Чинники, які впливають на працездатність людини

Тема 7

7.1. Інженерно-психологічні принципи професійного добору

У сучасних умовах надійність та продуктивність технічних сис­тем залежить від правильного добору та навчання спеціалістів.

До спеціалістів, які обслуговують складні сучасні технічні сис­теми, ставляться спеціальні вимоги, специфічні для кожної конк­ретної галузі техніки. Відбір людей, здатних найефективніше пра­цювати на певній апаратурі, є завданням професійного добору.

Для спеціалістів-операторів основним змістом роботи є склад­ний комплекс розумової діяльності з невеликими елементами фізич­ної праці. В основі взаємодії оператора з апаратурою є приймання, опрацьовування інформації, прийняття та реалізація рішення.

Важливою особливістю людини-оператора є те, шо оптималь­не опрацювання інформації, яка надходить до нього, відбувається у тому випадку, коли вона за обсягом узгоджена з його можливос­тями прийняття та не є занадто великою і занадто малою. При ве­ликому навантаженні оператори не встигають виконувати задані функції, але коли навантаження дуже зменшується, то оператори втрачають активність.

Індивідуальною особливістю людини також є об'єм оператив­ної пам'яті, здатність до інтерполяції та коригування помилок.

Пам'ять дозволяє оператору використовувати результати минулої дія іьності у майбутньому при роботі в системі. Без врахування її ролі не може бути ні навчання, ні можливості адаптації до зміни навколишнього природного середовища.

Аналіз діяльності спеціалістів, котрі працюють з радіоелектрон­ною апаратурою, особливо з екранами індикаторів, дисплеїв, вка­зує, шо коли до операторської діяльності підключаються люди, які не мають достатніх здібностей для цієї роботи, то вони не тільки значно довше та з більшими труднощами оволодівають цією спеціальністю, а й частіше роблять помилки і прорахунки.

Професійний добір - процес вибору з групи кандидатів до про­фесії осіб, від яких можна чекати найефективнішого вико­нання погрібного обсягу робіт.

Суть професійного добору полягає у ретельному порівнянні суті операторської діяльності та структури особи кандидата.

У наш час розроблені основи комплексного інженерно-психо­логічного підходу до професійного добору. Під час добору повинні виявлятися психологічні якості, пов'язані з нейрофізіологічними особливостями людини, її потенційною здатністю оволодіти не­обхідною системою знань, вмінь та навиків, вольові здібності осо­би. При цьому враховуються витривалість, емоційність, перекон­ливість, цілеспрямованість тощо.

Професійний відбір може здійснюватися такими методами: сти­хійним, медичним, конкурсним та інженерно-психологічним.

Під час стихійного відбору кандидати на посаду оператора при­значаються з групи претендентів без врахування його індивідуаль­них здібностей.

Під час медичного відбору враховується лише один фактор — стан здоров'я. За висновком медичної комісії про придатність до робо­ти відібрані кандидати можуть призначатися на посади.

Під час конкурсного відбору кандидати на посади операторів відбираються за результатами перевірки їх індивідуальних здібно­стей шляхом проведення іспитів або конкурсу документів.

Найбільше відповідає потребам професійного відбору інженер- чо-нсихологічний метод. У цьому випадку кандидати на посаду

оператора відбираються з повним врахуванням антропологічних, фізіологічних, психологічних та інших даних. В основі інженерно- психологічного методу лежать два основних принципи: активність та етапність добору.

Під активністю добору розуміють не лише факт відбору канди­датів на посади операторів, але й удосконалення методів навчан­ня, а також органів керування. Основні напрями: максимальне при­стосування органів керування та робочого місця оператора до фун­кціональних характеристик людини, раціональна автоматизація керування, розробка алгоритмічних систем навчання, оптиміза- ція режимів тренувань, застосування засобів покращання функці­ональних характеристик людини згідно з особливостями окремо­го кандидата на професію.

Під етапністю відбору розуміють послідовність проведення цієї роботи. Найбільш широко застосовується добір в три етапи.

Перший етап — відбір за висновками медичних комісій. Його основне завдання полягає в тому, щоб виключити осіб, які за ста­ном здоров'я не можуть виконувати ті чи інші функціональні обо­в'язки оператора.

Другий етап — з'ясовування ступеня придатності тієї чи іншої людини до виконання даних професійних обов'язків.

Третій етап відбору є контролюючим. В його завдання входять: своєчасне виявлення між працюючими спеціалістами і тими, що на­вчаються, осіб, які не можуть ефективно виконувати свої функціо­нальні обов'язки; розробка методики навчання, адаптованої до дано­го кандидата (групи кандидатів).

Розглянемо детальніше порядок відбору операторів на другому та третьому етапах. Завданням цих двох етапів є відбір кандидатів в оператори, які:

мають здобуті до початку роботи операторами навики, що впливають на оволодіння спеціальністю оператора;

характеризуються потрібною швидкістю отримання навиків оператора.

1 [ри цьому завдання другого етапу полягає в тому, щоб звести до мінімуму контингент осіб, яких залучають до відбору на апаратурі.

Завдання третього етапу полягає в тому, щоб з високим ступенем ймовірності вирішити питання придатності до праці існуючої спеціальності кандидатів, які пройшли другий етап відбору.

На другому етапі відбір кандидатів для роботи за даною спеціаль­ністю проводиться за наслідками обстеження за допомогою пси­хофізіологічних тестів. Залежно від якості виконання кожного тес­ту кандидат отримує окремий бал. Сума балів, одержаних при ви­конанні усіх тестів, є критерієм можливості використання кандидата для роботи за спеціальністю.

На третьому етапі основною є оцінка діяльності кандидатів за результатами їх праці в ситуаціях, характерних для реальних умов праці. На цьому етапі і фіксуються дані, які дозволяють зробити кінцевий відбір за можливостями кандидата в отриманні необхід­них знань.

З цією метою знаходять коефіцієнт навчання кандидата та по­чатковий рівень підготовки до роботи за даною спеціальністю.

Усі кандидати проходять короткий курс навчання на місцях праці. Вони знайомляться з особливостями робочого місця, обо­в'язками, порядком роботи та правилами безпеки. Після коротко­часного навчання проводиться контрольний іспит, за результата­ми якого і робляться висновки.

При необхідності формування із кандидатів бригади, зміни, за­гону, та ін., доцільно підбирати кандидатів з урахуванням психо­логічної сумісності, яка передбачає оптимальне поєднання людей. В основу покладено спільність мети, смаків, звичок, подібність динамічної спрямованості емоційно-вегетативних реакцій та ін.

Професійна сумісність передбачає зарахування до складу гру­пи осіб, на підготовку яких потрібні майже однакові витра­ти часу та засобів.

Психологічна сумісність передбачає встановлення між осо­бами групи відносин, які засновані на взаємодопомозі та увазі один до одного.

Добра психологічна сумісність індивідів у колективі досягаєть­ся, як правило, в тому випадку, коли рівень психомоторної та ро­зумової діяльності у них достатньо великий і рівнозначний. Задо­вільна психологічна сумісність є також при сумісній діяльності осіб, які мають високу швидкість думки та слабке моторне реагування, з особами, які мають лише швидке моторне реагування.

Дія формування емоційної стійкості у колективі при розподілі функціональних обов'язків між операторами за ступенем відпові­дальності на відповідальніші посади потрібно призначати опера­торів, які мають вишу емоційну стійкість. При можливості у складі групи потрібно мати декілька операторів з високою емоційною стійкістю, які могли б при виникненні стресової ситуації, психо­логічної нестійкості частини операторів зберігати здатність до пра­вильного прийняття рішення та оперативного втручання. Правиль­не та розумне виконання усіх цих вимог професійного відбору доз­воляє відібрати та навчити спеціалістів й груп спеціалістів, які спроможні забезпечити найвищу працездатність та необхідну надійність роботи.

7.2. Психологічні чинники небезпеки

Аналіз статистичних даних та висновки експертів в галузі безпе­ки життєдіяльності дозволяють стверджувати, що 60 — 90 % травм у побуті та на виробництві відбувається з вини потерпілих. Основні причини цього такі: низький рівень професійної підготовки з пи­тань безпеки, недостатнє виховання, слабка установка людини на дотримання вимог безпеки, допуск до небезпечних робіт осіб з підвищеним ризиком травматизму, перебування людей у стані вто­ми чи інших психічних станах, які знижують безпеку діяльності.

