Воля — психічний процес свідомої та цілеспрямованої регу­ляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнен­ня поставлених цілей

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитив­неабо негативнеставлення до неї. Ставлення до дійсності відоб­ражується в мозку й переживається як задоволення або незадово­лення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функ­ції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні за­нити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Ушинський писав, що «ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування».

Емоції та почуття органічно взаємопов'язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція — це загальна активна форма переживання ор­ганізмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, бо­но — це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та по­чуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що во­ни виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання вдоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції: радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Емоції та почуття характеризуються певною якістю та по­лярністю, активністю та інтенсивністю.

Як почуття виявляється ставлення особистості до праці подій, інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одній емоції та почуття від інших (наприклад, радість — від гніву, любов — від ненависті).

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин мо­жуть виявлятися протилежно: «радість — горе», «любов — нена­висть», «симпатія — антипатія», «задоволення — незадоволен­ня». Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності Розрізняють стенічні емоції та почуття — ті, що посилюють активність спонукають до діяль­ності, та астенічні — ті, що пригнічують людину, зменшують її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її ста­ну і ставлення до ситуації та об'єктів, що викликають переживан­ня, емоції та почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бува­ють довготривалими або короткочасними.

Природа емоцій і почуттів органічно пов'язана з потребами, потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивни­ми або негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Харак­тер переживань зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людини і тварин відрізняються за змістом, інтен­сивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для них: гнів, страх, радість, сум тощо. Емоції докорінно змінилися у про­цесі історичного розвитку людини, вони «олюднилися», набули своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати голод, відмовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потре­би, а з ними й вищі почуття — моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч. Дарвін, властиве лише людині. Емоції, почуття людини пов'язані з її діяльністю: діяльність викликає різні переживання у зв'язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції та почуття, у свою чергу, стимулюють людину до діяльності, насна­жують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів — холодні, «світять, та не гріють», позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти и діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

2. Переживання емоційних станів — радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презир­ства, огиди тощо — завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми вираженнями. Емоції з гіпоталаму­са поширюються на всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню, як у його вираження негайно вклю­чається весь організм. Зовнішні вираження емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та вокальній міміці, інто­націях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня, або вісцеральна, вираженість переживань яскраво виявляється у прискореному серцебитті, диханні, підвищеному кров'яному тиску, змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення. Ця вира­женість буває астенічною або стенічною, тобто виявляється в пригніченні або збудженні.

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресив­не вираження емоцій і почуттів набирає різних відтінків. Багатст­во їх настільки велике, що в мові існує близько 5000-6000 слів, якими переважно передаються ті чи інші переживання. З розвит­ком мовлення дитина поступово оволодіває експресивними ви­раженнями, певною мірою стримує їх, але це не означає, що цим самим гальмується емоція. П. Анохін вважає, що в цьому разі пригнічуються лише деякі периферійні компоненти умоцій — ру­хи, міміка, сама ж емоція, якщо вона виникла, неминуче поши­рюється на інші, в основному на вісцеральні, компоненти. Проте формування витриманості у дітей позитивно позначається на їхній життєдіяльності та стосунках у колективі.

З оволодінням експресивними способами вираження емоцій і почуттів формується здатність сприймати й розуміти різні форми та відтінки вираження переживань, уміння їх розпізнавати. Вод­ночас розвивається вміння користуватися ними з метою впливати на інших. Ця здатність потрібна артисту, а особливо педагогу, який, розпізнавши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня, може керувати ними, впливати на них з вихов­ною метою власними експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до переживань емоції та почуття можуть виражатися по-різному. Почуття страху, наприклад, може спричинити або астенічну ре­акцію — скутість, шок, або ж стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, розгубленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність виявлення емоцій і почуттів значною
мірою залежать від вихованості, рівня культури особистості, тра­дицій і звичаїв. Це особливо позначається на вираженості їх зовнішніми засобами — мімічними та пантомімічними рухами, жестами. Внутрішнє ж їх вираження (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбувається відносно незалежно від соціальних чинників.

3. Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з'ясуванні їхньої природи й деяких природжених особливостей люди­ни. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно за­барвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Настрій — це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне. Причини настрою найрізноманітніші: непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрій, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає па­сивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не занепа­дають духом навіть тоді, коли для цього є якісь підстави, а на­впаки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються на­строям. Вони потребують підтримки колективу.

Афект — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів мо­же бути несподіване переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх орга­нів, ослаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль голов­ного мозку. І. Павлов, аналізуючи афектний стан, зазначав, що людина у стані афекту, який перевищує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона ніколи не зробить у спокійному стані і про що шкодує, коли мине афект. Особливо різко вияв­ляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні процеси значно ослаблюються. Афекти викликаються несподіваними гос­трими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини: її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто-густо «спалахують» з будь-яких причин. Афекти виклика­ють глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують її. Лю­дина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти ру­хами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони перетворилися б на пасивних, байдужих істот.

Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напру­жених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що ви­являються несподівано й потребують вжиття негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявля­ються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички у стре­совому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовла­дання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фруст­рації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні ста­ни, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особисто, її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, спричинює стан фрустрації. Він виникає у лю­дей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті — це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплю­ють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх праг­нень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть — це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності: у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть пози­тивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної пристрасті перетворюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно позначається на праці та житті людини.Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяль­ності, сприяє продуктивності праці.

4. Кожний, хто хоче зрозуміти психіку людини, почи­нає з пошуків причин її поведінки, факторів, які викликали ту чи іншу дію. Аналіз починається з ситуації. Чому така ситуація викликає саме гаку поведінку людини? Які фак­тори треба вважати вирішальними? Як людина реагує на ситуацію, як вона з нею взаємодіє? Як ця взаємодія впливає на психіку?

Потяг. Дитина реагує на зовнішні подразники, розрізняє враження, потребує взаємодії. Фактори ситуації самі по собі не можуть викликати й спрямовувати активність дитини. Спонукають и до певних дій специфічні внутрішні сили організму. Сили ці називають інстинктами, мотивами чи потягами.

Фрейд пояснював поведінку з допомогою теорії «лібідо» і метаморфоз, яких зазнають потяги в житті людини. Про­тилежною фрейдівській є теорія Адлера, який вважав, що енергію поведінки людини генерують соціальні фактори, які керують проявами «прагнення до влади». Уже з самого по­чатку існування людей у соціальній групі, з моменту їх на­родження виникають «соціальні почуття», які врівноважу­ють егоїстичні «прагнення до влади».

У сучасній психології потяги, інстинкти визначаються терміном «потреби». Коли ми говоримо, що факторами, які зумовлюють поведінку людини, є подразники (прокидає­мося, коли вмикається світло, повертаємо голову, коли чує­мо раптовий сильний звук або звук свого імені), відразу виникає питання: чому ці фактори примушують нас діяти? І. П. Павлов уважав, що причиною цього є основні тен­денції організму, які виникають під впливом зовнішніх або внутрішніх подразників і керують життям людини і тварини. Наприклад, голод викликає тенденцію до пошуків їжі, дія статевих гормонів змушує шукати істоту протилежної статі тощо. Еквівалентом основних тенденцій організму виступає поняття потреби.

