Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Структура публічного виступу




План

Тема 6. Етика та етикет публічного виступу перед аудиторією

 

1. Сутність і специфіка публічного виступу.

2. Історія публічної мови.

3. Родо-жанрова диференціація сучасної монологічної публічної мови.

4. Підготовка виступу.

5. Структура професійного публічного виступу.

6. Оратор та аудиторія.

7. Виголошення публічного виступу.

8. Культура сприймання публічного виступу. Види запитань.

9. Висновки.

 

1.Культура публічної мови сформувалася ще в античні часи водночас із риторикою. В античному світі публічна мова була тісно пов’язана із політичним життям, рівнем освіченості людей, способом мислення, з особливостями розвитку культури народу, що створив її. Вона була популярною в середовищі освічених людей. Гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві, культ живого, а неписаного слова сприяли піднесенню культури публічної мови у Давній Греції і Давньому Римі на надзвичайно високий рівень. Саме культура публічної мови античності лягла в основу гуманітарного розвитку Європи з часів Ренесансу аж до 18 ст. Нині публічна мова є однією з форм службового спілкування.

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її основних різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.

Ораторська мова – систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується як правило у формі монологу, тобто розгорнутого мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і розрахованого на безпосередню реакцію слухача. Це індивідуальна мовленнєва діяльність, своєрідна творчість. Монологічна форма спілкування може реалізуватися безпосередньо як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо).

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

а) логосу (грец. – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму і апелює до нього;

б) етосу (грец. – звичай, характер) – морально-етичні якості;

в) пафосу (грец. – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконливістю оратора.

Ораторську мову використовують у різних сферах громадського, мистецького життя, в політиці, в науці, в освіті. Вона характеризується певними особливостями: за тематикою вона є суспільно-важливою і проблемною; за формою реалізації – писемно-усною; за відношенням до форми – книжно-розмовною; за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування; за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.



Темою публічних промов є, як правило, важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження і заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу,експресивність, аргументативна структура. Сприяє цьому і композиційна, змістова та структурно-граматична цілісність тексту промови.

Античні ритори вважали, що публічна мова повинна: навчати, подобатися і зворушувати.Цим вимогам мають відповідати і сучасні промови.

Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переконати їх у чомусь можливо тільки у тому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні, вербальні і вимовні складники публічного спілкування (приємний вигляд мовця, образна мова, вправна дикція, майстерне виголошення промови).

2. Історія публічної мови, її родо-жанрова диференціація також сягає античних часів. З огляду на сферу і мету використання промов основоположник античної риторики Арістотель виділяв три їх основні роди (типи): судові, дорадчі та урочисті (епідейктичні), які розвинув у три види риторики.

Дорадчіпромови. Вони були найпоширеніші. У таких промовах люди давали поради, вносили пропозиції, оцінювали, схиляли на свій бік, спонукали до певних дій, вчинків або застерігали від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо.

Основною метою дорадчих промов Арістотель вважав користь, добро, благо.А благо – це те,що відповідаєвказівкам розуму, до чого прагне людина, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Воно робить людину спокійною і самозадоволеною. Благо, за Арістотелем, - це відчуття щастя. Людина щаслива, коли володіє благами. Блага – це і доброчинності душі: щедрість, справедливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мовити, духовні блага, і доброчинності тіла: здоров’я, краса, сила і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. І завдання оратора полягає в тому, щоб своїм красномовством сприяти благу, відвертаючи людей від поганого.

Судові промови. Це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Урочисті промови. Похвальне, або епідейктичне, урочисте красномовство в античній риториці було досить розвинутим. В епідейктичних промовах хвалили, прославляли, возвеличували особу, факт, подію або, навпаки, осуджували, ганьбили.

Арістотель ґрунтовно описав урочисте красномовство і його предмет. Передусім, це прекрасне. А прекрасне – це доброчинність і благо. Доброчинність включає в себе справедливість, великодушність, розсудливість, мудрість, мужність, щедрість. За Арістотелем, прекрасним є все справедливе, а справедливим – усе досконале. Почесне і прекрасне близькі поняття, їх треба поєднувати і вихваляти. Філософ вважав, що похвала допускає перебільшення заслуг, розуму, рис характеру людини, тому що діянням треба надавати величі і краси.

