Тема 7. Управління фінансовими ризиками в логістичних системах

T T

T

T T

T

NPV = S {(P_t – B_it - B_et) / (1 + r)^t} (1.1)

t = 1

Економічний зміст ставки дисконту­вання наступний: її величина відповідає мінімально прийнятній для інвестора нормі доходу на капітал (як правило, це ставка залучення депозитів у комерцій­них банках) [6].

Для прийняття проекту NPV має пе­ревищувати 0. Якщо NPV інвестиційного проекту позитивний, проект є ефектив­ним (при даній нормі дисконту) і може розглядатися питання щодо його прийнят­тя. Чим більше NPV, тим ефективніше проект. Якщо інвестиційний проект буде здійснений при негативному NPV, інвес­тор понесе збитки, тобто проект неефек­тивний.

Термін окупності проекту (T_k) визначає кількість років, за які загальний приведений прибуток дорівнюватиме об­сягу інвестицій. Він дорівнює такому зна­ченню t (T_k = t), при якому:

T_k

B_i = S {(P_t – B_et) / (1 + r)^t} (1.2)

t = 1

Термін окупності має бути меншим від загального терміну життя проекту: T_k< T. Тут T_k’ - кількість років, потрібних для того, щоб обсяг прибутку від інвестицій зрівнявся з обсягом В_i; r - річна ставка дисконту, яка має використовуватися для приведення грошових надходжень май­бутніх періодів до умов поточного року; К- коефіцієнт приведення,

К = 1 / (1 + r)^t (1.3)

Результати і витрати, пов’язані зі здійсненням проекту, можна обчислюва­ти з дисконтуванням чи без нього. Відпо­відно, вийде два різних строки окупності. Строк окупності рекомендується визна­чати з використанням дисконтування.

Коефіцієнт прибутковості про­екту (g) розраховується як співвідношення чистої приведеної вартості доходів за пе­ріод життя проекту та обсягу капіталовк­ладень.

Для реалізації рекомендуються проек­ти, у яких коефіцієнт прибутковості пе­ревищує одиницю.

Коефіцієнт прибутковості розрахо­вується за формулою:

g = (S {(P_t – B_et) / (1 + r)^t}) / (S {(P_t – B_et) / (1 + r)^t}) (1.4)

t = 1 t = 1

Внутрішня норма прибутковості проекту (R) визначається як рівень став­ки дисконтування (r), при якому чиста приведена вартість проекту (за весь пер­іод його життєвого циклу) дорівнює нулю, тобто

NPV = S {(P_t – B_it - B_et) / (1 + R)^t} = 0 (1.5)

t = 1

Внутрішня норма прибутковості є ме­жею, нижче за яку проект дає негативну загальну прибутковість. Розраховане для проекту значення R має порівнюватися з її нормативним рівнем R_n для проектів та­кого типу. Якщо R > R_n, проект може бути прийнятий, якщо R < R_n, проект відхи­ляється.

Значення R розраховується методом добору та перевірки послідовних значень виразу r (r > R_n) з використанням комп’­ютерних програм або графічно методом побудови функції залежності між NPV та r.

Для кожного проекту залежно від кри­теріїв, якими керуються експерти, рівень R_n може бути різним залежно від макроекономічної ситуації у країні, рівня ри­зиків у регіоні, галузі, проекту, середньої рентабельності діяльності підприємства-інвестора, вартості його капіталу, співвідношення позиченого та власного капіталу та з інших причин.

Якщо розрахунок NPV інвестиційного проекту дає відповідь на питання, ефек­тивний чи ні проект при деякій заданій нормі дисконту, то R проекту визначаєть­ся в процесі розрахунку і потім по­рівнюється з нормою доходу на вкладе­ний капітал.

У випадку, коли NPV дорівнює або більше необхідної інвестором норми до­ходу на капітал, інвестиції в даний інвес­тиційний проект виправдані, і може розг­лядатися питання про його прийняття. У противному випадку інвестиції в даний проект недоцільні.

Якщо порівняння альтернативних (взаємовиключних) інвестиційних про­ектів (варіантів проекту) по NPV і R при­водять до протилежних результатів, пе­ревагу варто віддавати параметру R.

Фондовіддача проекту (f) розра­ховується як відношення середньорічного прибутку за весь період життя проекту до середньорічної залишкової вартості інвестицій за той самий період з ураху­ванням їх щорічного зношення [7]:

f = (S {(P_t – B_et) / T}) / (S {(B_it – A_t) / T}) (1.6)

t = 1 t = 1

Цей показник визначає рівень серед­ньої віддачі (отримання прибутку) від кожної грошової одиниці використаних інвестиційних коштів.

Важливим питанням, що постає перед будь-яким інвестором – це економічна ефективність проекту. Традиційними показниками доцільності реалізації проекту є чистий дисконтований дохід (NPV), внутрішня норма рентабельності (IRR) та термін окупності (РР). В теорії, ці показники використовуються за умови, що відомі грошові потоки проекту. Але, на практиці, це не завжди так. Саме тому доцільно для оцінки реальних інвестиційних проектів використати математичний апарат нечітких множин, коли необхідні параметри проекту можуть оцінити експерти.

Нечіткі множини були визначені Л.Заде у 1965 році. З одного боку вони дали можливість звести якісні експертні оцінки до кількісних, числових. З іншого – нечіткі множини надають експерту можливість більш гнучко оцінювати числові показники. У загальному випадку показник доходу, наприклад, можливо оцінити песимістично (а_пес), оптимістично (а_опт) і найбільш ймовірно (а_імов). Отриману таким чином інформацію можливо обєднати у вигляді нечіткого трукутного числа А = (а_пес, а_імов, а_опт). Надалі отримані нечіткі численні показники порівнюються з показниками для інших об’єктів.

Нечітка множина А задається за допомогою функції приналежності – m_А (х), значення якої є числом між 0 та 1, що показує приналежність елемента х до множини А. На відміну від звичайних множин, існують і проміжні ступені приналежності, наприклад, m_А (х) = 0,5.

Будемо вважати, що нечітка множина А нормується, тобто існує такий елемент m_А (х) = 1.

У випадку двох нечітких множин А і В, функції приналежності будуть мати вигляд:

m_АÈВ (х) = max (m_А (х), m_B (х)),

m_АÇВ (х) = min (m_А (х), m_B (х)),

m_`А (х) = 1 - m_А (х),

для операції об’єднання АÈВ, перетинання АÇВ та доповнення `А нечітких множин.

На практиці використовують нечіткі числа у трикутному та трапецевидному вигляді.

Трапецевидне число має функцію приналежності, що задається формулою:

Воно позначається як А = (а₁, а₂, а₃, а₄). У випадку, коли а₂ = а₃, отримуємо трикутне число: А = (а₁, а₂, а₄).

0, х < a₁ x > a₄

m_А (х) = 1,

,

де .

Якщо А – нечітке число, а m_А (х) – його функція приналежності, тоді значення m_А (х) показує можливість того, що нечітка величина А прийме значення х.

Грошовий потік проекту можливо задати у вигляді нечіткого трапецевидного числа С_t = (с_t1, с_t2, с_t3, с_t4). Аналогічним чином можливо представити у вигляді нечіткого числа і ставку дисконтування r = (r₁, r₂, r₃, r₄).

Нечітке NPV є сумою нечітких дисконтова них значень для усіх компонент грошового потоку проекта:

NPV =

У свою чергу, дисконтова не значення PV(C_t) отримують шляхом застосування принципи розширення до класичної формули PV(C_t) = . У підсумку отримаємо дисконтова ний чистий грошовий потік у момент часу t:

Таким чином, отримаємо:

NPV = ,

де PV(C_t) = (d_t1, d_t2, d_t3, d_t4).

Продемонструємо можливість використання описаного методу для оцінки проекту у сфері ЖКГ.

Нехай параметри грошового потоку проекту наведені у таблиці (у тис.грн.):

t
Сt	(-1200,	(-700,	(150,	(1800,	(2700,
-1000,	-500,	180,	1900,	3000,
-900,	-450,	220,	2100,	3000,
-800)	-300)	250)	2200)	3400)

Ставка дисконтування складає r = (0,1; 0,2; 0,2; 0,3).

Тоді, PV(C₁) =

Аналогічним чином отримуємо інші дисконтовані чисті грошові потоки проекту:

t
PV(Сt)	(-1200,	(-636,6;	(88,8;	(819,3;	(945,3;
-1000,	-416,7;	125;	1099,5;	1446,8;
-900,	-375;	152,8;	1215,3;	1446,8;
-800)	-230,8)	206,6)	1652,9)	2322,2)

В результати сумування нечітких чисел, отримаємо:

NPV = PV(C₀) + PV(C₁) + PV(C₂) + PV(C₃) + PV(C₄) = (-16,8; 1254,6; 1538,8; 3151).

Внутрішня норма дохідності IRR = (irr₁, irr₂, irr₃, irr₄),

де irr_k (k = 1, 2, 3, 4) – внутрішня норма дохідності проекту з грошовим потоком с_0k, с_1k, …, с_Tk.Таким чином, irr_k є коренем рівняння:

Таким чином, IRR = (32%, 46%, 54%, 68%).

Аналогічним чином термін окупності можливо представити у вигляді трапецевидного числа: РР = (р₁, р₂, р₃, р₄), де р_k (k = 1, 2, 3, 4) – внутрішня норма дохідності проекту з грошовим потоком с_0k, с_1k, …, с_Tk. Таким чином,

р_k = min

де [р] – ціла частина числа р, PV(C_t) = (d_t1, d_t2, d_t3, d_t4).

Для РР отримаємо: РР = (3,35; 3,77; 4,13; 4,98).

Особливістю проектів у сфері ЖКГ є їх одночасно економічна і соціальна ефективність, тобто параметри оцінки проекту є одночасно кількісні та якісні. Це важливо враховувати при виборі варіанта інвестиційного проекта, що буде реалізований на засадах ДПП. Одночасно в оцінці врахувати кількісні і якісні показники можливо за умови використання математичного апарата теорії нечітких множин.

Наведемо приклад такого розрахунку. Нехай існує проект, якісні характеристики якого будуть оцінені експертами. Вони будуть оцінюватись за п’ятибальною шкалою: «дуже погано», «погано», «середнє», «добре», «дуже добре». Потім бальна шкала переводиться у числову. Результатом оцінки буде нечітке число, що знаходиться на відрізку від 0 до 1: Х (0,5; 0,7; 0,7; 0,9).

Кількісні показники проекту будуть такі (тис.грн.):

NPV = (150; 200; 220; 250).

Чиста теперішня вартість аналогічних проектів складає 400 тис.грн.

Отримаємо нормовану оцінку показників цього проекту:

`В = (b₁/М, b₂/М, b₄/М).

Метою нормування є приведення кількісних показників до нечіткого числа, що лежить в інтервалі від 0 до 1.

Отримаємо:

`NPV =

Потім визначається вагомість показників: якісних - 0,6, кількісних – 0,4.

Визначимо загальну оцінка проекту:

Х = (0,4 ´ 0,375 + 0,6 ´ 0,5; 0,4 ´ 0,5 + 0,6 ´ 0,7; 0,4 ´ 0,55 + 0,6 ´ 0,7; 0,4 ´ 0,625 + 0,6 ´ 0,9) = (0,45; 0,62; 0,64; 0,79).

Таким чином, ступінь ефективності проекту коливається від 45 до 79%, що цілком прийнятно.

В процесі оцінки проектів може виникнути ситуація, коли необхідно вибрати з декількох проектів – один, що і буде реалізований. Для цього описаним вище способом можливо отримати нечіткі числа, що описують кожний проект, а потім здійснити їх порівняння - скласти рейтинг. Для цього можливо використати різні методи, описану у розділі 1.

Продемонструємо процедуру складання такого рейтинга для трьох проектів, що оцінені нечіткими числами: А₁ = (3, 5, 5, 9), А₂ = (3, 7, 7, 8), А₃ = (1, 6, 6, 10).

1. За методом Чью-Парка:

ср (А) = .

Отримаємо ср (А₁) = 10,5 < ср (А₃) = 11,75 < ср (А₂) = 13,25, тобто найкращим є другий проект

2. За метод Чанга:

ch(A) = .

ch (A₂) = 15 < ch (A₁) = 17 < ch (A₃) = 25,5, тобто другий проект – найгірший.

3. За метод Кауфмана-Гупти:

kg₁ (А) =

kg₁ (А₁) = 5,33 < kg₁ (А₃) = 5,83 < kg₁ (А₂) = 6,5, тобто найкращим є другий проект.

4. За метод Джейн: Pos (А_і Î B) = max min (m_Ai (x), m_B(x)).

Pos (А₁ Î B) = 6,43 < Pos (А₃ Î B) = 7,14 < Pos (А₂ Î B) = 7,27, тобто другий проект є найкращим.

5. За методом Дюбуа-Прада.

PD (A_i) = Pos (А_і ³ max A_j) = min max min (m_Ai (x), m_Aj(y)).

j¹1 j¹1 x,y

PD (A₁) = 0,75 < PD (A₃) = 0,875 < PD (A₂) = 1, тобто слід обрати другий проект.

Як бачимо, для отримання найвищої достовірності ранжування, доцільно використати одночасно декілька методів.

Сутність та класифікація фінансових ризиків у логістичних системах. Методи ідентифікації, вимірювання та оцінювання фінансо­вих ризиків логістичних систем. Методи нейтралізації фінансових ризиків у логістичних системах. Методи внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків у логістичних системах. Переведення фінансового ризику у логістичних системах (страхування, аутсорсинг). Хеджування фінансових ризиків у логістичних системах. Способи хеджування ризиків фінансових потоків логістичних систем за допомогою строкових контрактів: ф’ючерси, свопи, опціони.

Основним видом діяльності більшості підприємств (ок­рім спеціалізованих - банки, кредитні спілки, фінансові групи тощо) є виробництво продукції, товарів, послуг, що пов’язано з наявністю різних видів виробничого, комер­ційного, транспортного ризиків. Виробничу діяльність підприємств супроводжує фінансова, яка генерує різнома­нітні види ризиків.

Фінанси підприємства є системою грошових відносин, які відображають формування, розподіл та використання грошових фондів і доходів суб’єктів господарювання в про­цесі відтворення. Фінансову діяльність формує система форм і методів, які використовуються для фінансового за­безпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, по­ліпшення її результатів.

Фінансовий ризик - ризик, який виникає при здійсненні фінан­сового підприємництва або фінансових операцій і пов’язаний з імовірністю втрат фінансових ресурсів.

Виокремлюють кілька великих груп фінансових ри­зиків.

1. Валютні та інфляційні ризики, пов’язані із змінами купівельної здатності грошей. Ці ризики за сферою впливу належать до зовнішніх, причини їх виникнення безпосе­редньо не пов’язані з діяльністю підприємства, але суттєво впливають на його функціонування. Хоча основні чинни­ки валютного та інфляційного ризику породжуються на макрорівні (діяльність державних інститутів, в т.ч. інших країн та ін.), підприємства повинні прогнозувати і врахо­вувати негативний їх вплив, здійснювати активну адапта­ційну політику тощо.

