Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти

Лекція

Лекція

1. Соціальне середовище є однією з основних категорій соціальної пси­хології, соціальної філософії, соціології, соціальної педагогіки. Але тільки соціальна педагогіка і те­орія виховання всебічно розгляда­ють його педагогічні аспекти, ви­ховний вплив на особистість, обґрунтовують виховні функції. Адже соціальне середовище як постійне джерело поповнення особистого досвіду, знань вихованця є тим об'єктивним фактором, що визначає його життєві настано­ви, особистісну спрямованість, характер потреб, інтересів, зацікавлень, ціннісних орієнтацій, реальну поведінку, про­цес самовизначення і самореалізації.

«Поняття «соціальне середовище» є видовим стосовно більш загального поняття «середовище», змістом якого є все те, що оточує річ, рослину, тварину або людину і впливає на них безпосередньо чи опосередковано.... До середовища людини мають бути віднесені економічні, політичні, соціальні і духовні умови й відносини, територіальні та інші соціальні спільноти й об'єднання тією мірою, якою вони стихійно або цілеспрямовано, прямо або опосередковано впливають на свідомість і поведінку особи».

Поняття «суспільство» та «соціальне середовище» є однопорядковими, але не тотожними. Поняття «соціальне се­редовище» передбачає існування сукупності соціальних умов по відношенню до певного соціального суб'єкта (осо­бистості, групи, колективу, класу тощо), тому для кожного з них значення цього поняття буде різним. Ті чи інші суспільні умови стають елементами соціального середовища в тому разі, коли будь-як впливають на соціальний суб'єкт. Отже, середовище — все те, що оточує людину — почи­наючи із сім'ї, родини, включаючи середовище соціальне, яке створює умови для її розвитку, соціалізації та форму­вання як особистості. Соціальне середовище — це сукупність суспільних, матеріальних та духовних умов, факторів, відно­син тощо, в яких існує особистість і які так чи інакше впли­вають на її свідомість, поведінку і діяльність.

Соціальне середовище являє собою складне структурне утворення, яке характеризується численними рівнями, складними зв'язками та відносинами між

елементами. Розрізняють соціальне середовище у широкому розумінні — макросередовище, що охоплює всю суспільно-економічну систему, соціум, до якого належить учень (наприклад шко­ла), та у вузькому розумінні — мікросередовище: безпосе­реднє соціальне оточення учня — сім'я, певна спільність (наприклад клас), неформальна група (коло ровесників) та ін.

Вплив соціального середовища на особистість вихован­ця та її подальший розвиток неоднобічний, він відбувається через мікросередовище. Безпосереднє соціальне середовище є сполучною ланкою між особистістю і суспільством. Най­важливіші структурні компоненти мікросередовища — пер­винний трудовий або навчальний колектив, профспілкова та інші громадські організації за місцем роботи, неформаль­не об'єднання за інтересами тощо.

Особливості соціального середовища:

—рівень і характер можливостей для самоактуалізації та самореалізації, прояву індивідуальних здібностей і творчого потенціалу особистості;

—рівень єдності й цілісності складових елементів (соці­альних відносин, соціальних сфер);

—рівень рівномірності розвитку різних елементів і сфер соціального середовища.

Різновидом соціального середовища є конкретне про­фесійне середовище, що являє собою сукупність різно­манітних умов, які безпосередньо впливають на особистість вихованця під час виконання професійних функцій.

Умови, які безпосередньо впливають на особистість у соціальному середовищі, можна класифікувати на дві гру­пи — суспільні та матеріально-фізичні. До першої належать первинні колективи, педагогічний процес, ритуали, соці­альне середовище певного регіону, до другої — матеріально-побутові умови життєдіяльності вихователів і вихованців у конкретній освітньо-виховній системі, морально-психологічний клімат у колективі тощо.

Елементи конкретного середовища можуть впливати на людину прямо чи опосередковано, стихійно чи цілеспрямо­вано. Вплив може бути випадковим чи закономірним, стійким або тимчасовим. Виховна робота має послабити асиміляцію факторів впливу соціальних процесів, які зумов­люють поряд із позитивним впливом соціального середови­ща негативні моменти, що дестабілізують свідомість та по­ведінку особистості.

2. Особа, яка вступає до навчального закладу, потрапляє до нового соціального середовища – навчального, де домінують специфічні норми і правила поведінки й діяльності.

Вплив такого середовища на особистість виховання відбувається у двох площинах: у конкретній групі та в навчальному закладі. Група – це основна ланка організації та проведення навчального процесу, складовою частиною якого є вихован­ня. Водночас група є невід'ємною складовою навчального закладу.

До факторів навчального середовища, які мають найбільший вплив на формування і розвиток особистості вихованця, належать внутрішній порядок учбового закладу, ритуали, громадська діяльність, громадська думка.

• Внутрішній порядок навчального закладу,дотримання якого є обов'язковим для кожного студента формує внутрішню самоорганізованість й самодисципліну студентів сприяє розвиткові навичок і вмінь дисциплінованої та культурної поведінки, самовдосконалення. Виховне значення внутрішнього порядку навчального закладу полягає у тому, що він опосередковано впли­ває на свідомість і підсвідомість вихованця, на формування навичок і звичок вихованої поведінки та на розвиток її мо­тивації, часто діє безпосередньо на йою підсвідомість.

• Ритуали формують у студентів усвідомлення святості та
непорушності вимог загальнолюдських, національних і пев­них професійних цінностей, відданість українському наро­дові, високі духовні та морально-психічні якості. Ритуали повинні бути чітко організовані, глибоко продумані,
відповідати високому естетичному рівню.

Впливаючи на духовний світ студента, звертаючись до його ідеалів, інтересів та переживань, ритуали формують його особистість. За допомогою ритуалів можна досягти таких цілей, яких складно досягнути іншими методами та форма­ми виховання.

Виховна цінність ритуалів залежить від способів їх ре­алізації: організації, форми, змісту, емоційної насиченості, урочистої обстановки тощо.

•Взаємовідносини у навчальній групі -— це різні види стосунків осо­бистості та мікрогруп у формі розподілу внутрішньогрупових ролей та обов'язків. Громадська діяльність спрямованана задоволення різноманітних потреб студентів пов'язана з
внутрішньою потребою особистості будь-якого студента у самовираженні, намаганні заповнити позанавчальний час корис­ною діяльністю, що спрямована на задоволення різно­манітних потреб студентів та на їх самовдосконалення. З цією
метою проводяться загальні збори студентів, спортивні та культурні заходи, випускається газета, налагоджу­ються різні контакти з батьками та громадськістю, організовуються предметні гуртки тощо.