Виділяють комплекс факторів, що збільшують індивідуальну схильність людини до небезпеки. Це особливості темпераменту, функціональні зміни в організмі, дефекти органів відчуття, неза­доволення даним видом діяльності.

Несприятливий характер діяльності (значні фізичні та розумові зусилля, незручна робоча поза, високий темп праці, нервово-емоційні

_перенавантаження, перенапруга слухових та зорових аналізаторів, несумісність робочого місця, засобів праці, антропометричних даних іюдини та ін.) призводить до підвищеної фізичної та нервової втоми, яка послаблює психіку, знижує швидкість і точність орієнтації, при­тупляє пильність та увагу, порушує сприйняття того, що коїться. Це також сприяє травматизмові. Психологи виділяють спеціаль­ний розділ — психологію безпеки, в якому розглядають психічні властивості та різноманітні форми психічних станів, що спостері­гаються у процесі трудової діяльності. Психічні процеси склада­ють основу психічної діяльності. Без них неможливе формування знань та надбання життєвого досвіду.

Розрізняють пізнавальні, емоційні та вольові психічні процеси.

Психічні властивості — це стійкі особливості особи: інтелекту­альні, емоційні, вольові, трудові та ін.

Психічні стани зумовлюють особливості психічної діяльності у конкретний період часу та можуть позитивно чи негативно впли­вати на усі психічні процеси.

На думку багатьох психологів, ефективність діяльності (працез­датність) людини залежить від рівня психічного напруження. Підви­щення рівня психічного напруження істотно збільшує ефективність праці. Але існує критична межа активації, після якої результати праці знижуються аж до повної втрати працездатності. Існує два типи позамежового психологічного напруження — гальмівний та збуд­ливий.

Гальмівний тип характеризується скутістю га сповільненістю рухів. Людина не здатна з колишньою спритністю виконувати про­фесійні дії. Знижується швидкість реакцій, сповільнюється про­цес мислення, погіршується згадування, розпорошується увага та виникають інші негативні прояви, не властиві даній людині у спо­кійному стані.

Збудливий тип проявляє себе гіперактивністю, багатомовністю, тремтінням рук та голосу. Оператори здійснюють численні, не про­диктовані конкретною потребою, дії. Вони перевіряють стан при­ладів, крутять регулятори, поправляють одяг, розтирають руки. У них з'являється дратівливість, запальність, невластива їм різкість, Фубість, уразливість.

1 Іозамежеві форми психічного напруження часто лежать в ос­нові помилкових дій та неправильної поведінки у складній ситу­ації, що може сприяти травматизму та аваріям.

Серед особливих психічних станів, які мають істотне значення для безпеки життєдіяльності, психологи виділяють пароксизмальні розлади свідомості, психогенні зміни настрою та афектні стани, по­в'язані з вживанням психічно активних засобів (стимуляторів, тран­квілізаторів, алкогольних напоїв).

Пароксизмальні стани — група розладів, яка характеризується короткочасною (від кількох секунд до хвилин) втратою свідомості. Такі стани характерні для деяких органічних захворювань голов­ного мозку, епілепсії. Сучасні методики дозволяють своєчасно виз­начити осіб із прихованою схильністю до пароксизмальних станів. Цим людям протипоказана робота на висоті, водіями автотранс­порту та інша робота із підвищеною небезпекою.

Психогенні зміни настрою та афектні стани виникають під втивом психічних дій. Зниження настрою та апатія можуть бути присутні від кількох хвилин до одного-двох місяців. Погіршення настрою спостерігається внаслідок конфліктних ситуацій, після загибелі близьких та в інших випадках. При цьому з'являються бай­дужість, млявість, загальна скутість, загальмованість, сповільнен­ня темпу мислення. Погіршення настрою супроводжується по­гіршенням самоконтролю, що може стати причиною травматизму та збільшує ризик виникнення небезпечних ситуацій.

Афектні стани (афект — вибух емоцій) можуть виникнути внас­лідок виробничих невдач, під впливом образи. У стані афекту в люди­ни розвивається емоційне звуження обсягу свідомості. Можуть спо­стерігатися різкі рухи, агресивні та руйнівні дії. Особи, схильні до афектних станів, відносяться до категорії з підвищеним ризиком травматизму та не повинні призначатися на посади з високою відпо­відальністю.

Використання психічно активних засобів, включаючи алкоголь, збільшує ризик травматизму та знижує рівень безпеки діяльності.

Вживання легких стимуляторів (чай, кава) допомагає у боротьбі з сонливістю і може сприяти підвищенню працездатності на ко­

роткий період. Вживання ж активних стимуляторів на відповідаль­них роботах здатне викликати негативний ефект, погіршується са­мопочуття, знижується швидкість реакції. Використання транкві­лізаторів, які діють заспокійливо та попереджають розвиток не­врозів, може знижувати психічну активність, уповільнювати реакцію, викликати апатію та сонливість. Особливо потрібно підкреслити вплив на безпеку діяльності алкогольних напоїв. За різними даними, автомобільний травматизм у 40 — 60 % випадків пов'язаний з вживанням алкоголю. Встановлено, що 64% смер­тельних випадків на виробництві викликано вживанням алкоголю та помилковими діями померлих.

Для безпеки праці особливе значення має післяалкогольна ас­тенія (похмілля), яка не лише знижує працездатність, а й веде до загальмованості та притуплення відчуття обережності.

Тривале вживання алкоголю призводить до алкоголізму, який супроводжується різним ступенем деградації особи. Люди, які страждають від алкоголізму, втрачають властиву їм точність та охайність у роботі. Вони все частіше допускають помилки та ста­ють нездатними для вирішення складних проблем, до швидкої та правильної орієнтації у нестандартних ситуаціях.

7.3. Психофізіологічна діяльність людини Складові компоненти діяльності людини

Фізіологія праці — галузь фізіології, що вивчає зміни функціо­нального стану людини залежно від трудової діяльності і рекомен­дує для неї найсприятливіші режими праці та відпочинку.

В праці важливу роль відіграють не тільки фізичні можливості людини, а й властивості її особистості, психіки і свідомості.

У будь-якій трудовій діяльності людини виділяються два ком­поненти: механічний і психічний.

Механічний компонент визначається м'язовою роботою. Складні ^тРУДОві операції складаються з простих м'язових рухів, які регу­люються нервовою системою. Коли м'язи працюють, до них по­

силено надходить кров, приносячи поживні речовини, кисень і за­бираючи продукти розпаду. Цьому сприяє активна робота серця й системи органі в дихання. Водночас для роботи цих органів потрібні додаткові затрати енергії.

Психічний компонент визначається участю в трудовій діяльності органів чуттів, пам'яті, мислення, емоцій, вольових зусшгь.

Частка механічного і психічного компонентів у різних видах тру­дової діяльності людини неоднакова. Під час фізичної праці пере­важає м'язова діяльність, під час розумової — активізуються про­цеси мислення. Поділ цей умовний, оскільки жоден з видів праці не обходиться без регулюючої діяльності центральної нервової системи, насамперед великих півкуль головного мозку. Будь-яка праця потребує творчої активності.

Психофізіологія праці вивчає протікання психічних і фізіологіч­них процесів при трудовій діяльності людини і вимоги, шо став­ляться до цих процесів у різних видах праці.

Вивчення трудової діяльності і з'ясування її впливу на організм людини передбачає в першу чергу визначення фізіологічного змісту праці: величини фізичного навантаження, нервового та емоційно­го напруження, ритму і темпу роботи, її монотонності, об'єму сприймання і переробки інформації, біомеханічних і антропомет­ричних даних. Це дає змогу встановити ступінь, характер наванта­ження організму під час роботи, відповідність робочого місця і за­собів праці анатомо-фізіологічним особливостям людини і розв'я­зати низку важливих практичних проблем, таких як побудова раціональних режимів праці і відпочинку, раціональної організації робочих місць, проведення професійного відбору, професійної орієнтації тощо.

