Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні 3 страница

На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагог­ічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось 6 966 сту­дентів, в тому числі 3 935 на першому курсі. Професорсько-вик­ладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні — для підготовки вчителів I-IV кл. і шестимісячні - викладачів У-УП кл.

Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чотиримісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося вида­ти: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педагогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П.Ряппо. У1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закладів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти.

У цей час найбільше було філологічних, фізико-математичних та історичних факультетів; натомість не функціонували факуль­тети підготовки вчителів естетичного циклу і фізвиховання. Од­ним із найскладніших завдань виявилося комплектування педа­гогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України поновили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 17 учительсь­ких інститутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-ви­ховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком «Відмінник народної освіти» - 95 осіб, грамотами — 10, грошовими преміями — 125 осіб.

1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досяг­ти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у повоєнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.

Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважа­ючи на недоліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витрима­ла іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в склад­ний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдосконалення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.

Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і роз­витку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр). Світова історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій державі. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх по­сіпаками в Україні, становили 285 млрд. крб., або 42% загально­союзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних на­вчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з 13-15 спеціальностей. Студенти педагогічних і вчительських інсти­тутів України відремонтували 52 навчальних корпуси і гуртожит­ки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто майже удвічі більше, аніж у довоєнний час.

Програму соціально-економічного і культурного поступу Украї­ни у післявоєнний період визначив «Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.», прийнятий восьмою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із загальною кількістю учнів 6120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учи­телів.

Одночасно було розроблено план розвитку вищої школи на 1946-50рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне будівництво 76 млрд. крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 педагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш пост­раждали під час окупації. В цей час Наркомат освіти України уніфі­кував навчальні плани, надаючи більше уваги вивченню спеціаль­них і психологічних дисциплін, української, російської мови і літератури, зарубіжної літератури, історії СРСР та України.

Отже, в перші післявоєнні роки поновлюється мережа вищих педагогічних навчальних закладів, збільшується контингент сту­дентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запровадженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, збільшив­ся попит на вчителів з вищою освітою.

Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували їв випуску. Схвалений у травні 1949р. план передбачав щорічне збільшення прийому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчителів, поліпшення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих кадрів викладачів був ухвалений план реорганізації вищої педагогічної школи. Так, протягом 1952-1954 рр. без глибокого аналізу, вказівкою зверху, припинилася підготовка вчителів у Київському і Харківському вчительських інститутах, а також на відділеннях учительських інститутів при Ворошиловградському, Кіровоградському, Львівському, Сталінському педагогічних інститутах. Білоцерківський і Житомирський учительські інститути реорганізувалися в педагогічні інститути іноземних мов з чотирирічним строком навчання, Кременецький і Станіславський, Рівненський, Бердичівський, Ізмаїльський, Чернігівський, Глухівський, Слов'янський і Уманський - в педагогічні інститути. Був заснований педагогічний інститут фізичного виховання в Одесі, вечірні відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педагогічних інститутах факультетами: природничим, іноземних мов, дефектології), факультет фізичного виховання - у Ворошиловградському і Харківському педагогічному інститутах та факультет іноземних мов – і Вінницькому.

Освіта	Навчальний рік
1953-54	1954-55
Усього вчителів
3 вищою освітою
Педагогічною вищою

Отже, після всіляких реформ і реорганізацій, спрямованих на „поліпшення», «зміцнення», «розширення» системи вищої педагогічної освіти в 1950-51 навчальних роках, вчительські кадри в Україні випускали 25 педагогічних, 22 вчительських інститути і 13 відділень при них.

У 1951-55 рр. до педагогічних вузів вступили 39 000 студентів, на 63% більше, ніж у роки першої повоєнної п'ятирічки. Поліпшився якісний склад абітурієнтів: так, у 1951-52 н.р. педагогічні інститути прийняли 70,8% дітей робітників і селян. Розширила­ся заочна форма підготовки вчителів.

