Висновок. Тема 3. Культура усної професійної мови

План

Тема 3. Культура усної професійної мови

Список літератури

1. Афанасьев И. Деловой етикет / И. Афанасьев. – К.: «Альтерпрес», 1998. – 320 с.

2. Березина В. Г. Этика и культура научной работы: Несколько советов молодым исследователям, вступающим в науку / В. Г. Березина. – Санкт-Петербургский гос. ун-т. Факультет журналистики. – СПб., 1999. – 34с.

3. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник для студ.вузів / Й. М. Гах; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька Академія". ─ К.: Центр навч. літ., 2005. ─ 158 с.

4. Етика ділового спілкування: Навч. посібник для студ. вузів / Т.Б. Гриценко, С.П. Гриценко, Т.Д. Іщенко та інш.; За ред. Т.Б. Гриценко та інш. ─ К.: Центр учбової літератури, 2007. ─ 343 с.

5. Корніяка О. М. Мистецтво гречності: Чи вміємо ми себе поводити? / О. М. Корніяка. – К.: Либідь,1995. – 96 с.

6. Мацько Л.І. Культура фахової мови: навч. посібник // Л.І. Мацько, Л.В. Кравець. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360 с. (Альма-матер).

7. Федун А. А. Етика ділового спілкування: конспект лекцій / А. А. Федун. – К.: КІМЕП, 2003. – 41 с.

8. Чмут Т.К. Етика ділового спілкування: Навч. посібник / Т. К. Чмут, Г. Л.Чайка, М. П. Лукашевич, І. Б. Осетинська. – 2-ге вид., стер. – К.: МАУП, 2003. – 208 с.: іл. – Бібліогр. у кінці підрозділів.

9. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. – 2-ге вид., виправ. і доповнен. – К.: Алерта, 2011. – 696с.

1. Поняття культури мови.

2. Специфіка усноїпрофесійної мови.

3. Комунікативні ознаки культури мовлення.

4. Комунікативна професіограма фахівця.

5. Орфоепічні норми усноїпрофесійної мови.

6. Наголос. Система наголошення в українській мові.

7. Засоби милозвучності української мови.

1. Службовий етикет стосується культури мови, яка є першоосновою спілкування. Правильна вимова, чітка дикція, приємний тембр голосу, прийнятний темп мови дозволяють підкреслити освіченість і професійність комуніканта. Літературність і чистота мови не допускають використання слів-паразитів, нецензурних виразів. Мова завжди має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів. Її варто збагачувати дотепними висловами, афоризмами, прислів’ями, образними порівняннями. Ділова мова передбачає лаконізм, точність і чіткість думки.

Культура фахової мови є конкретно-історичним явищем, яке реалізується в повсякденній мовній практиці кожного фахівця. Мовна культура фахівця виявляється у дотриманні норм літературної мови, володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно й виразно, використовуючи вміло і за призначенням різні стилістичні засоби української мови.

Розвиток культури мови на сучасному етапі позначений впливом антропоцентризму (поглядів на людину як на найвищу цінність), характеризується підвищеною увагою до комунікативного компонента і яскравим виявом культурологічних підходів до матеріалу. Це виявляється в орієнтації культури мови як науки на формування креативної мовної особистості, яка має розвинуте чуття мови, досконало володіє мовним етикетом, знайома із кращими зразками мовної поведінки, відшліфованими в процесі культурного розвитку нації, та спрямована на толерантне мовленнєве спілкування.

На формування культури мовлення впливають такі чинники:

– система норм літературної мови (мовний компонент культури мовлення). Граматична і стилістична грамотність, повнота розуміння мовної одиниці і володіння законами логіки при створенні і сприйнятті текстів визначають правильність, точність і логічність мовлення в конкретній ситуації або певній сфері спілкування;

– сукупність етичних правил свого народу (етичний компонент культури мовлення). Правильність мовлення передбачає також знання культурної традиції і заборон (табу), розуміння, що таке доречність і чистота мовлення;

– мета й обставини спілкування (комунікативний компонент культури мовлення). Крім володіння мовними нормами і знання культурно-етичних варіантів, на культуру мовлення впливає вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації, зокрема висловлюватися доречно, лаконічно, ясно;

– національні уявлення про красу мовлення (естетичний компонент культури мовлення). Краса українського мовлення формується евфонічністю (милозвучністю), словниковим багатством, різноманітністю граматичних конструкцій і стилістичною виразністю;

– мовна освіта і загальна освіченість мовців.

Культура усного чи писемного мовлення удосконалюється від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої ознаки – образність і творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом.

У культурі мови виділяють кілька рівнів: граматична правильність, стилістична виразність, комунікативна оптимальність (доцільність), мовна майстерність.

Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Мовна майстерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі оволодіння мовою. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності. Рівень правильності мовлення досягається із засвоєнням основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, стилістичних) літературної мови. Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на правильність. Проте без дотримання інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів, правильності мови не досягти.

Становлення особистості відбувається завдяки мові і мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсеналу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835 – 1891), «мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства».

Важлива роль у суспільному самоутвердженні й самовизначенні кожної особистості належить мовній освіті, мовному вихованню і мовленнєвій поведінці.

Мовна освіта – процес і результат навчально-пізнавальної діяльності, спрямованої на засвоєння основ теорії мови з метою комунікації, на мовленнєвий, розумовий і естетичний розвиток особистості.

Рівень мовної освіти – це рівень готовності людини до повноцінної мовленнєвої діяльності в усній і писемній формах. Сучасна мовна освіта не обмежується тільки лінгвістичним компонентом, а охоплює широкий профіль етнолінгвістичних, соціальних, літературних, загальнокультурних, історичних особистісно-ціннісних аспектів. Мовна освіта долучає людину до духовної спадщини попередніх поколінь і є основою формування етнічної і громадянської самосвідомості особистості. Мовна освіта передбачає вивчення не тільки рідної мови, а й інших мов. Вона нерозривно пов’язана з мовним вихованням.

Мовне виховання – формування естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу.

Воно починається з віку немовляти в родинному колі й триває все життя. У родинній школі мовне виховання поєднується з народною етикою, мораллю, правилами поведінки, супроводжується звичаями, відтворенням народної культури, традицій, засвоєнням мовного етикету. У такий спосіб прищеплюється любов до рідного слова, виховується мовний смак, розвивається мовне чуття. Мовне виховання невіддільне від виховання національної самосвідомості.

Мовленнєва поведінка – використання мови учасниками спілкування в конкретній ситуації відповідно до їхніх рівнів комунікативної і мовної компетенцій.

Вона є індикатором загальної ерудиції людини, особливостей її інтелекту, соціального статусу, мотивації поведінки, емоційного стану та інших чинників. Мовленнєва поведінка постає як візитна картка людини у суспільстві і відображає реальну взаємодію мовного та позамовного чинників.

Мовна особистість у процесі становлення і розвитку проходить кілька етапів, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури.

1. Рівень мовної правильності. Його досягають завдяки мовній освіті, тобто вивченню правил користування мовою, її лексикою, граматичними формами, елементами текстотворення тощо. Цей рівень передбачає вироблення орфоепічних, орфографічних, пунктуаційних навичок, вміння будувати речення, нескладні типові тексти і користуватися ними.

2. Рівень інтеріоризації (лат. interior – внутрішній). На цьому рівні виявляються вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану; вміння творити і виражати себе засобами мови; володіти основними формами усного і писемного спілкування (монолог, діалог, полілог; опис, розповідь, міркування), певними стилями. Це рівень виразності і комунікативної достатності.

3. Рівень насиченості мовою. Мова мовця характеризується логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, багатством мовних засобів. Людина уже володіє жанрами і стилями, текстотворенням.

4. Рівень адекватного вибору. Це рівень комунікативної досконалості. Він передбачає досконале володіння функціональними типами мовлення, стилями літературної мови, а також точну мовну реакцію.

5. Рівень володіння фаховою метамовою: володіння терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими формами текстотворення, мовними формулами.

6. Рівень мовного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника, керівника, вченого – етичними й естетичними манерами живого мовлення. Два останні рівні є найвищими рівнями формування мовної особистості й мовної культури.

Отже, культура мови – це сукупність норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної діяльності.

2. Особливістю службового спілкування є перевага писемної форми реалізації, що значною мірою визначає специфіку синтаксису ділових паперів. Проте в сучасному житті житті важливого значення набула також усна ділова мова, яка, на відміну від писемної, індивідуалізована, спонтанна (підготовленість обмежується лише продуманістю логіко-композиційної структури мовлення), ситуативна, діалогічна. Усна ділова мова є різновидом усної публічної мови, яка передбачає спілкування мовця з колективним слухачем і характеризується специфічними засобами впливу на аудиторію. Усна ділова мова реалізується у формі бесіди, наради, переговорів, телефонної розмови тощо. В усному спілкуванні, крім вербальних, задіяні невербальні засоби, а саме інтонація, жести, міміка, які також несуть інформацію про особу мовця, про її ставлення до змісту мовленого. Вербальний, візуальний та акустичний складники усної мови тісно взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі подання і сприймання інформації.