2. Ризики фінансової стійкості, пов’язані з порушен­ням рівноваги фінансового розвитку підприємства або незбалансованою ліквідністю його активів. Ризики фінансо­вої стійкості та ліквідності - це ризики невідповідності у стуктурі пасивів та активів підприємства.

Ця група охоплює два види ризику:

- ризик зниження фінансової стійкості. Він генеру­ється недосконалою структурою капіталу (надто великою часткою залучених коштів), що породжує незбалансованість обсягів потоків доходів (від різних напрямів діяль­ності) і зобов’язань (перед банками - по кредитах, перед державою - по податках і відрахуваннях, працівникам - по заробітній платі, перед партерами - по постачанню ма­теріально-енергетичних ресурсів, наданню послуг тощо). Критичним ступенем прояву наслідків зниження фінансо­вої стійкості є банкрутство підприємства;

- ризик ліквідності. Виникає цей ризик за необхіднос­ті оперативного конвертування активів підприємства в го­тівкові кошти. Такі ризики спричинюють дефіцит готівко­вих коштів у момент, коли виникає нагальна потреба; втрати при терміновій реалізації цінних паперів або інших активів внаслідок недооцінювання їхньої якості і спожив­чої вартості. Підприємство, обтяжене ризиком ліквіднос­ті, може бути вимушене залучати засоби за дуже високою відсотковою ставкою для задоволення поточної потреби в готівці, що призведе до додаткових витрат і зниження при­бутку. Одержання доходів, як правило, пов’язане з тимча­совою втратою частини ліквідності капіталу.

Для оцінювання цієї групи ризиків зазвичай викорис­товують рейтинговий (порівняння даних по однорідних підприємствах або у динаміці для певного підприємства і визначення місця (рангу, рейтингу) у переліку), або нор­мативний (порівняння даних конкретного підприємства з нормативними значеннями для галузі, країни тощо) мето­ди, обчислюючи і аналізуючи різні показники фінансового стану підприємства (передусім - показники фінансової стійкості, платоспроможності та ліквідності).

Ризик зниження фінансової стійкості належать до струк­турних ризиків підприємств, оскільки генерується переду­сім недосконалою структурою формування операційних ак­тивів та капіталу. Процедури управління цим видом ризику передбачають оптимізацію складу необоротних і оборотних активів і співвідношення власного та залученого капіталу. Оптимізація складу необоротних і оборотних активів пот­ребує оцінювання галузевих особливостей здійснення опе­раційної діяльності (наприклад, сезонності), середньої три­валості операційного циклу на підприємстві, при цьому особливу увагу слід приділяти позитивним та негативним особливостям функціонування оборотних і необоротних ак­тивів. Оптимальною є така структура капіталу (співвідно­шення власних і залучених коштів), за якої забезпечується найефективніша пропорційність між коефіцієнтом фінансо­вої рентабельності (фінансові результати від основної діяль­ності до оподаткування до підсумку балансу) і коефіцієнтом фінансової стійкості (частка власних засобів у пасиві балан­су або співвідношення власних та залучених коштів) підпри­ємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

Метою управління ліквідністю є забезпечення такого фінансового стану, коли підприємство має готівку у дос­татній кількості на певний момент часу у визначеному міс­ці. Забезпечує ліквідність наявність високоліквідних активів і активів, які швидко переміщуються. Вимога лік­відності означає, що фінансові активи повинні бути дос­тупні у найкоротші терміни (протягом дня або швидше) за номіналом. Вимога переміщення передбачає наявність можливості передавання за номіналом прав володіння фі­нансовими активами іншому економічному суб’єкту у прий­нятній для нього формі. Фінансові інструменти (активи під­приємства: основні засоби, нематеріальні активи, запаси то­варно-матеріальних цінностей, фінансові інвестиції та ін.) вважають ліквідними, якщо їх можна продати на готівково­му ринку з невеликим ризиком втрат для продавця. Активи підприємства поділяють відповідно до ступеня ліквідності, а пасиви у балансі групують залежно від терміновості їх опла­ти. Підприємство є ліквідним, якщо воно має змо­гу одержати ліквідні засоби за прийнятними цінами, у необ­хідній кількості, у визначений момент часу, при цьому задо­вольняються такі умови: А1>П1, А2>П2, А3>П3, А4<П4.

Управління ліквідністю передбачає наявність достат­нього обсягу грошових засобів у активах, що легко і швид­ко реалізуються, а також можливість отримати позику грошових засобів за поміркованою ціною. Оскільки час є ключовим фактором в управлінні ліквідністю, слід перед­бачити, як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні засоби.

3. Кредитний ризик чи ризик неповернення боргу. Він однаково стосується всіх суб’єктів господарської діяльнос­ті. Він присутній у фінансовій діяльності виробничого під­приємства при наданні ним товарного (комерційного) або споживчого кредиту покупцям. Для банків, кредитних спілок та інших фінансових організацій, де кредитування належить до операційної діяльності, цей вид ризику є виз­начальним і постійним.

Він може набувати таких форм:

- ризик вибору недобросовісного партнера, спричине­ний неправильною оцінкою кредитоспроможності партне­ра, неповною інформованістю про його ринковий статус;

- промисловий ризик, пов’язаний з можливістю спаду виробництва чи попиту на продукцію певної галузі;

- ризик урегулювання і поставок, зумовлений невико­нанням з будь-яких причин договірних зобов’язань;

- ризик, спричинений трансформацією виду ресур­сів (найчастіше за терміном), втратою їх споживчої вар­тості для споживача або зниженням корисності викорис­тання;

- ризик форс-мажорних обставин.

Підприємство-боржник може використати три основні джерела погашення зобов’язань:

1) кошти, одержані в результаті операційної діяльнос­ті підприємства;

2) кошти, отримані внаслідок продажу фіксованих ак­тивів чи запасів цінних паперів;

3) додаткові нові кошти (наприклад, отримана нова по­зичка або кошти за випуск власних акцій).

Ступінь та структуру кредитного ризику для підпри­ємства диференціює дія таких факторів:

а) рівень концентрації кредитної діяльності в будь-якій сфері (сегменті, галузі), яка чутлива до змін в економічному середовищі, тобто має еластичний попит на власну продук­цію, що виражається обсягом концентрації споживачів то­варів (послуг) в певних галузях або географічних зонах, які найбільше зазнають кон’юнктурних змін;

б) питома вага кредитів й інших пасивних фінансових операцій підприємства, яка припадає на партнерів, що ма­ють специфічні труднощі;

в) часті і суттєві зміни політики підприємства по здій­сненню пасивних фінансових операцій, формуванню паке­та цінних паперів;

г) концентрація кредитної діяльності у малодослідже-них, нетрадиційних сферах;

ґ) запровадження у виробництво великої кількості но­вих товарів і послуг протягом короткого проміжку часу (при цьому збільшується імовірність, що підприємство зазнає негативного чи нульового потенціального попиту);

д) прийняття як застави цінностей, що швидко знеці­нюються і погано реалізуються на ринку.

Кредитний ризик супроводжує весь період кредитуван­ня. При наданні комерційного кредиту ризик виникає у момент продажу і зберігається до одержання усього обсягу платежу за угодою. При банківській позичці кредитний ризик присутній протягом усього періоду до моменту по­вернення боргу.

Величина кредитного ризику - сума, що може бути втрачена при несплаті чи простроченні виплати заборгова­ності. Максимальний потенційний збиток становить повна сума заборгованості у разі її невиплати клієнтом.