Водночас доводиться констатувати відсутність у молоді стійко­го інтересу до професії вчителя: у 22 педагогічних інститутах не було конкурсів.

У1955-56 н.р. підготовку вчителів здійснювали 38 педінститутів. Однак їх психолого-педагогічна підготовка не відповідала вимогам сучасності. Численні випускники не з'являлись на місце роботи за призначенням. 31954-55 н.р. було впроваджено нові навчальні пла­ни; у школах (ГІУ клас) вводились уроки праці, а у У-УІ класах - практичні заняття у майстернях і навчально-дослідних ділянках. У УШ-Х класах запроваджувалися трудові практикуми.

З урахуванням завдань політехнічної освіти вчителів Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани, за якими з 1954-55 н.р. працювали всі педагогічні інститути України, їх аналіз переко­нує, що вони здебільшого були перевантажені теоретичним ма­теріалом. В університеті психолого-педагогічні дисципліни скла­дали — 7,4 % від загальної кількості, а в педінститутах — 27,6%. Педагогічні вузи готували здебільшого вчителя-предметника, але не вихователя. Через те в 1959р., згідно з постановою Ради Міністрів СРСР «Про форми і строки навчання у вищих навчаль­них закладах і про виробничу практику студентів», були розроб­лено нові навчальні плани, за якими державні екзамени складали з історії КПРС, педагогіки з методикою викладання. Порівняль­ний аналіз засвідчує, що навчальні плани 1959 року були скла­дені раціональніше, ніж попередні. Вони повністю відбивали загальнопедагогічні і методичні завдання, більше часу відводили не педагогічну практику (25%), зокрема й без відриву від виробницт­ва, передбачали факультативне вивчення домоводства, фото- й автосправи, співів і музики. Навчальні плани фізико-математичного і природознавчого факультетів збільшували час на виробни­чу практику, що проводилась на заводах, у колгоспах і радгоспах. Під час виробничої практики студентам фізико-математичного факультету присвоювали кваліфікаційні розряди робітників за однією-двома спеціальностями, на факультетах природознавства практика забезпечувала участь студентів у всьому циклі сільсько­господарських робіт в учительських виробничих бригадах.

На випускному курсі практика проводилася на робочому місці вчителя і класного керівника сільської школи протягом першого півріччя, починаючи з участі в серпневих нарадах.

Удосконалення навчальних планів, оновлення наукового змісту програм Міністерством вищої і середньої спеціальної осві­ти, що розпочалася з 1954 року, набуло постійного характеру.

У цей час створюється новий тип шкіл - шкіл подовженого дня; розпочинається перехід від семирічного до восьмирічного загаль­ного навчання, розширюється мережа середніх шкіл-інтернатів і профтехучилищ, зростає потреба в кадрах учителів широкого профілю з вищою освітою, зокрема для сільської місцевості. На основі наказу Міністерства вищої освіти СРСР «Про затверджен­ня переліку факультативів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститутів країни (1956 р.)» було затверджено 20 відповідних спеціальностей.

«Закон про зміцнення зв'язку школи з життям» (1954р.) зобо­в'язував більше уваги приділяти підготовці кадрів денної форми навчання, надаючи переважне право зараховувати до вищих на­вчальних закладів осіб, які мають стаж педагогічної роботи. Була запроваджена обов'язкова практика або робота в школі протягом року. Розпочалася підготовка вчителів широкого профілю. У1960-бін.р. їх випускали 33 педагогічні інститути. Зазнав змін якісний склад студентів стаціонарної форми навчання. Зокрема, на 23,2% порівняно з 1959 р. збільшилася кількість юнаків, які мали двор­ічний стаж роботи чи були звільнені з лав Радянської Армії, змен­шився відсів студентів з причини неуспішності.