Фахівці з проблем спілкування чітко визначають найважливіші особливості усного спілкування у порівняння з писемним.

№	Усне	Писемне
	Первинне	Вторинне
	Монологічне, діалогічне, полілогічне	Монологічне
	Розраховане на певних адресатів у конкретній ситуації	Найчастіше - з невизначеним адресатом, без урахування ситуації
	Непідготовлене заздалегідь (здебільшого)	Попередньо обдумане
	Живе, без старанного мовного оформлення	Реальний дбайливий добір фактів та їх мовне оформлення
	Імпровізоване	Докладний і ґрунтовний виклад думок
	Невербальні засоби (інтонація, міміка, жести)	Відсутність цих засобів
	Чітко індивідуалізоване	Поглиблена робота над словами і текстом
	Емоційне й експресивне	Редагування думки і форми її вираження
	Повтори, перебивання, повернення до вже сказаного тощо	Самоаналіз написаного, можливість багаторазового переписування і вираження
	Обмежене у часі	Можливість перечитування
	Особливості комунікативної ситуації	Текстові характеристики

3. Комунікативні ознаки культури мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.

Правильність - визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов'язана з такою ознакою, як лаконічність, яку репрезентує крилатий вислів: "Говоріть так, щоб словам було тісно, а думкам просторо".

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність, себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.

Причини логічних помилок:

– тавтологія: моя автобіографія, захисний імунітет, висловити свою думку;

– поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий, страшно красивий;

– порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (чи Біль зумовлює гнів);

– неправильне вживання похідних сполучників української мови: не стільки..., скільки (треба не так..., як); чим..., тим (треба що..., то); у той час як (треба тоді як):

1. Страшні не стільки процеси, скільки провокації (правильно: Не так страшні протести, як провокації.)

2. Чим далі, тим гірше (правильно: Що далі, то гірше.)

3. Уряд України намагається подолати кризу, у той час як його опоненти ускладнюють цю проблему (правильно: Уряд України намагається подолати кризу, тоді як опоненти ускладнюють цю проблему);

– помилкове поєднання дієслівних зв'язок української мови становить і фахівця являє собою, утворюючи зв'язку становить собою замість є [становить): Реформа становить собою частину державного процесу (правильно: Реформа є частиною державного процесу. Реформа становить частину державного процесу).

– вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на -ся, замість активних конструкцій: Президент обирається народом (правильно: Народ обирає Президента).

Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять, недоречним вибором синтаксичних конструкцій тощо. Більшість таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває в тісному зв'язку з точністю.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо.

Отже, точність - "це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речень".

Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.

Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника в тактовній формі.

Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно пов'язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення - суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар'єрне зростання особистості.

4. Комунікативна професіограма фахівця

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.

З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть

професійний портрет фахівця:

– уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;

– аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

– керувати спілкуванням, регламентуючи його;

– послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;

– уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати,

перемовини тощо; – уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної

стратегії;

– уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;

– уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;

– уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;

– уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

– володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада тощо);

– бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;

– володіти технікою спілкування;

– уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами: – уміти використовувати "слово" для коректування поведінки співбесідника.

Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння - вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.

5. Висока культура усної ділової мови ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм – правильної літературної вимови звуків, звукосполучень у мовному потоці, наголошування слів, інтонування фрази, ритмомелодики.

Орфоепічна правильність мовлення. Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід знати правила літературної вимови й дотримуватися їх:

1) в українській мові відсутнє «акання». Отже, і під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, нога, голова, сторона, молоко;

2) голосні [е], [и] в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [е^и], [и] до [и^е]: [не^ису], [се^ило], [ви^ешневи^ей], [зе^илени^ей], [те^ипло]; ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: [то^уму], [зо^узул'а], [ко^ужух];

3) особливістю української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: [дуб], [степ], [с’ім]. Напівпом’якшено вони вимовляються перед [і]: [б’ігти], [п’ісок], [м’ішок] та голосними заднього ряду у деяких словах іншомовного походження: [б’уро], [п’уре], [п’уп’ітр];

