Соціальна інфраструктура в сільській місцевості

Інформатизаційне обслуговування АПК.

Необхідним елементом інфраструктури АПК є його інформатизаційне обслуговування. Сьогодні без всебічної інформатизації неможливе успішне ведення справ в агробізнесі.

Інформатизація АПК — це процес створення та впровадження новітніх засобів мікроелектроніки та обчислювальної техніки в усі сфери виробничої, організаційно-економічної, наукової та со­ціальної діяльності сільського господарства й переробної проми­словості з метою отримання високих кінцевих результатів при максимально ефективному використанні природних, трудових, інтелектуальних і матеріальних ресурсів (АПК: экономика, управление, 1991 — № 3, с. 43—44).

Основні етапи робіт із впровадження нових інформаційних технологій в АПК пов'язані зі створенням автоматизованих ро­бочих місць (АРМ) спеціалістів різного профілю.

АРМ являють собою комплекс програмно-технічних засо­бів ПЕОМ, прикладні програми, орієнтовані на розв'язання тих чи інших професійних завдань АПК. Усю різноманіт­ність типів АРМ можна класифікувати за професійними озна­ками, наприклад, АРМ агронома, зоотехніка, ветлікаря, бух­галтера. (АПК: экономика, управление. — 1991, № 4. с. 45—50).

Задоволення життєвих потреб сільських жи­телів в значній мірі залежить від збільшення обсягу інвестицій у галузі соціальної інфраструктури. Адже без належного життєвого рівня на селі говорити про розвиток аграрного сектору не варто.

Кінцеві результати господарської діяльності залежать від рівня і розвитку галузей обслуговування, тобто соціальної інф­раструктури. Інфраструктуру агропромислового комплексу можна поділити на дві великі групи галузей - виробничу та соціальну. Категорії “інфраструктура” та “соціальна інфраструктура” сформувалися у процесі виробництва та розвитку продук­тивних сил суспільства, які тісно пов’язані між собою.

Об’єкти соціальної інфраструктури розосереджені по всій тери­торії країни. Саме тому категорія “соціальна інфраст­рукту­ра” набула найбільшого поширення в регіональній економіці. Для повного відтворення робочої сили, забезпечення добробуту населення, його всебічного розвитку необхідно створити належні умови. Це одна з вимог принципу соціальної справедливості. Кінцева ме­та регіональної соціальної інфраструктури - досягнення повного й однакового ступеня задоволення особистих потребнаселення незалежно від того, в якому регіоні воно проживає.

Сільська соціальна інфраструктура є частиною соціальної інфраструктури країни або регіону, яку в цілому складають житлове і комунальне господарство, освіта, культура і мистецтво, охорона здоров'я, фізична культура і соціальне забезпечення, кредитування та страхування; служба побуту, транспорт і зв’язку в частині, пов'язаній з обслуговуванням населення, інші галузі не­виробничої сфери, а також торгівля та громадське харчування. Кожній галузі соціальної інфраструктури притаманні власна організаційна структура, форми обслуговування населення, механізм функціонування тощо. Все це зумовлює надзвичайну різноманітність і складність проблем розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів, тим більше в умовах реформування економіки. Деякі з них, специфічні для певних галузей інфраструктури, розглянемо далі. З діяльністю підприємств, організацій та установ соціальної інфраструктури пов'язана життєдіяльність лю­дини, відтоді як вона народилася, виховується у дошкільному закладі, вчиться у загальноосвітніх школах, спеціальних середніх та вищих закладах освіти або працює тощо. Водночас результати діяльності окремих галузей соціальної інфраструктури визначаються рівнем загальної та професійної освіти населення, його культури, станом здоров'я, тривалістю життя, розміром вільного часу та його використанням.

До основних функцій галузевого складу елементів соціальної ін­фраструктури належать:

· розподіл та обмін (мережа підприємств оптової та роздрібної торгівлі, підприємств громадського харчування, заклади кре­дит­ної та страхової системи);

· надання споживчих послуг (житлово-комунальне господарство, підпри­ємства побутового обслуговування, пасажирський транспорт, зв’язок);

· охорона здоров’я (заклади медичного, санаторно-курортного обслугову­вання, фізкультури і спорту, соціального забезпечен­ня населення);

· формування громадської свідомості та наукового світогляду (мережа куль­турно-освітніх закладів, мистецтва і релігії);

· управління та охорона громадського порядку (органи дер­жав­ного управ­ління, громадські організації, органи громад­ського по­рядку).

Від соціальних умов залежать розвиток та ефективність сільськогосподарського виробництва та відродження села взагалі. Проте ни­ні більшість сі­льських поселень не в змозі надати селянам необхідний асортимент соціальних послуг. Через відсутність значної кількості об’­єктів соціальної інфраструктури на селі переважна частина сільських жителів зму­шена одержувати їх за межами місця постійного проживання. Тому доступність соціальних послуг для кожного сільського жителя є одним з визначальних показників соціальної характеристики населених пунктів та сільських територій. На цей показник впливають насамперед густота і людність населених пунктів, рівень забезпеченості об’­єктами соціальної інфраструктури, їх потужність, розвиток тран­спорту та зв'язку та ін.

У процесі реформування сільської соціальної інфраструк­тури відбувається розширення потенційних власників об’єктів соціального призначення серед, яких можуть бути:

· комунальний (муніципальний) власник як різновид державного власника (власність територіальних громад);

· державний власник (державна власність передана на делегованих засадах місцевим радам);

· приватний власник (власність передана комунальним влас­никам безкоштовно чи продана у постійну приватну власність юридичним або фізичним особам тощо);

· колективний власник (власність новоствореного після КСП сі­льськогосподарського підприємства (правонаступника) або власність спільного власника (кооперативу) соціальних об’єк­тів у кількох населених пунк­тах, селищах, сільськогос­подар­ських кооперативах тощо);

· суспільний власник (власність громадських організацій, по­літичних партій та ін.).

До об’єктів загальнодержавної власності слід віднести насамперед рекреаційні об’єкти – санаторії, будинки і бази відпочинку, різні спортивні споруди дер­жавного значення, заклади ку­льтури, музеї, заповідники, кемпінги, дачі, лінії електропередач, зв’язку, газопроводи, що мо­жуть бути передані у відання місцевих органів влади лише на делегованих повноваженнях.

Об’єкти комунальної власності представляють, як пра­вило, ди­тячі дошкільні заклади, загальноосвітні школи, лікарні, фельдшерсько-акушер­ські пункти, будинки культури, клуби, бібліотеки, заклади фізкультури та спорту, які знаходяться на балансі сільських (селищних) рад.

Власність сільськогосподарських підприємств – це об’єкти соціального призначення, які перебувають на балансі підприємств (дитячий садок, будинок культури тощо).

Кооперативною власністю є всі об’єкти споживчої кооперації, тобто заклади торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, що перебувають на балансі кооперативних підприємств.

До об’єктів суспільної власності належать профспілкові клуби, табори відпочинку дітей, лікувально-оздоровчі заклади то­що, які знаходяться на балансі громадських організацій.

Приватну власність становлять об’єкти соціальної сфери, які є власністю громадян, наприклад, магазин, лоток, лазня тощо.

Пошук власників у галузях соціальної інфраструктури ґрунтується на загальновизначених принципах:

· економічній та соціально-територіальній доцільності, організа­ційному по­єднанні внутрішньої просторової типології сі­льських поселень та зовнішньої територіальної різноманітності;

· соціально-економічній збалансованості, їх пропорційності та взаємодії, відповідності соціальному та економічному укладу, ринковим територіально утворювальним процесам;

· сукупності соціально-економічних цінностей територіальних громад, їх постійному удосконаленню;

· забезпеченню прозорості, наданні можливостей кожному жителю села що­до формування та функціонування соціального довкілля.

Основними напрямами розвитку соціальної інфраструктури села є:

а) наближення закладів сфери обслуговування до місць прожи­вання населення через розширення їх мережі за рахунок об'єктів невеликої потужності, в тому числі багатофункціональних і на­домних;

б) запровадження нових форм обслуговування з урахуванням особливостей сільського розселення в різних регіонах; широке використання пересувних форм надання послуг із застосуванням транспортних засобів, поштового, телефонного зв'язку, інших ко­мунікацій;

в) підготовка кадрів для роботи в соціально-культурних і ко­мунально-побутових закладах, розташованих у сільській місцевос­ті, дотримання існуючих і встановлення додаткових пільг та за­охочень для працівників соціальної сфери села;

г) визначення мінімальних нормативів забезпечення сільського населення підприємствами і організаціями соціальної сфери, що є основою для розрахунку нормативної бази бюджетного фінансу­вання витрат на утримання і розвиток соціальної інфраструктури села (нормативів бюджетної забезпеченості);

створення рівних можливостей для всіх громадян, які постій­но проживають і працюють у сільській місцевості, в задоволенні соціальних, культурно-освітніх і побутових потреб;

· створення та постійне вдосконалення системи аграрного за­конодавства.