Отже, протягом 1950-1960 рр. в Україні стабілізувалася систе­ма підготовки педагогічних кадрів. Учителів готували університе­ти і педагогічні інститути за єдиними навчальним планом Міністер­ства вищої і середньої освіти СРСР. Було удосконалено систему вищої заочної і вечірньої педагогічної освіти, розширено мережу консультпунктів для вчителів-заочників. Складною проблемою цього періоду було комплектування педагогічних вузів професорсь­ко-викладацьким складом. Відомо, що значна частина інститутів починали працювати, не маючи викладачів того чи іншого фаху.

Розв'язуючи кадрову проблему, використовуючи досвід вищих навчальних закладів, що склався у 30-ті роки, розширювали прийом до заочної й стаціонарної аспірантури, викладачів закріп­лювали за кафедрами інститутів і відділеннями науково-дослідних установ, надавали творчі відпустки для написання дисертацій. Колективи викладачів поповнювалися також найбільш підготов­леними випускниками вузів. Водночас було поставлене завдання підготовки і захисту дисертацій усіма завідувачами кафедр педа­гогічних навчальних закладів.

Перебудова системи навчання у педагогічних інститутах у на­прямі зміцнення зв'язку зі шкільною практикою забезпечила кра­щу підготовку вчительських кадрів, позитивно позначилася на їх складі. З 419 507 вчителів і вихователів, які у 1961р. працювали в школах України, вищу освіту мали 44%, незакінчену вищу -16%, 1581 педагогові було присвоєне звання «Заслужений вчитель шко­ли УРСР», 403 - нагороджені Почесною Грамотою Президії Верхов­ної Ради України, 24 888 - знаком «Відмінник народної освіти».

Отже, поступальний розвиток системи вищої педагогічної осв­іти, що розпочався в довоєнний час, тривав і в повоєнні роки. Це був період відбудови і вдосконалення вищої школи загалом і педа­гогічної - зокрема. Вища педагогічна школа України не тільки за­ліковувала рани, завдані фашистськими варварами, а й впевнено формувала власну цілісну систему. В цей період були частково реорганізовані дрібні педагогічні вузи, ліквідовані, хоч і передчас­но, вчительські інститути (вони злилися з університетами і педа­гогічними вищими навчальними закладами або реорганізовані в педагогічні училища).

У 1961р. вчителів готували 7 університетів і 33 педагогічні інститути (у 1945р. їх було 20); контингент студентів денної фор­ми навчання зріс з 21008 чоловік до 48897 (тобто вдвічі і на 10000 чоловік більше, ніж в усіх вузах України в 1922 році).

Водночас вища школа переживала складні суперечності, зумов­лені соціально-політичними та економічними особливостями роз­витку суспільства. З одного боку, зростав ентузіазм трудового на­роду, який відбудовував зруйноване господарство і культуру, з іншого — насаджувалися вождизм, культ особи Сталіна, утверд­жувалася командно-адміністративна система управління, що не­гативно позначилося на системі вищої освіти загалом і педагогіч­ної зокрема. Так, плани прийому і випуску студентів визначалися не перспективами розвитку того чи іншого регіону, а часто необґрунтованими і нестійкими заявками обласних відділів народної освіти без урахування кадрового складу, навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів.

Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР направ­ляло до педінститутів єдині навчальні плани без попередньої еле­ментарної перевірки. У процесі складання планів не завжди вра­ховували побажання союзних республік.

Зростання контингенту студентів денної форми навчання стри­мувала слабка навчально-матеріальна база педагогічних вищих навчальних закладів, оскільки почав діяти залишковий принцип фінансування. У 1961 році педінститути України мали (з розра­хунку на одного студента) 4,7м² навчально-лабораторної площі при нормі 15м²; не вистачало місць у студентських гуртожитках. Гос­трою була проблема забезпечення житлом викладачів; сім'ї вик­ладачів часто жили в гуртожитках.