На думку Цицерона, метою епідейктичних промов має бути оцінювання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти треба все достойне в людині: родовитість, красу, силу, вроду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність.

Урочиста промова мала на меті не тільки переконувати а й захоплювати.

Урочисте красномовство було поширене в культурі ранньоукраїнського періоду – Київській Русі. Свідченням цього є найцінніші пам’ятки – «Слово про Ігорів похід» та «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Скарби українського народного мовлення (золотослів) містять високохудожні взірці урочистого мовлення. Цьому сприяли і сприяють такі риси української ментальності, як кордоцентризм (перевага емоцій і почуттів над мисленням і волею), вроджена ліричність і поетизм сприймання, душевна м’якість.

Найвищого розвитку українська риторика, зокрема і урочисте красномовство, досягла у Києво-Могилянській академії. Талановитим майстром епідейктичних промов був Феофан Прокопович (1681 – 1736).

В українських риториках приділяли увагу також промовам з певної нагоди(вони мали вітальний і величальний характер), подячним(євхаристичним). Цей термін походить з церковного красномовства (гомілетики – вчення про проповіді). Промову-подяку Всевишньому називають євхаристією. Також виділяли вітальну гостьову і прощальну промови.

3.У сучасній риториці роди і види публічного мовлення виділяють залежно від сфери комунікації – наукової, ділової, інформаційно-пропагандистської, соціально-побутової, релігійної. Відповідно розрізняють такі роди красномовства: академічне, соціально-політичне, дипломатичне, судове, соціально-побутове та церковно-богословське.

Академічне красномовство – рід професійного публічного мовлення, що спрямований на формування наукового світогляду і характеризується науковим викладом, глибокою аргументованістю, логічною культурою.

Наукові доповіді, огляди містять теоретичні положення з актуальної проблеми чи питання, докази і факти. Виклад матеріалу в них має бути об’єктивним, глибоким, незалежним від уподобань доповідача, добре аргументованим. Вони позбавлені емоцій, їм властива доказовість, логічність міркувань і закономірність результатів. Такі доповіді, як правило, монологічні.

Науково-популярні лекції, крім логічно викладеного об’єктивного змісту, вимагають ще емоційно-експресивних доповнень з метою задіяти всі можливості сприйняття слухачів. Залежно від наявності елементів мовного спілкування виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок тощо.

Соціально-політичне красномовство – рід професійного публічного мовлення, який характеризується оцінністю та обґрунтуванням, гостротою порушених питань. Розрізняють такі види соціально-політичних промов: виступи на соціально-політичні, політично-економічні, соціально-культурні, морально-етичні теми, виступи з питань науково-технічного прогресу, звітні доповіді на зборах, конференціях, парламентські, мітингові, військово-патріотичні, політичні, агітаційні промови.

Дипломатичнекрасномовство – рід професійного публічного мовлення, спрямований на налагодження або збереження добросусідських відносин між державами. До нього належать промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах тощо.

Судове красномовство – рід професійного публічного мовлення, зверненого до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, що містить висновки до справи, яку розглядають. У сучасному судовому красномовстві виділяють кілька видів промов: обвинувальна, захисна, самозахисна, промова громадського обвинувача, громадського захисника, цивільного позивача.

Соціально-побутове красномовство – рід професійного публічного мовлення, що використовується в побуті і має виразно окреслений національний характер, обслуговує, зберігає і продовжує традиції і звичаї народу. До цього роду належать ювілейна (похвальна), застільне слово (тост), а також поминальна промови.

Церковно-богословське красномовство – рід професійного публічного мовлення, якою користуються у християнських церковних відправах та проповідницькій діяльності. Основним видом є проповідь. Крім того, існують різні види лекцій, які використовують у духовних семінаріях і академіях, промова на соборах, присвячена різним теологічним проблемам, тлумаченню канонів, апостольських послань.

