Правильно Неправильно 4 страница

Свійський і домашній

В уривку газетного тексту читаємо: «Є чимало самотніх людей, єдина втіха яких — домашні тварини». Про тварин, що живуть при людях, українською мовою правильно казати свійські (на відміну від диких): «Пан Цибульський любив пополювати, було і слідство вчинить, і качок настріля; коли нема диких, то і свійських лущить» (О. Стороженко). А домашній — це той, що стосується дому та людей і речей у ньому; той, що відбувається вдома: «Іван охоче оповідав про своє життя домашнє» (М. Коцюбинський); «Несуть йому в палату їжу й усякі домашні ласощі» (В. Кучер).

Скарб і майно

Українською мовою скарб (рос. сокровище)— це кош­товності, цінні речі, словом, — щось надзвичайно великої вартості: «Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою всі свої скарби великі» (Марко Вовчок); «Не раз у дитинстві тобі захоплювали дух перекази про скарби, закопані тут за­порожцями» (О. Гончар). Досить часто вживають у нас це слово і в переносному значенні: «Ви мені скарб найдорож­чий, Ви моя слава щонайбільша» (М. Зеров); «Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стеж­ками» (І. Франко). Від скарб походять слова скарбниця, скарбівня, скарбник, скарбовий та ін.

Відповідником рос. скарб в українській мові є «госпо­дарські речі, майно, добро». Тож у газетному тексті: «Назустріч їхали машини, навантажені нехитрим домаш­нім скарбом» слово скарб ужите не в українському значенні, тут треба нехитрим (або небагатим) хатнім (домашнім) майном.

Скарбниця, державна скарбниця, а не казна, казначейство

Останнім часом в усній формі офіційно-ділового мов­лення почали досить активно використовувати слово каз­на. Негайно його підхопили засоби масової інформації. І ось уже читаємо в газетах, чуємо по радіо й телебаченню: «за рахунок державної казни, державна казна виснажена, привласнення мільярдів з державної казни» і под. У су­часних словниках української мови казна кваліфікується як застаріла лексема. Закріпленню цього запозиченого через російське посередництво з тюркських мов слова як фінансового терміна певною мірою заважала його спів­звучність з укр. казна (що виникло внаслідок злиття сло­восполучення кат зна), яке входить до низки прислівників та займенників типу казна-де, казна-звідки, казна-хто, казна-що, казна-як тощо. Та головна причина неприйняття слова казна сучасною українською літературною мовою полягає в тому, що для даного поняття в нашій мові є інша лексема — скарбниця з цілим словотворчим гніздом. Тож сучасне рос. казна та словосполучення з ним треба пере­кладати так: казна, казначейство — скарбниця, державна скарбниця, казначей — скарбник (скарбничий), казначейша — скарбничиха, казначейский — скарбницький, казнохранилище — скарбівниця, государственный казначейский билет — білет державної скарбниці. Крім того, скарбниця вживається в переносному значенні як «зосередження природних, культурних, духовних цінностей». Пор.: «Синоп спалено і сплюндровано. Щось із сорок мільйонів збитку. Туреччина вимагає, щоб ми їм сплатили, а в державній скарбниці — ані шеляга» (З. Тулуб); «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скрабниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки» (Панас Мирний).

Складати і становити

Нерідко до порушення лексичних норм української мови призводять невдалі переклади з російської мови. Скажімо, рос. составлять у багатьох випадках відтворю­ється укр. складати: составлять доклад (уравнение, представление й ін.) — складати доповідь (рівняння, уявлення). Але для значення «давати в сукупності» треба вживати слово становити: э кономический эффект от внедрения составляет 5 миллионов гривен; зто не составляет больших затруднений; описанный случай не составляет исключения — економічний ефект від упровадження ста­новить 5 мільйонів гривень; це не становить великих труднощів; описаний випадок не становить винятку.

Поширені в пресі, а то й у науковій та художній літературі вислови на кшталт «це не складає винятку (ще гірше виключення), економічний ефект складає...» не відповідають лексико-семантичним нормам. Пор.: «Я був одним із гарячих організаторів страйку — виступав на зборах, складав петиції» (С. Васильченко); «Щедрота бідарів — це споконвічна риса, І в цьому винятку не становив Денис» (М. Рильський); «За даними Держкомстату, торік рівень інфляції становив 20 %» (газ.).

Спілка і союз

В українській мові є два слова, близькі значенням, але досить відмінні сферами вживання: спілка і союз. Власне укр. спілка означає «товариство; об'єднання людей, пов'я­заних умовами життя, метою; громадська організація»: «Хочеш ти бути в спілці з нами, то будь по своїй волі, і ніхто тебе до цього присилувати не має права» (Панас Мирний); «Ми, пане майстре, хтіли заложити гончарську спілку» (Леся Українка). Спілка входить до великого гнізда споріднених слів, що свідчить про глибоку вкоріненість цієї лексеми в ґрунт нашої мови: спілковий, спілкування, спілкуватися, спілчанин, спілчанський, спільний, спільник, спільництво, спільниця, спільницький, спільність, спільнота й т. ін. Рідше вживане запозичення з церковнослов'янської мови союз використовується, як правило, на позначення об'єднання кількох держав, земель, країн під однією вер­ховною владою.

До останнього часу (навіть у роки застою) таке розме­жування в нас проводили досить чітко: (колишній) Ра­дянський Союз, але Спілка письменників (художників, композиторів, кінематографістів, молоді тощо), профе­сійна спілка і под. Неприємний виняток становив «Союз (замість Спілка)спортивних товариств». Це свідчило про те, що спортивна та навколоспортивна громадськість не вельми глибоко вникала в семантичні тонкощі непопуляр­ної поміж «інтернаціоналістів» української мови. Здавало­ся б, що вболівальники за Україну та її мову при створенні нових об'єднань зважатимуть на вимоги лексичних норм. Та ба! Прогресивна студентська молодь об'єдналася не в Спілку, а в Союз українського студентства (СУС), наслі­дуючи не кращі, а гірші традиції. Цю ваду, на мою думку, слід виправити.

Стакан, підстаканник чи склянка, підсклянник

Крім об'єктивних законів розвитку мови, є суб'єктивні чинники, що роблять часом позитивний, а здебільшого негативний уплив. У нашій мові багато слів являють собою непотрібні кальки з російської мови. Скажімо, невелика скляна посудина циліндричної форми для пиття рідини зветься склянка. Напр.: «Дзвенять ложечки у склянках» (М. Коцюбинський); «Жінка перебила нашу розмову, став­лячи перед старим Освіцінським нову склянку гарячого чаю» (І. Франко). Це слово має й інші значення — гільза, в якій міститься заряд артилерійського снаряду; технічний пристрій чи деталь циліндричної форми (Словник україн­ської мови. Т. 9. С. 286—287). Під негативним упливом російської мови в технічних значеннях частіше вживали слова стакан. Науковий стиль, як відомо, характеризується чітким нормуванням мовних засобів. Тому в технічній термінології слід віддавати перевагу слову склянка. З огляду на це й підставку з ручкою для цієї посудини варто називати не підстаканник (як чуємо й читаємо в засобах масової інформації), а підсклянник (це слово зафіксоване багатьма словниками української мови).

Суперечність, а не протиріччя

Невтомне дбання про «інтернаціоналізм» на всіх рівнях, зокрема й на мовному, дало свої гіркі плоди. Чимало людей, що користуються українською мовою (як українців, так і неукраїнців), зі слів, приміром, супе­речність і протиріччя віддають перевагу другому, хоч воно не дуже природне для нашої мови, оскільки не має похідних. Тим часом суперечність належить до поважного словотворчого гнізда: суперечити, суперечливий, суперечний, суперечливість, суперечливо. Напр.: «Гризли його сумніви, чи не буде суперечити вимогам гарного тону пропозиція щодо вінчання під час жалоби» (Ірина Вільде); «Внутрішні суперечності між українською та корейською сторонами спільного підприємства вийшли назовні» (газ.); «Щоб не мучитися роздумами про суперечливість власної вдачі, він вирішив трохи розважитися» (М. Чабанівський); «Повста­ють в утомленій голові... суперечні думки, що між собою борються, перемагаються» (О. Маковей); «Міцкевич був дуже складною, багато в чому суперечливою натурою» (М. Рильський). Тож треба користуватися тим, що ми успадкували від попередніх поколінь, а не творити сум­нівних неологізмів на зразок протирічити, протиречити, протирічивий, яких не знайти в жодному українському словнику.