Тим часом життя ставило нові проблеми. Відповідно до програ­ми КПРС(1961р.) - програми «побудовикомунізму» - постало зав­дання запровадити обов'язкове середнє загальне і політехнічне навчання для всіх дітей шкільного віку і 8-річне - для молоді, зай­нятої в народному господарстві без відповідної освіти, а також далі розвивати школи-інтернати і школи подовженого дня. У зв'яз­ку з цим виникла потреба додатково підготувати у 1962-1970 рр. 183 600 учителів. Навіть у Києві в 1970-71н.р. не вистачило 306 учителів, зокрема фізиків, математиків, української мови, біології. До того ж з 1963р. в республіці відмовилися готувати вчителів широкого профілю, бо лише незначна частина випускників (3-5%) працювали в школі за фахом. Для прискорення підготовки вчи­телів використали досвід 20-30-х років, вжили ряд організацій­них заходів. Зокрема, почали функціонувати педагогічні факуль­тети в Київському, Харківському, Львівському, Донецькому політехнічних інститутах, агропедагогічні факультети в Полтавсь­кому, Уманському сільськогосподарських вузах, педагогічні — в Київському художньому, Київській, Харківській, Львівській, Одеській консерваторіях. Харківський інститут фізичного вихо­вання реорганізувався у педагогічний інститут. Отже, у 1968 році вчителів готували 33 педагогічні заклади за 24 спеціальностями.

Усього педагогічні вузи України впровадили 20 двопрофільних спеціальностей. Основний принцип організації нових факультетів полягав у тому, що їх створювали у кожному вузі, ігноруючи по­треби у відповідних кадрах у тому чи іншому регіоні. Розширення денної форми навчання, підвищення вимог до якості підготовки молодих фахівців зумовило потребу не тільки створення нових факультетів і кафедр, впровадження спеціальностей, а й розвиток мережі педагогічної освіти. Так, у 1965р. на базі Донецького педі­нституту створено університет, що мав готувати кадри за 25 спец­іальностями. У 1972 році Кримський педінститут реорганізовано в Сімферопольський державний університет, де студенти здобу­вали освіту за 11 спеціальностями. У Запоріжжі педагогічний на­вчальний заклад перетворено в державний університет (1985р). Процес удосконалення мережі педінститутів і розширення спеціаль­ностей супроводжувався не тільки створенням нових вузів і фа­культетів, а й ліквідацією окремих з них — «карликових». У1975-85рр. у педагогічних навчальних закладах було організовано 15 нових факультетів і багато нових кафедр (в 1985рїх кількість зрос­ла з 550 до 714). Після прийняття основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи (1984 р.) посилилася тенден­ція до збільшення прийому в педвузи без урахування їх матеріаль­ної бази. Саме в цей період здійснюється перехід загальноосвітньої школи на навчання дітей з шести років, на одинадцятирічний строк здобуття середньої освіти, поділ груп на підгрупи на уроках праці, російською мови і літератури, іноземної мови, зменшення гранич­ної наповнюваності класів, виховних груп у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. У зв'язку з цим Держплан України збільшив план прийо­му студентів до педагогічних навчальних закладів.

З 1982-83 н.р. вперше в країні здійснювалась підготовка стар­ших піонервожатих за спеціальністю «Педагогіка і методика ви­ховної роботи». З 1981р. у Полтавському педінституті в порядку експерименту було запроваджене навчання майбутніх вчителів початкових класів за спеціальностями «Музика» і «Образотворче мистецтво». У 1985р. їх почали готувати ще в семи вузах. А в Киї­вському інституті запровадили спеціальність «Педагогіка і мето­дика виховної роботи», розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня, інтернатних закладів), організаторів позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі підготовки вчителів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчителів перс­пективних спеціальностей, велику увагу приділено розвитку ме­режі факультетів широкого профілю. 1984-85н.р. став роком зап­ровадження в педінститутах України нових двопрофільних спеціальностей «Російська мова і література, іноземна мова», «Гео­графія і біологія», «Педагогіка і методика початкового навчання і музики», «Фізика з основами інформатики та обчислювальної тех­ніки» і інші.