4. Підготовка публічного виступу є важливим і відповідальним етапом в діяльності будь-якого оратора, особливо початківця. Вона вимагає натхнення, вдумливості, цілеспрямованості, наполегливості, допитливості, терпіння, а також ґрунтовних професійних знань, широкої ерудиції, мовної майстерності, комунікативної компетенції.

В античному риторичному каноні виділені такі етапи роботи над промовою:

- інвенція, або винайдення. На цьому етапі формують задум, визначають тему, ідею, мету, вибудовують концепцію, збирають, систематизують і критично осмислюють необхідний для майбутньої промови матеріал, досягають максимальної обізнаності в темі;

- диспозиція, або розташування. Автор промови обмірковує матеріал, структурує його, пов’язує деталі, готує коментарі до матеріалу;

- елокуція, або словесне оформлення думки. У цій частині здійснюється перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення основної частини, формування вступу і кінцівки, остаточна редакція тексту;

- меморія, або запам’ятовування. На цьому етапі необхідно запам’ятати написаний текст, спробувати опанувати його риторично, тобто виділити місця, де необхідні паузи, модуляції голосу, невербальна підтримка тексту та інші елементи індивідуального стилю;

- акція, або публічне виголошення промови. Тут важливо інтонування тексту, темп мовлення, дихання, тембр голосу і його звучність, дикція, володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошування, використання жестів, міміки, поза промовця, його манери, зовнішність, контакт з аудиторією тощо;

- релаксація, або ослаблення напруження, самоаналіз власних успіхів та невдач.

Це загальні правила риторичної науки, які стосуються підготовки будь-якого публічного виступу.

Основні етапи підготовки і виголошення виступу.

Напершому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми. Бажано, щоб обрана тема пропагувала гуманізм, добро, справедливість. Варто обирати актуальну тему.

Важливе значення має назва теми. Вона повинна бути зрозумілою, чіткою і короткою, виражати зміст виступу і зацікавлювати слухачів. Довгі формулювання теми, які містять незнайомі слова, відштовхують слухачів. Не слід використовувати надто загальні теми, бо це зобов’язує промовця висвітлювати дуже широке коло питань, через що випускаються конкретні питання.

Готуючи виступ автор має визначити його мету. Наявність чіткої мети полегшує сприйняття виступу, впливає на формування концепції.

Для успішного публічного виступу необхідно вивчити літературу з визначеної теми, знайти цікаву інформацію, зібрати переконливі факти, цифри, приклади. Опрацьовуючи літературу, оратор має також критично проаналізувати зміст праць, перевірити, чи збігається його погляд на проблему з поглядом автора. Важливо під час читання літератури аналізувати й систематизувати матеріал, робити необхідні висновки. Важливо пам’ятати, що підготовка промови – це не стільки збір інформації, скільки виношення власних думок з певної теми, глибоке осмислення її. Тому не можна залишати опрацювання літератури на останні один-два дні.

Готуючись до виступу, слід обов’язково записувати прочитане, зокрема те, що стосується досліджуваного питання, та власні думки з цього приводу. Роблячи записи, необхідно зазначати джерело, тобто вказувати автора, назву праці, сторінку, на якій міститься цитата.

На другому етапі підготовки виступу автор структурує зібраний матеріал, компонує виступ. Цей етап полягає у підготовці викладу предмета та його аргументації. Для цього необхідно правильно дібрати:

а) моделі викладу – лінійну (ab ovо – «від яйця») або інтриго-фабульну (in medias res – «в середину речей»);

б) методи викладу:

- дедуктивний (лат. – виведення): полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового;

- індуктивний (лат. – збудження): обернений до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки від конкретного до загального;

- аналогійний (лат. – відповідність, подібність): варіант індуктивного; полягає у зіставленні подій, явищ, ознак, фактів з метою виявлення подібності;

- стадійний (лат. – сходинка, рівень): рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки;

- концентричний (лат. – con – об’єднання і centrum – центр, зосередження): полягає у тому, що навколо проблеми, яку ставлять у центр уваги, групують споріднені, близькі проблеми, питання, події, факти тощо;

в) відповідну процедуру аргументації:

- логічну: з дотриманням законів тотожності, протиріччя, достатньої підстави;

- аналогійну;

- опосередковану: аргумент від авторитету, часу, події, культури тощо.

Підготовлений таким чином виступ зазнає досконалого лексико-граматичного оформлення і художнього увиразнення.

Майстерність професійного публічного виступу виявляється у вмілому використанні обох форм людського мислення: логічної та образної. Розумова й емоційна сфери сприйняття людини тісно взаємопов’язані.

На етапі словесного оформлення виступу оратор повинен користуватися сучасною українською літературною мовою і не вживати ті мовні одиниці, які ускладнюють сприйняття, погіршують якість виступу. Такими є, наприклад, зужитіслова: більш-менш, нормально, нічого; слова-паразити: так би мовити, типу, чисто, конкретно, як би; жаргонізми: тусовка, круто, класно, прикольний, відтягнутися; розмовна лексика: електричка, мобільник; іншомовні вкраплення: о’кей, вау, ноу проблем; суржикові елементи: канєшно, в курсі дєла, тормозити, строїти. Не варто вживати незнайомі слова; якщо ж вони необхідні, то слід відразу їх пояснити.

Публічний виступ ефективний лише за наявності чітких смислових зв’язків у викладі думки. Структура публічного виступу – закономірне, мотивоване змістом і задумом розміщення всіх частин виступу і доцільне їх співвідношення; система організування матеріалу.

Незалежно від роду і виду виступу, в його структурі виділяють три частини: вступ, основну частину, висновок. Зважаючи на особливості публічної комунікації, виокремлюють також зачин і кінцівку. Кожна частина має свої особливості, які зумовлені специфікою сприйняття мовленнєвого повідомлення.

Кожний виступ починається із зачину. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звернення до слухачів мають створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу.

Зачин промовця має заінтригувати слухачів. Цього можна досягти майстерно вибудуваним початком. Найчастіше це етикетні формули, стисла розповідь про якийсь випадок, якийсь парадокс, дивину, пов’язані з темою промови. Особливості зачину визначаються темою виступу і аудиторією. Промовець у зачині може зробити комплімент слухачам, що допоможе завоювати їх прихильність. Перші слова мають бути простими, доступними, зрозумілими і цікавими. Водночас зачин має бути функціонально зумовлений і тематично вмотивований.

Вступ покликаний психологічно підготувати слухачів до суті виступу і ввести їх у процес сприйняття його змісту. Вступ виконує кілька функцій: психологічну – закріплення контакту, уваги і зацікавленості, які були викликані зачином, створення необхідного настрою; змістову –опис цільової настанови виступу, повідомлення теми, перелік і коротка характеристика проблем, які аналізуються в основній частині; концептуальну –наголошення на специфіці теми, визначення її актуальності і суспільної значущості.

В основній частині висвітлюють зміст виступу. Для цього промовець використовує факти, логічні докази, аргументацію, наводить різні теоретичні положення, аналізує приклади тощо. Основна частина передбачає виклад матеріалу, доказ, спростування.

1. Виклад матеріалу. У цій частині використовують кілька функціональних типів мовлення: розповідь, опис, роздум.

Розповідь – це динамічний функціонально-змістовний тип мовлення, що виражає повідомлення про послідовний розвиток подій. Як правило, це історія питання, ознайомлення із суттю проблеми, основні факти чи події, що сприятимуть висвітленню проблеми і можуть стати вихідною позицією при доведенні. За характером змісту виокремлюють конкретну, узагальнену, інформаційну розповіді.

Опис – це систематизований виклад предмета виступу, його частин, особливостей. За його допомогою промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути розгорнутим, стислим, об’єктивним і суб’єктивним, загальним і конкретним тощо.

Роздум – це тип мовлення, за допомогою якого доводять або спростовують якісь тези, розкривають зв’язки між явищами дійсності. Переважають речення з причинено-наслідковими зв’язками.

2. Доказ. Докази є логічним доведенням чогось. Вони, залежно від теми, постають у різних формах: пояснення, прикладів, дослідів, ілюстрацій.

3. Спростування. Це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому.