Фізична діяльність людини

Основний фізіологічний показник. Для підтримування нормаль­ної життєдіяльності організму необхідною умовою є забезпечення клітин поживними речовинами і видалення продуктів обміну. Ці функції можуть бути забезпечені лише рухом крові.

Клітини по-різному реагують на нестачу тих чи інших речовин, ЩО зумовлено різною потребою і вмістом їх у крові. У зв'язку з цим говорять про "коефіцієнт безпеки", який характеризує кількість тієї чи іншої речовини, яка може бути утилізована тканинами в надзвичайних умовах без збільшення притоку крові. При постійно­му рівні кровообігу споживання кисню може зрости утричі тільки за рахунок більш повної віддачі його гемоглобіном під час про­ходження через тканини. Отже коефіцієнт безпеки (величина ре­зерву) постачання тканин киснем дорівнює приблизно 3. Для інших величин і продуктів обміну цей коефіцієнт становить приблизно: для глюкози — 3, для жирних кислот — 28, для амінокислот — 36, для вуглекислоти — 25, для продуктів білкового обміну — 480.

Зрозуміло, що при підтримуванні хвилинного об'єму кровообі­гу на рівні, який забезпечує потребу тканин в кисні, доставляння решти необхідних речовин буде здійснюватися автоматично. Тому величина споживання кисню є найважливішим фізіологічним показ­ником, який відображає рівень обмінних процесів.

Зміна гемодннамікн мри фізичних навантаженнях. М'язова робо­та має статичний та динамічний характер, причому гіри статичній роботі переносимість навантаження залежить від функціонального стану тих чи інших м'язових груп, а при динамічній — і від ефектив­ності механізмів, які постачають енергію (серцево-судинна ідихальна системи, кров), а також від їх взаємодії з іншими органами.

При статичній роботі підвищується обмін речовин, збільшуєть­ся витрата енергії, однак меншою мірою, ніж при динамічній ро­боті. Особливістю статичної роботи є її виражена стомлююча дія, зумовлена довготривалим скороченням і напруженням м'язів та відсутністю умов для кровообігу, внаслідок чого відбувається зни­ження постачання кисню, накопичення кінцевих і проміжних про­дуктів обміну. Довготривала присутність певного вогнища збуджен­ня в корі головного мозку, яке сформоване сигналами однієї групи напружених м'язів, швидко призводить до розвитку втоми.

Динамічна робота пов'язана з переміщенням тіла чи окремих частин тіла в просторі. Енергія, яка витрачається при динамічній роботі, перетворюється в механічну і теплову.

Динамічні зусилля завжди мають переривчастий характер, тоб­то скорочення м'язів через короткі відрізки часу чергуються з їх відпочинком. Ритмічний характер роботи м'язів сприяє повноцін­ному кровопостачанню, тому м'язи при динамічній роботі менше втомлюються, ніж при статичній. Одиницею вимірювання енергії, затраченої при динамічній роботі, є Джоуль.

Скорочуючись, м'яз діє на кістку як на важіль і виконує меха­нічну роботу. Будь-яке скорочення м'язів пов'язане із затратою енергії. Джерелом цієї енергії є розпад та окиснення органічних ре­човин (вуглеводів, жирів, нуклеїнових кислот). Органічні речовини в м'язових волокнах зазнають хімічних перетворень, у яких бере участь кисень. Внаслідок цього утворюються продукти розпаду, го­ловним чином вуглекислий газ та вода, і вивільняється енергія.

Кров, протікаючи через м'язи, постійно постачає їх поживни­ми речовинами та киснем і забирає вуглекислий газ та інші продук­ти розпаду.

Якщо людина фізично працює тривалий час без відпочинку, то працездатність її м'язів поступово зменшується. Тимчасове зни­ження працездатності, яке настає в міру виконання роботи, нази­вають втомою. Після відпочинку працездатність відновлюється.

Якщо виконувати ритмічні фізичні вправи, то втома настає пізніше, бо в проміжках між скороченнями м'язів працездатність їх частково відновлюється. Водночас гіри швидкому ритмі скоро­чень швидше настає втома. Працездатність м'язів залежить і від величини навантаження: що більше навантаження, то швидше втомлюються м'язи. При виконанні фізичної роботи дуже важли­во дотримуватись оптимального співвідношення ритму й наванта­ження. При цьому продуктивність буде висока, а втома настане пізніше.

Поширена думка, ніби найкращий спосіб відновлення працез­датності — це повний спокій. І. М. Сєченов довів помилковість та­кого уявлення. Він порівняв, як відновлюється працездатність в умовах повного пасивного відпочинку і при зміні одного виду діяль­ності іншим, тобто в умовах активного відпочинку. Виявилося, що втома проходить швидше і працездатність відновлюється раніше під час активного відпочинку.

Під час роботи будь-якого органа до нього надходить більше крові, ніж під час спокою. Що більшу роботу здійснюють м'язові волокна, то більше поживних речовин і кисню приносить до них кров. Коли регулярно фізично працювати, займатися фізкульту­рою і спортом, м'язові волокна швидше ростуть, товстішають і людина стає сильнішою. М'язам потрібне систематичне тренуван­ня. Цьому сприяють регулярні фізичні вправи, ходіння на лижах, плавання.

Робота м'язів супроводиться змінами в діяльності багатьох сис­тем органів: серцево-судинної, дихальної тощо. Тканини дістають більше кисню, біохімічні реакції в клітинах прискорюються, ак­тивніше відбувається обмін речовин у тканинах.

Фізичні вправи добре впливають на весь організм, зміцнюють здоров'я, загартовують людину, роблять її здатною витримати різні несприятливі впливи навколишнього середовища.

Фізичні вправи зумовлюють підвищення рівня обмінних про­цесів, який зростає у міру того, як збільшується навантаження. Як уже згадувалось, коефіцієнт безпеки для транспортування кисню рівний 3. Тому більш ніж триразове збільшення метаболізму при­звело б до вираженого кисневого голодування тканин, якби воно не супроводжувалося зусиллям діяльності серця. При інтенсивно­му навантаженні хвилинний об'єм серця може зрости, у порівнянні зі станом спокою, в 6 разів, коефіцієнт утилізації кисню — в 3 рази. Внаслідок цього постачання киснем тканин збільшується приблиз­но у 18 разів, що дозволяє при інтенсивних навантаженнях у трено­ваних осіб зрости метаболізму в 15 — 20 разів порівняно з рівнем основного обміну.

Величина фізичної роботи, яка виконується людиною, залежить від низки чинників: конкретної професійної діяльності, індивіду­альних особливостей людини, ступеня тренованості, фізичного розвитку тощо.

Зупинимося на змінах основних показників гемодинаміки під впливом фізичних навантажень (за Л/. М. Амосовим).

Частота серцевих скорочень (ЧСС). Фізичне навантаження зу­мовлює збільшення ЧСС, необхідних для забезпечення зростання хвилинного об'єму серця. Так, в стані спокою ЧСС становить 65 поштовхів за хвилину, при середньому навантаженні — 113, а при

максимальному — 185. Існує лінійна залежність між ЧСС та інтен­сивністю роботи в межах 50 — 90% максимальної переносимості навантажень. Хоча, звичайно, є значні індивідуальні відмінності, пов'язані зі статтю, віком, умовами навколишнього середовища і фізичною підготовкою людини.

За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), вважаються допустимими навантаження, за яких ЧСС досягає 170 за 1 хв, і ця межа зазвичай використовується при визна­ченні переносимості фізичних навантажень і функціонального ста­ну серцево-судинної і дихальної систем.

Хвилинний об'єм серця. Хвилинний об'єм серця визначається ударним об'ємом серця і ЧСС. У перші хвилини ритмічної роботи хвилинний об'єм серця поступово зростає до стабільного рівня, який залежить від інтенсивності навантаження і забезпечує не­обхідний рівень споживання кисню. Після закінчення навантажен­ня хвилинний об'єм серця зменшується поступово. Зокрема для осіб молодого віку, які ведуть сидячий спосіб життя, хвилинний об'єм серця становить, л/хв: в стані спокою — 5,1, при середньому навантаженні — 17.0 і при максимальному — 26,0.