Оскільки кількість прийому зросла - до педагогічних наваль­них закладів вступали всі, хто хотів отримати диплом. Щоб подо­лати цю суперечність, педагогічні заклади республіки почали роз­робляти і застосовувати різні форми відбору й залучення до навчання талановитої молоді, організуючи в колгоспах, радгоспах, на підприємствах гуртки, факультативи, школи, класи майбутніх вчителів, юних педагогів, майбутніх біологів, істориків, залучаю­чи їх до роботи кафедр і лабораторій, зараховуючи абітурієнтів поза конкурсом, проводячи широку роз'яснювальну і пропагандистсь­ку роботу. Одним із зачинателів активної педагогічної профорієн­тації був колектив Луганського педінституту, який у 1973 році створив факультет майбутнього вчителя (ФМВ) за стаціонарно-заочною формою навчання.

У 1963 році вперше в країні було створено Малу Академію школярів Криму «Шукач» з секціями фізико-математичною, при­родничо-хімічною і суспільних наук. З метою підвищення рівня загальноосвітньої підготовки робітничої і селянської молоді та створення їй умов для вступу в педінститути у серпні 1969 року відновлено роботу підготовчих відділень денної, вечірньої й заоч­ної форми навчання. До інститутів направляли абітурієнтів без­посередньо керівники радгоспів, колгоспів, підприємств, коман­дувачі військових частин, громадські організації. Після успішного закінчення курсів всіх вступників зараховували на перший курс без вступних іспитів. Пільги мали випускники загальноосвітніх шкіл сільської місцевості, а також старші піонерські вожаті, що працювали за фахом не менше 2 років.

Ефективною формою підготовки вчителів і забезпечення ними віддалених сільських місцевостей була ідея позаконкурсного ад­ресного набору. Педагогічні навчальні заклади укладали догово­ри з обласними органами народної освіти про прийом юнаків і дівчат з сільської місцевості за спеціальностями, в яких регіон відчував потребу. Випускники шкіл, що вступили до вищого на­вчального закладу, зобов'язані були після його закінчення повер­нутися туди, звідки їх направляли. План адресного набору щоро­ку збільшувався; у 1984 році він становив 28,4%, а в 1985 - 35% від загальної кількості вступників (в окремих інститутах - значно більше). Особливу увагу приділяли прийому осіб, яких направля­ли колгоспи, радгоспи і підприємства з виплатою стипендії.

Спостерігалося збільшення кількості вчителів початкових класів з вищою освітою в Україні (52,3%). У педагогічних інститутах і ко­лективах шкіл чітко виявилася тенденція фемінізації вчительсь­ких кадрів: 1940-41рр - 60%; 1950-51рр - 70%; 1965-66 - 71%; 1979-80 - 73%. При цьому кількість жінок у педвузах складала: 1960-61 - 64,7%; 1970-71 - 66,6%; 1975-76 - 67,5%; 1980-81 -69,5%; 1985-86 - 77,1%. Утверджувався валовий підхід до випус­ку педагогів. У 1980 році тільки 71% випускників педагогічних інститутів і університетів працювали в системі народної освіти. Потреба в педагогічних кадрах задовольнялася лише на 91%; у суспільстві статус учителя залишався низьким. В Україні, почина­ючи з 1961 року, навчальні плани майже щороку зазнавали змін, удосконалювалися, поліпшувалися тощо. Тільки в 1970-71 роках було підготовлено і затверджено 39 нових навчальні планів.

Педагогічні інститути України працювали за навчальними планами, згідно з якими всі дисципліни, що вивчались в інститу­тах, були об'єднані в три цикли: суспільні науки, психолого-педагогічні науки — вступ до спеціальності, педагогіка школи, історія педагогіки, психологія, окремі методики, спецсемінари і спецкур­си з актуальних проблем дидактики, теорії і методики виховання та іншого (460 год.); спеціальні науки. У 1979 році до навчальних планів була внесена безперервна практика без відриву від навчан­ня; у нових навчальних планах були передбачені факультативні дисципліни обсягом 160-240 годин. Навіть план 1985 р. складе­но так, що вузи готували педагогічне некомпетентних учителів, оскільки на спеціальність відводилось 2/3 навчального часу, а на професію (педагогіки, психології, методики до 10%).

