КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні 2 страница
Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень. За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев„ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів. 31919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.
21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф.Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М.Щербини. В основу роботи педагогічних вузів були покладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підготовка. Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднаркому України «Про деякі зміни в складі побудови державних установ і вищих навчальних закладів УРСР», що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і званнями привілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів. В Україні, крім 23,2млн. українців, утойчаспроживали5 млн. представників інших національностей; через те з перших днів Радянська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П.Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У своїй роботі Рада керувалася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».
На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогічний заклад має організовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта). У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального закладу — інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала працівників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти. Цільове призначення інститутів народної освіти — підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох відділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково -технікумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з галузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий курс - випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними. Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мовами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (готував вчителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарське, німецьке і єврейське. Вони забезпечували підготовку вчителів української та російської мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.
На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадських організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє студентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні організації рекомендували 66 чоловік, комсомольські — 38, комітети незаможних селян — 209, профспілки — 1159, військові організації - 59, профос ~ 242, без відряджень - 239, на платні місця - 11. Позитивним було те, що Радам ШО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ШО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педагогічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ЩО. Одночасно створювалися робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже великий вплив та контроль за роботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів. У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генеральної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась переатестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з вузів України були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адміністративно-командної системи в країні. Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.). У 1921-22 н.р. у 15 793 навчальних закладах України працювали 489 346 учителів, з яких лише 4 035 (9%) мали вищу незакінчену освіту. Основним типом середнього навчального закладу на Україні стала єдина трудова школа.
Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову «Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українською мовою, у 1 966 - українською і російською мовами, 3 404 - російською мовою, 119 —єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мовами. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі. На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний - перевірка відвідування, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснювався контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми. Тимчасове положення — це основний документ вищого педагогічного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в червні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про інститути УРСР. Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике значення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна конференція з педагогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференціях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчительства, перегляд мережі педагогічних навчальних закладів. На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навчальної діяльності (1924р). У зв'язку з впровадженням обов'язкових початкового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927р. мережа педагогічної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніпропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. Навчання було платним. Великого поширення така форма освіти набула в Київському ІНО. Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існували у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, радянську систему освіти, педпрактику, клубну роботу. Кожна партійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені вступні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани і програми. Навчальні плани складали факультетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість циклових комісій визначала факультетська комісія. Основними формами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, семінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: «Чи може школа бути вільною?», «Мистецтво у трудшколі», «Економічне становище селян як чинник, що впливає на народну освіту», «Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лабораторного плану». Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працювати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закінчення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного і соціального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педагогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики. З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927-1928 рр.). Викладачів, які не могли перейти на викладання українською мовою, звільняли. Інститутів з українською мовою викладання було: у 1923р.-30,8%, 1924-39,0%, 1925-33,3%, 1926-40,7%. У вересні 1926р. уряд України ухвалив постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних республік», оскільки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Кубань, Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни. Нарком освіти О.Шумський навіть звернувся до Й.Сталіна з питанням про те, чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л.Каганович, а не представник української національності (наприклад, Чубар, Петровський). У зв’язку з цим нарком був звільнений і звинувачений у «націоналістичних ухилах». Пошуки «націоналістичних ухилів» набули після цього масового характеру, особливо влітку 1928 року. Самогубство М.Хвильового і М. Скрипника інтелігенція сприйняла як кінець українізації. У цей період, а саме з 1922 року, в інститутах були введені стипендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом: 1 пояс - Харків - 27 крб.; 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя -24 крб.; З пояс — Одеса, Миколаїв — 23 крб.; всі окружні міста — 21 крб.; 5 пояс — поза окружними центрами — 19 крб. Але стипендію отримували не всі. В березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою; при цьому 40% студентів звільнялися від сплати. Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл», згідно з якою випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі порушення його могли віддати до суду. У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу. 20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культури, «періодом національного ренесансу». В цей час сформовані найважливіші компоненти підготовки національних учительських кадрів. 31928 року починається утвердження адміністративно-командної системи (1928-194Ірр), формування культу особистості Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, педагогічна самостійність. Така атмосфера застою призвела до поступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів. Висока ідеологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал. Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів. Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кадрах. Настав час реформувати освіту. У зв’язку з цим був розроблений «П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні», що уточнював програму розвитку і вдосконалення недосвіти. Перед вищими навчальними закладами постало завдання підготувати 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з вищою освітою на 50%. Вищі навчальні заклади почали створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансувалися державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі, хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів. У березні!929р. уряд прийняв постанову «Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педагогічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р.), яка у справі педагогічної освіти визначила, що система підготовки педагогічних кадрів потребує значного поліпшення. На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів. У 1929р. розпочався «наступ соціалізму по всьому фронту»; ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населення до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно — вчителів. Контроль більшовицької партії за освітою і педагогічною діяльністю вчителів посилився. У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисципліна; навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість навчальної години - 50 хв. Час зимових і літніх канікул максимально скоротили. Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів. Другорічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах, технікумах і на робітфаках поділився на семестри; половину навчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику. Вступні екзамени проводилися з 1 по 15 червня з суспільствознавства (усно), російської мови і математики (письмово), фізики (усно). Знання абітурієнтів оцінювали на «задовільно» або «незадовільно». Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасоване; запровадили єдиноначалля, вибори ректорів замінили їх призначенням відповідними державними органами. Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були скорочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років. Щоб прискорити підготовку спеціалістів, у 1929 р. було скасоване виконання дипломних робіт; у липні 1930р. союзний уряд ухвалив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків», а в серпні - «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи — педагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робі-тфаки і педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалізації і цільового призначення із закріпленням їх за відповідними галузевими вищими навчальними закладами. У зв'язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інститутах народної освіти. Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох років. У лютому 1931р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили нове «Положення про робітничі факультети», згідно яким вони підпорядковувалися народним комісарам. При кожному вищому навчальному закладі створювали денний і вечірній робітфаки, що функціонували на великих підприємствах, у радгоспах, колгоспах. Робітфаки поступово перетворились на «кузню кадрів». Прийом і випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі. Таким чином, до початку 1930р. в Україні діяла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). А.В.Луначарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного комісара освіти УСРР М.А.Скрипника. Нарада ухвалила, що педагогічні вищі навчальні заклади мають готувати: войовничого матеріаліста — діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією; активного борця з будь-якими виявами ворожої ідеології в культурній роботі; організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції; фахівця, який володіє політехнічними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці. Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною базою були реорганізовані в інститути. В інститутах (1931р.) навчалось 16 000 студентів проти 11 000 у 1930. У квітні 1930 року Нарком освіти України ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п’яти років. За навчання сплачували певну суму, що залежала від зарплати: до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150-3%, від 151 -4%. Екстернати не тільки сприяли збільшенню кількості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію. Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р. коштувало 503 крб., у 1933р. планові витрати становили 863 крб.; напередодні Великої Вітчизняної війни вони зросли до 3300 крб. Внаслідок запровадження обов'язкового початкового і переходу до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (майже в чотири рази) і середніх шкіл (у 92 рази); при цьому розвивалася мережа шкіл для національних меншин. У 1930-31н.р. в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою — 96,3%, болгарською — 96,6%, єврейською — 91,6%, польською — 75%, грецькою —47,6% дітей. Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО -1 050, у німецькому ІНО - 180 студентів. Середні педагогічні навчальні заклади для національних меншин (їх було вісім) готували 1 710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський у Житомирі, болгарський в Одесі). Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався. У квітні 1938р. М.С.Хрущов ухвалив сумнозвісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем «буржуазно-націоналістичних впливів», а їх подальше функціонування оголошувалося недоцільним і шкідливим. Отже, 1931-1933 роки - це час утвердження єдиної системи національної педагогічної освіти. У 1933-1934 н.р. частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися у педагогічні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для У-УЇЇ класів. Якщо у 1935 р. в СРСР функціонував 91 учительський інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році -23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, географічне і природознавства. Після трирічної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на ПІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою. Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педагогічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах -58561.3 цього часу підвищення темпів розвитку стало основною рисою підготовки «інженерів людських душ». У 1932р. вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а се-редню-56,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсько-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних університетів. У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні програми і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і педпрактики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкретизувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами навчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом. Цінним було те, що в У,УІ,УП семестрах відводили один день, а у VIII — два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча загалом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недоліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, формуванню його інтелігентності і культури. На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності тощо. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань поступу школи і вищої педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою республіканською конференцією з педагогіки і психології (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазначимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою побачив світ навчальний посібник «Педагогіка» /за ред. С.Х.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комітетом у справах вищої школи продовжували удосконалювати навчальні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня професорсько-викладацького складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих навчальних закладів того часу. У 1940-41н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і звання. Рівень викладання у педагогічних інститутах залишав бажати кращого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Києва і Харкова. Щоб підвищити рівень роботи професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила «Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР», який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор — 240 годин, доцент - 360 годин, асистент - 480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: професори - 300 крб., доценти -250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогічних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори — В.М.Арттобольський, Л.А.Булаховський, І.С.Костюк, Д.Ф.Ніколенко, С.Х.Чавдаров та інші. На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р «Про підвищення заробітної платні вчителям та іншім працівникам шкіл» матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів У-УІІ класів становив 99,1%,УШ-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характеризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчителя школи. В умовах командно-адміністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійснювалася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститути); відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до збереження і розвитку національного багатства - мови і культури; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Проте, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоретичне і практичне значення. Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов'яни - заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працювати на нас, оскільки ми маємо в цьому потребу. Частина педінститутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський — у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів). У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання - три з половиною роки в університетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчально-методична література тощо), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до підготовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність — низькою.
Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 542; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |