Виробнича шкідливість, методи захисту людей від її негативного впливу

Тема З

3.1. Небезпечні та шкідливі виробничі фактори

Небезпечні і шкідливі виробничі фактори можуть бути класи­фіковані за низкою ознак. Основною ознакою є характер взаємодії з людиною. Зазначені фактори з точки зору дії на людину поділя­ються на активні, пасивно-активні і пасивні.

До активних факторів належать фактори, шо містять в собі енер- гетичний ресурс. За видом енергії ця група факторів поділяється на такі підгрупи:

> механічні фактори, що характеризуються кінетичною та по­тенційною енергією і механічним впливом на людину;

> термічні фактори, що характеризуються тепловою енергією та аномальною температурою;

> електричні фактори;

> електромагнітні фактори;

> хімічні фактори;

> біологічні фактори.

До пасивно-активних належать фактори, які активізуються за рахунок енергії, носієм котрої є людина (гострі нерухомі елемен­ти, нерівні або з малим тертям поверхні, по яких пересувається людина та машина в процесі діяльності, ухили та підйоми).

До пасивних належать фактори, що діють опосередковано, по­біжно (корозія, накип, недостатня міцність конструкцій, підви­щене навантаження на обладнання). Проявами цих факторів є руй­нування, вибухи та інші види аварій.

За можливим характером впливу на людину фактори поділяють­ся на прості (електричний струм, підвищена забрудненість повітря тощо) та на похідні, які викликаються взаємодією простих факторів (вибухи, пожежі).

За наслідками розрізняють фактори, котрі викликають втому людини (нервово-психічне та фізичне перевантаження), захворю­вання (загальні та професійні), травматизм, аварії, пожежі.

За збитком розрізняють фактори, котрі завдають соціальний зби­ток (погіршують здоров'я, знижують тривалість життя, перешкод­жають гармонійному розвитку особи тощо) та економічний збиток (зниження продуктивності праці, невиходи на роботу, оплата листків тимчасової непрацездатності).

Носіями небезпечних та шкідливих факторів є предмети праці, засоби виробництва, продукти праці, енергія, природно-кліматичне середовище, флора, фауна, люди, навколишнє середовище.

УВАГА! Небезпечні та шкідливі фактори характеризуються потенціалом, якістю, часом існування або дії на людину, ймовірністю появи, розмірами зони дії.

Потенціалом визначається виробничий фактор з кількісного боку. Наприклад, рівень шуму, сила електричного струму, кон­центрація газів у повітрі, дисперсність пилу. Якість фактора відби­ває його специфічні особливості, які впливають на організм люди­ни. Це, наприклад, частотний спектр шуму, дисперсність пилу, рід електричного струму. Простір, де постійно діють або періодично

виникають небезпечні й шкідливі фактори, які можуть діяти на людину, називають небезпечною зоною.

Небезпечні зони можуть бути постійними або тимчасовими. Вони характеризуються геометричними розмірами, а змінні зони — ще і ймовірністю виникнення. Небезпечні зони можуть бути локальними і розгорнутими. Локальною називається зона, розміри якої сумірні з розмірами людини. Розгорнутою називається зона, що суттєво перевищує розміри людини.

Важливим поняттям в охороні праці є поняття про небезпечну ситуацію. Умови, за яких складається можливість дії на людину шкідливих і небезпечних факторів, визначають небезпечну ситуа­цію (небезпечний момент). Небезпечна ситуація пов'язана з про­сторовим і часовим суміщенням людини і небезпечної зони. Для характеристики небезпечних моментів і небезпечних ситуацій вво­дяться часовий та імовірнісний параметри.

Часовий параметр — це можливий або фактичний час існу­вання небезпечної ситуації.

На виникнення нещасних випадків, крім наявності на робочо­му місці небезпечних або шкідливих факторів, впливає можливість виникнення екстремальної небезпечної ситуації, пов'язаної з пору­шенням ритму праці. Більшість нещасних випадків виникає не за стабільного виробничого процесу, а за порушень нормального рит­му праці. Ступінь фізіологічних і психологічних змін у людини в екстремальній ситуації залежить від зовнішніх умов, характеру не­безпечного фактора, нервово-психологічного й емоційного стану робітника.

Екстремальна дія — раптова шкідлива дія техногенних фак­торів, які загрожують життю і здоров 'ю працівників.

Небезпечні і шкідливі виробничі фактори на підприємствах виникають за порушення вимог охорони праці у виробничих при­міщеннях. Наприклад, у приміщеннях АТС, телеграфів утворюєть­ся інтенсивний шум, котрий негативно впливає на органи слуху, на нервову систему, викликає головний біль, запаморочення та безсон­

ня, змінює кров'яний тиск, знижує працездатність та збільшує кількість помилок під час роботи. Шум послаблює увагу та може ста­ти причиною виробничого травматизму.

Травми на виробництві виникають за несправності огороджень рухомих частин обладнання, систем блокування, сигналізації, порушення правил і норм охорони праці.

Фізичні навантаження пов'язані з відсутністю механізації та ав­томатизації технологічних процесів і з виконанням робіт вручну.

Нервово-психічні навантаження спричинює переробка великої кількості інформації, і стосуються вони операторів пультів управ­ління за порушення режиму праці й відпочинку. Перелічені шкідливі фактори можуть викликати у працюючих такі професійні хвороби, як пилові бронхіти, пневмоконіози, вібраційну хворобу, зах­ворювання нервової системи та ін. Крім того, несприятливе вироб­ниче середовище може впливати на здоров'я майбутніх поколінь людей.

Оздоровчі заходи повинні бути спрямовані на боротьбу з підви­щеною запиленістю і загазованістю повітря, вібрацією, шу­мом, на нормалізацію мікрокиімату і фізичних навантажень, усунення інших небезпечних і шкідливих виробничих факторів.

3.2. Мікроклімат виробничого середовища

Під час виконання трудових обов'язків на людський організм, на інтенсивність витрат енергії впливають не лише зміст і характер праці та її інтенсивність, а й навколишнє повітряне середовище, зокрема параметри мікроклімату (метеорологічних умов).

Мікрокліматом називають стан повітря в робочій зоні або в зоні обслуговування та на постійних робочих місцях.

температура повітря;

відносна вологість повітря, %;

рухливість повітря, м/с;

теплове випромінювання, Вт/м³.

Всі ці параметри нормуються залежно:

* від теплових характеристик виробничого приміщення;

* від категорії робіт за важкістю; періоду року (холодний, теп­лий).

Розрізняють оптимальні (комфортні) і допустимі мікрокліма­тичні умови (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Оптимальні та допустимі норми температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщень

Таблиця 3.1А

		Температура, °С
			допустима
Період року	Категорія	опти­мальна	верхня межа	нижня межа
робіт	на робочих місцях
		постій­них	непостійних	постійних	непостій­них
Холодний	Легка -1 а	22-24
	Легка -1б	21-23
	Середньої важкості - Па	18-20
	Середньої важкості-ІІо	17-19
	Важка - III	16-18
Теплий	Легка -Іа	23-25
	Легка -Іб	22-24
	Середньої важкості-ІІо	21-23
	Середньої важкості - IIб	20-22
	Важка - III	18-20

Таблиця 3.1Б

Період року	Категорія робіт	Відносна пологість, %	Швидкість руху повітря, м/с
опти­маль­на	допустима на робочих місцях постійних і непостійних, не більше ніж	оптимал ь-на, не більше ніж	допустима на робочих місцях постійних і непостійних
Холодний	Легка - Іа	40-60		0,1	не більше ніж од
Легка -16	40-60		од	не більше ніж 0,2
Середньої важкості- ІІа	40-60.		0,2	не більше ніж 0,3
Середньої важкості -П	40-60		0,2	не більше ніж 0,4
Важка -III	40-60		0,3	не більше ніж 0,5
Теплий	Легка -Іа	40-60	55 (28 °С)	0.1	0,1-0,2
Легка -Іб	40-60	60 (27 °С)	0.2	0.1-0,3
Середньої важкості - На	40-60	65 (26 °С)	0,3	0,2-0.4
Середньої важкості - 116	40-60	70(25 °С)	0,3	0.2-0,5
Важка - III	40-60	75(24 °С)	0,4	0,2-0,6

Оптимальні мікроюііматичні умови — умови, які за тривало­го і систематичного впливу на людину забезпечують найвищу працездатність і хороше самопочуття.