Прострочення платежів призводять до появи непрямих збитків, тобто зменшення (через необхідність фінансувати дебіторів протягом більш тривалого часу, ніж необхідно) чи втрати відсотків, які можна було б одержати, якби кош­ти були повернуті раніше і розміщені на депозит.

Зниженню кредитного ризику сприяє зважене оціню­вання становища позичальника, яке передбачає ознайом­лення з:

- репутацією. Вона формується протягом тривалого часу. Кредитор особливу увагу повинен звертати на готов­ність позичальника гасити свої зобов’язання. Про репутацію позичальника можна дізнатися, зібравши загальну ін­формацію або через особисті стосунки. Впевненість креди­тора у чесності і відповідальності позичальника може бути підставою для кредитування. Надійну особисту репутацію клієнта підкріплюють його менеджерські здібності. Кре­дитор повинен бути впевнений, що заходи (проект), які підприємець планує здійснити за рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Однак, задовільне становище підприємства не завжди є надійною запорукою ефективного впро­вадження нового бізнес-проекту, реалізація якого потре­бує кредиту;

- можливостями. До них належить здатність підпри­ємства отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що будуть прокредитовані, ефек­тивно керувати грошовими потоками для забезпечення повного і своєчасного погашення кредитної заборгованості і відсотків по ній;

- капіталом. Потенційний позичальник повинен воло­діти певним власним капіталом, який буде використаний у кредитованому проекті. Це означає, що позичальник здат­ний розділити кредитний ризик з банком. У світовій бан­ківській практиці загальноприйнято, що частка власного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить приблизно 30% його вартості, а 70% вартості проекту кредитує банк. Стосовно кредитування поточної діяльності підприємства критеріальною межею є величина показника «плече фінансового важеля»- співвідношення залученого і власного капіталів. Для більшості галузей еко­номіки (передусім, виробничих підприємств) значення цьо­го показника не повинне перевищувати одиниці, тобто величина залучених коштів не може бути більшою за власні;

- умовами кредиту. Кредитору слід добре ознайомитись з умовами, тобто зі станом місцевої, регіональної і на­ціональної економіки, а також особливостями господарювання позичальника, періодично оцінювати і прогнозува­ти його діяльність. Різні економічні умови та прогнози для І окремих галузей господарства свідчать про те, що критерії І надання позичок є диференційованими;

- заставою. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може компенсувати недоліки інших параметрів кредитної угоди. Однак кредитор повинен точно оцінити якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позички, стабільність їх властивостей (зміни ліквідності, споживчих характеристик з часом).

На практиці застосовують певні заходи, спрямовані на мінімізацію втрат від кредитного ризику:

- лімітування, тобто встановлення межі кредиту (су­ма, час тощо);

- дотримання нормативів кредитного ризику;

- диверсифікацію кредитних операцій;

- аналіз платоспроможності та кредитоспроможності позичальника;

- отримання від клієнтів достатнього і якісного забез­печення кредиту (гарант, застава);

- оперативність при стягненні боргу;

- страхування кредитних операцій;

- визначення кредитної політики;

- підтримання оптимальної структури заборгованості за кредитами;

- формування резервів.

Ліміт (межа) кредиту встановлюється щодо окремих позичальників чи групи односпрямованих позичальників, галузі економіки. Це дає змогу уникнути ризику концен­трації кредитних вкладень в окремі суб’єкти і зменшує імовірність втрат. Лімітуються також права окремих бан­ківських менеджерів і структур стосовно ухвалення рі­шення про надання кредиту. Ліміт кредитування обчислю­ється на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності кредитованого суб’єкта за певний термін (як правило, квартал). Через квартал необхідно уточнювати потреби і можливості позичальників.

Комерційні банки використовують таку форму лімі­тування кредитів, як кредитна лінія - юридично офор­млене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому протягом певного терміну (від кварталу до року) по­зички в межах узгодженої суми. Кредитну лінію встанов­люють у разі тривалих зв’язків між банком і позичальни­ком, які підтверджують його кредитоспроможність. Вона має певні переваги порівняно з одноразовим кредитом: позичальник має змогу точніше оцінити перспективи свого розвитку, скоротити витрати часу, пов’язані з пере­говорами про укладання окремих угод на кредитування. Схожі переваги має і кредитор, крім того, він може де­тальніше ознайомитися з діяльністю позичальника. За кредитною лінією банк, незалежно від ситуації на ринку позичкових капіталів, зобов’язується надавати кредити відповідно до укладеної кредитної угоди.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів може здій­снюватися в системі одного банку. Обмеження прав на вида­чу кредиту залежить від рівня їх кваліфікації та обсягу ка­піталу, яким оперує банківська установа (відділення, філія тощо). Діє певне лімітування, ініціатором якого є централь­ний банк (Національний банк України). Він встановлює нормативи кредитного ризику, які є складовою економіч­них нормативів регулювання банківської діяльності. Вони обмежують розмір кредиту одному позичальнику (великий кредит, кредит інсайд ерам тощо). Отже, лімітування є засо­бом захисту кредитора від кредитного ризику.

Нефінансові установи застосовують систему фінансо­вих нормативів, які забезпечують лімітування концентра­ції ризиків і охоплюють: граничний розмір (питому вагу) залучених засобів (окремо встановлюється для операцій­ної та інвестиційної діяльності підприємства, а інколи - і для окремих фінансових операцій); мінімальний розмір (питому вагу) активів у високоліквідній формі (формуван­ня «ліквідної подушки»з метою майбутнього погашення невідкладних фінансових зобов’язань підприємства); мак­симальний розмір товарного (комерційного) кредиту, на­даного одному покупцеві; максимальний період і величи­ну засобів у дебіторській заборгованості (є джерелом кре­дитного ризику для нефінансового підприємства).

Диверсифікація кредитного портфеля виробничого підприємства з метою зменшення кредитного ризику пе­редбачає розширення переліку покупців продукції. Як правило, диверсифікація кредитного портфелю здійсню­ється разом з лімітуванням концентрації кредитних опера­цій через встановлення диференційованого по групах по­купців кредитного ліміту.

Мінімізує втрати від кредитного ризику фінансових установ формування оптимальної структури кредитного порт­феля. За методикою Національного банку України (Постанова Правління НБУ від 17.01.2005 № 10) кредитний портфель комерційного банку складається з стандартних, підкон­трольних, субстандартних, сумнівних, безнадійних кредитів (рівень ризику відповідно становить 2%, 5%, 20%, 50%, 100%). Практичний досвід свідчить, що оптимальним мож­на вважати кредитний портфель, в якому консолідована за­боргованість за позичками розподілена приблизно так: стан­дартні позички - 22%; підконтрольні - 38%; субстандар-тні - 30%; сумнівні - 5%; безнадійні - 5%.

Своєчасне визначення найпридатнішої для конкретно­го банку кредитної політики сприяє ефективному використанню позичкових ресурсів. Якщо частка кредитів у за­гальному обсязі робочих активів банку становить до 30%, це означає, що банк проводить обережну кредитну політи­ку і досягає прибутковості за рахунок малоризикових ак­тивних операцій. Однак при цьому він втрачає значний сегмент фінансового ринку. Таке співвідношення між кре­дитами і робочими активами бажане для новоствореного банку, який ще не має достатнього досвіду кредитної робо­ти. За поміркованої кредитної політики частка кредитів у робочих активах сягає 30-50%. Така політика притаман­на стабільним і надійним банкам, які мають достатній до­свід кредитної роботи. Якщо частка кредитів перевищує 50% робочих активів, це свідчить про агресивну кредитну політику банку. Вона може бути обґрунтованою тільки ба­жанням отримати надприбутки і, як правило, не є трива­лою. Зростання частки і тривалості кредитів у робочих ак­тивах підвищує рівень ризику.