Кров'яний тиск. Системний артеріальний тиск при переході від стану спокою до фізичного навантаження підвищується. Почат­ковий період підвищення системного артеріального тиску при ритмічній роботі триває 1 -2 хв, після чого він встановлюється на стабільному рівні, який залежить від інтенсивності навантаження. Діастолічний артеріальний тиск залишається без суттєвих змін і ледь підвищується лише при великому фізичному навантаженні. Тиск в легеневій артерії при фізичних навантаженнях суттєво не підвищується, а центральний венозний тиск при м'язовій роботі зростає.

Розподіл кровообігу в органах і тканинах. Кровообіг у м'язах у стані спокою становить близько 4 мл/хв на 100 г м'язової тканини. В інтенсивно працюючих м'язах кровообіг може зрости в 15 — 20 разів, причому кількість функціонуючих капілярів може зрости в 50 разів. Хоча швидкість кровообігу в працюючих м'язах збільшуєть­ся в 20 разів, аеробний обмін може вирости в 100 разів за рахунок підвищення утилізації кисню.

Коронарний кровообіг під час фізичного навантаження зростає Пропорційно збільшенню хвилинного об'єму серця. В стані спо­кою він складає близько 60 — 70 мл/хв на 100 г міокарда і при на­вантаженні може підсилюватися більш ніж у 5 разів.

Легеневий кровообіг під час фізичного навантаження значно зростає. При інтенсивних фізичних навантаженнях площа попе­речного перерізу легеневих капілярів збільшується в 2—3 рази, і швидкість проходження крові через капілярне ложе легень зростає в 2 - 3,5 рази.

Функція легень. Легенева вентиляція підвищується паралельно до збільшення споживання кисню, причому при максимальному навантаженні у тренованих осіб воно може зростати в 20 — 25 разів порівняно зі станом спокою, і досягати 150 л/хв.

Споживання кисню — це сумарний показник, який відображає функціональний стан серцево-судинної і дихальної систем. Зна­чення цього показника у фізіологічній і клінічній практиці особ­ливо велике ще й тому, що є досить багато способів його прямого і непрямого визначення.

При переході зі стану спокою до навантаження протягом де­кількох хвилин споживання кисню зростає, а потім при стабільно­му навантаженні досягає стійкого рівня. На початковій стадії кож­ного фізичного навантаження, незалежно від його інтенсивності, виникає дефіцит кисню. Він зберігається протягом всього періоду роботи і стимулює ввімкнення цілої низки механізмів, які забезпе­чують необхідні зміни гемодинаміки.

Кисневий борг компенсується лише після завершення м'язової роботи у відновний період.

Показником рівня анаеробних процесів в організмі при фізич­ному навантаженні є концентрація недоокиснених продуктів - мо­лочної кислоти — в крові. В стані спокою вміст молочної кислоти складає близько 0,1 г/л крові, а одразу ж після значних фізичних наванлажень, які супроводжуються суттєвим зростанням анаероб­ної енергопродукції, кількість її в крові може зрости в 10 - 15 разів.

Споживання кисню зростає пропорційно збільшенню наванта­ження. Однак настає межа, при якій подальше збільшення на­

вантаження вже не супроводжується збільшенням споживання кис­ню. Цей рівень називається максимальним споживанням кисню.

Максимальне споживання кисню (МСК) — це найвищий досяж­ний рівень аеробного обміну при фізичному навантаженні. Таке наван­таження виснажує пацієнта за 5 — 10 хв. Вище цієї межі працюю­чим м'язам не вистачає кисню, і в них інтенсифікуються анаеробні обмінні процеси. Отже, МСК є показником аеробної здатності організму, яка залежить від резервів серця, можливостей кровопо­стачання працюючих м'язів, кисневого вмісту крові, стану легене­вої вентиляції, дифузійної здатності легень та інших показників, тобто від фізичного стану організму, а також від типу навантажень і маси м'язів, які беруть участь у роботі.

Якшо яка-небудь ланка в ланцюзі факторів, які забезпечують ви­сокий рівень обмінних процесів при фізичних навантаженнях, по­рушується, то неодмінно понижується і аеробна здатність організму. Водночас тренувальний режим, збільшуючи адаптаційні можли­вості, зумовлює збільшення аеробної здатності.

Як бачимо, МСК є важливим фізіологічним показником, який відображає здатність організму забезпечити більшу потребу тканин у кисні при граничній активації функції серцево-судинної і дихальної систем. Цей показник є основним при визначенні функціонального стану і працездатності л юдини за допомогою навантажувал ьних тестів. МСК визначається в літрах за хвилину (л/хв). З урахуванням того, що воно пропорційне масі тіла, для одержання порівняльних даних його часто відносять до і кг маси тіла (мл/хв/кг).

Навіть короткий огляд фізіології фізичних навантажень свідчить, що інтенсивна м'язова робота ставить високі вимоги до функцій основних органів і систем людини. Нетренованість при­зводить до погіршення стану серцево-судинної, дихальної та інших систем, а фізична активність поліпшує їх функції.

Виявлення рівня фізичного навантаження людини в праці і виз­начення її оптимальних, а також максимальних і мінімальних меж є одним із завдань фізіології праці.

Класифікація праці за ступенем важкості і напруженості. Різно­манітність робіт вимагає різного напруження функціональних си­

стем організму і виконання їх в різних умовах, зумовлює не­обхідність їх класифікації, розв'язання нижи важливих практич­них завдань — нормування праці і відпочинку.

Класифікація праці за важкістю і напруженістю включає: фізіо­логічну класифікацію, яка базується на фізіологічних характерис­тиках напруження функиій і втоми, та гірофесіографічну — харак­теристика трудової діяльності, яка грунтується на описових харак­теристиках праці.

Під терміном "важкість праці" розуміють функції, які викли­кані фізичними напруженнями, а це визначає рівень напруження центральної нервової системи.

Енергетична оцінка важкості праці. Будь-яка фізична діяльність людини вимагає затрат енергії. Енергетичні затрати визначають важкість фізичної праці. Тому найбільш поширеною і зручною фор­мою оцінки фізичних зусиль є вираз їх у вигляді енергетичних затрат за одиницю часу (кДж/хв, кДж/год, ккал/хв, ккал/год тощо). Цей принцип, який лежить в основі досліджень фізіології праці, дає змо­гу звести до одного знаменника і порівняти інтенсивність фізичних зусиль при найрізноманітніших видах діяльності людини.

Орієнтовно визначити втрати енергії при трудових процесах можна на основі даних Л. Бруха про енергетичні затрати при різній ЧСС. Коли, наприклад, в спокої ЧСС 60 — 80 на 1 хв, то під час фізичної роботи при частоті пульсу 80 на 1 хв витрачається 2,5 ккал/хв, при 80 - 100 на 1 хв - 2,5 - 5 ккал/хв, при 100 - 120 на 1 хв 5 - 7,5 ккал/хв, при 120 - 140 на 1 хв — 7,5 — 10 ккат/хв, при 140 — 160 на 1 хв - 10 -12,5 ккал/хв, при 160 - 180 на 1 хв — 12,5-15 ккал/хв.

Залежно від енергетичних затрат існують різноманітні класифі­кації праці, в основі яких лежать різні градації і принципи. Всі вони можуть бути поділені на 3 групи:

/. Порівняння з величиною основного обміну. Ця класифікація базується на порівнянні з основними затратами чи основним до­бовим обміном. Зокрема, Д. Ціль виділяє м'язову роботу помірної важкості, коли енергетичні затрати не перевищують потрібного значення основного обміну, важку — при енергетичній важкості в межах 3 — 8 кратних основних затрат і дуже важку, коли енерге­

тичні затрати більше ніж у 8 разів перевищують рівень основного обміну.

Класифікація Г. Лехмана базується на порівнянні енергетичних затрат праці з основним добовим обміном. Фізична діяльність под­іляється на 10 класів з досить детальним поділом (порядку 300 ккал на добу для кожного класу).

М. Ф. Гріненко і Г. Г. Саноян виділяють чотири групи праці. До першої відносять працю помірної важкості, яка характеризується загальними затратами енергії, включаючи основний обмін і затра­ти у спокої, 2800 — 3400 ккал/на добу. Друга — включає важку робо­ту з затратами енергії 3600 — 4000 ккал/на добу. Третя — охоплює дуже важку фізичну працю з енергетичними затратами 4200 — 6000 ккал/ на добу, четверта — легку фізичну працю з загальними затра­тами енергії 2200 — 2600 ккал/ на добу.

2. Оцінка за рівнем максимальних енергетичних затрат. Ця кла­сифікація поділяє фізичну працю залежно від важкості на різні ка­тегорії, передбачаючи для кожної з них певні межі енергетичних затрату кДж/хв (ккал/хв) Ж. Крістенсен поділяє фізичну роботу на 5 класів важкості зі збільшенням енергетичних затрат у кожному класі на і 1 кДж/хв (2,5 ккал/хв). Найінтенсивнішою вважається праця при енергетичних затратах, які перевищують 52 кДж/хв (12,5 ккал/хв).

3. Оцінка за відношенням до аеробної здатності. За С. Сула, фізич­на активність поділяється на 5 груп: а) виснажлива праця, яка пе­ревищує за потужністю аеробну здатність, виснаження наступає через декілька хвилин і б) максимальна праця — в межах 75 — 100% аеробної здатності (навантаження такої інтенсивності у виробни­чих умовах допускається в особливих випадках); в) субмаксималь­на праця в межах 50 — 75% аеробної здатності, м'язова робота такої інтенсивності використовується у шахтах, у важкій промисловості; г) інтенсивна праця в межах 25 - 50% аеробної здатності (найбільш поширена категорія фізичної праці); д) легка праця — менше 25% аеробної здатності. Для кожного енергетичного рівня навантажен­ня існує максимально можлива і максимально допустима тривалість.

Максимально можлива тривалість навантажень зменшується зі зростанням інтенсивності фізичних зусиль, а звідси і енергетич­

них затрат. Г. Монод (1973) зібрав з літературних джерел дані, з яких видно, що при середньому рівні енергетичних затрат 1250 кДж/хв (300 ккал/хв) максимально можлива тривалість фізичної праці становить лише частки секунди, при затратах 460 кДж/хв — 5 с; 105 кДж/хв (25 ккал/хв) — 5 хв; 63 кДж/хв (15 ккал/хв) — 1 год; 52 кДж/хв (12,5 ккал/хв) — 4 год; 42 кДж/хв (10 ккал/хв) — 10 год; 21 кДж/хв (5 ккал/ хв) — 2 — 3 дні; 17 кДж/хв (4 ккал/хв) —10 днів; 13 кДж/хв (3 ккал/хв) — декілька місяців; 11 кДж/хв (2,5 ккал /хв) — невизначено довгий час для здорової людини.

При цьому необхідно брати до уваги, шо наведені цифри стосу­ються середнього енергетичного рівня за 24 год. Тому при перера­хунку на професійну діяльність енергетичні затрати зростуть.

Максимально допустима тривалість навантажень. Комітет екс­пертів ВООЗ зазначає, що для здорової людини допустимий рівень тривалості фізичного навантаження не перевищує 50% МСК.

Людина може виконувати ту чи іншу м'язову роботу в межах допустимих для неї затрат енергії. Ця межа визначається можливо­стями транспортування необхідної кількості кисню для забезпе­чення зростаючого рівня обмінних процесів, тобто передусім фун- кціонаїьним станом серцево-судинної і дихальної систем.

Теорії втоми. Будь-яка трудова діяльність, коли вона оптималь­на для організму за інтенсивністю і тривалістю і перебігає в спри­ятливих виробничих умовах, благодійно впливає на організм і сприяє його вдосконаленню. Людина володіє колосальними ре­зервними можливостями, і при оптимальному їх використанні до­магається найвищого їх розвитку. Коли ж робота надмірна за три­валістю чи інтенсивністю, то це призводить до розвилку вираже­ної втоми, зниження працездатності, неповного її відновлення в період відпочинку.

Втома є природним фізіологічним процесом, нормальним ста­ном організму. З біологічної точки зору втома — це тимчасове по­гіршення функціонального стану організму людини, яке проявляється у специфічних змінах фізіологічних функцій, у суб'єктивних відчут­тях і зниженні працездатності. Вона є захисною реакцією організ­му, яка спрямована проти виснаження функціонального потенці­алу центральної нервової системи.

Деякі вчені стверджують, шо причина втоми криється в м'язах як робочому органі, оскільки в результаті фізичної праці там на­копичуються продукти обміну речовин (наприклад молочна кис­лота), шо заважає подальшій роботі. Інші висувають теорію, згідно з якою втома настає як у працюючих м'язах, так і в нервових цен­трах.

Сьогодні загальноприйнятою є коркова теорія втоми, яка по­в'язує її розвиток із станом ЦНС. Втома призводить до розвитку охоронного гальмування в корі головного мозку, яке запобігає роз­витку виснаження організму. Первинною ланкою втоми при м'я­зовій роботі людини є зміни в кортикальних центрах, які зумовлю­ють найскладніший комплекс функціональних змін організму.

Розуміння втоми поглиблює теорія П. К. Лнохіна, яка розкриває фізіологічну сугь працездатності і принципи її регулювання. За цією теорією в процесі роботи беруть участь основна і відновлювальна функціональні системи. Основна функціональна система в про­цесі роботи забезпечує власне робочий акт. Система забезпечує відновлення енергетичних ресурсів, функціонального потенціалу організму, який витрачається в процесі праці. Обидва процеси — витрата і відновлення функціонального потенціалу працездат­ності — мають протяжність у часі і фазовий характер перебігу зміни періодів, їх можна спостерігати за допомогою фізіологічних методів досліджень, які дають змогу характеризувати динаміку функціо­нального стану організму людини відповідно з його працездат­ністю і ступенем утоми в процесі праці.

Найбільш типова крива, яка характеризує зміни ефективності роботи, визначення якої є основою для фізіологічної раціоналі­зації праці. Період втягування в роботу, який може тривати до 1 год і більше, виражається у поступовому підвищенні працездатності з певними коливаннями продуктивності праці. В цей період фор­мується робоча домінанта, яка характеризується об'єднанням в єдину функціональну систему нервових центрів, які регулюють функції, шо забезпечують виконання роботи, тобто протягом цьо­го періоду вдосконалюються механізми гомеостатичного регулю­вання функціональної системи забезпечення роботи.

Період формування робочої домінанти нерідко характеризуєть­ся вираженими функціональними змінами, які полягають у підви­щенні частоти пульсу, дихання, артеріального тиску тощо. Особ­ливо вираженими подібні зміни можуть бути при виконанні робіт іі значним нервово-емоційним компонентом. У зв'язку з цим важ- ниво скоротити тривалість втягування в роботу і якомога швидше перевести організм у стан оптимальної працездатності. За ним на­стає період високої і стійкої працездатності, який забезпечується оптимальним гомеостатичним регулюванням функціональної си­стеми. В цей час усі зміни фізіологічних функцій адекватні робочо­му навантаженню і перебувають у межах фізіологічних норм.

Після цього працездатність поступово знижується. Спочатку зниження не завжди помітне, бо може компенсуватися вольовими зусиллями. Тривалість цього періоду найбільша порівняно з інши­ми періодами і визначається гігієнічними умовами праці, інтен­сивністю, нервово-психічним напруженням, індивідуальними особливостями працівника, тренованістю, фізичним станом, віком тощо.

Початкове зниження працездатності і розвиток втоми характе­ризується нестійкою компенсацією функцій. З'являються почут­тя втоми і різні зміни показників фізіологічних систем. Швидше настають зміни в тих органах і системах, які забезпечують вико­нання конкретної роботи. Якщо в цей період не припинити робо­ту, то працездатність швидко знижуватиметься, втома стане відчут­нішою, а фізіологічні зміни — неадекватними виконуваній роботі. При перевтомі період оптимальної працездатності скорочується, а період нестійкої компенсації збільшується. Порушуються відповідні процеси в організмі. Прикмети втоми не щезають до початку роботи наступного дня. Посилюється роздратованість, реакції стають неадекватними. При наявності хронічної перевто­ми часто зменшується маса тіла, підвищуються сухожилкові реф­лекси, пітливість, зростає лабільність показників серцево-судин­ної системи, знижується опірність організму до інфекцій ТОЩО. Погіршується якість роботи, збільшується кількість помилок і брак ^в роботі.

За Я. К. Анохіним функціональні системи працездатності організму підлягають закону саморегуляції. Наприклад, енерге­тичні речовини, які витратилися під час діяльності, знову накопичу­ються в результаті діяльності відновлювальної функціональної систе­ми. Збудником діяльності останньої є саме відхилення фізіологічної величини від її постійного рівня. Суттєвою рисою діяльності функці­ональної системи є те, що вона реалізується завдяки складній комбі­нації процесів збудження і гальмування у всіх її ланках.

Ступінь працездатності визначається також типом нервової сис­теми. Сильний тип має найбільшу працездатність, слабкий — не­значну. Працездатність залежить від віку, статі, навиків у роботі, са­нітарно-гігієнічних умов та інших факторів. Певним чином на неї впливають мотиви, моральні і матеріальні стимули.

Отже, на працездатність людини впливає багато факторів, і вони діють в різних напрямках. Вивчаючи і враховуючи їх, фізіологія праці дає рекомендації і пропонує конкретні заходи, які підвищу­ють працездатність і продуктивність праці.

Фізіологічні критерії здоров'я

За визначенням ВООЗ здоров'я — це не тільки відсутність хво­роб, але й певний рівень фізичної тренованості, підготов­леності, функціонального стану організму, який є фізіо­логічною основою фізичного і психічного благополуччя.

Виходячи із концепції фізичного здоров'я, основним його кри­терієм необхідно вважати енергопотенціал біосистеми, оскільки життєдіяльність будь-якого живого організму залежить від його акумуляції і мобілізації для забезпечення фізіологічних функцій.

Позаяк частка аеробної енергопродукції є найбільшою у сумі енер- гопотенціалу, то якраз максимальна величина аеробних можливос­тей організму є основним критерієм його фізичного здоров'я і жит­тєдіяльності. Отже основним критерієм здоров'я потрібно вважати МСК, а його величину — за кількісний вираз стану здоров'я.

Зв'язок між аеробними можливостями організму і станом здо­ров'я вперше відкрив американський лікар К. Купер (1970). Він

довів, що люди, які мають рівень МСК42 мл/хв/кг івище, не страж­дають хронічними захворюваннями і мають показання АГ в межах норми. Гранична (порогова) величина МСК для чоловіків стано­вить 42 мл/хв/кг, для жінок — 35 мл/хв/кг, що характеризує безпеч­ний рівень соматичного здоров'я.

Відомий 12-хвилинний тест Купера для визначення орієнтов­ного рівня МСК за максимальною відстанню, яку обстежувана особа здатна гіробігги з максимальною швидкістю. Однак широкого зас­тосування він не набув через його небезпечність дія осіб із прихо­ваними формами серцево-судинних захворювань.

Хоч показники фізичної працездатності найбільш об'єктивно відображають рівень фізичного здоров'я, для його оцінки можуть використовуватися й інші методи, які базуються на кореляційній залежності між величиною МСК та основними функціональними показниками систем життєдіяльності організму. Зокрема, вартий уваги простий і доступний метод експрес-оцінки рівня фізичного здоров'я за Г. Апанасенко і Р. Науменко (1988).

Енергетичні градації фізичного стану людини. Поділ на категорії фізичної придатності вкрай необхідний для вибору методики виз­начення інтенсивності фізичних тренувань, для виробничих реко­мендацій, оцінки ступеня функціональної недостатності.

Для оцінки функціонального стану організму за значенням МСК запропоновані різні градації. Наприклад, К. Купер, залежно від МСК, і віку, виділяє п'ять категорій фізичного стану. Така система може здатися надто деталізованою, однак досвід свідчить, шо вона відповідає практичним вимогам і дає змогу враховувати динаміку фізичного стану.

М. М. Амосов підвів енергетичний еквів&тент під «кисневі» гра­дації К. Купера.

Граничні енергетичні можливості для різних груп функціональ­ного стану, які використовуються до градації К. Купера, колива­ються у широких межах із врахуванням віку від менше 36,4 кДж/хв (8,7 ккал/хв) до більше 63 — 75 кДж/хв (15 — 18 ккал/хв).

Учені довели неприпустимість перевищення 33 — 40% макси­мальної аеробної здатності при фізичних навантаженнях протя­гом певного робочого дня. Тому орієнтовно можна вважати, з вра­

хуванням вікових коливань, що для осіб першої групи фізичного стану 8-годинні трудові енергетичні затрати не повинні перевищу­вати 15 кДж/хв (3, 5 ккал/хв), II — групи — 15 — 19 кДж/хв, (3,5 - 4,5 ккал/хв), III групи — 19 — 23 кДж/хв (4,5 — 5,5 ккал/хв), IV групи — 23,4 — 27 кДж/хв (5,6 - 6,5 ккал/хв) для осіб V групи вони можуть бути вищі.

Отже, знайшовши за допомогою субмаксимального навантажу­вального тесту МСК, можна встановити групу фізичного стану об­стежуваного, на цій основі враховувати динаміку функціонально­го стану і вивести практичні рекомендації щодо праці, занять спортом та відпочинку з урахуванням енергетичних затрат на різні види діяльності.

Розумова діяльність людини

Широко розповсюджене помилкове уявлення про розумову пра­цю, як працю легку. Таке уявлення грунтується на тому, що при розумовій праці енергетичні затрати значно нижчі, ніж при фізичній. У фізіологічному відношенні головною особливістю ро­зумової праці є те, що при ній мозок виконує функції не тільки ко­ординаційні, але основного працюючого органу. Гіри цьому знач­но активізуються аналітичні і синтетичні функції ПНС, ускладню­ються приймання і переробка інформації, виникають нові функціональні зв'язки, нові комплекси умовних рефлексів, зрос­тає роль функцій уваги, пам'яті, напруження зорового і слухового аналізаторів та навантаження на них.

Незважаючи на суттєві фізіологічні відмінності, поділ трудової діяльності на фізичну і розумову досить умовний. З розвитком на­уки і техніки межа між ними все більш згладжується.

Тим не менше, деякі види трудової діяльності можна віднести переважно до розумової: управлінська праця, творча діяльність нау­кових працівників, письменників, художників, композиторів, кон­структорів, праця операторів, учителів і викладачів, медичних пра­цівників тощо. Одну з найбільш чисельних груп, де переважає розу­мова праця, становлять учні та студенти. Для їх трудової діяльності характерні напруження пам'яті, уваги, сприйнятгя, часті стресові

ситуації (контрольні роботи, заліки, іспити), більшою мірою мало­рухливий спосіб життя.

фізіологічні особливості розумової праці. Мала рухливість, ви­мушена одноманітна поза при розумовій праці послаблюють обмінні процеси і зумовлюють застійні явища у м'язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршують постачання мозку киснем. Становлячи лише 1,2 — 1,5% маси тіла, мозок споживає понад 20% його енергетичних ресурсів. Приплив крові до працю­ючого мозку збільшується в 8 — 10 разів порівняно зі станом спо­кою, зростає потреба його в кисні та глюкозі.

Вміст глюкози в крові збільшується на 18 — 36%, підвищується концентрація в крові адреналіну, норадреналіну і вільних жирних кислот. У мозковій тканині посилюється втрата глюкози, метіоні­ну, глютаміну та інших незамінних амінокислот, вітамінів групи В. Погіршуються функції зорового аналізатора — гострота зору, стійкість ясного бачення, контрастна чутливість, зорова працез­датність. Збільшується час зорово-моторної реакції.

Розумовій праці притаманний і найбільший ступінь напружен­ня уваги: при читанні спеціальної літератури напруження майже удвічі вище, ніж при водінні автомобіля у місті, і в 5 — 10 разів вище, ніж при виконанні багатьох видів механізованої фізичної роботи.

Формальне завершення робочого дня часто не перериває про­цес професійно спрямованої розумової діяльності. Кажуть, думку неможпиво скласти як руки, вона й уві сні не спить. Розвивається особливий стан організму — втома, яка може перейти у перевтому. Цей стан потрібно вже розглядати як серйозне порушення нормаль­ного фізіологічного функціонування організму, як передпатологію, а часом і патологію. При розумовій праці стан перевтоми характери­зується відсутністю повного відновлення працездатності до черго­вого робочого дня, порушенням сну (аж до стійкого безсоння), зни­женням опору до дії несприятливих факторів навколишнього сере­довища, підвищенням нервово-емоційної збудливості.

Чри розумовій прані стан перевтоми не такою мірою демонст­ративний, як при фізичній. Люди, які займаються розумовою пра­цею, навіть у стані перевтоми здатні довгий час виконувати свої

професійні обов'язки без помітного зниження рівня трудової ак­тивності і продуктивності праці.

Напруженість праці. Розробляючи критерії професіографічної оцінки ступеня нервового напруження в процесі праці, користу­ються характеристиками, які відображають напруження сенсор­ного апарату, вищих нервових центрів, які забезпечують функції уваги, мислення, регуляції рухів. Складені спеціальні таблиці кла­сифікації праці за ступенем нервово-емоційного напруження на основі 14 показників (інтелектуальне навантаження; тривалість зосередженого спостереження, кількість виробничо-важливих "об'єктів одночасного" спостереження; кількість сигналів на го­дину: кількість сигналів до дії на годину; кількість аварійних сиг­налів; темп; час активних дій; необхідність самостійного пошуку неполадок; монотонність; напруження зору; точність роботи; змінність; режим праці і відпочинку). Користуючись такими таб­лицями, санітарні лікарі та інші спеціалісти можуть визначити ступінь напруження за окремими різновидами трудової діяльності в різних галузях виробництва (наприклад у табл. 3).

У фізіологічному відношенні сприятливими є види робіт, які належать до І ступеня напруженості праці, однак при такій мо­білізації функцій не можна досягти високої продуктивності й ефек­тивності праці.

Більш ефективною є праця при 11 ступені напруженості, роботу можна виконувати тривалий час. При III ступені напруженості не­обхідні додаткові заходи з коректування режиму праці (додаткові перерви чи скорочення робочого дня тощо), IV ступінь напруже­ності праці може допускатися тільки епізодично і на короткий час.

7.4. Чинники, які знижують працездатність

До чинників, що знижують працездатність, відносяться: психі­чна травма (конфлікти), алкоголь і алкоголізм, наркотики і нарко­манія, нікотин і нікотиноманія, втома і перевтома, хворобливі ста­ни (захворювання), особливості психофізіологічного стану підлітків, жінок та людей похилого віку.

Хворобливий, пригнічений стан працівника, який супровод­жується погіршенням його фізичних і психічних якостей, може виникати на грунті психічної травми (конфліктів); розвитку залеж­ності від наркотичних засобів, алкоголю і нікотину; втоми і пере­втоми; виникнення або загострення захворювання; специфічних особливостей психофізіологічного стану підлітків, жінок і людей старшого віку.

Психічна травма (конфлікти)

Осіб, що знаходилися в кризових станах внаслідок тієї чи іншої психічної травми, 71% стосувався сімейної проблематики. При­родно, що всі сімейні конфлікти якимось чином переносяться і у виробничу сферу. Під дією конфліктів людина може не лише ство­рити небезпечну виробничу ситуацію, а й зруйнувати виробничі та сімейні відносини.

Конфлікт "батьки і діти". Діалектика соціальних відносин лю­дини така, що, являючи собою у фізичному розумінні автономну систему, для нормальної життєдіяльності вона потребує групової взаємодії. З одного боку, вона прагне зберегти й отримати свободу, але з іншого — постійно повинна її розмінювати на те, щоб досягти якоїсь мети. Отже, життя в групі конфліктне за своєю суттю.

Виділяють чотири типи зв'язків між дітьми і батьками: силові, емоційні, когнітивні і нормативні:

• силові — що виникають в порядку підлеглості і влади;

• емоційні передбачають відношення любові, прихильності, поваги, захоплення, які є у дітей щодо батьків;

• когнітивні здійснюються шляхом обміну інформацією. (На­

приклад, основні поняття про навколишній світ діти отри­мують у перші роки власне від батьків);

• нормативні — система передачі дітям комплексу соціальних

норм і правил, без чого немислиме буття суспільства.

Конфлікти у системі "батьки-діти " можуть виникати у всіх на­прямах існування зв'язків. Дитина бореться за незалежність, бать­ки — за владу. Стосунки між батьками і дітьми значною мірою зале­жать від виховання дітей.

На думку Е. Берна, у ранньому дитинстві формується життєва позиція. Він образно виділяє декілька типів такої позиції:

а) у мене все добре, й у тебе все добре (позиція оптиміста, який прагне працювати і реалізує свої можливості в середовищі інших людей);

б) у мене все добре, а у вас усе погано (позиція самозакоханої, непрактичної людини, яка звинувачує інших у своїх невда­чах);

в) у мене все погано, а у вас усе добре (позиція людини, яка з одного боку, заздрить оточуючим, має комплекс неповно­цінності, а з іншого — все життя буде працювати, щоб дове­сти, що вона не гірша за інших);

г) ви погані і я поганий (внутрішні конфлікти призводять до депресії, а іноді — й до більш серйозних психічних захворю­вань).

А. Адлер визначив два крайні полюси неправильного виховання: гіперпротекцію (підвищену опіку) і гіпопротекцію (недостатню опіку). Дитина, якою занадто опікувалися, увійде в самостійне життя капризною, вимогливою, не здатною самостійно приймати рішення, брати на себе відповідальність за власні невдачі. Дитина, якій бракувало опіки, звикає діяти на свій страх і ризик, ставиться до оточуючих людей, як до ворогів.

Конфлікт «свекруха-невістка». Перехід сина у володіння його дружини і дочки — у володіння чоловіка — болісний процес. Розлу­ка є більш важкою для батьків.

В агресивній поведінці щодо нового члена сім'ї провідна роль здебільшого належить жінці: свекрусі або тещі. Жінці притаманне емоційне ставлення до подій. Вона живе більше серцем, тому їй важче змиритися з тим, що у неї забрали найдорожче, у неї вини­кає вороже ставлення до того, хто зазіхає на сімейний статус і бла­гополуччя. Деякі психологи вважають, що багатьом жінкам при­таманне підсвідоме прагнення до руйнування сім'ї, яка виникла.

Друзі та сім'я. Як і стосунки з батьками, так і стосунки з друзями часто є навіть більш стабільними, ніж шлюбні зв'язки. Намагання

обірвати одним із шлюбних партнерів ні зв'язки може стати небез­печним для сім'ї.

Конфлікти на сексуальному грунті. Сексуальна активність і сек­суальна поведінка індивіда загалом визначається такими фактора­ми, як його виховання, генетично успадкований темперамент, інформованість. Але ним не вичерпується різноманітність сто­сунків.

Психолог Г. Айзенк виділяє чотири великі групи індивідів, певні здібності яких значною мірою визначають сексуальну активність:

I — особи, які цілком задоволені своїм статевим життям у шлюбі,

відрізняються мінімальною пошуковою активністю, небажан­ням до зміни партнера, володіють погано вираженим лібідо (сексуальним потягом) і проповідують традиційні норми шлюбної моралі.

II — особи, які володіють екстравертністю, тобто прагненням активно реалізувати себе, охоче спілкуються з оточуючими, схильні до дії і не схильні до самоаналізу. Такі суб'єкти пере­важно володіють високим рівнем сексуального потягу, їх при­гнічує одноманітність сексуальних подразників, вони не мо­жуть змиритися з нав'язаним стилем моногамного буття.

III — особи з невротичним, нестійким темпераментом — інтро­верти, у яких на фоні досить інтенсивного лібідо чітко вира­жені гальмівні психологічні установки. У цих людей спостері­гається постійний хронічний конфлікт між потребами їх тіла і обмеженнями виховання і соціального середовища.

IV — особи з вираженим сексуальним потягом і одночасно з таки­ми рисами, як жорстокість, схильність до садизму, або особи зі слабкою вегетативною нервовою системою, із схильністю до патологічних, невротичних реакцій, а також вираженою екстравертністю і потребою спілкування. У людей цього типу можуть виникати труднощі при налагодженні сексуальних контактів, але, крім того, вони можуть становити небезпе­ку для оточуючих через формування неприйнятних для суспіль­ства тенденцій до задоволення свого сексуального потягу.