Потреба — це не містична «життєва сила» і не суб'єк­тивне відчуття бажання чого-небудь. Потреба пов'язана з характерною рисою живих істот — здатністю підтримувати сталість внутрішнього середовища, нез важаючи на зміни, що відбуваються в довкіллі. Для нормального функціонування організму потрібна внутрішня рівновага всіх органів, їх оптимальна гармонійна взаємодія. Рівновага ця часто порушується. І щоб утримати, зберегти рівновагу внут­рішнього середовища, організм змушений реагувати на под­разники, що її порушують. (Люди плескають на морозі в долоні, бігають, щоб зігрітись, шукають способи розв'язан­ня психічних конфліктів тощо.) Таку здатність утримувати рівновагу з середовищем Павлов назвав «здатністю до само­регуляції». Мета саморегуляційної діяльності полягає саме в задоволенні потреб, тобто в пошуку таких факторів, без яких індивід не може існувати. Потреби різних індивідів неоднакові, залежать від структури організму, від ступеня філогенетичного й онтогенетичного розвитку. В людини кіль­кість потреб нескінченна. Кожна людина потребує тих умов, без яких вона не може функціонувати належно як жива істота і не здатна використовувати свої здібності до діяльності й розвитку.

Лекція Воля

План

ü Поняття про волю.

ü Довільні дії їх особливості.

ü Аналіз складної вольової дії.

ü Основні якості волі.

ü Безвілля.

Література:

1. 1. 1.Максименко С.Д. Загальна психологія.Вид. 3-тє, перероб. та допов. Навч. посіб- К.: ЦУЛ., 2008.- С.223-234.

2.Трофімов Ю.Л. Психолгія. Підручник.- 3-тє вид., стереотип.- К.: Либідь,2001.-

С.361-363.

Лекція

У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідо­ма діяльність — це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам'ятовування, довільна увага тощо — це свідома регуляція, свідоме спрямування фізич­них і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. От­же, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності.

Воля людини виробилась у процесі її суспільно-історичного
розвитку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди по­
ступово навчилися ставити перед собою певні цілі й свідомо добиватися їх реалізації. У боротьбі за існування, долаючи труд­нощі, напружуючи сили чи стримуючись, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливішими були цілі, які ставили люди в житті, чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони
добивалися їх реалізації.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму іі ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, за­довольняючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, тривалий час впливають на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їхнього боку.

Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому на­пруженні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

Воля є детермінованим процесом. Детерміністичне розуміння волі підтверджується фізіологічними дослідженнями І. Сєченова та І. Павлова. І. Сєченов вказував, що

вольові дії причинно зу­мовлені зовнішніми подразниками. Усі довільні рухи є відображувальними, тобто рефлекторними. І. Павлов зазначав, що весь механізм вольового руху — це умовний, асоціативний про­цес, який підпорядковується всім описаним законам вищої нер­вової діяльності. Він показав, що довільні дії, які виникають унаслідок внутрішнього зусилля, зумовлюються тим, що рухова ділянка кори головного мозку водночас є сенсорною ділянкою подібно до зорової, слухової тощо. Сліди, залишені в руховій ділянці кори головного мозку попередніми подразниками, ак­тивізуючись, можуть стати умовними подразниками для вольо­вих рухів. Механізмом довільних рухів є збудження, що йдуть від кори великих півкуль головного мозку. Кінестетичні клітини ко­ри зв'язуються з усіма клітинами кори, вони є виразниками як зовнішніх впливів, так і внутрішніх процесів організму. Це і стає підставою для довільних рухів. Довільні дії детерміновані, як і всі інші дії людини, але оскільки вони викликаються слідами в корі головного мозку від попередніх подразнень, то іноді здається, не­мовби вони виникають самі по собі, без будь-якої причини.

Те, що рухова ділянка кори великих півкуль головного мозку є водночас сенсорною ділянкою, відіграє важливу роль у регу­ляції вольових дій. П. Анохін вказував, що у процесі вольових дій від виконавчого апарату до кори головного мозку надходить інформація про характер дій (зворотна аферентація), де вона порівнюється з образом запланованої дії, випереджаючи її ре­зультати. Це порівняння виконуваної дії з її образом, яке її. Анохін назвав акцептором дії, сприяє уточненню рефлектор­ного акту відповідно до того, чого прагне людина.

2. У вольовій діяльності розрізняють дії довільні та мимовільні.