Нефінансові підприємства використовують три типи кредитної політики:

- консервативна (жорстка) політика спрямована на мінімізацію кредитного ризику за рахунок невикористан­ня можливостей одержання додаткового прибутку при розширенні обсягу реалізації продукції (суттєве обмежен­ня переліку покупців продукції в кредит, мінімізація тер­мінів надання кредиту і його розміру, жорсткі умови на­дання кредиту, використання жорстких процедур інкаса­ції (погашення) дебіторської заборгованості);

- поміркована політика орієнтується на середній рі­вень кредитного ризику за умов реалізації продукції з від­строчкою платежу;

- агресивна (м’яка) політика як пріоритети визначає максимізацію прибутку за рахунок розширення обсягу реа­лізації продукції в кредит (розширення переліку покупців продукції в кредит, збільшення термінів надання кредиту і його розміру, м’які умови надання кредиту, зниження вартості кредиту до мінімально прийнятних розмірів, на­дання покупцям можливості пролонгації (продовження) кредиту).

Кредитор повинен бути оперативним при стягненні боргу, що передбачає підтримування з позичальником контакту протягом усього терміну його користування по­зичкою. Необхідно стежити за станом справ клієнта і за виникнення проблемних ситуацій, які можуть спричини­ти несплату боргу, вдатися до попереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Для страхування кредитних операцій створюються банківські страхові фонди, окремі високоризикові кредит­ні угоди страхують у спеціалізованих страхових установах за рахунок клієнта.

Надання гарантій позичальника (у вигляді поручи­тельства, гарантійних листів третьої сторони, страхових полісів позичальника на кредит) сприяє нейтралізації можливих негативних фінансових наслідків кредитного ризику.

У разі настання ризикової ситуації при кредитуванні банківські установи широко застосовують заставу, що дає змогу повністю або частково компенсувати їх фінансові втрати. Застава - це засіб забезпечення виконання зо­бов’язань, що передбачає передавання боржником креди­тору грошей або інших майнових цінностей, на які креди­тор має переважне право вимог при невиконанні боржни­ком свої зобов’язань.

Розрізняють тверду (фіксовану) і плаваючу заставу. До твердої застави відносять майно, яке може бути надане боржником кредитору за неможливості виконати свої зо­бов’язання. У такому разі підприємство-боржник більше не матиме права розпоряджатися ним. До плаваючої заста­ви належать запаси товарно-матеріальних цінностей і го­това продукція. Інколи застава поширюється на все майно боржника, крім уже наданого в тверду заставу. Рішення про прийняття твердої чи плаваючої застави приймає кре­дитор (банк), що є способом захисту боржника від претен­зій інших кредиторів на його майно у разі порушення фі­нансової стабільності.

Дієвим методом зниження кредитного ризику є аналіз кредитоспроможності і платоспроможності партнера, який починають з вивчення двох складових його діяльності:

1) можливості підприємства-виробника своїми товара­ми задовольнити інтереси споживачів. З допомогою різних методів факторного (оцінюється функціональний зв’язок між показниками на основі існуючої математичної форму­ли: ціна = повна собівартість + прибуток + податок на до­дану вартість + акцизний збір), регресійного (побудова рів­няння регресії для оцінювання стохастичного зв’язку між показниками) аналізу визначають: відповідність між по­питом і пропозицією; вміння виробника зацікавити певні соціальні групи потенційних чи реальних споживачів; оп­тимальний вибір ринкового сегмента, вікна, ніші;

2) ступеня задоволення інтересів самого виробника, тобто його здатності одержувати прибуток і розпоряджатися ним. Цей аналіз проводиться за такими напрямами: рі­вень витрат виробника; своєчасність розрахунків по вже отриманих кредитах, його капітальна база як боржника; репутація, рейтинг, готовність позичальника виконати свої зобов’язання; можливість здійснення права позички з боку обслуговуючих банків і банківських установ.

У країнах з розвинутим фондовим ринком наданням такої інформації вже більше ста років займаються неза­лежні рейтингові агентства. Вони присвоюють рейтинги різним групам емітентів: суверенним урядам, регіональ­ним і місцевим органам влади, корпораціям, фінансовим організаціям, об’єктам інфраструктури, страховим компа­ніям, керованим фондам. Саме рейтингові агентства під­тверджують здатність емітента (позичальника) виконува­ти фінансові зобов’язання, виражені як в іноземній, так і в національній валюті.

Поява в Україні в кінці 90-х років минулого сторіччя перших кредитних рейтингів від Standard&Poor’s, Moody’s Investors Service, Fitch Ratings була пов’язана в першу чер­гу із зростанням попиту на іноземні позики. Спочатку кре­дитні рейтинги були присвоєні борговим зобов’язанням, випущеним урядом України. Пізніше рейтинги отримали деякі українські банки і компанії.

Отримання міжнародного кредитного рейтингу важли­ве для вітчизняних фірм, діяльність яких не обмежується територією України. Потреба в отриманні кредитного рей­тингу диктується такими мотивами:

1) «рейтинговий» позичальник може очікувати на по­ліпшення умов доступу на фінансові ринки за рахунок під­вищення довіри інвесторів і кредиторів до його боргових зобов’язань. Підприємства, що отримали такі рейтинги, можуть понизити витрати фінансування, тобто зменшити ціну, збільшити обсяги і подовжити терміни позик, а бага­то інституційних інвесторів розвинутих країн взагалі не надають кредитів емітентам, що не мають рейтингу.

2) підприємницькі структури прагнуть заявити про свою кредитоспроможність і фінансовий стан усьому діло­вому світу, міжнародні рейтинги допомагають продемон­струвати кредитоспроможність і забезпечити найоптимальніші фінансові умови;

3) за допомогою рейтингу можна скористатися перева­гами доступу на ризикові ринки капіталу;

4) отримання кредитного рейтингу корисне підприєм­ствам, навіть якщо у них немає ні поточних потреб у фі­нансуванні, ні планів виходу на ринки капіталу: товарис­твам та іншим компаніям закритого типу час від часу по­трібно доводити свою кредитоспроможність без розкриття конфіденційної інформації про свою фінансову структуру. Провідні міжнародні рейтингові агентства публікують рейтинги загальної кредитоспроможності як закритих, так і відкритих компаній, незалежно від того, розміщені чи ні їх боргові зобов’язання на ринку.

Отримання кредитного рейтингу винятково для «внут­рішнього користування» в Україні є поки недоцільним. До недавнього часу українські емітенти могли отримати кре­дитні рейтинги тільки у міжнародних рейтингових агентств. Але такий рейтинг мало корисний при розміщен­ні позик усередині країни: він для цього просто не призна­чений. Пояснюючи причини такого становища, експерти вказують на те, що через низьку корпоративну культуру в Україні рейтинги не виконуватимуть всіх функцій, власти­вих їм на розвинутих фінансових ринках. Інша причина - відсутність попиту (і пропозиції) на послуги рейтингування внаслідок невеликих обсягів ринкових емісій цінних папе­рів. Іншими словами, неринкові позики, призначені, як правило, для створення фінансових схем зменшення опо­даткування, для багатьох компаній, як і раніше, є основ­ним мотивом розміщення корпоративних облігацій. А для таких розміщень рейтинги не потрібні. Третя причина, що відлякує потенційних одержувачів рейтингу, - це ризик емітента «викинути гроші на вітер». На перший погляд, наявність рейтингу була б додатковим плюсом і для внут­рішніх запозичень, але фінансовий результат емісії може і не компенсувати високу плату за отримання рейтингу. Четверта причина - нерозвинутість ринку послуг за по­данням рейтингу і як наслідок - відсутність загально­прийнятої національної шкали рейтингів. Тільки у 2002 р. з’явилася приватна українська компанія «Кредит-рей­тинг», що спеціалізується в цій сфері. Одним з її ключо­вих завдань стала розробка Національної шкали кредит­них рейтингів, яка дозволяє оцінити розподіл кредитного ризику в економіці України без урахування суверенного ризику країни. Але поки широкого визнання вона не от­римала.