У формуванні описаних вище типів беруть участь різні рівні людсь­кої особистості: зумовлені генетичним кодом риси, психологічні особ­ливості, умови виховання і прийняті форми спіікування.

Наукова систематика видів кохання:

кохання-пристрасть (високий емоційний заряд, інтелекту­альні якості опиняються на задньому плані, страждання суп­роводиться страхом втрати, ревнощами, часом ненавистю і при цьому сексуально-еротичні стосунки не є основними, мо­тив сексуальної насолоди вторинний);

^ кохання-ерос (захоплення, у якому людина прагне до повного фізичного володіння об'єктом кохання, жадає розчинитися в ньому);

¹"ч> кохання-гра (невелика глибина емоційного контакту припус­кає легку можливість зради);

добре, надійне кохання (більше нагадує дружбу, секс вторин­ний, емоційна близькість);

кохання розсудливе (легко піддається контролю, в його основі — шлюб за розрахунком);

^Ь кохання-манія (кохання — пристрасть, але без елементу не­нависті);

кохання-віддача (безкорисливе кохання, яке може стати підґрунтям міцних, довготривалих шлюбних відносин).

Крім цього існують індивідуальні відмінності як будови самих статевих органів, так і їх біологічних станів. Отже, марно сподіва­тися, що інтимні стосунки одразу налагодяться. Лише після по­вторних контактів і за умови взаємного прагнення можна досягну­ти гармонії. Тобто чоловік і жінка не повинні бути подібні один на одного за темпераментом, вихованням, за вмінням брати участь у сексуальних відносинах, але дуже важливо, щоб вони доповнюва­ли один одного, намагалися досягги стану взаємного задоволення.

Патологія шлюбної пари. Причинами сімейного конфлікту часто можуть бути такі явища, як імпотенція, фригідність і бездітність.

Усі перелічені порушення повинні розглядатися як патологія шлюбної пари.

Причиною конфліктних відносин між людьми можуть бути та­кож ревнощі. Ревноші присутні в душі того, хто ревнує, а не спричи­няються поведінкою партнера. Є люди, яких майже ніяка ситуа­ція не змусить страждати від ревношів і, навпаки, є характеролог ічні типи, для яких ревнувати — все одно, що жити. Ревниві люди, як зазвичай, фанатичні, одержимі якими-небудь ідеями, мають низь­ку здатність до компромісних рішень, люблять сваритися. Підозра у них швидко стає обвинуваченням, і надалі вся навколишня дійсність тлумачиться ними в світлі уже підписаного звинувачу­вального вироку.

Еротична (любовна, сексуальна)ревність — комплекс переживань при дійсній чи підозрюваній зраді коханої людини, який характе­ризується складною психологічною структурою: типовими і до­сить розмаїтими емоційними реакціями і станами (заздрощі, не­нависть, тривога, гнів, відчай, жадоба помсти, пристрасть), сумн­івами і підозрами, складними проявами в інтелектуальній та вольових сферах, різною формою поведінки, здебільшого соціаль­но небезпечної.

Ревнощі частіше виникають не серед молодят, а серед пар, які давно живуть у шлюбі. Ревнощі не рахуються з логікою здорового глузду, а часом — і з вимогами закону (ревнощі до того, кого вже нема серед живих). У вищих стражданнях ревнощів суб'єкт пере­буває у великому напруженні, позаяк не може захистити себе, і лише тоді, коли стає очевидним, що надія на любов повністю втра­чена, залишається лише біль чи ненависть без напруження.

У осіб, які страждають алкоголізмом, ревнощі виявляються ча­стіше і характеризуються монотонністю, брутальністю, нерідко агресивними діями (аж до вбивства). Більшість ревнивців-убивць — чоловіки, а їх жертви головним чином жінки, але потерпілими можуть бути й чоловіки. Із 95 правопорушень, які здійснили рев­нивці, в 12,6% потерпілими були удавані коханці жінок.

Вплив алкоголю на розвиток конфлікту. У суспільстві існують глибокі традиції, пов'язані з можливістю штучно змінювати свій

психічний стан, використовуючи алкогольні напої. Як відомо, від пияцтва страждають щонайменше три покоління: батьки пияка дружина, діти. Але навіть якщо людина не є алкоголіком, але зло­вживає спиртними напоями, це призводить до послаблення сімей­них зв'язків, втрати взаєморозуміння, породжує або провокує чис­ленні конфлікти: від легких сварок до повного розриву стосунків.

Пияцтво і алкоголізм дуже часто є не причиною сімейних конфліктів, а їх наслідком. Більшість чоловіків стають пияками вже будучи сімейними людьми. Для деяких чоловіків нав'язана сусп­ільством роль лідера (господаря) виявляється йому не під силу, і тоді час від часу він напивається, щоб відчути стан "абсолютноїне­залежності ".

Конфлікти, породжені пияцтвом — це видима частина айсбер­га, тоді як у підводній частині його слід шукати причини й істинні обставини їх виникнення: незадоволеність професійним і соціаль­ним статусом, сексуальна незадоволеність тощо.

Пияцтво реформує ієрархію цінностей. Людина поступово «ви­миває» зі свідомості необхідність працею досягати позитивних емоцій. Родичі людей, схильних до зловживання спиртними на­поями, повинні пам'ятати, що останні мають підвищену чутливість до браку емоційних відносин. Е. Фром називав алкоголіків вічними малюками, які просять соски. У спілкуванні з пияками і алкоголі­ками намагайтеся застосовувати декілька "не":

	не	читайте нотацій;
о	не	сперечайтеся з п'яним, алкоголіком;
І=>	не	стверджуйте, що між вами прірва;
о	не	вимагайте клятв;
о	не	погрожуйте, якщо не збираєтесь виконати погрози;
■=>	не	ховайте і не вшивайте спиртного;
ф	не	підтримуйте скептичного ставлення щодо лікування;
ф	не	очікуйте раптової твердості;
о	не	відгороджуйте чоловіка від алкоголіків.

Алкоголь і алкоголізм

Алкоголь вкрай негативно впливає на центральну нервову систему. Порушується розумова і фізична працездатність, посилюється втома, про шо свідчить запис роботи м'язів. Особливо різко знижується пра­цездатність у осіб, професійна діяльність яких вимагає посиленої ува­ги, значного напруження. Відомо, що складніша робота, то менша доза алкоголю стає причиною виробничого травматизму.

Алкоголь знижує швидкість рухової реакції. А. П. Лоптєв зазна­чає, що у футболістів після випитого кухля пива швидкість склад­ної рухової реакції знизилась у середньому на 12 — 16%, точність реакції на руховий об'єкт - на 17 — 21 %, точність м'язових зусиль - на 14- 19%.

Вважається, що алкоголь зігріває організм у холодну погоду. Дійсно, під дією алкоголю розширюються кровоносні судини шкіри, кров приливає до неї, і людина відчуває тепло. Але, цир­кулюючи по розширених судинах, кров віддає у зовнішнє середо­вище велику кількість тепла, внаслідок чого температура тіла зни­жується на 1—2°С, і організм швидше охолоджується.

Спирт особливо інтенсивно накопичується у нервовій тканині. Тому в мозку його концентрація набагато більша, ніж у крові.

Після приймання навіть невеликих доз алкоголю знижується стійкість та інтенсивність уваги, сповільнюється її переключення, порушуються процеси мислення і пам'яті. Працівникові треба більше часу, щоб оцінити виробничу ситуацію і прийняти рішен­ня, а це знижує його готовність до дії. Одночасно знижується гос­трота зору, порушується окомір і здатність розрізняти кольори (особливо погано сприймаються відтінки червоного кольору), зву­жується поле зору, збільшується час відновлення зору після засліп­лення, порушується координація рухів, їх точність, різко збільшується час реакції, маскується почуття втоми гіри її наяв­ності і зниженні працездатності.

Однак найбільш небезпечним є неадекватне ставлення п'яної людини до свого стану, оскільки алкоголь загальмовує центри кори

головного мозку, які контролюють дії і вчинки. Вона переоцінює свої можливості і недо

Дата добавления: 2014-10-17