Значення громадської діяльності полягає, першою чер­гою, в створенні виховних ситуацій — «спеціально організо­ваних педагогічних умов з метою виявлення чи формуван­ня в процесі життєдіяльності школярів системи відповідних ставлень». Виховною є будь-яка ситуація, коли вона набуває педагогічного спрямування. Громадська діяльність ство­рює надзвичайно сприятливі умови для обгрунтованого формування таких ситуацій. Тому чим привабливішою студентові видаватиметься ця діяльність, тим вона буде мотивованішою, складнішою, відповідальнішою в його очах, тим більше він витратить енергії для її організації, проведення та аналізу отриманого результату і тим якіснішим буде ви­ховний і практичний ефект.

Є дві групи прийомів створення виховної ситуації:

1) творчі прийоми (доброта, увага і піклування; ак­тивізація прихованих почуттів; пробудження гуманних по­чуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності);

2) гальмівні прийоми (паралельна педагогічна дія, на­каз, ласкавий докір,- натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).

• Громадська думка як метод формування особистості вихованця широко застосовувалася в педагогічній системі А. С. Макаренка, який її вважав необхідною умовою вихов­ного впливу, сильним методом виховання звичок, переко­нань і суспільного обов'язку. Він підкреслював, що сила ви­ховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості, від її моральної зрілості.

Вона водночас виконує роль зворотного зв'язку особис­тості та колективу: інформація, яка іде від колективу до особистості, може мати форму оцінки, похвали, схвалення, осуду тощо. Вона коригує, контролює та спрямовує вчинки та поведінку учня згідно з вимогами колективу.

Вплив колективної думки на особистість студента визначається, по-перше, тим, шо колективна думка є концентро­ваним вираженням ідей, поглядів та волі навчального ко­лективу, вона поєднує у собі переконання і психологічний примус; по-друге, систематичністю, повсякденністю та опе­ративністю апливу моральних оцінок дій та вчинків окре­мих учянї; по-третє, об'єктивністю та незаперечністю цих оцінок; по-четверте, тим, що колективна думка викликає у студента, навіть за негативної оцінки, не тільки негативні емоції, але й позитивні: бажання виправитися та заслужити позитивну оцінку, почуття відповідальності перед колекти­вом. Позитивна ж оцінка викликає почуття законних гор­дощів, підйому, задоволення.

Загальна думка у навчальному колективі формується під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Умо­вою цього процесу є взаємодія студентів між собою. Колектив­на думка має висловлюватись, першою чергою, в публічних виступах класного керівника, який має задавати тон у її створенні.

Основними джерелами формування колективної думки у студентів макросфера, мікросфера, колектив, група, окремі особистості, а також методи її формування.

Сила громадської думки криється в соціальній природі особистості: людина тяжко сприймає осуд, висміювання, невизнання громадськістю конкретного вчинку, мотиву, щсі зачіпають самолюбство, репутацію. Тому кожен студент може бути нейтральним щодо соціальних оцінок його по­ведінки. Саме вони примушують його прислухатися до дум­ки ровесників, змінювати свою поведінку.

Основні виховні функції навчального середовища

• Світоглядна чи ціннісно-орієнтаційна функція розкри­ває зміст моральної спрямованості навчального колекти­ву — соціальну цінність, інтегративну єдність її мети, ціле" мотивів; перспективи розвитку колективу. У навчальному се­редовищі формується громадська думка щодо різноманітних суспільно-політичних явищ. Ці явища обговорюються, пе­реживаються — і випрацьовуються колективні погляди, які безпосередньо впливають на формування ціннісних орієнтацій особистості, здатні забезпечити всебічний, гармонійний розвиток особистості студента в колективі та через колектив, прийняття членами даного колективу групових норм і цінностей.

· Адаптаційна функція навчального середовища полягає в забезпеченні входження студентів у ритм життя навчального закладу.

· Така потреба, виникає з необхідністю пристосування свідомості, психіки та анатомічно-фізіологічної сфери підлітка до умов навчального закладу має студент перебудувати ритм свого життя, змінити навички та звички щоденної поведінки, підпоряд­куватися умовам навчально-пізнавальної діяльності. Це пристосування може бути формальним і активним. Якість цього процесу залежить переважно від соціального оточення студента.

Адаптація студента до умов навчального закладу може бути тимчасовою, постійною, байдужою, ситуаційною і фрагментарною.

· Функція емоційного розвантаження в навчальному се редовищі реалізується через позитивний соціально-психо­логічний клімат і морально-психологічну атмосферу, що визначає самопочування кожної особистості у ньому, її за­доволення групою, відчуття комфорту від перебування в ній, характер міжособистісного сприймання і налагодження взаєморозуміння, емоційний настрій. Особливо цьому сприяють змістовні культурно-виховні заходи.

• Організаційна функція полягає у сприянні процесам самоорганізації, самоуправління, самовдосконалення осо­бистості студента, створенні умов для виявлення здібностей кожного, взаємній відповідальності, взаємовиручці. По­тенційна ефективність навчального колективу повністю проявляється у взаємодопомозі, виконанні в разі потреби функцій ровесників, а також викладачів.

• Коригуюча функція враховує ступінь розвитку групових норм - загальних правил поведінки, яких дотримуються студенти у групі та навчальні заклади (колективні думки, традиції і правила поведінки); групових процесів (етапи виникнення, розвит­ку та розпаду малої групи, рівні розвитку малої групи, керівництво та лідерство); систему санкцій. Також характер педагогічного процесу передбачає прямий виховний вплив на студентів не допускає неорганізованості, недисциплінова­ності. Через те шкільне середовище безпосередньо застосо­вує соціалізаційні, ресоціалізаційні та профілактичніфункції до кожного студента.

При проведенні виховної роботи у навчальному колективі працівники органів освіти, насамперед – викладачі, класні керівники, психологи та ін., повинні враховувати не тільки фактори, які позитивно впливають на формування особистості, але й чинники, які об'єктивно існують в навчальному колективі та можуть заважати розвиткові особистості студента в бажаному напрямі.

Виникають психологічно-вікова, соціальна та індивіду­ально-психічна проблеми адаптації учня в навчальному ко­лективі.

Психологічно-вікова проблема пов'язана з тим, що в процесі створення стійкого образу «Я», який проходить саме підлітково-юнацькому віці, виникають фактори, що можуть викликати труднощі у вихованні особистості – занижена нестійка самооцінка, яка призводить до депресивних та не­вротичних реакцій, або завищена самооцінка, яка може виявитися джерелом агресивності, соціальної дезадаптації.

Соціальна проблема пов'язана з тим, що в процесі соціального становлення підліток стає членом тієї чи іншої групи ровесників.

Будь-який навчальний колектив має двобічну систему внутрішніх відносин — формальну та неформальну. Офіційні відносини регламентуються наказами, настанова­ми, інструкціями та розпорядженнями і здійснюються шля­хом нормативної поведінки. Проте існують стосунки, які неможливо урегулювати адміністративно. Ці стосунки зу­мовлюються неформальною структурою колективу і виявля­ються за допомогою соціометрії. Неформальні міжосо-бистісні відносини в класах можуть відігравати важливу як позитивну, так і негативну роль щодо згуртованості, ор­ганізованості, підвищення якості навчально-пізнавальної діяльності студентів.