Сприяє покриттю можливих втрат від кредитного ри­зику створення загального і спеціального резервів. Части­на цих резервів формується одночасно з наданням креди­ту, а частина - при виникненні проблемних позичок.

Основним видом плати за користування банківським кредитом є відсоток. Разом з відсотком банки можуть вста­новлювати комісію як додатковий елемент ціни банків­ського кредитування. Комісію встановлюють, як правило, тоді, коли в процесі кредитування банк виконує додаткову роботу, пов’язану з оформленням позички і контролюван­ням або наглядом за здійсненням кредитованого проекту. Комісію сплачують окремо або додають до відсотка.

Нефінансові підприємства з метою зниження ступеня кредитних ризиків використовують спеціальні форми ре­фінансування дебіторської заборгованості, зокрема:

1) факторинг - фінансову операцію, що полягає в переуступці підприємством-продавцем права одержання гро­шових коштів по платіжних документах за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії, які приймають на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу і беруть з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу (залежить від рівня платоспроможності покупця і передбачених термінів опла­ти). При проведенні такої операції банк протягом трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у фор­мі попередньої оплати боргових вимог за платіжними до­кументами (як правило, у розмірі 70-90% суми боргу і за пільговими відсотками залежно від фактора ризику). За­лишок суми банк депонує у формі страхового резерву на випадок непогашення боргу покупцем і повертає підприємству-продавцю після повного повернення кредиту;

2) облік виданих покупцем продукції векселів - фінан­сову операцію, яка передбачає їх продаж банку (іншому об’єкту господарювання) за певною (дисконтною) ціною, встановленою залежно від номіналу, терміну погашення і облікової вексельної ставки (охоплює середню депозитну ставку, ставку комісійної винагороди, премію за ризик за умов низької платоспроможності підприємця-покупця). Ця операція здійснюється лише з перевідними векселями;

3) форфейтинг - фінансову операцію рефінансування дебіторської заборгованості по експортному товарному кредиту через передачу (індосамент) перевідного векселя на користь банку (факторингової компанії) з виплатою ко­місійної винагороди. Форфейтинг перетворює заборгова­ність покупця за товарний кредит на заборгованість банку за фінансовий кредит. Операція використовується при здійсненні довгострокових експортних поставок і дає змо­гу експортеру швидко одержати грошові кошти через об­лік векселів, однак має високу вартість.

4. Фінансово-інвестиційні ризики, які супроводжують інвестиційну діяльність підприємства, обтяжують досяг­нення запланованих цілей інвестування (прибутку або со­ціального ефекту) і загрожують грошовими втратами.

Більшість банківських установ і фінансових організа­цій постійно інвестують вільні кошти (для купівлі цінних паперів, у т. ч. державних, участі в інвестиційних проектах (будівництво, розроблення нових технологій, обладнання, продуктів), вкладення на депозит у інших банках. Для ін­ших підприємств інвестиційна діяльність не є основною, вони здійснюють її періодично і в конкретних напрямах).

Фінансово-інвестиційні ризики поділяють на три вели­кі групи:

- ризик фінансових інвестицій належить до портфель­них, оскільки діє на всю сукупність фінансових інвестицій (акції, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати), якими оперує підприємство. Рівень портфельного ризику завжди нижчий, ніж: рівень окремих інвестиційних інструментів, які до нього належать (за рахунок ефекту диверсифікації, коваріації тощо);

- ризик окремого фінансового інвестиційного інстру­менту розглядають як імовірність відхилення фактичного інвестиційного доходу від очікуваної його величини за не­визначеності динаміки кон’юнктури відповідного сегмента фінансового ринку і майбутніх результатів господарської діяльності його емітента (юридична особа або держава, яка випускає в обіг цінні папери, платіжно-розрахункові доку­менти або грошові знаки і зобов’язується виконувати вимо­ги, що випливають з умов випуску). Цей ризик є складним, багатоаспектним поняттям, його характеризують такі особливості: інтегрований характер (оцінка потребує врахуван­ня інших видів ризиків - кредитного, відсоткового, інфля­ційного, упущеної вигоди тощо); наявність системної скла­дової (значна залежність від коливань кон’юнктури фінан­сового ринку і зовнішнього середовища загалом); зв’язок з майбутніми результатами діяльності емітента (фінансовий стан, ринкова вартість підприємства тощо); висока варіа­бельність дохідності (значні часові коливання, залежність від періоду обігу окремих фінансових інструментів); потреба оцінки реальної вартості фінансових інвестицій при прогнозуванні рівня дохідності. Оцінка рівня ризику окремого фінансового інвестиційного активу є важливим інструментом формування сукупного інвестиційного пор­тфеля підприємства відповідно до вибраної ним фінансової політики і характеру інвестиційної поведінки. Однак необ­хідно брати до уваги, що рівень портфельного ризику фор­мується не як сума індивідуальних ризиків окремих фінансових інструментів, а як результат цілеспрямованої диверсифікації портфеля, спрямованої на зниження су­купного рівня його ризику;

- ризик реальних інвестицій (інвестиційного проекту чи проектний) виникає у процесі реалізації інвестиційного проекту за несприятливих подій, які спричинять зниження його очікуваної ефективності. Цей ризик є об’єктивним явищем у функціонуванні будь-якого підприємства, яке здійснює реальне інвестування (будівництво, придбання (розробка, реконструкція) нової техніки, технології, про­дукту). Рівень ризику реальних інвестицій є варіабельним внаслідок дії різноманітних об’єктивних і суб’єктивних ди­намічних факторів, тому необхідна індивідуальна оцінка кожного конкретного інвестиційного проекту. Першу ста­дію інвестиційного проекту - інвестування засобів у різні активи - супроводжують ризики незавершення проекту, проектування тощо, а другу - повернення інвестованих коштів і одержання прибутку - обтяжують ризики неокупності проекту, виробничі, комерційні та ін.

Останнім часом у світовій економіці відбулися докорін­ні зміни у співвідношенні факторів економічного зростан­ня - основними стали інноваційні ризики, і їх частка про­довжує зростати. Так, за даними Лондонського економіч­ного інституту, в економічно розвинутих країнах частка інноваційних факторів у прирості ВВП становить 70% і більше. Інноваційні технології, втілені у нових продуктах, послугах, методах організації виробництва та збуту, є ос­новою підвищення конкурентоспроможності як окремих підприємств, так й економік країн загалом, створюють ба­зу для прискорення економічного розвитку.

Однак інновації та інноваційна діяльність обтяжені значним ризиком, оскільки їх сенсом є зміни, які роз­глядають як джерело доходу, а процеси й результати змін містять невизначеність і спричинений нею ризик. Інноваційний ризик належить до фінансово-інвестицій­них (різновид ризику реальних інвестицій), але має пев­ні особливості: обмеженість оцінки і низька прогнозова-ність внаслідок відсутності інформації про перебіг неві­домих процесів; особливий вплив екологічної складової (екологічного ризику).