Мимовільними діями називаються неусвідомлювані дії та ру­хи. Це насамперед безумовно-рефлекторні рухи, які викликають­ся безумовними подразниками і здійснюються підкорковими відділами центральної нервової системи. Вони пов'язані із захис­том організму від ушкоджень або із задоволенням його ор­ганічних потреб. Мимовільні рухи можуть бути не тільки безу­мовно-, а й умовно-рефлекторними. Мимовільні рухи не усвідо­млюються, а отже, не контролюються. Найчастіше це буває тоді, коли подразники діють раптово, несподівано.

Довільні дії та рухи завжди свідомі. Вони характеризуються цілеспрямованістю та відповідною організованістю. У процесі свідомого виконання завдання рухи контролюються, стають довільними. Навіть мимовільні безумовно-рефлекторні рухи, на­приклад кліпання очима, кашель, дихання та інші, можна довільно регулювати. У житті людина користується переважно не окремими довільними рухами а довільними діями, що складаються з рухів, об'єднаних у певну систему. Навчаючись читати, писати, грати на музичному інструменті, людина здійснює безліч довільних рухів і дій.

Довільні рухи складніші, ніж мимовільні. Проте, як показали І. Сєченов та І. Павлов, принципової відмінності в механізмі їх здійснення немає. Довільні рухи, як і мимовільні, мають рефлек­торний характер. Довільні дії людини виникають умовно-ре­флекторним шляхом з мимовільних рухів. У маленьких дітей усі рухи мимовільні. Але в результаті навчання та виховання діти поступово оволодівають ними, навчаються свідомо спрямовува­ти свої рухи й керувати ними.

Кожний мимовільний рух, що усвідомлюється, здійснюється і цілеспрямовано, стає довільним. Такі рухи, як постукування паль­цями по столу, можуть бути мимовільними,

неусвідомленими, але вони можуть стати й довільними, якщо це робиться навмисно, з певною метою, наприклад щоб відбивати такт при співах або навчанні музики. Водночас кожний довільний рух у результаті бага­торазового повторення стає настільки звичним, що людина вико­нує його автоматично, спеціально не зосереджуючи на ньому уваги. Наприклад, при навчанні письма чи музики кожний рух руки вико­нується свідомо, а навчившись писати чи грати на музичному інструменті, людина виконує ці рухи вже автоматично, мимовільно.

Рухи і дії зумовлюються зовнішніми подразниками. Унас­лідок дій з предметами в корі великих півкуль головного мозку людини виникають уявлення не лише про предмети зовнішнього гніту, а й про дії з цими предметами, про рухи власного тіла. Ак­тивізація слідів, які є засадовими стосовно цих рухових уявлень, неминуче веде до рухів тих чи інших органів тіла. Отже, рухи і дії цих органів спричинюються не тільки зовнішніми подразниками, що діють безпосередньо на нас, а й центрально, тобто збуджени­ми в корі великих півкуль головного мозку слідами, утвореними попередніми зовнішніми подразненнями, які є засадовими сто­тонно уявлень, думок, переконань тощо.У процесі розвитку людина навчилася не тільки довільно діяти, а й довільно затримуватисвої дії. Засадовою стосовно цього є вироблена в людини у процесі навчання та виховання здатність до гальмування. Довільно діючи й довільно затримую­чи свої дії, людина цим самим регулює власну діяльність і поведінку. Важливу роль у здійсненні вольових актів відіграє мова І. Павлов вказував, що слова нашої мови пов'язані з усіма зовнішніми подразненнями, які надходять до кори великих півкуль головного мозку. Через це мова може спричинювати всі ті дії організму, що їх викликають ці подразнення. Слово, заміню­ючи конкретні подразники, відіграє таку саму роль, як і перші сигнали, викликаючи потрібні рухи та дії. Отже, вольові рухи та; дії ґрунтуються на взаємодії першої та другої сигнальних систем.

Друга сигнальна система — мова — у складній вольовій діяль­ності відіграє провідну роль. Вона є засадовою стосовно свідомо­го керівництва людиною своєю діяльністю.