Відповідно до спрямованості неформальні групи, що функціонують у навчальному колективі, можна розподі­лити на:

— соціально позитивні (активісти, позитивні лідери групи й ті, хто дотримується їхнього прикладу);

— байдужі до соціального життя (так звані середняки);

— антисоціальні (негативні лідери та особи, які підпада­ють під їхній вплив).

В процесі адаптації, самоідентифікації студент прилу­чається до однієї з охарактеризованих вище неформальних груп. Колектив, зокрема навчальний, як форма організації студентів в ідеалі повинен бути частиною структури суспільства і мати такі риси: єдність цілей, узгодженість вольових дій щодо їх досягнення, відсутність антагонізму, співробітництво, взаємодопомога, дисципліна, яка заснова­на на відповідальності.

Навчальний колектив за своєю організацією тим нижче спускається до рівня групи, чим гірший у ньому соціально-психологічний клімат. Наприклад, явище, яке вчені назва­ли «порядок клювання», трапляється в багатьох колективах з низькою дисципліною, неблагополучним соціально-пси­хологічним кліматом.

Механізм впливу колективу на особистість загалом, і на­вчального колективу на учня зокрема, ще недостатньо вив­чений. Можна виокремити такі прийоми цього впливу: навіювання, наслідування, ідентифікація.

Ознаками, які свідчать про зміни в особистості вихован­ця, що відбулися завдяки виховному впливу навчального колективу, можна вважати такі:

— позитивні зміни у характері діяльності, за якими стоїть зміна мотивації даної діяльності, пов'язана з виник­ненням нових ціннісних орієнтирів;

— нове ставлення до загальнолюдських, національних, професійних цінностей, що виражаються в різних формах (ставлення до навчально-пізнавальної діяльності, зміна у зовнішньому вигляді);

— готовність до виконання таких завдань у житті на­вчального колективу, які раніше відкидались або виконува­лися без будь-якого зацікавлення, формально;

— нове ставлення до членів колективу, яке відбивається в нових, позитивних формах спілкування з ровесниками, проявом уваги, інтересу, співчуття;

— зміна поведінки в цілому, її «почерку», стилю, яка свідчить про те, що в особистості даного вихованця відбу­лися зрушення щодо його звичок, інтересів, потреб та за­питів.

Лекція Виховання в українському суспільстві. Змістовний компонент виховного процесу.

План

1. Мета виховання в українському суспільстві.

2. Ідеал українського виховання.

3. Закономірності виховання в українському суспільстві.

4. Сучасні теорії виховання.

5. «Зміст виховання» як педогогічна проблема.

6. Основні напрями виховання.

7. Національне виховання.

Література:

1.Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посіб.- К.:Либідь. 2003.- 526-535, 423-427,

458-462, 488-504.

1. Процес виховання - це закономірна, послідовна, безперервна зміна моментів розвитку взаємодіючих суб'єктів основним системоутворюючим елементом цього процесу виступає педагогічна взаємодія.

Виховання — це процес цілеспрямованого управління формуванням і розвитком особистості відповідно до вимог суспільства.

Цілеспрямованість — найбільш важлива характерис­тика виховного процесу. Оскільки в цьому процесі мають Місце лише суб'єкт-суб'єктні відносини, то об'єктом педа­гогічного управління виступають створення і зміна соці-ільно-психологічних умов саморозвитку особистості, у яких одні процеси стимулюються, а інші — гальмуються.

Загальна мета виховання — формування всебічно та гармонійно розвиненої, соціально активної особистості, яка у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими (честь, совість, людська гідність, соціальна справедливість) І культурно-національними (працелюбність, волелюбність, суверенність, соборність тощо) цінностями.

Виховання має яскраво виражений національний харак­тер. Головна мета національного виховання — передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духо­вної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі — формування особистісних рис громадянина України, розвиненої духов­ності, національної самосвідомості, моральної, художньо-ес­тетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей і таланту, наукового світогляду.

Мета виховання може бути конкретизована:

—за віковими ступенями;

—за соціально-психологічними умовами того чи іншо­го виховного закладу.

—за раніше реалізованими цілями виховання.

Глибинна сутність виховання постає у включенні осо­бистості в різні види діяльності, завдяки чому вона оволо­діває різними сторонами суспільного досвіду, які, у свою чергу, визначають її особистісне формування. Саме діяль­
ність і ставлення до неї, активність особистості в цій ді­
яльності виступають, як визначальні фактори виховання і розвитку людини. Такий підхід до розвитку особистості отримав назву «особистісно-діяльнісний».

Духовне ядро людини формується під впливом п'яти зовнішніх факторів суб'єктів виховного впливу:

1)сім'ї;

2)школи;

3)масових комунікацій;

4)первісного контактного колективу (групи, класу, об'єднання);

5)референтних (неформальних) груп.

Кінцева мета виховання — переведення виховання у самовиховання, у самостійну реалізацію життєвих програм.

Виховання має готувати людину до виконання певних соціальних ролей, серед яких най­головнішими є: громадянин, працівник, сім'янин. Показ­никами, що характеризують особливості процесу вихован­ня, є цілеспрямованість, багатофакторність, повага до осо­бистості, безперервність.

1.Багатофакторність. До об'єктивних факторів про­цесу виховання відносять суспільний лад, суспільні від­носини, характер праці, рівень демократизації суспільст­ва тощо. До суб'єктивних факторів можна віднести шко­лу, сім'ю, позашкільні заклади, вулицю (тобто неформальне середовище спілкування дитини), ровесників, інформацію, яку одержують за допомогою радіо, телебачення, газет, ком­п'ютерів тощо. На жаль, далеко не завжди всі ці фактори між собою узгоджуються, виступають у єдності, не всі вони підпорядковуються педагогічному управлінню.

2. Виховання — безперервний, нескінчений процес, який починається з народження людини і закінчується її смертю (деякі дослідники вважають, що виховання по­чинається ще у внутрішньоутробний період).

3. Виховання — процес багатоступеневий.

I ступінь — формування понять, суджень, понятійногорівня — що таке добро, а що — зло, як треба поводитись і т. ін.

II ступінь — формування ставлення виховуваних донорм і правил поведінки, на основі позитивних чи нега­тивних відносин формується оцінка спочатку чужої, а
потім і власної поведінки. Адекватні оцінні судження визначають позитивну емоційну сферу, яка створює умо­ви для мотиваційної основи вчинків і визначає бажання діяти згідно з визначеними нормами і правилами, що ма­
ють позитивну спрямованість.

III ступінь — формування у людини певних поглядів і переконань. Переконання— тверді погляди, невід'ємопов'язані з дією, шляхи їх формування — організація досвіду правильної поведінки, вправи «тренування» у виконанні правильних дій. Багаторазові повторення таких дійсприяють формуванню навичок та звичок.