4) буквосполучення дж, дз вимовляють як один звук у межах морфеми: [дзеркало], [ходжу], [си^еджу], [нагородже^ини^ей], [ в’ідр'адже^ини^ей], [попе^иредже^ин':а] тощо; якщо д і ж, а також д і з належать до різних морфем (наприклад, до префікса й кореня), то вимовляються як окремі звуки: [п’ідземни^ей], [в’ідзнака];

5) твердо вимовляють усі шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и]: [плащ], [жито], [чоботи], [чудо], [шити], [курча], [лоша], [чого]. У позиції перед [і] ці звуки вимовляються напів- пом’якшено: [ш’іс'т'], [груш’і], [печ’і], [ж’інка]. Напівпо- м’якшена вимова властива також подовженим шиплячим: [клоч’:а], [зб’іж':а], [н'і'ч’:у];

6) у кінці слова [ц'] вимовляється м’яко: [швец'], [палец'], [молодец'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків: [палац], [шприц], [клац];

7) у закінченнях дієслів внаслідок асиміляції звукосполучення -ться,

-шся вимовляють як [-ц':а], [-с':а]: [купаjуц':а], [с'м’іjес':а];

8) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед наступними м’якими або пом’якшеними та [і] у вимові пом’якшуються: [jун'іс'т'], [jед'н'іс'т'];

9) у ряді слів української мови вимовляється звук [ґ], який на письмі передається відповідною літерою – ґ: ґрунт, ґаблі, ґавеня, проґавити, ґаздувати, ґандж, ґатунок тощо.

10) в українській мові приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. У кінці слова або складу та на почат- ку слова перед приголосним звуком його вимовляють як [у]: сказав [сказау], а не [сказаф], зробив [зробиу], а не [зробиф], Київ [киjіу], а не [киjiф];

11) українській літературній мові не властиве "цікання" – зміна у вимові м’якого [т'] на м’який [ц']. Правильно говорити [пот'ім], а не [поц'ім], [т'іл'ки], а не [ц'іл'ки], [т'ітка], а не [ц'ітка].

6. Наголос. Важливе значення для усного мовлення має правильне наголошування слів, тобто дотримання акцентуаційних норм. В українській мові ці норми сформувалися давно, однак у повсякденному спілкуванні під впливом діалектів і близькоспоріднених мов часто порушуються. Перевірити правильність наголошування слів можна за будь-яким словником, але необхідно також знати деякі особливості українського наголосу. Так, наголос в українській мові є довготривалим і силовим, бо голосні в наголошеній позиції мають більшу тривалість, виразний тембр, іноді й більшу силу. Крім того, український наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він не закріплений за якимось певним складом слова (дірка, ліщина, припиняти, винагороджувати) і може змінювати місце у формах того самого слова (нога – ноги, кричати – кричите). Наголошування в українській мові є сталою системою з певними закономірностями, дотримання яких є обов’язковим для мовців.

Є в українській мові також слова з подвійним наголосом: алфавіт – алфавіт, договір – договір, сивіти – сивіти, мабуть – мабуть, байдуже – байдуже, простий – простий, закінчити – закінчити, також – також тощо. Таке варіативне наголошування нормативне, але в мовленні переважає якийсь один варіант, наприклад: алфавіт, договір, простий тощо.

Наголос у слові виконує також розрізнювальну функцію, тобто за наголосом розрізняють значення слова: терен – терен, тріска – тріска, колос – колос, обід – обід, ірис (рослина) – ірис (цукерка), орган – орган, запал – запал, лупа (збільшувальне скло) – лупа, броня (документ про закріплення чогось за кимось) – броня (захисна обшивка) тощо.

7. Засоби милозвучності української мови. Українській мові притаманна милозвучність (евфонічність), яка виявляється в плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Евфонічність є однією з природних властивостей української мови. Вона досягається такою організацією звуків у межах слів, речень і всього тексту, при якій вони легко і розбірливо вимовляються.

В українській мові в усіх позиціях слова домінує вживання приголосного звука у сполученні з голосним, а не з іншим приголосним чи голосного з голосним. Такі особливості мовлення були здавна властиві українським говорам. Складний для вимови збіг кількох різних приголосних трапляється рідко – переважно в запозичених словах.

