мозирського маршалка Лозка, з іменем якої пов’язане заснування школи. Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615 р. у присутності багатьох почесних свідків Гулевичівна урочисто підписала дарувальну грамоту, за якою її земля у Києві, на Подолі, передавалася у власність братству для монастиря і школи.

Великий особистий внесок у розвиток Київської братської школи зробив уславлений український полководець, гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом. Як член братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного монастиря, він постійно піклувався про розвиток школи. Помираючи від ран у Києві, Сагайдачний майже всі свої кошти заповів Київській, а також Львівській і Луцькій братським школам.

У 1632 році на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад – Києво-Могилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. Пізніше (1708 р.) колегія отримала статус академії. Організована як світський вищий навчальний заклад Києво-Могилянська академія, за задумом П. Могили, мала стати заборолом православ’я та української національності, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, за своїми здібностями і рівнем освіти стояла б поряд з іншими народами, гарантувала допитливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті. Створена ним колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.

Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник – префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти – магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дикалами, магістрами або просто вчителями, старших – професорами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Організаційно структура академії впродовж тривалого часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно змінювалися.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українців, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з «німецьких земель». Кількість студентів в академії також змінювалася, доходячи в окремі випуски до 1000-1200 чол. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс.

Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х років курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651-1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас риторики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космогонії, есхатології, метеорології, уранографії й фізіологічної психології у зв’язку із зоологією. Завершував навчання курс богослов’я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук – догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії – історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов. Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливого значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі.

Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук – граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Сотні шкіл, десятки семінарій, зокрема й у найвіддаленіших куточках Російської імперії та інших слов’янських країн, зобов’язані своїм створенням випускникам Києво-Могилянської академії. Про її вплив у східнослов’янському світі може свідчити той факт, що протягом 1703-1774 рр. з 22 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії 15 були вихованцями Києво-Могилянської академії, а з 27 професорів філософії – 20 українців.

Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596-1647 рр.), видатний церковний і культурний діяч, молдованин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або служебник», «Православне ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. Бачення завдань і покликання колегіуму П.Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православному слов’янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький.

З іменем П. Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов’яно-греко-латинську академію в Ясах (1640 р.). Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Помер 11 січня 1647 р. у Києві. За кілька днів до своєї смерті склав заповіт, за яким вся його бібліотека, будинок і двори на Подолі, худоба, інвентар з хутора Непологи, понад 80 000 злотих, домашнє начиння і навіть митрополиче вбрання, прикрашене коштовностями, переходило до академії.

Понад усе ставлячи православну віру і необхідність її захисту, П. Могила єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку, не заперечуючи і не принижуючи ролі та значення останніх. Навпаки, на думку П. Могили, благочестя є необхідною передумовою оволодіння світськими науками. Духівництво має бути не лише освіченим, а й передувати в науках. Ці погляди були досить радикальними, і Могила рішуче проводив їх у життя. Гостро критикував православне духівництво, представники якого надавали переваги світським втіхам, прагнув позбавити його від цих вад і тим самим піднести моральний авторитет церкви. Саме завдяки турботам П. Могили освітній рівень українського духівництва того часу був на голову вищим за російський, і не випадково, що пізніше саме на представників українського духівництва спирався Петро І у реформі культури й освіти.

Дата добавления: 2014-11-06