IV ступінь — формування навичок та звичок вірної поведінки. Навичка — це засвоєний засіб дії, вміння доб­ре та швидко її виконувати. Навичка не тотожня звичці. Якщо людина проявляє потребу і прагне виконати дію, то,
навичка стає звичкою. Перетворення моральної норми у внутрішню потребу відрізняє звичку від навички.

Система звичок переходить у характер, властивості особистості, таким чином, формується загальна спрямова­ність особистості, яка визначає практику поведінки та со­ціальний досвід людини.

4. Результати виховання проявляються не відразу, адещо відстрочено у часі.

5. Виховання має комплексний характер — цілісну особистість, її властивості та якості треба формувати одноча­сно, а не по черзі, хоча на різних етапах розвитку особис­тості можна приділяти більшу увагу певному частковому виховному завданню (наприклад, розвитку комунікативних умінь у підлітковому віці і т. ін.).

6.Виміряти, визначити результати виховання набагато складніше, ніж результати навчання. Виховання — про­цес суперечний та довготривалий, його результати мають віддалений характер і визначити їх дуже складно. Під ре­зультатами виховного процесу розуміють рівень виховано­сті, який досягнуто особистістю або колективом. Дані ді­агностичного дослідження порівнюються з висхідними ха­рактеристиками вихованості, а різниця між початковим і кінцевим результатом визначає ефективність процесу ви­ховання. В ролі еталонних показників, з якими порівню­ються досягнені результати, використовуються критерії. Критерії вихо­ваності — це теоретично розроблені показники рівня сфор-мованості різних якостей особистості (колективу).

7. Виховання — процес двосторонній, його кінцевий результат визначається й тим, яку позицію займає вихова­нець, який є як об'єктом, так і суб'єктом виховного процесу.

8. Результати виховання неоднакові. Вони залежать від індивідуальних, вікових, статевих та інших відмінностей.

2. Наука доводить, що справжнє виховання глибоко національне за суттю, змістом, характером та історичними покликанням. Адже нація — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних, психічних), історично зумовлених ознак тіла, душі, й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Відповідно різні ознаки якості людей залежно від національної при­належності мусять максимально враховуватися при організації ви­ховного процесу. Мова йде про наповнення виховного процесу самобутнім змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом століть і є невід΄ємною часткою її духовної культури.

3. Розвиток особистості і розвиток нації — це дві сторони одного поступу суспільства. Адже «нація — це найвищий тип органічної людської спільності, це духовне з'єднання людей, які на грунті природного положення, спільного переживання історичної долі, спільних історичних традицій, культури та спільних інтересів — невпинно змагають до повного творчого вияву потенційних внутрішніх сил і можливостей.

Таким чином, бачимо, що національне виховання містить у собі самобутній зміст, форми і методи впливу на особистість, які найповніше відповідають її природним і соціальним ознакам.

Національне виховання є надійною основою культурно-історичного розвитку нації, а відповідно й особистості.

Поряд з названими пріоритетами національного виховання слід додати, що воно є гарантом найуспішнішого прилучення молоді до загальнолюдських матеріальних і духовних цінностей завдяки глибокому вивченню і пізнанню надбань культури, історії, традицій рідного народу. Адже загальнолюдське не є щось окреме від національного. Воно існує у національному і через національне себе виявляє й утверджує. Так само немає суто національної культури. Остання завжди є вираженням загальнолюдського у національному сприйнятті. Тут знову ж таки простежується взаємозв'язок між рівнем розвитку даної нації і світової цивілізації. Все це потребує широкого залучення ^ злоді до національних надбань культури, освоєння їх, переосмислення світової культури через їх призму, підвищення у результаті цього рівня національної культури, а відповідно сприяння засвоєнню надбань світової культури. «Хто не любить свого народу, — писав Бердяєв, — той не може любити людство». Адже «...людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика людина». Ці слова і є підтвердженням пріоритету національного ви­ховання в освоєнні загальнолюдської культури, прилучення до неї молоді.

Важливо тут також звернути увагу на те, що українська національна система виховання, побудована на історії, традиціях народу, не являє собою замкнуте коло суть етнічного явища. На кожному етапі свого розвитку вона вбирала в себе педагогічні над­бання народів усього світу, і передусім народів, що проживають в Україні, які близькі за змістом і формою українській, але мають ряд етнокультурних особливостей. Ці особливості мусили б урахо­вуватися під час організації виховного процесу в національних школах України.

Національне виховання вбирає у себе особливості виховних традицій не лише народів, що проживають серед українців, а й передові надбання світової педагогічної думки. Але в основу ук­раїнської системи виховання покладені педагогічні традиції ук­раїнського народу, які є її ядром. Вони вироблялися протягом усієї історії розвитку українського етносу і найповніше відповідають мен­талітетові українців. Через те позиція ряду авторів, які стверджують, що «ядром національного виховання виступають загальнолюдські духопно-морзльиі цінності, які знаходять своє відображення у знан­нях про світову та національну духовну культуру» — видається не зовсім правильною, оскільки вона однобічно виражає суть національного виховання, а на думку автора, ядром національного виховання вмегупають насамперед національні ду­ховно-моральні цінності, а вже потім загальнолюдські надбання, які не є альтернативними щодо національної культури.

Головним завданням, яке стоїть сьогодні перед вихованням, є формування громадянина Української держави. Поняття «громадянин» вбирає у себе широкий спектр усіх тих рис особистості, які забезпечують всебічний і гармонійний розвиток.

Національна програма виходячи з конкретних історичних реалій ставить на пе­редній план завдання формування громадянина Української держави, що і є реалізацією основного суспільного замовлення. При цьому це не означає відмови від всебічного, гармонійного розвитку осо­бистості, це завдання розглядається як перспективне, вже сьогодні створюються необхідні для цього соціальні умови і гарантії. Адже виховання громадянських рис особистості також передбачає її ду­ховний, моральний, фізичний розвиток, формування високої еко­логічної, правової, трудової культури і т.д., але це не ставиться як основна, стратегічна мета.

Сьогодні молодь необхідно виховувати на високих ідеалах України як суверенної, незалежної, соборної держави. Висока ідея розбудови незалежної, соборної України, її державності мусить бути визначальною в організації виховного процесу, не заперечуючи, звичайно, інших завдань, які у даному випадку не є головними. Лише правильно визначивши головну мету, ми зможемо забезпечити вирішення всіх інших завдань, які стоять перед національним ви­хованням.

Головна мета національного виховання передбачає формуван­ня в молоді громадянської відповідальності, свідомого ставлення особистості як члена держави до її вимог, що виявляється у свідомому, добровільному виборі нею цих вимог і громадянської активності щодо їх реалізації. Громадянська відповідальність передбачає добровільний вибір особистістю такої лінії поведінки, яка відповідача б певній соціально значущій меті, на здійснення якої спрямовані зусилля держави. Конкретними формами вияву висту­пають правова, політична і моральна відповідальність.