5. Відсоткові ризики як окремий різновид фінансово-кредитних та фінансово-інвестиційних ризиків зумовлені небезпекою виникнення втрат у комерційних банків, кре­дитних установ, інвестиційних компаній внаслідок пере­вищення відсоткових ставок, які виплачуються за запози­чені кошти, над ставками по наданих кредитах.

До відсоткових ризиків відносять також ризики втрат, які можуть понести інвестори у зв’язку зі змінами диві­дендів по акціях, відсоткових ставок на ринку по облігаці­ях, сертифікатах та інших цінних паперах.

Розмір відсоткової ставки залежить від таких факто­рів: облікової ставки центрального банку; рівня інфляції; терміну позички; ціни сформованих ресурсів; ризику; розміру позички; попиту на банківські позички; якості застави; змісту заходів, що кредитуються; витрат на офор­млення позички і контролю; ставки банків-конкурентів; характеру відносин між: банком і клієнтом; норми прибут­ку від інших активних операцій. їх вплив на розмір від­соткової плати за користування банківськими позичками взаємопов’язаний, тому важко визначити окремі кількіс­ні значення кожного з них, але необхідно зважати на їх сукупну дію.

Базовою відсотковою ставкою за кредитами комерцій­них банків є облікова ставка центрального банку (НБУ), за якою він рефінансує комерційні банки. Базова відсоткова ставка може бути вищою або нижчою від облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право встановлювати нижчі від облікової ставки відсотки за своїми позичками. Обліко­ва ставка центрального банку залежить від його грошово-кредитної політики, відсоткових ставок на міжнародному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни і курсу національної валюти.

Грошово-кредитна політика центрального банку може орієнтуватися на експансію (поширення) або на рестрикцію (обмеження) кредиту. У першому разі центральний банк зменшує облікову ставку, а за рестрикції - підвищує.

Коливання норми відсотків на міжнародному ринку позичкових капіталів зумовлюють зміни облікової ставки центрального банку країни. Якщо в країні формується па­сивний платіжний баланс і уряд прагне утримати курс на­ціональної валюти на певному рівні, центральний банк, як правило, підвищує розмір облікової ставки для стимулю­вання залучення іноземного капіталу.

Рівень інфляції впливає на облікову ставку централь­ного банку і відповідно на ставки відсотка за позичками комерційних банків. Центральний банк встановлює пози­тивну відсоткову ставку (тобто з урахуванням інфляції), однак комерційні банки також зважають на інфляційний фактор. Оскільки облікова ставка центрального банку змі­нюється нечасто, у періоди між її змінами комерційні бан­ки вимушені зважати на рівень інфляції, який не покри­ває облікова ставка.

Термін кредитування прямо пропорційно впливає на розмір відсоткової ставки за позичками банку. Чим трива­ліший термін користування, тим дорожчим для позичаль­ника є кредит. Така залежність зумовлена двома причина­ми: за тривалішого терміну позички зростає ризик втрат від неповернення боргу і знецінення запозичених коштів у зв’язку з неминучою в ринковій економіці інфляцією; дов­готривалі вкладення коштів, як правило, забезпечують відносно вищу віддачу.

Ціна банківських ресурсів безпосередньо впливає на рі­вень відсоткової ставки за кредитами, яку формує депозит­ний відсоток та інші види плати за придбані кредитні ре­сурси. Подорожчання ресурсів банку за інших рівних умов зумовлює підвищення відсотка.

Ризик є невід’ємним атрибутом кредитування. Рівень кредитного та відсоткового ризиків залежить від виду по­зички і умов сплати відсотків. Найризикованішими є незабезпечені (бланкові) позички. Ступінь ризику забезпечених кредитів найбільше залежить від повноти і якості застави. За зростання кредитного ризику збільшується ймовірність для банку зазнати втрат внаслідок неповернення позичаль­ником основного боргу і несплати відсотків по ньому. Тому ризиковані позички видають під вищий відсоток.

Кредитні ризики розглядають як імовірність неповер­нення позичальником узятої суми позики та відсотків за нею. Фактичну ставку відсотка з урахуванням кредитного ризику можна виразити формулою:

де р - імовірність неповернення позичальником суми по­зики та відсотків за нею (0<р<1); r - базова (або безризикова) відсоткова ставка (у частках одиниці).

Формула підтверджує правило, що ризики повинні компенсуватися, тобто відсоткову ставку можна знижува­ти для фінансово надійних клієнтів, і, навпаки, збільшу­вати, якщо банк надає позику із високою імовірністю не­повернення. Різниця (r_ф - r) є премією за ризик, яку пози­чальник зобов’язаний сплатити банку.

Уточнена формула розрахунку відсоткової ставки з урахуванням інфляційного ризику має такий вигляд:

де r_i - надбавка за очікуване та неочікуване зростання інфляції (у частках одиниці).

Розмір позички обернено впливає на рівень відсоткової ставки. Як правило, розмір ставки нижчий за більших по­зичок, оскільки відносні витрати, пов’язані з кредитною послугою, при цьому нижчі. Великих позичок потребу­ють, як правило, великі підприємства, котрі менше схиль­ні до ризику банкрутства. Однак у цього правила є винят­ки, зокрема банк не зменшуватиме відсоткову ставку за ве­ликими кредитами, якщо, за його прогнозами, це може призвести до підвищення ризику внаслідок погіршення структури позичкового портфеля через порушення прави­ла диверсифікації активів.

Попит на позички прямо впливає на рівень його відсот­кової ставки. Зростання такого попиту зумовлює її підви­щення. Але за конкуренції між кредитними установами і боротьби за розширення ринку послуг банки можуть не підвищувати рівень відсоткових ставок при зростанні по­питу на кредит з огляду на те, що нижчі ставки за кредита­ми дадуть змогу залучити більшу кількість клієнтів і отри­мати конкурентні переваги.

Якість застави зворотньо впливає на рівень відсоткової ставки за позичками. Чим вона вища, тим, за інших рів­них умов, відносно нижчою стає відсоткова ставка, оскіль­ки якісніша застава зменшує ризик втрат у разі примусо­вого погашення позички за рахунок її реалізації.

На розмір відсоткової ставки впливає зміст кредитова­них заходів. Так, кредити, які забезпечують високу рента­бельність внаслідок спекулятивних дій позичальника, коштують дорожче від тих, котрі забезпечують економіч­ний ефект, зумовлений виробництвом продукції, особливо сільського господарства.

Витрати на оформлення позички і контроль прямо впливають на рівень позичкового відсотка. їх збільшення, за інших рівних умов, зумовлює підвищення норми позич­кового відсотка. Іноді витрати не включаються у відсотко­ву ставку, а компенсуються стягненням з позичальника комісійних платежів.

Ставку банку-конкурента враховують при встановлен­ні рівня позичкового відсотка залежно від особливостей відсоткової політики, яку проводить цей банк. Прагнення до додаткового прибутку спонукає встановлювати вищі відсотки порівняно з іншими кредиторами, а політика розширення ринку кредитних послуг зумовлює їх зни­ження.

Норма прибутку від інших активних операцій банку слугує важливим орієнтиром при встановленні норми по­зичкового відсотка. Якщо, наприклад, інвестиційні опера­ції забезпечують банку відносно вищий прибуток на оди­ницю вкладеного капіталу, ніж позичкові, то банк підви­щує рівень позичкового відсотка.

Особливості відносин між банком і клієнтом теж змен­шують розмір відсоткової ставки. Зазвичай банки надають пільгові кредити постійним клієнтам з надійною репутаці­єю та інсайдерам (фізичним чи юридичним особам, філіям, що споріднені з банком, тобто є засновниками або мають спільні фінансові інтереси чи контролюють його діяль­ність). Індивідуальні відсоткові ставки, як правило, вико­ристовують для виділених кредитних ліній.