5. Ринкова інфраструктура агробізнесу (організаційно-технічна, фінансово-кредитна, ринкова).

Теоретично доведено, що формування аграрного ринку передбачає створення і функціонування ринкової інфраструктури. Її основні функції обумовлені природою ринкової економіки і полягають у забезпеченні безперервних господарських взаємозв’язків і взаємодії ринкових операторів та регулюванні товарно-грошових потоків.

Виконання цих функцій здійснюється системою підприємств та організацій, діяльність яких забезпечує безперервний процес виробництва і гарантує безперебійне постачання товарів цільовим споживачам. До інфраструктури аграрного ринку входять маркетингова, кредитно-фінансова, інформаційно-консультаційна та агросервісна складові.

Встановлено, що основні елементи інфраструктури аграрного ринку, зокрема біржі, кредитні спілки, дорадчі служби, морські порти, існували у регіоні дослідження ще у ХІХ ст. Але процес розвитку інфраструктури аграрного ринку було припинено у 20-ті роки минулого століття.

В сучасних умовах доцільним є перехід від поліцентричного типу інфраструктури аграрного ринку, для якого характерна неконтрольована експансія спекулятивного посередницького бізнесу, до моноцентричного типу, який повинен бути зорієнтованим на пріоритетне задоволення економічних інтересів вітчизняних сільгосптоваровиробників. Це може здійснюватися на основі активізації розвитку обслуговуючої кооперації та забезпеченні системної взаємодії складових та елементів інфраструктури аграрного ринку, ефективним інструментом якої має стати запровадження системи складських свідоцтв.

Важливим напрямом розвитку маркетингової інфраструктури аграрного ринку має стати створення в регіоні ф’ючерсної біржі, особливістю функціонування якої повинно бути покладення на державу (в особі Держкомрезерву) функції гарантій щодо виконання ф’ючерсних контрактів. Це сприятиме стабілізації цін на ринках сировини і визначенню ролі держави у їх формуванні. Трансформаційні процеси у біржовій торгівлі повинні супроводжуватися посиленням інших складових маркетингової інфраструктури, зокрема, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, агроторгових домів, оптових продовольчих ринків, виставок, ярмарок, аукціонів і тендерних торгів.

Кредитно-фінансова інфраструктура повинна розвиватися шляхом створення установ кредитної кооперації. Насамперед, це передбачає врегулювання роботи кредитних спілок, створення регіональних аграрних кооперативних банків та Центрального кооперативного банку. Однією з необхідних ланок у системі організації кредитно-фінансового забезпечення аграрного сектора економіки мають стати іпотечні (земельні) банки.

В сучасних ринкових умовах інформаційно-консультаційне забезпечення аграрного сектора покладається на дорадництво, яке повинно мати трирівневу організаційну структуру. Визначено, що розвиток інфраструктури аграрного ринку також неможливий без розвитку агросервісної інфраструктури. Важливе економічне значення має її транспортна складова, зокрема перевезення вантажів морським транспортом, що набуває стратегічного значення. Встановлено, що розробка загальної стратегії маркетингової діяльності морських портів забезпечить синхронізацію їх роботи з іншими видами транспорту.

За умов взаємодії інфраструктурних елементів виникає синергетичний ефект, який можна розрахувати в грошовій формі. Це дозволяє розглядати його як вагомий мотиваційний чинник системного функціонування складових та елементів інфраструктури. З огляду на те, що необхідною є переорієнтація функціонування інфраструктури на економічні інтереси сільгосптоваровиробників, пропонується залучити до управління процесом її розбудови Національну сільськогосподарську палату України, оскільки до її складу входять найвпливовіші представницькі організації
аграріїв. Вона повинна мати трирівневу організаційну структуру, за аналогією з ключовими елементами інфраструктури, що забезпечить ефективне здійснення моніторингу відповідних процесів та створить належні умови функціонування аграрного ринку.

Тема 9. “Організаційні форми виробництва в агробізнесі України ”

Дата добавления: 2014-10-17