Допустимі мікрокліматичні умови — умови, які за тривалого і систематичного впливу на людину можуть викликати на­пружену роботу механізму терморегуляції, що не виходять за

межі фізіологічних можливостей організму людини, а також не призводять до дискомфорт ного відчуття.

Температура повітря визначає характер теплообміну тіла люди­ни з оточуючим середовищем. Здатність людського організму підтримувати постійну температуру в межах +36,7°С зумовлена його терморегулятивною діяльністю.

За температури навколишнього повітря понад +38°С з'являєть­ся загальна втома, знижується продуктивність праці, погіршуєть­ся розумова діяльність, послаблюється опір організму до захворю­вань. Під час виконання важкої фізичної роботи у приміщенні з температурою понад + 30°С людина протягом зміни втрачає 10-12 літрів вологи, що становить 10 % маси тіла людини і є небезпеч­ним, оскільки з потом виділяються вітаміни, настає дегідратація — зневоднення. Плазма крові втрачає здатність утримувати воду. Тому рекомендують пити підсолену воду.

За зниженої температури звужуються судини м'язів та шкіри. Шкіра втрачає чутливість, біліють пальці, виникають судинні роз­лади капілярів та дрібних артерій, виникає припухлість, шкіра синіє та свербить. Зниження температури тіла до +35°С викликає бо­льові відчуття, за температури +27°С настає втрата свідомості, за температури охолодженого тіла нижче +27°С настає смерть.

Порушення теплового балансу призводить до підвищення тем­ператури тіла, а у важких випадках може настати тепловий удар. Існують нормовані оптимальні та допустимі норми температури, відносної вологості та швидкості руху повітря, встановлені залеж­но від категорії важкості робіт, періоду року.

Холодним періодом року вважається період, коли середньодобова температура на відкритому повітрі нижча за +10°С.

Теплим періодом року вважається період, коли середньодобова температура зовні приміщення становить + 10°С і вище.

Для визначення температури у виробничих приміщеннях вико­ристовуються звичайні ртутні і спиртові термометри, термопари або термоанемометри. Найчастіше температуру повітря в робочій зоні визначають за сухим термометром психрометра (рис. 3.1). Для

більш точного визначення фактичної температури повітря в при­міщенні, де є значні джерела променистого тепла, використову­ють подвійний термометр. Один з них має загорнений термоба- лон, реагує на променисте тепло і мало реагує на конвективне. А другий містить посріблений термобалон, віддзеркалює променис­те тепло і реагує на конвективне.

Рис. 3.1. Психрометри: а - стаціонарний: б - аспіраційний: 1,2 — сухий і мокрий термометри; З - резервуар з водою: 4 — трубки для

просмоктуваного повітря: 5—вентилятор з пружним заведенням

Фактична температура по­вітря і за допомогою подвійно­го термометра розраховується за формулою:

С, (3.1)

де: / — покази термометра з ко­ефіцієнтним термобалоном, °С; і_г — покази термометра з за­горненим термобалоном, °С; К — константа приладу (наво­диться в паспорті або в інструкції до приладу).

Відносна вологість повітря впливає на теплообмін організ­му, визначає теплові відчуття людини. У повітрі завжди є во­дяна пара, і чим виший ступінь насичення повітря вологою, тим менше її може випарувати­ся з поверхні тіла. Випаровуван­ня вологи практично не відбу­вається за відносної вологості понад 80%. Висока відносна во­логість за низьких температур погано впливає на терморегу­ляцію організму, може викли­

кати його переохолодження. Оптимальна відносна вологість — ЗО - 60% за температури 18 - 20°С.

Відносна вологість — це відношення абсолютної вологості до максимальної за певної температури.

Максимальна вологість — гранична кількість водяної пари, що насичує повітря за певної температури.

Абсолютна вологість — кількість водяної пари, що знаходиться в 1 м ' повітря, виражена в грамах.

Чим вища температура, тим нижча максимальна вологість.

Відносна вологість вимірюється психрометрами Августа, Асма- на, гігрометрами, гігрографами.

Психрометр Августа складається з сухого та вологого термо­метрів. Знаючи різницю температур сухого та вологого термо­метрів, за психрометричними таблицями визначають відносну во­логість.

Швидкість руху повітря — один з факторів, що характеризує мікрок­лімат виробничих приміщень. Щоб уникнути протягів, швидкість руху повітря повинна бути в таких межах: 0,1 — 0,5 м/с при загальній вен­тиляції; 0,7 — 2,0 м/с — за місцевої вентиляції.

Швидкість руху повітря вимірюється анемометрами крильчас­тими СО -3 для вимірювання швидкості руху повітря в межах 0,2 — 10 м/с та чашковим анемометром МВ -13 — за швидкості руху по­вітря 1 — 20 м/с (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Анемометри: а - чашковий; б - крильчастий: 1 — крильчатка; 2 — перемикач пуску та зупинки

Сюїад повітря. У складі атмосферного повітря міститься 78% азоту, 21% кисню, 0,03% вуглекислого газу, вуглецю, озону тощо. В закритому приміщенні склад повітря змінюється в той чи інший бік.

Коли в приміщенні є не більше 9% кисню (за нормального баро­метричного тиску), то може настати смерть внаслідок аноксемії' — кисневого голодування тканин організму.

За 83% азоту відчувається задуха, а за 93% настає смерть від нестачі кисню (зростання вмісту азоту означає зменшення вмісту кисню).

Допустима норма вуглекислого газу в приміщенні — 0,1 - 0,2%, на робочих місцях — до 0,5%.

За вмісту кисню в повітрі робочої зони від 19,5 до 20% забезпе­чується нормальне самопочуття людського організму. Заходи щодо забезпечення нормального мікроклімату в робочих приміщеннях:

♦ опалення,

♦ вентшіяція,

♦ кондиціонування повітря, теплоізоляція поверхонь обладнання.

В робочих зонах з підвищеною температурою повітря або в га­рячих реактивних зонах обладнання використовують засоби від інфрачервоних випромінювань — каски, спеціальні рукавички, термозахисний одяг, ізолюючі апарати органів дихання тощо.

3.3. Забруднення повітря виробничих приміщень

Для забезпечення ефективної трудової діяльності необхідно за­безпечувати нормальні метеорологічні умови та необхідну чистоту повітря. Внаслідок виробничої діяльності у повітряне середовище можуть надходити різні шкідливі речовини. Шкідливі речовини, контактуючи з організмом людини, за порушення вимог безпеки, можуть викликати виробничі травми, професійні захворювання

або відхилення стану здоров'я, котрі виявляються сучасними ме­тодами в процесі роботи.

Всі шкідливі речовини за характером впливу на людину можна розділити на дві групи: токсичні та нетоксичні.

Токсичні речовини взаємодіють з організмом людини, виклика­ючи різноманітні відхилення стану здоров'я.

Нетоксичні речовини переважно чинять подразнювальну дію на слизові оболонки дихальних шляхів, очей та на шкіру працівників.