Громадянський обов'язок передбачає глибоке усвідомлення по­чуття особистості, пов'язане з виконанням обов'язків, вимог, що ставляться перед нею державою. Це такий рівень громадянської свідомості, коли нормативні вимоги держави вже не виступають щодо особистості як «зовнішня сила», а перетинаються з нею, стають Стійкими переконаннями, звичною нормою поведінки. Громадський обов'язок — це державний інтерес, що став обов'язком особистості, виріс із спільності інтересів особистості і держави.

Сформованість громадянської відповідальності, знання своїх прав і усвідомлення своїх громадянських обов'язків дає у кінцевому підсумку громадянську свідомість.

Громадянська свідомість є не що інше як відображення взаємозв'язку, взаємин особистості з державою, що полягає в усвідомленні особистістю своїх інтересів у відносинах з державою, об'єктивної необхідності їх співвідношення з інтересами держави.

Критерієм громадянської свідомості людини є її громадянська активність, яка виявляється як внутрішня спрямованість, зріла са­модіяльність, пов'язана з реалізацією національних інтересів, ви­конанням вимог, що висуваються державою. Основними формами виявлення громадянської активності є правова, політична і моральна активність.

Таким чином, головна ідея, яка об’єднує основні верстви населення України, - це національне відродження незалежної, соборної України, розбудова її державності і головна мета українського національного виховання, яке традиційно склалося протягом століть, - формування людини-громадянина, національно свідомої, духовно багатої, фізично розвиненої, будівничого і захисника України.

4. Конкретні прояви законів виховання у процесі виховання визначаються як закономірності виховання, котрі мають об’єктивні, суттєві, стійкі та повторювальні зв’язки між складовими компонентами цього процесу і сприяють еективному його функціонуванню.

В загальній педагогіці немає чіткого визначення чи єдиного підходу до обґрунтування загальних закономірностей виховання.

І. П. Підласий виокремлює 11 закономірностей, від яких залежить ефективність виховання:

— виховні взаємини, що склалися;

— відповідність цілі та організації дій, необхідних для досягнення цієї цілі;

—відповідність соціальної практики та характеру (на­правленості, змісту) виховного впливу на вихованців;

—сукупність дії об'єктивних і суб'єктивних факторів;

—інтенсивність виховання і самовиховання;

—активність його учасників у педагогічній взаємодії;

—ефективність розвитку і навчання, які супроводжують виховний процес;

—якість виховного впливу;

—інтенсивність впливу на «внутрішню сферу» вихованця;

— поєднання педагогічного впливу й рівня розвитку вербальних і сенсомоторних процесів вихованців;

— інтенсивність та якість взаємодії (спілкування) між самими вихованцями.

Автори не мають єдиного погляду як на визначення кількості, так і форму­лювання основних закономірностей виховання на сучасно­му етапі розвитку педагогічної науки. Напевно, потрібно враховувати закони виховання, із яких закономірності ма­ють випливати і грунтуватися на них.

Також необхідно мати на увазі й фактори формування й розвитку особистості, бо вони завжди діють у комплексі, являють собою складну систему, залежать від багатьох умов і об'єктивно відображають найбільш суттєві, об'єктивні та повторювальні зв'язки процесу виховання. Усвідомлення закономірних зв'язків дає змогу вихователям працювати не механічно, а цілеспрямовано і гуманно, свідомо обгрунтува­ти мету, завдання, зміст, методи, форми виховної роботи та оптимально оцінити її результати.

Розглянемо деякі закономірності. Можна виокремити зовнішні та внутрішні закономірності процесу виховання.

Перші характеризують залежність виховання від суспіль­них процесів і умов: соціально-економічної та політичної ситуації, ріння культури і: суспільстві, його потреб у відпо­відних фахівцях, загальноприйнятих і національних вихов­них ідеалів, цінностей і змісту виховання тощо. У Дер­жавній національній програмі «Освіта» («Україна XXI сто­ліття») визначається, що національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, пере­конань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значу­щих надбань вітчизняної та світової духовної культури. На перший план у вихованні українських громадян виходять потреби формування у них української ментальності, націо­нальної свідомості та самосвідомості, любові до України, рідної мови, свого народу, його традицій, культури, історії, і одного боку, та прищеплення загальнолюдських ціннос­тей — з іншого.

Отже, зовнішні закономірності спрямовані на форму­вання особистості вихованця як свідомого українського громадянина і передбачають:

ü розвиток національної гордості вихованця;

ü врахування кращих традицій виховання українського народу;

ü єдності загальнолюдського і національного у вихо­ванні;

ü всебічний розвиток і задоволення духовних і ма­теріальних потреб вихованців.

Внутрішні закономірності розкривають зв'язки та за­лежності між компонентами процесу виховання.

• Одна з основних внутрішніх закономірностей вихо­вання — єдність навчання, виховання, розвитку і самовдоско­налення вихованців як однієї з основних умов гармонійного формування особистості українських громадян. Виховання повинно не лише розвивати розум людини, а запалювати в ній жадобу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні достойним, ні щасливим, — підкреслював К. Д. Ушинсь кий. Ця закономірність виражає підхід до особистості вихо­ванця з таких позицій: виховуючи — навчай і розвивай; навча­ючи та розвиваючи — виховуй; навчаючи, розвиваючи, вихову­ючи — самовдосконалюйся.

• Наступна внутрішня закономірність — це визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні, формуванні особистості вихованця. Відомі висловлювання Конфуція про три шляхи, які ведуть до знання: шлях міркувань (цей шлях найблагородніший), шлях наслідування (цей шлях найлегший) і шлях досвіду (цей шлях найтяжчий), а також думка Ж.-Ж. Руссо — справжнє виховання полягає не стільки в правилах, скільки у вправах. Отже, ця закономірність підтверджує існування безпосередньої залежності між характером діяльності і спілкування вихователів і вихованців та результативним компонентом процесу виховання. Згідно з цією закономірністю вихователі під час організації та здійснення навчально-виховного процесу повинні:

— враховувати і всебічно розвивати індивідуально-психічні якості вихованців; і

— враховувати характер їхньої майбутньої діяльності;

— активно взаємодіяти з вихованцями;

— досягти свідомої участі вихованців у навчально-виховній діяльності;

— науково визначати і формулювати дидактичні та виховні цілі й намагатися їх реалізувати.В останні роки особливого значення набуває демократичний і гуманний характер спілкування вихованців, який враховує традиції та звичаї українського народу, ґрунтується на загальнолюдських цінностях.

Цілісність процесу виховання і взаємозалежність його компонентів. Ця закономірність вимагає необхідність ураху­вання досягнень розвитку сучасної педагогіки і психології у вихованні. Вона має відбитись у підручниках з педагогіки, в методиці виховання різних освітньо-виховних систем, знай­ти обгрунтування у змісті виховання. Методи та форми ор­ганізації виховної діяльності мають відповідати як сучасним виховним системам, вимогам, так і загальнолюдським цінностям, ідеалам і традиціям виховання в українському суспільстві.