У висновках виступу підсумовують сказане, узагальнюють думки, висловлені в основній частині. Висновки мають бути обґрунтованими і чітко сформульованими, випливати із змісту виступу.

Кінцівка, як і зачин, містить етикетні формули, але іншого змісту. Повідомляють, що наразі це все, час вичерпано, зустріч добігла кінця, дякують за увагу, доброзичливість, співпрацю. У цій частині можуть міститися формули заклику, побажання, повідомлення тощо. Обсяг висновків і кінцівки значною мірою залежить від теми, матеріалу, виду і роду виступу. Вступ і висновки сумарно повинні становити не більше 1/3 виступу. Всі частини мають узгоджуватися одна з одною для досягнення цілісності. Зв’язність досягається узгодженістю роду, числа, відмінка, особи, часу, способу, виду, синтаксичних позицій; шляхом використання мовних засобів зв’язку (лексичних повторів, синонімів, антонімів, займенників, прислівників, прийменників, сполучників, вставних слів і словосполучень, окличних і питальних речень тощо), стилістичних і образних засобів, семантичного узгодження частин тексту, а також інтонації, пауз, логічних наголосів тощо.

Досягти зв’язності промови, а також активізувати увагу слухачів дають змогу такі композиційні прийоми, як ретроспекція і проспекція.

Ретроспекція – це експресивний композиційний прийом, що відсилає слухачів до попередньої змістової інформації. Ретроспекція може виражатися словами і словосполученнями різного типу: як відомо, як ви знаєте, як було сказано раніше, це нагадує нам, згадайте тощо.

Проспекція – це експресивний композиційний прийом, що відсилає слухачів до змістової інформації, яка буде подаватися в наступних частинах виступу, тобто це відступ від закономірної послідовності подій.

Структурування виступу є важливим етапом у його підготовці. Правильно побудований виступ дасть змогу виконати комунікативні завдання і досягти поставленої мети.

 

6. Оратор та аудиторія.Класична риторикадавньої Греції і Давнього Риму зосереджувала увагу насамперед на досконалості промови. Однак з часом коло зацікавлень дослідників розширилося: у поле їхнього зору потрапили: оратор – промова – слухачі.

У давньогрецькій риториці, яка мала на меті переконувати громадян засобами живого слова, основними вимогами до оратора були привітність, доброзичливість, здатність викликати довіру у слухачів. Крім того, ритор обов’язково мав бути високоосвіченою, талановитою і фізично досконалою людиною. Більшість цих вимог актуальні і сьогодні.

Творцем образу оратора в сучасному суспільстві, зокрема в політиці і бізнесі, є спічрайтер (англ. speech– промова, виступ; write – писати, створювати) – спеціаліст, який готує промови і редагує тексти виступів відомих людей. Спічрайтинг – це специфічна PR-технологія, яка полягає у підготовці і написанні PR-тексту, призначеного для усного виконання, а також консультуванні промовця щодо організації публічного виступу і його проведення.

Спічрайтер є одним із основних фахівців у команді політика, громадського діяча, бізнесмена. Від нього безпосередньо залежить змістове наповнення іміджу клієнта. Він повинен писати промови, які б відповідали індивідуальним особливостям мовлення і поведінки замовника, були цікаві і бездоганні з погляду культури мови і риторики, переконливі і зрозумілі, наповнені спеціально розробленими мовними кодами. Крім того, до обов’язків спічрайтера належить консалтинг (англ. consulting– радитися, консультуватися) клієнта щодо способів оволодіння собою, правильного використання жестів, міміки, манери триматися, прийомів подолання опору аудиторії тощо. Він також інформує про численні риторичні виверти і психологічні тонкощі виступу, які допоможуть здобути симпатію слухачів і перемогти опонента. Спічрайтер зобов’язаний витримувати стилістичну і змістову єдність усіх промов оратора, з яким він працює.

Результат публічного виступу залежить не тільки від змісту і форми виступу, а й від враження, яке оратор справляє на слухачів, бо будь-який виступ сприймається ще й візуальним шляхом. Зовнішній вигляд, стиль, манери, жести і міміка промовця формують його імідж, який істотно впливає на готовність аудиторії слухати і сприймати.