Але мовні сигнали стають засобом довільної діяльності не тоді, коли слово просто замінює собою зовнішній подразник, а тоді, ко­ли воно стає засобом внутрішнього аналізу цього подразника. У цьому разі аналіз стає предметом внутрішньої мови. Унаслідок такого аналізу подразника внутрішня мова, або, за виразом І. Павлова, мова «наодинці із самим собою», відіграє роль внутрішнього, центрального «пускового сигналу» для вольових дій, тобто дій, «що виходять з кори великих півкуль головного мозку». Мова як сигнал викликає цілеспрямовані дії: одні з них затримуються, галь­муються, а інші спрямовуються на досягнення поставленої мети.

Мова відіграє важливу роль у розвитку довільних рухів і дій.

3. Вольові дії людини визначаються свідомо поставленою ме­тою. Діючи, людина ставить перед собою завдання, планує їх ви­конання, добирає засоби, за допомогою яких вони здійснюються. Щоб успішно навчатися, учень повинен усвідомлювати мету на­вчання, свої шкільні завдання, вміти організовувати їх виконан­ня, бути наполегливим.Кожна вольова дія чимось мотивується. Мотив — це рушійна; сила, яка спонукає людину до дії, до боротьби за досягнення поставленої мети. Мотивами дій є людські потреби, почуття, інтере­си, усвідомлення необхідності діяти.

Чіткість мети, розуміння справи, усвідомлення завдання, йо­го важливість завжди породжують силу, енергію і рішучість дій. Чим більшого суспільного значення набуває завдання, тим більшої енергії та завзяття люди докладуть у боротьбі за його здійснення. Пристрасна любов до своєї справи спонукає людей до творчої праці.

Вольові дії бувають прості та складні.

Простою вольовою є така дія, яка не потребує особливого на­пруження сил і спеціальної організації дії. Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення та у здійснення цьо­го рішення. Наприклад, захотівши пити, людина одразу наливає води у склянку і п'є; якщо їй холодно, вона вдягає пальто тощо. Ці дії не потребують складних засобів для їх виконання.

Складна вольова дія потребує значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на вико­нання дії. Так, учень, розв'язуючи математичні завдання, щоб до­сягти бажаного успіху, повинен здійснювати низку вольових дій. Складність вольової дії залежить від складності завдання, на ви­конання якого вона спрямована.

Воля людини виявляється в переборенні не тільки зовнішніх труднощів, що характерні для різних видів діяльності, а й внут­рішніх, породжуваних, наприклад, бажаннями, які суперечать по­ставленим завданням, утомою тощо. Переборення внутрішніх Труднощів потребує усвідомлення необхідності виконати те чи Інше завдання та самовладання.

Прагнення людини, що є засадовими стосовно її дії, іноді ви­являється у формі потягів. Як правило, потяги бувають невираз­ними, малоусвідомлюваними. Людина кудись поривається, але Чого саме їй забажалося, вона виразно не усвідомлює. Прагнення, що виявляються лише у формі потягів, не ведуть до цілеспрямо­ваної вольової дії.

Усвідомлюючи свої потяги, людина тим самим перетворює їх На бажання. Бажаючи чогось, людина вже більш-менш виразно бачить мету свого прагнення, напрямок своєї діяльності.

Проте, усвідомивши мету своєї діяльності, людина може ще й Не бачити шляху, яким треба йти, щоб успішно її здійснити, Не мати в руках засобів для її досягнення. Добираючи потрібні Шляхи та засоби, людина в цьому процесі глибше усвідомлює свої прагнення. Глибоко усвідомлене прагнення, при якому в лю­дини виразно вимальовуються не тільки мета діяльності, а й шля­хи та засоби її здійснення, зумовлює воління, активне бажання.