• Залежність результатів виховання не тільки від вихов­ної діяльності, але її від реальних умов, взаємодії вихователів і вихованців в конкретних процесах і ситуаціях. Суть цієї за­кономірності полягає в необхідності врахування у виховній роботі різноманітних факторів формування особистості ви­хованця. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, й навко­лишнє середовище, і речі, й різні явища. Тому вихователі повинні створювати нормальні умови для задоволення соціальних і духовних потреб вихованців, на високому рівні організовувати їх навчально-пізнавальну діяльність, забез­печувати її ефективність, координувати навчальні, виховні та інші заходи. Завжди слід пам'ятати про міцний виховний потенціал будь-якого соціального оточення. Саме тому створення справжнього колективу, який має значні виховні функції — одне з головних завдань вихователів.

Знання цих закономірностей та їхніх вимог сприяє на­данню процесові виховання більш свідомого, гуманного, цілеспрямованого, систематизованого, організованого, всебічного, ефективного і оптимального, національного характеру.

5. «Виховання» і «навчання» в сучасній педагогічній науці самостійні терміни, тому що розкривають різні сфери педа­гогічної діяльності. «...Методика виховної роботи має свою логіку, порівняно не залежну від логіки роботи освітньої. 1 тс, й інше — методика виховання і методика освіти, — на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш са­мостійні розділи педагогічної науки. Зрозуміло, ці розділи повинні бути органічно пов'язані. Зрозуміло, всяка робота в класі є завжди роботою виховною, але зводити виховну ро­боту до освітньої я вважаю неможливим», — писав А. С. Макаренко.

Навчання — цс процес опанування підростаючими по­коліннями знань, навичок та вмінь, набутгя професійно важливих якостей. Результатом завершеного навчання є от­римання певної освіти. Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, професійною. Проблеми навчання досліджує і обґрунтовує дидактика.

Навчання, один із найважливіших компонентів вихова­ності людини, — фактор формування особистості, але не визначальний. Часто освічена, з багатим запасом знань лю­дина є досить невихованою і явно відштовхує від себе ото­чуючих. Про це влучно сказав російський невропатолог, психіатр і психолог В. М. Бехтєрєв: «Якщо освіта спрямова­на на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душев­них почуттів і формуванню та зміцненню її волі. Звідси зро­зуміло: якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її зали­шилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не бІпьше.

Отже, виховання є процесом підготовки людини до сьо­годнішньої та майбутньої життєдіяльності. Педагогічна ка­тегорія «виховання» вживається у педагогічній науці в чоти­рьох значеннях:

у широкому соціальному — це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, який має не лише пози­тивну спрямованість. Дійсність містить конфлікти і про­тиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному — це виховна діяльність різних освітньо-виховних систем, які керуються педагогічними те­оріями;

у вузькому педагогічному — це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому — це розв'язання педагогом кон­кретної індивідуальної проблеми виховання або перевихо­вання.

Виховання як педагогічна категорія має три суттєвих оз­наки: цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу; відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям; на­явність певної системи організованих виховних впливів; гуманність, яка передбачає орієнтацію у вихованні на загальнолюдські цінності; цілісність, неперервність і тривалість, тобто виховання має зачіпати всі сфери психіки людини, творчо формувати і всебічно розвивати їх протягом всього життя. Для реалізації цих ознак виховання має бути комплексним, планомірним і організованим.

Виховання — це процес цілеспрямованої, систематичної, організованої і планомірної взаємодії вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери вихован­ця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і професійних рис для формування йо­го особистості.

Із цього визначення зрозуміло, шо об'єктами виховного впливу є: свідомість і підсвідомість вихованця, його моти­ваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички вихованої поведінки в умовах повсякденної та про­фесійної діяльності, самовдосконалення.

Основним смислом і провідною ідеєю всієї виховної роботи має бути формування і постійний розвиток у вихованців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості й нівелювання негативних. Самовихо­вання — це свідома діяльність, спрямована на якнайповнішу реалізацію вихованцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовдосконалення.

Суттєвим предметом виховного впливу є воля вихован­ця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект ви­ховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення по­зитивних та усунення негативних якостей, на постійне самовдосконалення. Воля — це здатність вихованця, що про­являється в самодетермінації та саморегуляції своєї діяль­ності й різних психічних процесів.

Воля має безпосередній вплив на перевиховання особи­стості вихованця. Перевиховання — це цілеспрямована робо­та вихователя з метою усунення недоліків у важковиховува-ного або педагогічно занедбаного вихованця. Перевихован­ня — це позбавлення (в діях, вчинках, способах життєдіяль­ності) від мотивів і мотивації негідної поведінки, негатив­них звичок, хибних схильностей, вад характеру та поступо­ва заміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховні зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікова­них цілеспрямованих виховних заходів.

Важковиховуваними є такі вихованці, які не піддаються шичайному впливу педагогів та батьків, критично ставлять­ся до виховних зусиль та намагаються діяти на основі «влас­ної моралі», хибних цінностей, норм і правил поведінки. Ці вихованці ще не скоїли правопорушень, але вони по­тенційно, тобто морально і психологічно, готові до цього.

Педагогічно занедбані вихованці — переважно ті, за яки­ми не було належного догляду в сім'ї та з якими погано працювали в різних навчально-виховних системах. Вони мають суттєві проблеми в навчанні, але не через розумову відсталість, а внаслідок різноманітних причин, наприклад відсутності чіткої методики иавчально-пізнавальної діяль­ності, яка не формувалася під час навчання в школі та інших освітніх закладах, неслухняності, зарозумілості, окре­мих недоліків характеру тощо.

Вищевикладене свідчить про те, що предметом виховно­го впливу має бути особистість вихованця з усіма її складо­вими: біологічними, психічними та соціальними. На цьому базуються основні напрями виховання: професійне чи тру­дове, національне, розумове, моральне, екологічне, естетич­не, фізичне тощо.

Таким чином, провідними та найширшими категоріями теорії виховання є виховання, самовиховання, перевихо­вання.

Виокремлюють такі основні напрями виховання у вітчизняній педагогіці:

ü трудове;

ü національне;

ü моральне;

ü розумове;

ü естетичне;

ü соціально-правове;

ü екологічне;

ü фізичне.

Трудове виховання спрямоване на формування систе­ми якостей, необхідних для ефективної професійної діяль­ності. Предметом такого виховання виступає професійна компетентність вихованця.

Виховання дбайливого господаря, який невтом­ною працею вирощує хліб, звеличує землю, працьови­тість, — традиція українського народу.

Завдання трудового виховання:

— психологічна підготовка особистості до праці;

— прищеплення виконавчої дисципліни, свідомого під­порядкування вимогам

— професійної діяльності;

— підняття престижу праці;

— практична підготовка до праці;

— підготовка до свідомого вибору професії.

«Національне виховання — це історично зумовлена і ство­рена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переко­нань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної по­ведінки, спрямованих на організацію життєдіяльносг підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духов і матеріальна культура нації, формується націонал свідомість і досягається духовна єдність поколінь». Національне виховання також передбачає широкі знання консти­туційних і правових норм, державної політики, патріотич­них думок.

Мета національного виховання — формування націо­нальної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихо­ванців.

Національне виховання грунтується на засадах родинно­го виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, науко­вої педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки вихов­ної мудрості українського народу — любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мир­ної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю.

Національне виховання використовує такі засоби: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мис­тецтво, народний календар, національну символіку, народні прикмети і вірування, виховні традиції, національні тра­диції, звичаї та обряди.

Суттєвою відмінністю національного виховання має бути його опора на загальнолюдські цінності. За визначенням К. Д. Ушинського, — це народність, класицизм, наука, християнство.

• Основною, базовою і визначальною складовою части­ною змісту виховання є моральне виховання, яке «...полягає в цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, роз­витку морального почуття й формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідео­логії»⁵! Воно залежить від моралі — однієї з форм суспільної свідомості, сукупності загальноприйнятих норм, принципів і правил, що регулюють поведінку людей.

Методологічною основою морального виховання є ети­ка — наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.

Сьогодні прийнято говорити про дві етичні (моральні) системи, якими користується людство. Перша з них домінує у Західній Європі та Америці. В її основі лежить такий принцип: заради досягнення навіть «великого добра» аж ніяк не можна допускати «мале зло». Для представників другої етичної системи характерною є поєднання добра і зла (вона, практично, панує на території колишнього Радянсь­кого Союзу).

Оскільки моральність має суспільний характер, то під нормами моральності слід розуміти вимоги суспільства до поведінки людей у певних ситуаціях.

Метою морального виховання є формування стійких мо­ральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок по­ведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів мо­ралі, участі у практичній діяльності.

Зміст морального виховання — виховання любові, поваги до батьків і старших, вірності у дружбі та коханні, свідомо­го, творчого ставлення до виконання професійних обов'яз­ків, особистої відповідальності за свою працю, любові до рідної землі, до рідної мови, вірності ідеям, принципам на­родної моралі та духовності, шляхетного ставлення до жінки, уміння захищати слабших, турбуватися про молод­ших тощо.

Результатом морального виховання має бути формування моральної свідомості, на її основі — моральної культури, прищеплення навичок і звичок гідної поведінки. Моральна свідомість — це сукупність моральних понять, уявлень, по­глядів, ідеалів, самоусвідомлення, системи моральних знань, які визначають стиль і смисл життя вихованця, фор­мують загальне розуміння щастя і нещастя, обов'язку і відданості. «Моральна культура людини, — підкреслював В. О. Сухомлинський, — характеризується тим, що переко­нання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».

На основі моральної культури формується моральний іде­ал, джерелами якого в українському суспільстві є народна мудрість, найкращі традиції та цінності народної педа­гогіки, національні традиції родинного виховання, знання з різних галузей наук, власна активна діяльність вихованця і загальнолюдські цінності.

•Розумове виховання — важлива складова частина всебічного розвитку особистості вихованця, підготовки його до життя і професійної діяльності. Мета розумового виховання — розвиток мислення і пізнавальних здібностей. На думку В. О. Сухомлинського, найважливішою умовою повноцінного розумового виховання є міцні, свідомі знан­ня елементарних істин — тих азів, із яких починається на­вчання і без яких неможливо оволодіти вершинами знань.

його до життя і професійної діяльності. Мета розумового виховання — розвиток мислення і пізнавальних здібностей. На думку В. О. Сухомлинського, найважливішою умовою повноцінного розумового виховання є міцні, свідомі знан­ня елементарних істин — тих азів, із яких починається на­вчання і без яких неможливо оволодіти вершинами знань.

Розумовий розвиток вихованця здійснюється у процесі взаємодії з природою і суспільством. У ході розумового ви­ховання відбуваються зміни у змісті та формах мислення.

Основним завданням розумового виховання є формуван­ня наукового світогляду, який являє собою цілісну систему професійних, політичних, філософських, правових, психо­логічних, педагогічних, естетичних та інших понять, по­глядів, переконань і почуттів, що визначають ставлення до навколишньої дійсності і самого себе.

Науковий світогляд вихованця проявляється в його по­всякденній поведінці і, відповідно, визначається оптималь­ним засвоєнням понять, законів, теорій та їх усвідомлен­ням; готовністю боротися за свої ідеали, відстоювати свої погляди та переконання; проявом переконаності у що­денній поведінці та діяльності.Розумовий розвиток вихованця здійснюється у процесі взаємодії з природою і суспільством. У ході розумового ви­ховання відбуваються зміни у змісті та формах мислення.

Основним завданням розумового виховання є формуван­ня наукового світогляду, який являє собою цілісну систему професійних, політичних, філософських, правових, психо­логічних, педагогічних, естетичних та інших понять, по­глядів, переконань і почуттів, що визначають ставлення до навколишньої дійсності і самого себе.

Науковий світогляд вихованця проявляється в його по­всякденній поведінці і, відповідно, визначається оптималь­ним засвоєнням понять, законів, теорій та їх усвідомлен­ням; готовністю боротися за свої ідеали, відстоювати свої погляди та переконання; проявом переконаності у що­денній поведінці та діяльності.

. Естетичне виховання — складова частина змісту вихо­вання, яка безпосередньо спрямована на формування і при­щеплення естетичних почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей, на розвиток здатності сприймати й перетворю­вати дійсність за законами краси у всіх сферах діяльності. Завдання естетичного виховання:

—формування естетичних поглядів і смаків, навичок творити прекрасне;

—розвиток творчих здібностей;

—виховання гуманістичних якостей, інтересів і любові до життя в його різноманітних проявах.

• Соціально-правове виховання спрямоване на формуван­ня правової свідомості та культури ратної праці, повсякден­ної життєдіяльності у відповідності з вимогами законів, за­гальноприйнятих норм і принципів поведінки. Воно пов'я­зане з формуванням поваги до Конституції та інших законів і правових актів України.

Сучасна кризова ситуація в суспільстві не сприяє фор­муванню сприятливого правового і морального середовища для виховання молоді. Неблагополучне соціальне оточення, важкі економічні умови, недоліки в організації виховання в різних освітньо-виховних системах негативно впливають на виховання підростаючого покоління. Швидко зростає кіль­кість молоді з неповною середньою освітою, безробітних, з грубими порушеннями суспільного порядку. Спостеріга­ється тенденція зростання дитячої злочинності, наркоманії. Все це зумовлює актуальність правового виховання і не­обхідність його проведення у соціальному середовищі.

• Екологічне виховання спрямоване на усвідомлення природної феноменальності людини, яка повною мірою відповідає за життя й умови життєдіяльності на Землі. Основні завдання екологічного виховання:

—нагромадження екологічних знань та їх усвідомлення;

—прищеплення любові до природи, бажання берегти та примножувати її;

— формування навичок і вмінь діяльності у природі.