Зовнішність промовця повинна відповідати вимогам слухачів і умовам спілкування та має бути передусім охайною. Помірність і стриманість є свідченням справжнього естетичного смаку і високої культури.

Манери промовця. Оратор зобов’язаний дотримуватися правил службового етикету, тобто з повагою ставитися до слухачів, не зловживати їх увагою, вчасно починати і закінчувати виступ, вміло відповідати на запитання, ввічливо реагувати на зауваження, тактовно висловлювати незгоду з опонентом, створювати дружню атмосферу тощо.

Жести і міміка промовця. Посилюють емоційність виступу., сконцентровують увагу на важливості інформації, але їх необхідно контролювати і застосовувати тільки в разі потреби і за призначенням. Вони мають бути точними і переконливими.

Міміка бере безпосередню участь у вираженні емоцій. Якщо під час виступу обличчя нічого не виражає, то це викликає у слухачів байдужість і нудьгу. Слід пам’ятати, що емоційна оцінка повідомлення на 55 % залежить від міміки промовця.

Одним з важливих етапів публічного спілкування є встановлення контакту з аудиторією. Він починається із паузи перед початком виступу, поки присутні не зосередилися.

Серед мовних засобів, що сприяють встановленню контакту, чільне місце посідають мовні етикетні формули. Вони мають відповідати умовам і обставинам спілкування (офіційні і неофіційні; нейтральні та емоційні). Виступ починається звертанням до слухачів вітальними словами. Промовець має представитися, виявляючи ввічливість. Закінчується виступ також етикетними формулами, серед яких найпоширенішим є дякую за увагу.

Важливим засобом контактності виступу є особові займенники, зокрема я, ми, ви. Я – стосується промовця і дієве тільки в його мові. Але ним не можна зловживати. Адже у слухачів є теж власне Я. Це може викликати роздратування, а то й антипатію.

На Ви промовець звертається до слухачів. Займенником Ви виражають повагу до співбесідника.

Займенник ми допомагає створити і передати атмосферу взаєморозуміння між промовцем і слухачами. У публічних виступах часто вдаються до використання займенникових конкретизаторів, які посилюють ступінь контактності: ми з вами, ми разом, ми всі, разом з вами.

Засобом контактності є також дієслівні форми, які сприяють залученню слухачів до участі в обговоренні фактів, явищ, подій тощо. Дієслова зясуємо, конкретизуємо, уточнимо, пояснимо, відзначимо мають комунікативний зміст. Однак такі дієслівні форми не використовують у тих видах виступів, яким властиві ознаки наукового та офіційно-ділового стилів, зокрема безособова манера викладу чи слабкий вияв особистості.

Контактність виступу формується також за допомогою вставних конструкцій, звернених до слухачів: як ви знаєте, як ви розумієте, як ви здогадуєтесь, як ви вже помітили, погодьтеся, уявіть тощо. Вони є своєрідним закликом до концептуальної солідаризації і водночас готують слухачів до сприйняття нової інформації.

Контактність налагоджується і за допомогою спонукальних речень, які звернені до слухачів.

Ефективним засобом підтримування контакту з аудиторією у вибраній тональності є запитання – відповіді, за допомогою яких створюється атмосфера невимушеного безпосереднього спілкування.

Важливе значення має зоровий контакт з аудиторією впродовж всього виступу. Гарний зоровий контакт під час виступу створюється повільним переведенням погляду з однієї частини аудиторії на іншу.

Отже, на встановлення контакту з аудиторією впливають і мовні, і позамовні чинники.

7. Виголошення публічного виступу. Завершальним етапом підготовки виступу є його виголошення. Основу його формують інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, техніка дихання і техніка мовлення, тобто все те, що, як зазначав Цицерон, дає змогу «достойно» виголосити промову.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне і логічне наголошення.

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази (інтонування, розмір, наголошення).

Дихання. Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за столом, кафедрою, трибуною, з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними.