За волінням часто-густо йде сама дія, якою завершується во­льовий акт. Однак це буває не завжди. Іноді людина вагається: чи то діяти, чи то ні. У цьому разі спостерігається той особливий, проміжний стан у розвитку вольового акту, який називається бо­ротьбою мотивів. Це трапляється тоді, коли у людини є супереч­ливі бажання, з яких одні спонукають її до певної дії, а інші відвертають від неї. Наприклад, в учня може відбуватися бороть­ба між бажанням взятися за виконання домашнього завдання та бажанням піти в кінотеатр з приятелями. У результаті цієї бо­ротьби мотивів людина приймає певне рішення. Воно вияв­ляється як намір діяти або як намір відмовитися від дії.

Рішення, як глибоко усвідомлене, переходить у дію. Спочатку дія планується, вибираються необхідні для цього засоби, потім ви­конується завдання і, нарешті, завершується. Так, учень, вирішив­ши сконструювати радіоприймач, ознайомлюється із системами радіоприймачів, креслить схему, дістає потрібні для радіоприймача деталі й, нарешті, монтує його. Так закінчується прийняте рішення. Успішність вольового акту залежить від вольових якостей лю­дини, глибини усвідомлення завдання, інтересу, а також від знань, умінь і навичок діяти, без яких успішне досягнення мети немож­ливе. Вміння, звичні дії роблять вольові дії чіткішими та організованішими, сприяють швидкому та успішному їх виконанню.

Будь-яка дія відбувається успішніше, якщо стає звичною. На­вички та звички сприяють легшому подоланню труднощів та успішному завершенню дії.

4. Однією з найважливіших вольових якостей особистості є ціле­спрямованість. Вона визначається принциповістю та переконан­ням людини і виявляється у глибокому усвідомленні нею своїх за­вдань і необхідності їх здійснювати. Цілеспрямованість вияв­ляється в умінні людини керуватись у своїх діях не випадковими прагненнями, а стійкими переконаннями, принципами. Цілеспря­мованість і принциповість особистості — підґрунтя її сильної волі. Люди без чіткої цілеспрямованості, твердих переконань, принципів, якими б вони керувалися у своїй діяльності, часто пе­ребувають під впливом випадкових бажань, підпадають під вплив інших. Поведінка нецілеспрямованих і безпринципних людей ха­рактеризується слабкою волею. Без твердого переконання та принципової спрямованості поведінки у людини не може бути й сильної волі.Важлива вольова якість людини — ініціативність, тобто здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх.

Ініціативність людини характеризується дійовою активніс­тю. Мало, виявивши ініціативу, поставити перед собою завдання, треба його здійснити, довести до кінця. Це можливо лише за на­лежної активності в діях.

Істотними якостями волі людини є також рішучість, витри­маність і наполегливість. Ці якості виявляються в умінні гімн масно та обдумано приймати рішення, особливо у складних обставинах, у гальмуванні негативних прагнень і дій, у здатності людини долати труднощі, що виникають на шляху до досягнення Мети. Ці якості людини допомагають їй доводити до кінця кожну розпочату справу, долаючи всі перешкоди, які зустрічаються на шляху до її виконання. Великі справи, визначні наукові винаходи можливі лише за наявності цих якостей.

Наполегливість людини слід відрізняти від такої її якості, як упертість. Упертість — це необдуманий, нічим не виправданий крони волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини. Упертість є проявом не сили, а швидше слабкості волі. Приймаючи рішення, вперта людина заперечує розумні докази, не зважає на інтереси інших, суспільні інтереси і своїми діями часто завдає їм шкоди. Упертість — негативна якість людини, тому треба намагатися її позбутися.

Важливою вольовою якістю людини є самостійність. Са­мостійність волі виявляється у здатності людини критично ста­витися як до власних вчинків і дій, так

і до вчинків інших людей, не піддаватися негативним впливам інших. Самостійність — це результат високої принциповості людини, її ідейності та мораль­нім витримки.

Протилежною до самостійності якістю людини є навіюваність. Навіюваність виявляється в тому, що людина легко піддається впливу інших. Навіюваність буває у тих людей, які не мають стійких переконань, твердих принципів, які некритично наслідують інших, вагаються між протилежними поглядами, не маючи власної думки. Перша-ліпша думка, яку почує така людина, стає її думкою, але згодом цю саму думку вона замінює на іншу.

Ті, хто легко піддаються навіюванню та самонавіюванню, — це люди з нестійкою волею.

Важливою вольовою якістю людини є самовладання. Воно ви являється у здатності людини володіти собою, керувати власною поведінкою та діяльністю. Самовладання — важливий компонент такої якості особистості, як мужність. Володіючи собою, людина сміливо береться за відповідальне завдання, хоча й знає, що його виконання; пов'язане з небезпекою для неї, навіть загрожує її життю. Само­владання — одна з невід'ємних якостей дисциплінованої людини.

Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною. Люди, які не володіють собою, легко піддаються впливу почуттів, часто порушують дисципліну, відступають пе­ред труднощами, впадають у розпач.

Своєрідним проявом безвілля особистості є конформність. Суть її виявляється в тому, що людина, хоча і має свою думку, але піддається впливу, тиску групи у своїх діях і вчинках, не виявляє незалежності, не обстоює свої позиції. Як показали дослідження, конформним особам властиві негнучкість психічних процесів, бідність ідей, знижена здатність володіти собою, поверхове уяв­лення про себе, не вистачає віри в себе, вони виявляють більшу пасивність, навіюваність і залежність від інших.

Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює її силу волі. Як позитивні, так і негативні якості волі не є природженими. Вони розвиваються у процесі життя та діяльності.

5. Безвілля більшою чи меншою мірою виявляється в різних фізичних і розумових діях. Характерними його особливостями є зниження загальної активності, психічна млявість, вагання там, де необхідність дій очевидна. Безвільні люди не доводять розпо­чатої справи до кінця, нездатні переборювати навіть незначні труднощі, відкладають справу на потім. Вони легко відволікають-¹ і ся від важливої діяльності, беруться за маловажливе, дрібне, не­потрібне, їм не властиві стійкі, цілеспрямовані інтереси, са­мостійність і критичне ставлення до себе та до інших.

Слабохарактерні люди не мають власної думки, легко підпа­дають під вплив інших, легко піддаються навіюванню та само­навіюванню, унаслідок чого невпевнені у своїх діях. Вони ма­лоініціативні, хоча і знають справу, нездатні стримувати свої ба­жання, долати в собі ті чи інші емоційні стани — гнів, страх, афекти. В екстремальних

ситуаціях вони розгублюються, стають безпорадними, їм властиве мрійництво, вони часом подають цікаві Пропозиції, але не реалізовують їх.

Безвілля властиве конформним особам, які схильні уникати Самостійних рішень, пасивно приймають погляди інших, присто­совуються до готових стандартів поведінки. Випадки хворобливого безвілля називаються абулією.

Безвілля зумовлюється багатьма причинами. Іноді його спри­чинюють органічні або функціональні розлади в діяльності кори великих півкуль головного мозку, особливо чолових його діля­нок, дисоціація, роз'єднаність образів дії та рухів, пасивність ідей, уявлень. До цього спричинюють різні хвороби, особливо вживан­ня алкоголю, наркотиків, які викликають пасивність розумової Діяльності, розладнують гальмівну функцію кори великих Півкуль головного мозку, у результаті чого активізуються підкір­кові процеси, зокрема емоції.

Але безвілля типу «обломовщини», «маніловщини» зумов­люється здебільшого вихованням. Обмежування рухів і дій дітей, Прагнення в усьому допомагати їм виховують у них пасивність, Яка стає звичкою, що важко перевиховується у старшому віці. Формування у дітей працьовитості, залучення їх до цілеспрямо­ваних трудових дій, спонукання доводити розпочату справу до кінця є найважливішими заходами щодо переборення безвілля, фізичне виховання, спорт, різні види змагань великою мірою Сприяють розвитку активності, самовладання, сильної волі.

Дата добавления: 2014-10-22