За фізіологічною дією на людину токсичні речовини поділяють­ся на 4 групи:

® подразнювальні, котрі діють на дихальні шляхи та слизову обо­лонку очей;

® задушливі, котрі порушують процес засвоєння кисню ткани­нами організму людини;

■■і соматичні отрути, котрі викликають порушення діяльності всього організму або його окремих систем;

© речовини, котрі чинять наркотичну дію.

УВАГА! Дія шкідливих речовин на виробництві нерідко ускладнюється різними супутніми факторами зовнішнього середовища (високою температурою повітря, шумом, вібрацією тощо).

Найбільш поширені шкідливі речовини повітряного середови­ща на підприємствах — пил та різного походження тонкодисперсні

аерозолі.

Запиленість виробничих приміщень — один з найшкідливіших факторів виробничого середовища. Пил викликає захворювання, є причиною підвищеної пожежо- та вибухонебезпеки виробництва, підвищує електронебезпеку виробничого процесу.

Причина пилоутворення:

Р. М. Івах, Я. І. Бсдрій, Б. О. Білінський, М. М.Козяр. ОСНОВИ ОХОРОНИ ПРАЦІ

> недосконалість технологічного процесу, обладнання;

> недостатня герметизація обладнання;

> порушення термінів проведення планово-попереджувальних ре­монтів;

> порушення технологічних режимів, неякісне прибирання при­міщень.

Пій, що віїьно знаходиться в повітрі, називається аерозолем, а пил, що осів на елементи будівельних конструкцій, виробни­чого обладнання тощо — аерогелем.

Пил буває органічного та неорганічного походження.

Свинцевий пил викликає зміни в нервовій системі, крові, ди­хальних шляхах. Нетоксичний пил подразнює шкіру, очі, вуха, ясна, а потрапляючи в альвеоли легень — викликає пневмоконікоз тошо. За роботи в атмосфері, котра містить пилдіоксиду кремнію, у пра­цівників виникає одна з важких форм пневмоконікозу — силікоз. Шкідливість та токсичність пилу залежить:

* від його кількості, що вдихається;

* від ступеня дисперсності;

* форми пилинок;

* від хімічного складу.

За ступенем впливу на організм шкідливі речовини поділяють­ся на 4 класи небезпеки:

® 1-й — надзвичайно небезпечні:

® 2-й — високонебезпечні;

® 3-й — помірно небезпечні;

® 4-й — малонебезпечні.

В табл. 3.2 наведені класи небезпеки залежно від показників і норми шкідливих речовин в повітрі робочої зони.

Гранично допустимою концентрацією (ГДК) шкідливої речо­вини у повітрі робочої зони виробничого приміщення вважаєть­ся така концентрація, вплив якої на людину в разі її щоденної регламентованої тривалості не призводить до зниження пра­цездатності чи захворювання в період трудової діяльності та у наступний період життя, а також не чинить негативного впливу на здоров'я нащадків.

Таблиця 3.2

Класи небезпеки шкідливих речовин

№ п/п	Показник	Норма для шкідливих речовин
	Гранично допустима концентрація (ГДК) шкідливої речовини в повітрі робочої зони, мг/м^3	менше 0,1	0,1 1,0	1,1 - 10,0	більше 10,0
	Середня смертельна доза при введенні у шлунок, мг/кг	менше 15	15-150	151-5000	більше 5000
	Середня смертельна доза при нанесенні на шкіру, мг/кг	менше 100	100-500	501-2500	більше 2500
	Середня смертельна концентрація в повітрі, мг/м	менше 500	500-5000	5001- 50000	більше 50000

Щодо речовин, які досить часто потрапляють у повітря робочої зони виробничих приміщень, то для них встановлені допустимі концентрації. Так, наприклад, для окису вуглецю допустимою се­редньоденною нормою є:

® тривалості роботи до 1 години — 50 мг/м';

@ за тривалості роботи протягом ЗО хвилин — 100 мг/м ';

® за тривалості роботи не б 'їльше 5 хвилин — 200 мг/м³.

Вміст шкідливих речовин в повітрі не повинен перевищувати гранично допустимих концентрацій (ГДК), котрі оцінюються в

міліграмах на метр кубічний. За вмісту в повітрі робочої зони кількох речовин односпрямованоїдіїдля забезпечення безпеки роботи слід дотримуватися наступної умови:

ГДК\ ГДК₂ ГДК_п '

де: С, С₂ С₃... С_п — концентрації відповідних шкідливих речовин в повітрі, мг/м³; ГДК_Г ГДК₂... ГДК_п — граничнодопустимі концент­рації відповідних шкідливих речовин, мг/м³.

До шкідливих речовин односпрямованої дії належать шкідливі речовини, котрі близькі за хімічною будовою та характером впливу на організм людини.

Це, зокрема, вуглець, оксид азоту, сірчаний газ, сірчаний во­день та інші вуглеводневі сполуки.

Вміст шкідливих речовин в повітрі, котре надходить у вироб­ничі приміщення, не повинен перевищувати 0,3 ГДК, встановле­них для робочої зони виробничих приміщень. Викиди в атмосферу повітря, котре містить шкідливі речовини, слід передбачати та об­ґрунтовувати таким чином, щоб концентрації їх не перевищували норм, вказаних в ГОСТ 12.1.005-88 ^иССБТ. Воздух рабочей зоньї. Общие санитарно-гигиенические требования". Допустимий вміст пилу в повітрі, котре викидається в атмосферу, варто визначати за формулами:

♦ при витраті повітря, що викидається в атмосферу більше 15 тис. м'/год С₁ - 100'К;

• при об'ємі повітря, що викидається в атмосферу 15 тис. м '/год і менше С₂ = (160 — 4а) К,

де С_І та С, — допустимий вміст пилу в повітрі; а — витрата повітря тис. м'/год; К — коефіцієнт, котрий приймається залежно від гра­нично допустимої концентрації пилу в повітрі робочої зони.

Значення К, залежно від гранично допустимої концентрації пилу в повітрі виробничих приміщень, варто приймати рівним 0,3 за ГДК пилу 2 мг/л*^? та менше; 0,6 за ГДК від 2 до 4 мг/м³; 0,8 за ГДК від 4 до 6 мг/м^:і та 1 за ГДК 6 мг/м'та більше.

Для визначення кіл ькості пилу в повітрі виробничих приміщень існує ваговий метод (за допомогою аспіратора для відбору проб повітря), суть якого — у протягуванні через фільтр певного об'єму досліджуваного повітря. Потім зважують фільтр на аналітичних вагах і визначають запиленість за формулою з подальшим порівнян­ням фактичної запиленості з допустимою.

Під час використання вимірювача концентрації пилу ВКП-1 визначення запиленості здійснюється за шкалою і тарувальним графіком.

Принцип дії приладу полягає в електризації аерозольних пилових частинок в полі від'ємного електричного коронного розряду та в по­дальшому вимірюванні електричного заряду, що накопичується на стінках вимірювальної камери, і пропорційному вмісту пилу в повітрі.

Особливості газового та парового забруднення повітря:

> гази та пара змішуються з повітрям на молекулярному рівні і видалити їх з повітря механічним способом досить важко;

> розповсюджуються разом з повітрям та на великі відстані і можуть забруднювати зони приміщень, що не контролюють­ся як виробничі, призвести до неочікуваного отруєння праців­ників;

> не визначаються візуально і в багатьох випадках не мають запаху;

> деякі досить поширені у виробничому процесі гази мають пи­тому вагу більшу за питому вагу повітря і накопичуються у понижених ділянках приміщень (підвалах, шахтах тощо), до­сягаючи значних концентрацій.

Тому у приміщеннях, де присутні небезпечні речовини 1 -го кла­су та де може бути аварійний викид, повинен здійснюватися без­перервний контроль вмісту в повітрі шкідливих газів та пари.

Методи контролю вмісту шкідливих речовин у повітрі:

> безперервно-автоматичні — здійснюються за допомогою га­зоаналізаторів (ФЛ-550Г, ПГФ-1; К1-1.3 та ін.);

> індикаторні методи хімічного аналізу з використанням газо­аналізаторів УГ-І, УГ-2, ГХ 4 та ін.;

> санітарно-хімічні — калориметричний, фотоколоритмічний, хроматографічний та ін.

Існує декілька методів визначення запиленості повітря в робочій зоні:

© гравіметричний — він є основним у санітарно-гігієнічній практиці, тому шо за умов сталості хімічного складу пер­винне значення має маса пилу, шо затрималася в організмі людини, а також маса пилу, шо міститься в одиниці об'єму повітря хімічного та дисперсного складу;

(ї розрахунковий (мікроскопічний) — визначається загальна кількість пилових часток в одиниці об'єму повітря і співвідношення їх розмірів;

© знакометричний — за допомогою поточного ульграфото-мет- ра реєструються окремі частки за умов сильного бокового світла.

Відокремлення пилу від повітря здійснюється різними спосо­бами:

^ аспіраційним — ґрунтується на просмоктуванні повітря через різні фільтри, які затримують пилові частки розміром до 0,1 мкм і більше;

седиментаційним — базується на процесі природного осідан­ня пилу на скляні пластинки або банки з подальшим підрахунком маси пилу, що осів на 1 м² поверхні;

електроосадженням — полягає в тому, що створюється елект­ричне поле великої напруги, в якому пилові частки електризують­ся і притягуються до електродів.

Способи і заходи підтримання частоти виробничих приміщень відповідно до вимог санітарних норм:

> видалення шкідливих речовин з повітря робочої зони за рахунок природної чи механічної вентиляції, аспірації (очищення) ікон- диціонування повітря;

> запобігання проникненню шкідливих речовин у повітря робочої зони шляхом герметизації обладнання, ущільнення з'єднань, отворів, люків, удосконалення технологічного процесу;

> застосування засобів індивідуального захисту (313), особливо засобів індивідуального захисту органів дихання (ЗІЗОД).

3.4. Освітлення виробничих приміщень

Вісімдесят відсотків інформації зовнішнього світу людина от­римує через очі. Якість інформації залежить від освітлення. Не­якісне освітлення викликає втому організму, може стати причи­ною виробничого травматизму. Практика показує, що в літні місяці року внаслідок широкого використання природного освітлен­ня нещасних випадків значно менше, ніж в осінньо-зимові місяці.

Отже, раціональне освітлення виробничих приміщень і робочих місць є одним з найважливіших заходів виробничої санітарії. Надлишок світла, як і його недостатність, шкідливий. Лам­пи, що сліплять, блиск від них або різка тінь можуть виклика­ти повну втрату орієнтації працюючого, бути фактором ризику нещасних випадків чи захворюваності; брудні вікна і світильники знижують освітленість.

Пульсація світла, зміна кольорів освітлюваних предметів вик­ликають втому зору і загальну втомлюваність, призводять до ава­рійності та травматизму.

Залежно від джерела світла виробниче освітлення може бути при­родним. штучним і суміжним, а за функціональним призначенням — робочим, аварійним, евакуаційним, охоронним, черговим.

У виробничих приміщеннях використовують природне та штуч­не освітлення залежно від типу виробничих будівель. Природне

освітлення може бути верхнім — через світлові ліхтарі даху, бічним — через вікна в стінах і комбінованим — через ліхтарі й вікна.

Природне освітлення чинить сприятливу психологічну дію на працюючого, його потрібно максимально використовувати.

Природне освітлення — це пряме або відбите світло сонця (не­босхилу), іцо освітлює робочу зону через світлові прорізи.

Штучне освітлення — здійснюється штучними джерелами світла.

Суміщене освітлення — одночасне поєднання природного і штуч­ного освітлення.

Суміщене освітлення спричинюється такими обставинами:

-0- вибрані за умовами технології та організації виробництва або об'ємно-танувальні рішення будівель не дозволяють забезпе­чити достатнє за нормами природне освітлення приміщень;

-ф- підвищеними вимогами стосовно якості та постійності освітлення робочих зон, які неможливо задовольнити за одно­го природного освітлення;

-Ф- за умовами вибору раціональних рішень будівель та допоміж­них приміщень промислових підприємств приміщення повинні мати велику глибину.

Використання природного світла у виробничих приміщеннях оцінюють коефіцієнтом природної освітленості, що є відношен­ням освітленості всередині приміщення до зовнішньої освітленості:

кпо = -^--\оо%

Е '

Зови

де: Е_т — освітленість уданій точці всередині приміщення, що ство­рюється світлом сонця (прямим або відбитим); Е_ти — освітленість горизонтальної поверхні, шо створюється у той самий час ззовні світлом повністю відкритого небосхилу.

Нормові значення КПО визначаються вимогами СНиПІІ - 4 - 79 "Природне та штучне освіпьіення ".

Мінімальне значення природного освітлення нормується залеж­но від виду роботи, точності її виконання. За комбінованого та верх­нього освітлення коефіцієнт природної освітленості змінюється в ме­жах від 2 до 10%, а за бічного освітлення — від 0,5 до 3,5%.

Штучне освітлення використовується у тих випадках, коли ос­вітленість для забезпечення належних умов роботи, проходу лю­дей, транспортування недостатня в даний час доби, або природне освітлення відсутнє (приміщення без вікон, фотолабораторії тощо).

Штучне освітлення буває:

@ загальне;

® місцеве;

© робоче;

© аварійне.

Комбіноване освітлення — це поєднання загального та місцевого освітлення.

Місцеве освітлення концентрує світловий потік безпосередньо на робоче місце. Разом з тим за місцевого освітлення можна зміню­вати напрямок світлового потоку і освітлювати похилі й вертикальні поверхні.

Система загального освітлення приміщень передбачає розмі­щення світильників під стелею рівномірно і забезпечує рівномір­ний світловий потік або його локалізацію над певною групою об­ладнання.

Штучне загальне освітлення здійснюється лампами розжарен­ня або газорозрядними лампами. На підприємствах для освітлен­ня застосовують вакуумні (В), газонаповнені (Г), газонаповнені біоспіральні (Б) та інші види ламп розжарювання. Найкращими є люмінесцентні лампи, бо в них переважають синьо-зелені промені, на відміну від червоно-оранжевих в лампах розжарення. Спектраль­ний склад світла люмінесцентних ламп найбільш наближений до природного світла. Люмінесцентні лампи більш економічні, ніж

лампи розжарення. Працюють вони протягом 5—10 тис. годин, їх світловіддача становить 30-80 лм/Вт.

Залежно від стану навколишнього повітряного середовища і ви­мог щодо розподілу світлового потоку застосовують різні типи світильників: ® прямого; <& розсіяного;

® рефлекторного світла.

Рис. 3.3. Світильники: а - НОБ-ЗОО з лампою розжарювання, вибухонебезпечний: 6— ПУ-100— вологозахисний (промисловий); в - "Універсаіь " УГТ-200—пи.юбризконепроникний; г - Рн-60— пилонепроникний

Рис. 3.4. Світильники з газорозрядними лампами: а, б — вбудовані в стелю, закриті, ВЛВ і ВЛК; в - світлове обладнання ЛОУ

и

б

в

г

Вибір типів світильників, їх взаємного розміщення базуються на принципі створення достатньої освітленості на робочих місцях, максимальна освітленість яких, створена штучними джерелами світла, нормується залежно під точності виконуваної роботи, кон­трастності з фоном, найменшого розміру об'єкта розрізнення. По­передньо проводять світлотехнічний розрахунок з метою визна­чення потрібної величини освітленості, способу освітлення, типу світильника тощо.

Великого значення набуває висота підвішування світильників. Найбільш раціональна висоти — 2,5 м.

На підприємствах організовується аварійне освітлення, яке за­безпечує виконання робіт за відключення робочого освітлення, а також безпечну евакуацію людей.

Найменша освітленість робочих місць для продовження робо­ти за аварійного освітлення повинни складати не менше 5% нор­мативної освітленості, але не менше 2 Лк.

- напруга, потужність; ■ яскравість; термін експлуатації; спектральний склад світла; розмір та форма колб; світлова віддача; економічність.

Аварійне освітлення повинне мати незалежну від робочої систе­му енергопостачання (різні станції, незалежні генератори, акуму­ляторні батареї). Аварійні світильники фарбують наполовину чер­воним кольором або наносять червону лінію.

Штучне освітлення нормується кількісно і якісно.

Якісні показники освітлення — освіпиіеність, пульсація випро­мінювання, спектр випромінювання.

Світильники класифікуються за спрямуванням світлового по­току в робочій зоні та захистом від факторів навколишнього сере­довища.

Світильники систематично очищають від пилу — не менше од­ного разу на три місяці. Очищення шибок світлових отворів прово­диться не рідше двох разів на рік — для приміщень із незначним виділенням пилу, і не менше чотирьох разів — зі значним виділен­ням пилу.

Для контролю та вимірювання освітленості на робочих зонах є люксметри типу Ю-16, Ю-17, Ю-116, Ю-117. Для автоматичного контролю освітленості в робочих зонах використовують фотодіо- ди ФХ, які вказують на недостатню освітленість.

Види світильників

*■ за напрямком світлового потоку:

- прямого світла - не менше 80% світлового потоку спрямовано на робочу поверхню;

- відбитого світла - випромінювання світлового потоку більше 80% спрямовано на стелю та верхню частину стін;

- напіввідбитого світла - 40 - 60% світлового потоку спрямовано на робочу поверхню, а решта

- на стелю;

■*• за ступенем захисту від навколишнього середовища:

- пилезахисні та пиленепроникні;

- пиленезахищені (відкриті);

- водозахищені (від потрапляння крапель зверху);

- водонепроникні або герметичні (навіть при зануренні в рідину);

- вибухозахищені та підвищеної надійності проти вибуху.

3.5. Інфрачервоне, ультрафіолетове і лазерне випромінювання та захист від них

Теплове випромінювання супроводжується поширенням про­меневої енергії у вигляді інфрачервоних променів. Джерелом теп­лових випромінювань є Сонце, розжарені і розплавлені метали, полум'я, теплообмінники, дуга електрозварювальних апаратів, люди, всі нагріті предмети.

Інфрачервоне випромінювання — це електромагнітне випром­інювання (ЕМВ) невидимої частини спектру, що знаходиться в діапазоні довжин хвиль (X) 0,78 мкм — 1000 мкм.

Будь-яке тіло, температура поверхні якого перевищує темпера­туру абсолютного нуля (-278 К), може бути джерелом інфрачерво­ного випромінювання. Залежно віддовжини випромінювання елек­тромагнітної хвилі інфрачервоне випромінювання поділяють на три ділянки:

А — ближня (короткохвильова) — характеризується високою проникністю крізь шкіру Я = 0,78-1,04 мкм;

В — середня (середньохвильова) — поглинається шарами дерми та підшкірною жировою тканиною Я = 1,4-3,0 мкм;

С— далека (довгохвильова) — поглинається епідермісом

Я =3,0-1000 мкм.

температури зовнішнього середовища.

~ довжини хвиль;

— інтенсивності потоку випромінювань; величини опроміненої ділянки поверхні тіла людини;

тривалості і характеру випромінювань; захисних властивостей одягу;

Найважливіший фактор — інтенсивність опромінення і довжи­на хвиль. Червоні промені видимої частини спектру найбільш гли­боко проникають у тканини організму людини. Нормальними умо­вами, шо відповідають санітарно-гігієнічним нормам, вважають такі умови, за котрих інтенсивність опромінення працівників інфрачервоними тепловими променями не перевищує 1 Дж/см² хв.

УВАГА! Коли інтенсивність теплового опромінення перевищує допустиму величину, виникають теплові опіки різного ступеня, перегрівання всього організму.

Інтенсивність інфрачервоного випромінювання характери­зується густиною потоку енергії, яка вимірюється у Вт/м⁸. Норма­тивно допустима густина потоку енергії інфрачервоного випромі­нювання в робочій зоні залежить від характеру ділянки випромі­нювання. Так, для ділянки А нормована густина потоку енергії не повинна перевищувати 100 Вт/м² за опромінення 50% тіла і більше, для ділянки В — 120 Вт/м², якшо опромінюється 25-50% поверхні тіла, і для ділянки С — 150 Вт/м² за опромінення не більше 25% поверхні тіла.

Теплове забруднення на підприємствах викликане тим, що об­ладнання та апаратура під час роботи виділяють значну кількість тепла, що призводить до підвищення температури повітря у при­міщенні та, як наслідок, до перегрівання організму працюючих. Під час перегрівання людини частішає пульс, частота дихання, з'являється слабкість, головний біль, зростає температура тіла, що загрожує тепловим ударом.

Коли температура повітря перевищує +36 °С, тепловіддача відбувається за рахунок виділення поту з поверхні шкіри людини, організм втрачає воду і солі. Наприклад, під час виконанні важкої фізичної праці в приміщенні з температурою +30 °С втрата вологи людиною досягає 10—12 літрів за зміну. Порушується робота сер­цево-судинної системи, людина може отримати тепловий удар, який у важких випадках стає смертельним.

Основними способами захисту працівників від інфрачервоного випромінювання є:

* збішиення відстані від джерел випромінювання;

* обмежене перебування в зоні інфрачервоного випромінювання;

* теплоізоляція випромінювання поверхні нагрітих предметів:

* екранування джерела випромінювання;

* застосування індивідуальних засобів захисту (спецодягу, спец- взуття, питної підсоленої води (5 г солі на 1л води) тощо.

До теплового випромінювання належить і ультрафіолетове вип­ромінювання (УФВ).

УФВ — це електромагнітне випромінювання в оптичній діїянці з довжиною хвилі в діапазоні 200 — 300 нм.

Короткохвильове ультрафіолетове опромінення у невеликих дозах позитивно діє на людський організм: вбиває мікроби і бак­терії в приміщенні, але його дія протягом довгого часу викликає дерматити, офтальмію, підвищену температуру, біль голови. Три­вала дія променевої теплової енергії на очі людини викликає ката­ракту. Джерела ультрафіолетового випромінювання — сонце, елек­тричні дугові печі, електрозварювальні дугові апарати, газорозрядні джерела світла.

Енергетичною характеристикою УФВ є густина потоку енергії в Вт/м². Допустима густина потоку енергії залежно від ділянки вип­ромінювання наведена у табл. 3.3.

Таблиця 3.3

Допустима густина потоку енергії

Ділянка	Довжина хвилі,	Допустима густина
вимірювання	нм	потоку енергії, Вт/м^2
А	380...315
В	315...280	0,05
С	280...200	0,001

Заходами захисту працівника від УФВ є:

* усування генерації УФВ або зниження його рівня;

* екранування джерела УФВ;

* використання спецодягу, спецокулярів тощо.

Лазерне випромінювання. Зі зростанням простору виробничого використання лазерів на організм людини збільшується вражаль- на дія лазерного променя. Ця дія залежить від: потужності, дов­жини хвилі випромінювання, тривалості імпульсу, частоти повто­рення імпульсів, часу взаємодії, біологічних та фізико-хімічних особ­ливостей тканин та органів.

За помірної інтенсивності випромінювання на шкірі можуть з'являтися видимі зміни (почервоніння, порушення пігментації) з досить чіткими межами ураженої ділянки. За інтенсивності випромінювання понад 100 Дж виникає кратероподібний отвір внаслідок руйнування та випаровування клітинних структур. За ве­дення й інтенсивності опромінення може виникати ураження внутрішніх тканин — набряки, крововиливи, змертвіння тканин, згортання крові. Навіть дуже незначні дози лазерного опромінен­ня можуть викликати нестійкість артеріального тиску, порушення серцевого ритму, втому, роздратування, головний біль тошо.

Лазерне випромінювання небезпечне для очей людини. Вони можуть бути уражені від влучення як прямого, так і відбитого про­меня лазера. Наслідки ураження залежать від довжини хвилі.

Як правило, усі лазери маркіруються знаком лазерної небезпе­ки. Залежно від класу лазера застосовуються ті або інші заходи ла­зерної безпеки. В табл. 3.4. наводяться види небезпеки лазерів за­лежно від їх класу.

Таблиця 3.4

Небезпека випромінювання лазерів залежно від їх класу

Клас лазера	Небезпека вихідного випромінювання лазера
	Не є небезпечним для очей та шкіри
	Становить небезпеку при опроміненні очей прямим або віддзеркаленим випромінюванням
	Становить небезпеку при опроміненні очей прямим, віддзерка­леним, а також дифузно віддзеркаленим випромінюванням на відстані 10 см від дифузно віддзеркалюючої поверхні та при опроміненні шкіри прямим або віддзеркаленим випроміню­ванням
	Становить небезпеку при опроміненні шкіри дифузно віддзеркаленим випромінюванням на відстані 10 см від цієї поверхні

УВАГА! При використанні лазерів 2-го та 3-го класів необхідно запобігати попаданню випромінювання на робочі місця.

Лазерно шкідливу зону необхідно огородити або здійснити ек­ранування пучка випромінення. Керування лазерами 4-го класу повинно бути дистанційним. Вони розташовуються, як правило, у окремих приміщеннях. Всі предмети в цьому приміщенні, за ви­нятком спеціального устаткування, не повинні мати дзеркальні поверхні. Двері приміщення блокуються.

І останнє. Під час експлуатації лазерів 2-го, 3-го, 4-го класів треба не менше одного разу на рік провести періодичний дозиметрич­ний контроль.

Отже, захист від теплового опромінення полягає в теплоізоляції, застосуванні тепловідвідних та відбиваючих і захисних екранів, за­стосуванні аерації, вентиляції, місцевих відсмоктувачів, кондиці- онуванні повітря, індивідуальному захисті (використання спецо­дягу і захисних засобів, темних окулярів, питної підсоленої води) тощо.

3.6. Захист від шуму

Після органів зору органи слуху — на другому місці за важливі­стю. Зростання рівнів виробничих шумів, котрі значно перевищу­ють нормативні значення, шкідливо впливає на людський організм, знижує продуктивність праці і стає фактором ризику та виробни­чого профзахворювання й травматизму.

Шум — це набір звуків різної інтенсивності і частоти, що зна­ходяться в хаотичному, безладному поєднанні.

Швидкість поширення звукових хвиль за нормального атмос­ферного тиску і температури 20 °С: у повітрі — 344 м/с; у воді - 1500 м/с; в тканинах тіла людини — 1500—1600 м/с. У вільному про­сторі звукові хвилі поширюються від джерела звуку у всі боки з од­наковою швидкістю (вільне звукове поле).

Р. М. Івах, Я. 1. Бедрій, Б. О. Білінський, М. М.Козяр. ОСНОВИ ОХОРОНИ ПРАЦІ

т

УВАГА! Спеціалістами встановлено, що втрата слуху настає при впливі шуму в діапазоні частот 3000-6000 Гц, а при частотах 1000-2000 Гц порушується розбірливість мови.

Найбільша втрата слуху має місце протягом перших 10 років праці і з плином часу ця небезпека зростає.

У замкненому просторі (виробничі приміщення) звукові хвилі багато разів відбиваються від огороджувальних поверхонь, котри­ми є стіни, стелі, підлога. При цьому рівень шуму зростає, оскільки за умов утворення дифузного звукового поля має місце накладання відбитої звукової хвилі на пряму.

Класифікація шумів за походженням

_►<електромагнітний — виникає під час роботи електромагнітних пристроїв змінного струму;

аеродинамічний - виникає під час руху повітря та газів; гідравлічний - виникає при русі води та інших рідин; механічний шум виникає внислідок ударів, коливань окремих деталей і обладнання загалом.

■можуть викликати переляк та неадекватну поведінку;

можуть чинити певну дію на сенсорні функції, знижувати швидкість руху очей, звуження поля зору;

можуть викликати зміну кольорового сприйняття, порушення рівноваги, втрату больової чутливості.

За даними В. С. Джигирея, шум не лише погіршує самопочуття працівника і знижує його продуктивність праці на 10 —15%, але нерідко призводить до професійних захворювань.

____ Тема 3. Виробнича шкідливість, методи захисту людей від її негативного впливу

Отже, боротьба з шумом має не лише санітарно-гігієнічне, аіе й велике техніко-економічне значення.

Електромагнітний шум з'являється під час дії змінних магніт­них сил в електромагнітних пристроях тощо. Шум на підприєм­ствах виникає під час роботи верстатів, агрегатів, електричних ма­шин, електродвигунів, силових трансформаторів, вентиляційних установок, електроінструменту тошо.

Шум характеризується спектральним складом та інтенсивні­стю.

Людське вухо сприймає звуки в діапазоні 16 Гц — 20 КГц. Звуки з частотою нижче 16 Гц називають інфразвуками, вище 20 КГц - ульт- развуками. Хоч їх і не чути, але вони впливають на організм людини.

Джерелом аеродинамічного шуму є рух газів, повітря, робота верстатів, штампувального преса, реактивного двигуна літака тощо (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

Значення рівня звукового тиску різних джерел шуму

Джерело шуму	Звуковий тиск. Па	Інтенсивність звуку, дБ
Шум зимового лісу в тиху погоду	2-Ю"^4'^5-2-Ю"^4'^9	2-4
Шепіт на відстані 1 м	2-Ю"^3
Розмова середньої гучності на відстані 1 м	2-Ю"^3-1-Ю"^1	60-74
Робота верстатів, що створюють значний шум (робоче місце біля верстата)	2-Ю"^1-2	80-100
Робота пневмокомпресора, штампувального преса на відстані 1 м
Шум ракетного двигуна літака на відстані 2-3 м		130-140

Орган слуху людини здатен сприймати тиск, створюваний зву­ком (звуковий тиск), в широкому діапазоні частот — від порогу чут­ності (Р_о - 2 • 10'' ПА) до порогу больових відчуттів (Р_о = 2 • 10² Па) за частоти коливань 1 КГц.

Отже, людина сприймає звук, коли його інтенсивність переви­щує мінімальну межу, яку називають межею слухових

відчуттів. Пороговим значенням, вираженим в Па, відповіда­ють певні значення інтенсивності (сили) звуку. За частоти 1000 Гц прийнята сіна звуку 1(Ґ'² Вт/м*.

На практиці для характеристики інтенсивності шуму користу­ються відносними одиницями — рівнем звукового тиску, або рівнем звуку (логарифмічне відношення звукових тисків), котрі вимірю­ються в децибелах (дБ, дБА).

Вплив шуму різної інтенсивності ілюструється такими даними:

130 дВА — викликає біль у вухах:

140 дБА — викликає порушення слухового апарату;

160 дБА — викликає смерть тварин протягом декількох хвилин;

180 дБА — викликає втому металів;

190 дБА — вириває заклепки з конструкцій.

Шум на 47% сповільнює ріст квітів, за постійної дії шуму рівнем 100 дБА через десять днів рослина гине.

Шум поїзда супроводжується рівнем шуму 114 дБА, токарний верстат генерує шум понад 96 дБА, а вентилятор -105 дБА.

Рівні виробничого шуму не повинні перевищувати норми, виз­начені в нормативному документі "Санитарньїе норми допустимо­го іиума на робочих местах ".

Допустимий рівень шуму на постійних робочих місцях, згідно зі граничним спектром ГС-75, складає 80 дБА.

Нормовані параметри шуму вимірюються шумомірами, частот­ними аналізаторами.

Шум чинить шкідливу фізіологічну дію на людський організм, зумовлює професійні захворювання. Шкідлива фізіологічна дія шуму виявляється через

* пошкодження слухового апарату,

* травми нервової системи,

* сповільнену психологічну реакцію.

Шум порушує ритм роботи серця, змінює кров'яний тиск, по­гіршується робота органів дихання, послаблюється пам'ять, зни­

жується увага, зір. Розширення зіниць під дією шуму призводить до зниження гостроти зору, зменшується виразність усної мови, виникають неприємні відчуття.

Методи та засоби захисту від шуму:

> зниження шуму в джерелі його виникнення;

> зниження шуму на шляху його поширення від джерела;

> засоби колективного захисту;

> засоби індивідуального захисту.

Залежно від способу реалізації засоби колективного захисту мо­жуть бути:

* акустичними;

* архітектурно-планувальними;

* організаційно-технічними.

Залежно від принципу дії акустичні засоби боротьби з шумом поділяються на засоби звукоізоляції, звукопоглинання, віброізо­ляції, вібродемпферування.

Зниження шуму на шляху його поширення. Зниження шуму на шляху його поширення від джерела виникнення значною мірою досягається реалізацією будівельно-акустичних заходів.

Методи зниження шуму на шляху його поширення реалізують­ся застосуванням:

* кожухів, екранів, вигородок, кабін спостереження (дистанцій­

ного керування);

* звукоїзолюючих облицювань;

* глушників шуму, а також методів, котрі забезпечують зни­ження передачі вібрації від обладнання віброізоляцією та вібро- поглинанням.

Зниження шуму в джерелі виникнення

-----»заміна зворотно-поступального переміщення деталей

___ обертовим;

підвищення якості балансування обертових деталей та класу точності їх виготовлення;

----- ► заміна ударної взаємодії деталей машин безударною;

----- ► вдосконалення кінематичних схем;

----- ► заміна підшипників кочення підшипниками ковзання;

----- ► застосування матеріалів з високим декрементом затухання

(капронові, текстолітові шестерні);

----- ► забезпечення розузгодження власних частот коливань механізму

з частотою збуджувальної сили;

* недопущення перекосів деталей і вузлів, люфтів і зазорів;

* встановлення глушників;

----- * застосування листового заліза з низькою магнітострикцією,

складених сердечників з метою зниження шуму трансформаторів.

Акустична обробка приміщень. Під акустичною обробкою при­міщень мають на увазі облицювання частини внутрішніх повер­хонь огороджень звукопоглинальними матеріалами, а також роз­ташування в приміщенні штучних поглиначів, котрі становлять вільно підвішені об'ємні поглинальні тіла різної форми. Звукопог­линальні екрани виготовляють з пористих матеріалів. Звукова хви­ля в них затихає через тертя, енергія звукової хвилі переходить у теплову енергію, а ефект звукоізоляції зростає зі зростанням час­тоти шуму.

Звукопоглинальними матеріалами облицьовують стелі, стіни приміщень тощо. У приміщеннях великого об'єму рекомендують використовувати звукопоглинальні перегородки і діафрагми з глад­ких матеріалів. У багатошарових матеріалах з повітряними про­міжками ефект звукоізоляції зростає.

Найбільшого ефекту за акустичної обробки приміщень можна досягнути в точках, розташованих в зоні відбитого звуку; в зоні пря­

мого звуку акустичний ефект від застосування облицювань значно нижчий.

Звукопоглинальні розташовуються на стелі та у верхніх части­нах стін у приміщеннях заввишки не більше 6—8 м таким чином, шоб акустично оброблена поверхня складала не менше 60% загаль­ної площі поверхонь, котрі обмежують приміщення.

У вузьких та дуже високих приміщеннях доцільно облицюван­ня розташовувати на стінах, залишаючи нижні частини стін (до 2 м висотою) необлицьованими, або спроектувати конструкцію підвісної звукопоглинальної стелі.

X N

УВАГ4! Якщо площа поверхонь, на котрих.можливе

розташування звукопоглинальних облицювань, мала,

рекомендують застосовувати додатково штучні поглиначі,

підвішуючи їх якомога ближче до джерела, або передбачати

влаштування облицювальних щитів у вигляді куліс.

Необхідність виконання акустичної обробки приміщення виз­начається величиною його акустичних характеристик та коефіціє­нтом звукопоглинання. Ефективність застосування акустичної об­робки приміщень невелика (4 — 7 дБ), тому за потреби її потрібно проводити у поєднанні з іншими заходами щодо шумоглушіння.

Звукоізоляція. Методами звукоізоляції можна ізолювали джерело шуму або приміщення від шуму, котрий проникає ззовні. Звукоізо­ляція досягається створенням герметичної перепони на шляху по­ширення повітряного шуму у вигляді стін, кабін, кожухів, екранів.

Звукоізопюючі кожухи. Ефективний спосіб зниження шуму — розташування джерела шуму в звукоізолюючому кожусі.

Висока звукоі золююча здатність кожуха може буги досягнута лише у випадку відсутності щілин, отворів, за умови ретельної віброізо­ляції кожуха від фундамента та трубопроводів, а також за наявності на внутрішній поверхні кожуха звукопоглинаючого матеріалу.

Звукоізолююча здатність кожуха визначається фізичними па­раметрами матеріалів та конструктивними розмірами його еле­ментів.

Звукозахисні кабіни. Це локальні засоби шумозахисту, котрі вста­новлюються там, де можна протягом тривалого часу ізолювати людину від джерела шуму. Виготовляються вони зі сталі, деревно- стружкових плит тощо. Вікна з подвійним склінням герметизують­ся гумовими прокладками. Двері виконуються подвійними з гумо­вими прокладками по периметру для запобігання виникненню щілин.

Акустичні екрани. Якщо немає можливості повністю ізолювати джерело шуму або саму людину за допомогою кожухів та кабін, то частково знизити вплив шуму на людину можна за допомогою аку­стичних екранів, які встановлюються на шляху поширення акус­тичного випромінювання.

Екрани використовуються для огородження джерел шуму від сусідніх робочих місць або для відгородження частин приміщення з малошумним технологічним обладнанням від сильних джерел шуму.

Плоскі екрани ефективні в зоні дії прямого звуку, починаючи з частоти 500 Гц; випуклі екрани різноманітної форми ефективні також в зоні відбитого звуку, починаючи з частоти 250 Гц.

Застосування екранів доцільне в поєднанні з акустичною оброб­кою.

Екрани можуть бути виготовлені зі сталевих, алюмінієвих листів товщиною 1,5 — 2 мм, з легких сплавів товщиною 2 — 3 мм, фанери — 5 — 15 мм, органічного скла — 5 — 10 мм та з інших матеріалів. Для звукопоглинаючого облицювання екранів застосовуються ті ж матеріали, що й для акустичної обробки приміщень.

Глушники шуму. Глушники шуму — ефективні засоби зниження шуму, котрий виникає під час забирання повітря та викидання відпрацьованих газів у вентиляторах, повітропроводах, пневмо- інструментах, газотурбінних, дизельних, компресорних установ­ках.

За принципом дії глушники шуму поділяються на глушники активного (дисипативного) типу та реактивного (відбиваючого) типу. В глушниках реактивного типу шум знижується за рахунок відбивання енергії звукових хвиль в системі розширювальних та резонансних камер, з'єднаних між собою за допомогою труб,

шілин, отворів. Шум знижується за рахунок відбивання звукових хвиль. Камери можуть бути всередині вкриті звукопоглинаючим матеріалом; тоді в низькочастотній ділянці вони працюють як відбивачі, а у високочастотній — як поглиначі звуку.

Індивідуальний захист органів слуху здійснюється за допомо­гою навушників, м'яких шоломів, які знижують рівень звукового тиску на 40 — 50 дБ.

3.7. Вплив вібрації на людський організм та захист від неї

Вібрація руйнівно діє на людський організм, на машини, облад­нання і виробничі будівлі, знижує працездатність працівників, при­зводить до зростання показників виробничого травматизму.

Вібрація — це механічні коливання в діїянці дозвукових і част­ково звукових частот, котрі передаються людині через деталі, кожухи конструкцій, через грунт, підлогу, стіни.

Джерела вібрації—динамічно незрівноважені деталі машин, пнев- мо- і електроінструменти (відбійні й електричні молотки, пневмо- і електротрамбівки, пневмогайковерти) і транспортні засоби.

Негармонійні коливання виникають внаслідок складання ряду простих коливань з різними амплітудно-частотними характерис­тиками. Вібрація характеризується частотою, амплітудою зміщен­ня, віброшвидкістю і прискоренням. Найбільш небезпечні вібрації ча­стотою 6 — 9 Гц, яка співпадає з власною частотою коливань людсь­кого тіла. При співпаданні власної та зовнішньої частот амплітуда коливань внутрішніх органів за всіх інших однакових умов зростає. Між серцем, легенями, шлунком виникає тертя, яке зумовлює по­рушення їх нормальної роботи.

Вібрація поділяється на загальну і локальну. Загальна вібрація — Це коливні рухи, які передаються на весь організм. Локальна вібра­ція - коливні рухи, котрі передаються на окремі органи людини.

Вібрація поширюється по всьому організму людини, тканини якої добре проводять механічні коливання. Промислова вібрація частотою 4 — 400 Гц близька до власної частоти коливань тіла лю­дини і його внутрішніх органів й викликає резонансні явища в організмі людини та віброхворобу.

Віброхвороба — це ураження судин і нервових закінчень. Болять руки, біліють та німіють пальці, настають зміни в м'язах, кістках, сухожиллях, обмежується рухливість суглобів, виникає головний біль, запаморочення.

Вібрація може вимірюватися за допомогою абсолютних та відносних параметрів. Абсолютними параметрами для вимірюван­ня вібрації є віброзміщення, віброшвидкість та віброприскорення. Основний відносний параметр вібрації — рівень віброшвидкості (V), котрий визначається за формулою:

V = п2п/А = псо(т /с),

де: п - число обертів за хвилину;/ — частота гармонійного коли­вального руху; о — колова частота; А — амплітуда коливань.

Види загальної вібрації:

> транспортна, котра виникає під час руху транспортних за­собів;

> транспортно-технологічна, котра вшиває на операторів ма­шин з обмеженим переміщенням у виробничих приміщеннях;

> технологічна, котра впливає на операторів стаціонарних машин або передається на робочі місця, котрі не мають дже­рел вібрації.

Нормованими параметрами є середні квадратичні значення віброшвидкостей, їх логарифмічні рівні або віброприскорення в октавних смугах частот (для загальної та локальної вібрації).

Вібрація, котра впливає на людину, нормується окремо для кож­ного встановленого напрямку в кожній октавній смузі. Гігієнічні норми вібрації наведено у вигляді кривих на рис. 3.5, де по гори­зонтальній осі відкладено середньогеометричні частоти октав, Гц, а по вертикальній - логарифмічні рівні середньоквадратичних зна­чень віброшвидкості, дБ.

Рис. 3.5. Гігієнічні норми вібрації: 1 - вертикальна; 1"—горизонтаїїьна

транспортна; 2—транспортно-

технологічна; За — технологічна у виробничих приміщеннях;

36 —в службових приміщеннях, на суднах; Зв — у виробничих приміщеннях без вібруючих машин; Зг — в приміщеннях адміністративно- управлінських та для

розумової праці; 4 - локальна вібрація

Загальний час прані в контакті з ручними машинами, котрі вик­ликають вібрацію, не повинен перевищувати 2/3 робочої зміни. При цьому тривалість одноразового безперервного впливу вібрації, включаючи мікропаузи, котрі входять в дану операцію, не повин­на перевищувати 15 -20 хв.

Ґ \ УВАГА! Загальний час роботи з віброінструментом при

восьмигодинному робочому дні та п'ятиденному робочому

тижні не повинен перевищувати для електромонтажника

22% змінного робочого часу, а для налагоджувальника -15%.

При роботі з віброінструментом маса обладнання, котре

утримується руками, не повинна перевищувати 10 кг, а сила

натискання не повинна перевищувати 196 Н.

Засоби та методи віброзахисту за організаційною ознакою поділяються на методи індивідуального та колективного захисту.

Засоби індивідуального віброзахисту (313) за міснем контакту опе­ратора з вібруючим об'єктом поділяються на:

® 313 для рук оператора — рукавиці, вкладиші, проюіадки;

© 313 для ніг оператора — спеціальне взуття, підметки, наколі­нники;

® З/З для тіла оператора — нагрудники, пояси, спеціальні кос­тюми.

Відносно джерела збудження вібрації методи колективного за­хисту поділяються на методи, котрі знижують параметри вібрації впливом на джерело збудження, а також ті, котрі знижують пара­метри вібрації в напрямку її поширення.

Вплив на джерело збудження зводиться до зміни конструктив­них елементів джерела збудження та характеру змушуючих сил та моментів, зумовлених робочим процесом в машині, а також до зрівноваження окремих елементів машин та до застосування ме­тодів відлагодження від резонансу.

Відлагодження від режимів резонансу здійснюється шляхом ра­ціонального вибору маси та пружності коливної системи або зміною частоти змушуючої сили.

У місцях поширення вібрацію можна знизити, використовую­чи додаткові пристрої, котрі вбудовуються в конструкцію машини (віброізолятори, віброгасії), застосовуючи демпферні покриття, а також використовуючи антифазову синхронізацію двох або кількох джерел збудження. В окремих засобах віброзахисту можуть поєдну­ватися комбінації вказаних методів.

Засоби динамічного віброгасіння за принципом дії поділяють­ся на динамічні та ударні.

Ефективність дії віброгасіїв обмежується агрегатами з дискрет­ним збурюючим впливом практично однієї частоти. Для знижен­ня вібрації можливе застосування віброгасіїв:

* маятникового;

* пружинного або

* плаваючого типів, а також

* віброгасіїв камерного типу.

3

Дата добавления: 2014-10-17