Перед виголошенням слід безшумно набрати повітря і почати говорити на плавному видиху. Повітря потрібно набрати стільки, щоб його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. витрачають повітря рівномірно і не допускають повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. – неправильний, помилковий), щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати паузи між блоками тексту для добирання повітря в легені. Нестача, як і надлишок повітря перешкоджають звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило голосу і сили його завершити. Основні властивості голосу та якості звучання:

1. Повнозвучність – виразне, повне, помірне звучання голосних і приголосних звуків.

2. Сила – ознака конкретних звуків, яка забезпечує повнозвучність звукоряду, ніби заповнює належний кожному звуку простір.

3. 3. Милозвучність – вроджена ознака чистого рівномірного звучання (тембр), приємного для слухачів.

4. Тон – (грец. tonos– натяг, напруження) – акустичний компонент голосу, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок.

Дикція (лат. dictio– вимова) – чітка, виразна вимова звуків. Вона активізує процес спілкування з аудиторією.

Темп (лат.tempus – час) – часова характеристика усного мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов’язана з темпом. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий). Повільний темп розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не встигають сприймати зміст тексту, або в них складається враження, що скоромовкою говорять про щось другорядне. Промовцю необхідно вміти змінювати темп.

Пауза (лат. pauza– зупинка, затримка, припинення) являє своєрідну перерву у мовному потоці. К. Станіславський вважав, що пауза є найважливішим елементом мовлення. Найважливішою для промовця є логічна пауза, яка формує промову і допомагає виявити її смисл. Логічна пауза пов’язана з розумом.

Інтонація (лат. intonare– голосно вимовляти) – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлювання, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи.

Наголос – виділення складу в слові, слова в мовленнєвому такті.

Отже, успіх та ефект виступу від рівня підготовленості промовця, від того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію між собою і слухачем.

8. Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати. Слухання не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Розпізнання істинного змісту повідомлення або поведінки означає перший крок до правильного вибору засобів впливу на співрозмовника.

Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, проблемах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партнера, а насправді ні, тобто виникає "нсевдослухання", імітація уваги до співрозмовника.

Поширеним є "агресивне" слухання прагнення якомога швидше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера. "Вибіркове" слухання дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення, найбільш важливих або цікавих для реципієнта, за цих умов не вимальовується загальна картина, вона залишається мозаїчною.

Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілкування, виділяють два його типи: пасивне й активне. Пасивне – це таке слухання, за якого відсутні дії реципієнта, що інформували б про те, чи сприйняли й зрозуміли його повідомлення.

З метою кращого порозуміння співрозмовників рекомендують використовувати техніку активного слухання: з'ясування, дослівного повторювання, перефразовування і резюмування.

З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та у постановці перед ним відкритих запитань.

Дослівне повторювання– відтворення частини висловлення партнера або усієї його фрази. Воно допомагає зосередитися на його словах й постійно стежити за міркуваннями співрозмовника. Повторювання дає змогу партнерові зрозуміти, що його чують і сприймають.

Перефразовування– коротке відтворення основного змісту повідомлення співрозмовника, сутності його висловлення.

Резюмування використовується, якщо під час виступу увага переключається на інше, нерідко другорядне питання.

Під час сприймання публічного виступу слухачів зазвичай дратують:

– розповіді про особисті справи;

– банальність (розмова про відомі всім речі, повторення жартів та афоризмів);

– пасивність (підтакування співрозмовникові та небажання висловлювати умотивовану думку);

– самозаглиблення (зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах);

– надмірна серйозність;

– відсутність такту, схильність до спішних висновків;

– гордовитість і зневага до співрозмовника;

– брутальність, надмірна балакучість.

Логічності виступу сприяють питальні конструкції, оскільки розвиток суджень відбувається шляхом переходу від раніше відомого до нового, більш точного твердження. Ставлячи питання, формують відповідь на нього. Функції питальних висловлювань визначаються їх місцем в структурі тексту виступу і комунікативним завданням. За їх допомоги окреслюють проблему, викладають нову інформацію. Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.





Дата добавления: 2014-10-17; Просмотров: 3657; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:





studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.166.245.10
Генерация страницы за: 0.022 сек.