• Фізичне виховання — це складова частина загального виховання, спрямована на зміцнення здоров'я й загартуван­ня організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізич­них можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок і вмінь. Воно має відбуватися в єдності з розумовим, моральним, трудовим і естетичним вихованням.

Мета фізичного виховання — формування фізичної культури, сили, підтримання доброго стану здоров'я.

Всі напрями виховання повинні створити гармонійну цілісність, забезпечити єдність виховного процесу, грунту­ватися на ідеях українського державного патріотизму. Ефек­тивна реалізація цих напрямів дає можливість формували всебічно і гармонійно розвинуту особистість вихованця.

7. Кожен народ має свою систему виховання, яка відповідає його характерним рисам. Виховання, створенесамим народом, має виховну силу, якої немає в найкращих системах, що грунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу, — підкреслював К. Д. Ушинсь­кий.

К.Д. Ушинський визначає два елементи характеру лю­дини: природний, що корениться в тілесному організмі, — перша природа особистості, і духовний, який виробляється в житті під впливом виховання, — друга природа особис­тості (звички, що їх набувають протягом життя).

Формування другої природи особистості починається в сім'ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває пере­важно під впливом рідних, близьких для неї людей і, зви­чайно, її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи прані, ящ найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся; переконання вироблені на основі життєвих прикладів, звичаїв, традиція тощо). На цьому етапі розвитку особистості провідне місія посідає народна, життєва педагогіка. Починає злійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколіїш молодшим, у чому й полягає основна суть виховання.

Національн е виховання, на думку В.О. Сухомлинського, без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини.

Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до виховання, що грунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка. Які ж компоненти синтезують соціальний досвід народу?

Це, насамперед, сума людських знань, історія поколінь, релігія, народна творчість, мистецтво, культурні досягнен­ня, загальноприйняті норми поведінки тощо.

Саме народність є тією силою, яка рухає стрижневу ос­нову виховання, бо народне — це кришталево чисте, правдиве, високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди су­часне. Національне виховання набуває особливого, мораль­ного смислу, оскільки сприяє розвиткові духовного світу людини, готує ЇЇ до життя, до служіння Батьківщині, наро­дові. А для того, шоб своєю життєвою справою здійснюва­ні волю нації, не досить лише одного бажання чи переко­нання. Необхідно мати ще відповідні знання й уміння.Школа, педагог, держава, які недостатньо чи погано вихо­вують і навчають підростаюче покоління, чинять злочин. Національне виховання — суворий обов'язок перед народом.

Основною метою національного виховання на сучасному етапі є передання вихованням соціального досвіду, успадку­вання ними духовних надбань українського народу, досяг­нення високої культури міжнаціональних взаємин, форму­вання незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духов­ності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.

Загальні принципи національного виховання безпосеред­ньо впливають на весь процес виховання і повинні прони­зувати всі його компоненти, особливо — змістовний, тобто національний аспект процесу виховання має відбитися в усіх напрямах виховання: трудового, морального, розумово­го, естетичного, екологічного, фізичного і власне націо­нального. Це такі принципи.

Народність — єдність національного і загальнолюдсько­го. Національна спрямованість виховання, формування національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння рідною мовою, викорис­тання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеп­лення шанобливого ставлення до культури, спадщини, на­родних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.

Природовідповідність виховання — врахування багато­гранної та цілісної природи людини, вікових та індивідуаль­них особливостей вихованців, їхніх соціально-психо­логічних, національних і релігійних особливостей.

Активність, самодіяльність і творча ініціатива вихован­ців, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю, утвердження життєвого оптимізму, розви­ток навичок й умінь позитивного мислення.

Гуманізація і демократизація виховання — розвиток різноманітних форм співробітництва, довіра між виховате­лями і вихованцями, повага до «суверенітету» особистості, розуміння запитів та інтересів; виховання гуманної особис­тості вихованця — щирої, людяної, доброзичливої, мило­сердної.

Зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю наро­ду і ефективною професійною діяльністю спрямовує на вихо­вання активних свідомих громадян України.

Безперервність і наступність виховання — досягнення цілісності й наступності у вихованні, перетворення його на процес, який триває впродовж усього життя людини; не­роздільність навчання і виховання, що полягає в їх ор­ганічному поєднанні, підпорядкуванні їхнього змісту фор­муванню особистості вихованця.

Диференціація та індивідуалізація виховного процесу — врахування у виховній роботі рівнів духовного, фізичного, психічного, соціального, інтелектуального розвитку вихо­ванців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного.

Культуровідповідність виховання —• органічний зв'язок з історією народу, його мовою, з народним мистецтвом, ре­меслами і промислами, забезпечення духовної єдності, на­ступності і спадкоємності поколінь.

Наприклад, «могутнім репрезентантом народної педа­гогіки є рідна (материнська) мова». Її К. Д. Ушинський на­звав «незвичайним педагогом», «найбільшим народним на­ставником». «Мова — найважливішій, найбагатший і найміцнішій зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одно велике, історичне живе ціле»¹.

В. О. Сухомлинський у книжці «Моральні заповіді дитин­ства і юності» звертається до учнів і молоді: «Знай. Бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу — рідну ук­раїнську мову. Це мова великого народу, великої культу­ри».

Втрата рідної мови призводить до катастрофи в на­родній педагогіці, духовної трагедії того народу, якому вона належить. 1. Огієнко рідну мову визначає як душу народу та як його живе серце: «...гине чи занепадає мова — гине і за­непадає народ».

Основні напрями національного виховання такі.

1) Формування національної свідомості й самосвідомості.

2) Патріотичне виховання.

3) Правове виховання.

4) Утвердження загальнолюдських моральних цінностей.

5) Виховання естетичної освіченості і вихованості.

6) Фізична культура й утвердження здорового способу життя.

7) Екологічне виховання.

8) Розвиток індивідуальних здібностей і таланту вихованців.

Розглянуті напрями національного виховання тісно пов'язані між собою та з іншими напрямами виховання і взаємодоповнюють один одного, мають суттєве теоретико-методологічне значення для визначення та обгрунтування цілей, ідеалів, змісту і методики виховання в сучасних умо­вах. Воднораз усі вони мають утворити цілісну систему національного виховання громадян України.

Лекція.. Система освіти в Україні.Особливост інавчання та виховання у вищий школі як цілісного педаго- гічного процессу

План

1.Структура освіти.

2. Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ ст.

3. Зміна у вищій освіті з часів здобуття незалежності України.

4. Державна політика в галузі вищої освіти.

5. Перспективи модернізації вищої освіти України в контексті Болонського

процесу.

Література:

1.Педагогіка: Навч. посіб.- Харків, ТОВ «Одіссей»,2003.- С.55-70.

Лекція

1. Однією з основних системоутворюючих ознак системи вищої освіти України є професійна ква­ліфікація як результат здобуття громадянами ви­щої освіти.

Для структури та форми системи вищої освіти України характерним є поєднання у просторі та часі здобуття академі

Дата добавления: 2014-10-22