З метою поліпшення підготовки та підвищення кваліфікації викладачів, керівного складу педагогічних інститутів була розроб­лена цільова програма «Кадри», комплексна програма «Наука», яка передбачала шестимісячну творчу відпуску для підвищення рівня кваліфікації. Проте рівень підготовки професорсько-викла­дацького складу відставав від тогочасних вимог — вища освіта ви­магала реформування.

Після проголошення незалежності України розпочався пошук шляхів розбудови національної освіти, перехід до неперервної про­фесійної освіти. Стає очевидним, що низький професійний і загаль­нокультурний рівень значної частини населення, особливо молоді, не тільки впливає на конкурентоспроможність країни на світово­му ринку, але й на рівень соціальної стабільності.

Система вищої освіти в Украйни починає формуватися як одна із найголовніших цінностей державності, суспільної свідомості та національної безпеки.

Нині, як у всьому світі, в Україні стандарти професійної освіти знаходяться на стадії оновлення, розробки, перегляду, апробації. Прийнято ряд державних документів («Закон про Освіту» 1996р., «Національна програма Освіти (Україна XXI століття) 1992р., «Національна доктрина розвитку Освіти України у XXI столітті» 2001 року), спрямованих на реформування вищої освіти, набли­жених до світових стандартів. Вища освіта ґрунтується на прин­ципах демократизації, гуманізації, гуманітаризації, етнізаціі, диференціації, індивідуалізації.

У «Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті» визначені мета, пріоритети і принципи розвитку освіти. Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості громадянина Украї­ни, здатного навчатися протягом життя.

Національна система вищої освіти в України охоплює 971 на­вчальний заклад, де здійснюється підготовка з 281 спеціальнос­тей. Кількість вищих навчальних закладів ПІ-ІУ рівня акредитації зросла порівняно з 1991 роком і становить 223 заклади (у 1991 -156); 92 акредитованих вузи недержавної форми власності.

До університетів, академій, інститутів, консерваторій щорічно вступають близько 290 000 осіб, у тому числі більш ніж 185 000 - на стаціонарне відділення. Всього тут навчається 1210 000 осіб, з них 782 000 — з відривом від виробництва.

Наша країна збільшила число студентів на 10 000 населення із 170 осіб у 1990\91н.р. до 285 студентів вищих навчальних закладів ПІ-ГУ рівня акредитації у 2000\2001н.р. Однак ми відстаємо у цьо­му від Росії і Білорусії, не говорячи вже про західноєвропейські країни¹.

Контингент студентів технікумів та училищ складає 503 000 осіб, з яких більш ніж 385 00 навчаються на денних відділеннях.

Державна національна програма «Освіта». Україна XXI сто­ліття» визначає такі стратегічні завдання реформування вищої освіти:

- перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготов­ки фахівців, яка дасть змогу задовольняти потреби і можли­вості особистості у здобутті певного освітнього і кваліфікацій­ного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;

— формування мережі вищих навчальних закладів, яка за осв­ітніми та кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінан­сування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;

— підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;

- піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розви­нутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Запитання для самоконтролю:

1. Охарактеризувати роль і значення братств у розвитку вищої школи в України.

2. Розкрити роль класичних університетів у розвитку вітчиз­няної науки і культури.

3. Дати порівняльну характеристику освіти в Острозькій та Києво-Могилянській Академіях і сучасному університеті.

4. Виділити основні етапи розвитку педагогічної освіти в Україні.

5. Назвати основні шляхи реформування вищої педагогічної освіти.

Дата добавления: 2014-10-31