Милозвучність сучасної української літературної мови твориться такими засобами:

1) спрощенням груп приголосних звуків ([ждн] – [жн]: тиждень-тижня, [здн] – [зн]: проїздити – проїзний; [стл] – [сл]: лестощі – улесливий; [стн] – [сн]: вість – вісник; [слн] – [сл]: масло – масний тощо);

2) змінами приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] перед суфіксами -ськ-, -ств- при словотворенні й словозміні (убогий – убозтво, юнак – юнацький – юнацтво, птах – птаство, Париж – паризький, перекладач – перекладацький, товариш – товариський – товариство, боягуз – боягузький – боягузтво, молодець – молодецький – молодецтво, Полісся – поліський);

3) змінами приголосних [г], [ж], [з] і [с] перед суфіксом -ш- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, високий – вищий);

4) чергуванням голосних, наприклад, [о], [е] з [і]; [о] з [е] після шиплячих та [й]; [о] з [а] в дієслівних коренях тощо (дохід – доходу, сім – семи, устрій – устрою, особа – осіб, село – сіл, вісь – осі, можу – міг, будова – будівник, робота – робітник; женити – жонатий, шести – шостий, чотири – четвертий, вечори – вечеря, пшоно – пшениця; гонити – ганяти, схопити – хапати, стояти – стати);

5) чергуванням приголосних звуків при словозміні і словотворенні: [г], [к], [х] із [ж], [ч], [ш]; [г], [к], [х] із [з], [ц], [с]; [д] – [дж], [т] – [ч], [з] – [ж], [с] – [ш], [зд] – [ждж], [б] – [бл], [в] – [вл], [п] – [пл], [м] – [мл], [ф] – [фл] (друг – друзі – друже, наука – науці – учений, горох – (у) горосі – горошок; сидіти – сиджу, летіти – лечу, возити – вожу, писати – пишу, їздити – їжджу, робити – роблю, славити – славлю, купити – куплю, гриміти – гримлю, графити – графлю);

6) появою вставних голосних звуків між приголосними (вікно – вікон, весна – весен) та приголосних між голосними (павук, геро[jі]ка).

Як засіб милозвучності в сучасній українській мові використовуються слова:

- з початковим голосним і без нього (мла – імла, ржа – іржа, ржати – іржати);

- з кінцевим голосним і без нього (знову – знов);

- з приставним приголосним і без нього (вуста – уста, вогонь – огонь);

- з префіксами з-/із-/зі- (зо-); від-/од-, віді-/оді- (знов – ізнов, зсподу – зісподу, зітліти – зотліти, відклеїти – одклеїти, відійти – одійти).

Більшість фонетичних варіантів стилістично нейтральні і можуть паралельно вживатися в усіх стилях. Проте деякі з них мають відтінок розмовного або художнього стилю: огонь, одклеїти, улиця тощо. Таких слів в офіційно-діловому мовленні не вживають.

Важливим засобом створення милозвучності є чергування голосних [у], [і] з приголосними [у] (в), [і]. Це фонетичне явище є характерною особливістю української мови, тому в діловому мовленні слід послідовно й неухильно дотримуватися його правил. Так, вживання прийменників у, в і схожих за звучанням префіксів залежить від темпу мовлення і позиції їх у реченні та регулюється такими правилами:

1) У вживається:

- у позиції між двома приголосними: Відпала необхідність у спорудженні великих складських приміщень; Оборот зріс у чотири рази; рух униз;

- на початку речення перед наступним приголосним: У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора;

- перед словами, що починаються на в, ф, льв, св, тв, хв тощо незалежно від закінчення попереднього слова: ситуація у взаємодії попиту і пропозиції; розширення житлового будівництва у формі пільгових кредитів;

- після паузи перед наступним приголосним: До укладення Договору відчужувана квартира нікому не продана, не заставлена, у суперечці й під забороною не перебуває.

2) В уживається:

- у позиції між двома голосними: глибокі зміни в усій системі суспільних відносин;

- після голосного перед приголосним (крім згаданих вище звуків і звукосполучень): Експортне кредитування в розвинутих країнах світу охоплює до 20% обсягу експорту цих країн;

- на початку речення перед наступним голосним: В інформаційній економіці до об’єктів власності належать також форми й методи організації праці, наука, інформація;

- перед наступним голосним незалежно від закінчення попереднього слова: У перехідний період в Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу.

3) Чергування у – в не відбувається:

- у власних назвах: Україна, Угорщина, Урал;

- у словах іншомовного походження: ультиматум, універсал, утилізація;

- у словах, що вживаються тільки з початковим у або тільки з початковим в: угода, установа, указ; влада, вступ, вклад. У деяких словах заміна початкового у або в призводить до зміни значення слова: вдача (характер) – удача (успіх), вступ (дія за значенням вступити, початкова частина тексту) – уступ (виступ) тощо.

Чергування і – й відбувається у тих же випадках, що й у – в.

1) І вживається:

— у позиції між двома приголосними: Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (3 Конституції України)-,

— на початку речення перед наступним приголосним: І нарешті, певну роль у політиці обмеження ДІП відіграє прагнення урядів провідних західних країн забезпечити економічні інтереси своїх країн (Б. Гуменюк);

— після паузи перед наступним приголосним: Висловлюємо надію, що це лише успішний початок нашої співпраці, і в майбутньому Ви ще не раз допоможете нам у справі підготовки кваліфікованих кадрів (3 листа).

2) Й уживається:

— у позиції між двома голосними: Підприємство й Об'єднання доручають, а Інститут зобов’язується розробити проектно-кошторисну документацію (З договору);

— після голосного перед приголосним: Архіви й документи представництва недоторканні в будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження (3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини).

3) Чергування і – й не відбувається:

— при зіставленні понять: Територія України є неподільною і недоторканною (3 Акту проголошення незалежності України);

— у заголовках: Громадяни держави перебування і особи, які постійно проживають у ній (3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини); Завдання і організація консульських установ України (3 Консульського статуту України);

— перед словами, що починаються на й, я, ю, є, ї: Вимагати від Орендодавця своєчасного і якісного виконання комплексу робіт з утримання житлового будинку (3 договору).

Для усунення важких для вимови збігів голосних і приголосних в українській мові використовують також варіанти прийменника з – із – зі (зо):

‑ з уживається перед словами, що починаються голосним, незалежно від закінчення попереднього слова: перед початковим приголосним (крім с, ш) чи сполученням приголосних наступного слова, якщо попереднє слово закінчується голосним; а також на початку речення, після паузи: З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін; укладати договір з акредитуючою державою або з особою, яка діє від її імені; за домовленістю з продавцем;

— із уживається переважно перед словами, що починаються на з, ц, с, ч, ш, щ [шч], та між групами приголосних: кожна із сторін; звертаємось до Вас із проханням;

— якщо наступне слово починається сполученням приголосних, зокрема першими виступають з, с, ш, щ [шч], то вживається зі: купувати зі знижкою, договори зі сторонніми організаціями. Прийменник зо як фонетичний варіант зі вживається рідко, переважно в розмовному мовленні: зо мною, зо дві тисячі тощо.

Фонетична незграбність виникає і через неправильне використання часток би (б), же (ж). Тому слід пам’ятати, що після приголосних вживаються частки би, же, а після голосних – б, ж: пішов би – пішла б, він же – вона ж.

Полегшує артикуляцію і створює милозвучність також правильне вживання форм дієслів на -ся (-сь): в позиції перед приголосним віддають перевагу постфіксу -ся, а в позиції перед голосним -сь. У дієприслівниках переважає форма -сь: піднявшись, звернувшись тощо.

Милозвучності також можна досягти певним добором і розташуванням слів. В усному і писемному діловому мовленні слід уникати немилозвучних збігів голосних і приголосних на межі слів (подала заяву ректору університету – подала заяву ректорові університету ), римування слів у прозі, повтору однакових або близьких за вимовою звуків, звукосполучень, слів (використали нагоду укласти угоду, внесли великий внесок).

Отже, в усному діловому спілкуванні необхідно дотримуватися орфоепічних і акцентуаційних норм української мови та правил евфонічності. Фонетична незграбність негативно впливає на співрозмовника, що може позначитися на результатах спілкування.

Культура мови – це сфера взаємодії мови і культури, мови і позамовної дійсності, вживання мови відповідно до вимог національної культури і ситуацій спілкування. Кожна молода людина має прагнути досягти найвищих рівнів мовної культури, бо це є основою самореалізації, інтелектуально-духовного і фахового зростання. Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. Вона є каналом духовного й інформативного зв’язку у суспільстві, здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми. Мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, що здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв – мовців, знецінює націю і її духовну культуру.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте поняття культури мови.

2. Які чинники впливають на формування культури мовлення?

3. Назвіть рівні культури мови.

4. Дайте визначення поняттям «мовна освіта», «мовне виховання», «мовна поведінка».

5. У чому полягає специфіка усноїділової мови?

6. У чому полягає специфіка орфоепічних норм української мови порівняно з російською мовою?

7. У чому полягає специфіка акцентуаційних норм української мови порівняно з російською мовою?

8. Назвіть засоби милозвучності української мови.

Дата добавления: 2014-10-17