Результатом оцінювання усіх вказаних факторів по­винно бути забезпечення того, що визначена в кредитній угоді відсоткова ставка стане джерелом отримання прибут­ку від позичкових операцій.

Хоча фінансова (кредитна та інвестиційна) діяльність є основною лише для банківських та фінансових установ, різновиди фінансового ризику виникають на усіх підпри­ємствах (незалежно від їх розміру, форми власності, галу­зевої належності). Основою управління фінансовими ризи­ками є оперативне і помірковане розпоряджання власни­ми і залученими фінансовими ресурсами.

Вплив ризиків на економічну діяльність може бути глобальним і руйнівним. Тому необхідний пошук і розроб­лення методів його штучного зниження.

Антикризові за­ходи за методами попередження групують у дві категорії: контроль за ризиками і його фінансування.

Антикризові заходи за факторами впливу можна поді­лити на три основні групи:

1) превентивні (попереджаючі) - спрямовані на недопу­щення ризикових ситуацій (уникнення ризику, попере­дження ризику, мінімізація втрат, передавання контролю за ризиком). В управлінні ризиком ці заходи є першочерго­вими, оскільки дають змогу уникнути втрат, які можуть бу­ти спричинені реалізацією ризикової ситуації;

2) обмежуючі - зорієнтовані на стримування роз­витку ризику та зменшення величини втрат у разі ризи­кових ситуації, яких не можна уникнути (диверсифіка­ція, здобуття додаткової інформації). Ці заходи є вто­ринними;

3) компенсуючі - призначені для покриття (повністю або частково) втрат від ризику (страхування, самостраху­вання, хеджування, створення резервів). Вони є третинни­ми, тобто використовуються, коли превентивні і обмежуючі заходи не забезпечують належного результату. їх об’єк­том є та частина втрат, яка не може бути відшкодована за рахунок розробки і впровадження відповідних превентив­них і обмежуючих заходів.

Мінімізувати збитки, спричинені ризиками, можна різ­ними способами, основними з яких є превентивні (ухилення від ризику (уникнення)), запобігання втратам (попереджен­ня ризику), мінімізація втрат, передавання контролю за ри­зиком) і обмежуючі (диверсифікація) антиризикові заходи.

У системі управління ризиками на підприємстві ос­новна роль належить заходам їх нейтралізації, тобто кон­тролю за рівнем очікуваних (прогнозованих) втрат і при­бутків.

Одним із найпоширеніших методів мінімізації втрат є поділ (сегрегація або дисинація) або об’єднання (комбіна­ція) ризиків. Поділ ризиків здійснюється, як правило, за рахунок розділення активів підприємства з метою скоро­чення максимально можливих втрат за одну подію (госпо­дарську операцію, інвестиційний проект), але збільшення кількості ризикових подій. Активи можна розділити двома способами: фізичний поділ самих активів; поділ власності. Прикладом першого поділу активів є зберігання їх у різних банках, тобто диверсифікація розміщення. Для поділу влас­ності використовують особливі фінансові і правові моменти, наприклад, власність записують на різних членів сім’ї чи на ім’я корпорації і трастових фірм, створених з цією метою.

При об’єднанні ризику можливі ризики поділяють між суб’єктами економіки. Об’єднання (комбінація) ризиків, як і поділ, теж дає змогу точніше передбачити втрати, то­му що зростає кількість об’єктів, для яких характерний ризик. Комбінація ризиків може відбуватися через внут­рішнє зростання (наприклад, збільшення парку автомобі­лів автотранспортного підприємства, освоєння додаткових видів виробництв), злиття кількох фірм, створення спіль­них підприємств.

Передавання контролю за ризиком (трансферт - фр. transfert від лат. transfero - переношу, переміщаю) означає ухилення від участі в ризикованому заході (але не від самого заходу) за рахунок залучення іншої сторони (наприклад, найм субпідрядника, передавання ризику за збереження вантажу перевізнику). Передавання ризику може бути вигідним як для сторони, що його передає (тран­сфера), так і для приймаючої (трансфері) з трьох причин: втрати, що є великими для трансфера, можуть бути не­значні для трансфері; трансфері може знати дієвіші спосо­би і мати кращі можливості для скорочення можливих втрат; трансфері може перебувати у вигіднішому станови­щі щодо скорочення втрат або контролювання ризику.

Основним способом передавання підприємницького ри­зику є укладання контрактів: будівельних, орендних, на перевезення і зберігання вантажу, продаж, обслуговуван­ня, постачання, контракт-поручительств, договорів факто­рингу, біржових угод (придбання опціонів, ф’ючерсні кон­тракти).

Метод передавання контролю за ризиком широко засто­совується для зниження інвестиційних, зокрема інновацій­них, ризиків. Зростання розмірів і тривалості інвестування проектів, різноманітність і складність, впровадження но­вих методів та технологій, висока динамічність зовнішньо­го середовища підприємства, конкуренція, інфляція та ін­ші негативні фактори призводять до зростання ступеня ри­зику в процесі здійснення проекту. Послідовність рішень з вибору того чи іншого замовлення визначається на стадії формування портфеля замовлень. Ця проблема має подвій­ний характер, зумовлений передусім участю в інвестицій­ній діяльності двох сторін - покупця і продавця, чи замов­ника і виконавця. Замовник намагається, по змозі, змен­шити вартість контракту, при цьому всі вимоги щодо термінів та якості повинні бути виконані, а виконавець при формуванні портфелю замовлень прагне до отримання мак­симального прибутку.

Фінансування ризику передбачає відшкодування ймо­вірних збитків. Воно можливе тільки тоді, коли підпри­ємство має достатні кошти. Фінансування ризику охоплює здійснення обмежуючих (здобуття додаткової інформації) і компенсуючих (страхування, самострахування, створен­ня резервів) заходів, означає відшкодування можливих збитків і може здійснюватися у кілька способів.

Фінансування ризику - забезпечення економічної можливості компенсацій матеріальних збитків, які виникли внаслідок неспри­ятливих випадкових подій (втрати майна, відповідальності за зобов’язаннями, фінансових втрат, збитків, завданих персоналу, відповідальності за збитки, завдані третім особам, тощо).

Як правило, методи фі­нансування ризику поділяють на прийняття (збереження) ризику; страхування як передавання ризику і нестрахові методи передавання ризику.

Прийняття (збереження) ризику означає принципову згоду підприємства на відшкодування збитків за рахунок власних коштів. Деякі ризики приймають тому, що вони неминучі, інші тому, що вони мають потенціал можливого прибутку. Приймаючи підприємницький ризик, втрати, які легко передбачати і прорахувати (пошкодження устат­кування, дрібні крадіжки, помилки персоналу), потрібно враховувати як оперативні витрати, а не як збиток у ре­зультаті дії ризику.

Передавання ризику (страхування) передбачає пере­давання відповідальності за ризик третім особам за умови збереження наявного рівня ризику з метою відшкодування всіх чи частини збитків за рахунок грошових фондів, спе­ціально сформованих страховою фірмою. Його застосову­ють для запобігання одиничним небезпекам, що не зале­жать від діяльності підприємницької структури чи конкрет­ної особи: стихійним лихам, аваріям, актам вандалізму, викраденням автотранспорту, розбійним нападам тощо. Страхування належить до методу передавання ризику за допомогою укладання контракту. У ролі трансфері висту­пає ст

Дата добавления: 2014-10-17