Суспільство, громада, товариство, світ

Таке буває нерідко: багатозначне слово однієї мови має кілька варіантів перекладу в іншій. Скажімо, рос. общество перекладається по-українському суспільство — певний економічний лад і відповідна надбудова (феодальне суспільство, посткомуністичне суспільство, суспільний лад, су­спільні відносини); громада — люди, об'єднані спільністю становища або інтересів (українська громада, громадська думка, громадське харчування); товариство — середовище, компанія, об'єднання (спортивне товариство, споживче товариство). Словосполучення высшее общество, изысканное общество — відповідно вищий світ, добірне товариство. Напр.: «Громада зібралась у волость і загула, як бджоли» (І. Нечуй-Левицький); «Громада бузьків спала на очерет» (В. Стефаник); «Найвищим органом законодавчої влади Великобританії є парламент, до якого входять: король, палата лордів і палата громад» (підр.); «Народну творчість, як і всю культуру взагалі, слід розглядати в зв'язку з історією суспільства» (М. Рильський); «Він зайшов у сад і очима знавця подивився на молоде товариство» (О. Маковей); «Низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю» (П. Куліш); «Два роки почесного вигнання на посаді голови комітету міністрів зробили графа ще більш різким у своїх судженнях про вищий світ» (М. Стельмах).

Торкатися і рушати

Ми не можемо не копіювати своїх північних сусідів. Увесь час щось запозичаємо — то слово, то модель слова, то його значення. Скажімо, повідомляючи про відкриття нової лінії метро в Києві, газети захоплено писали: «Бла­китний експрес плавно торкається з місця». В українській мові слово торкатися означає притулятися до чогось; хвилювати, зворушувати: «Тихо руками до струн проме­нистих Співець яснокрилий торкнувся» (Леся Українка); «Журавлина пісня, пролітаючи над селом, торкалася серця» (М. Стельмах). Тут воно збігається значенням із рос. трогать. Але рос. трогаться с места, тобто починати переміщатися, в українській мові буде рушати з місця. Напр.: «Жінка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечі і, струснувши чорним волоссям, рушила з місця» (М. Коцюбинський).

Тривати і продовжуватися

При перекладанні з різних мов варто добирати не якнайдальше чи якнайближче до першотвору слово, а те, котре є найприроднішим для певної ситуації в мові, якою здійснюють переклад. Із цих міркувань в українській мові слід віддавати перевагу не продовжуватися (калькованому з рос. продолжаться), а тривати, коли йдеться про вимір у часі: робота (боротьба, фестиваль, святкування, конкурс) триває, а не продовжується. Про більшу поширеність, про глибшу вкоріненість у ґрунт нашої мови слова тривати свідчать похідні від нього тривалий, тривалість, тривало й ін. Від продовжуватися таких утворень немає. Напр.: «Усе це довго на письмі виходить І в пам'яті лишило довгий слід, А лиш хвилину в дійсності тривало» (М. Рильський); «Супутники ялини — квасениця звичайна, веснівка дво­листа — гинуть від тривалого яскравого сонячного освіт­лення» (підр.); «Тривалість швидкої фази сну поступово зростає до кінця ночі» (журн.).

Цукор і сахар

В одній із радіопередач розповідалося про сахарний діабет та про його лікування. Слово сахар у сучасній українській літературній мові має розмовно-просторічне забарвлення і не може входити до складу термінологічних назв замість нормативного цукор. Отже, літературна назва хвороби — цукровий діабет: «Брак гормона підшлункової залози — інсуліну призводить до цукрової хвороби (діабе­ту)» (Словник української мови. Т. 11. С. 246—248).

Часопис, журнал і газета

Ще зовсім недавно слово часопис належало до тих, які чиновники від мовознавства не рекомендували до вжитку, бо воно не вписувалося в рамки злиття мов. Тепер слово вживається дуже широко, але остаточному закріпленню його в літературній мові заважає значеннєва нечіткість: одні використовують його як синонім до журнал, інші вважають, ніби це те саме, що й газета. Аналіз лексичної картотеки Інституту української мови НАН України, зі­ставлення з аналогічними лексемами інших слов'янських мов: бр. часопіс, п. czasopismo, ч., слц. časopis дають підстави твердити, що часопис — це друковане періодичне видання у вигляді книжки, тобто те саме, що й журнал. А газета — періодичне, переважно щоденне видання на великих аркушах паперу. Напр.: «Кортить почитати газету, щоб бути в курсі світової політики» (Ю. Яновський); «Багато читаю, бо під руками велика бібліотека та багато газет і часописів на всяких мовах» (М. Коцюбинський); «Відсвяткував свій ювілей один із найстаріших часописів українських літераторів «Вітчизна» (газ.).

Що і який, котрий

Часом буває, що той чи той автор у запалі боротьби за культуру вислову відходить від загальноприйнятих норм і забороняє або не рекомендує до вжитку цілком українське, цілком літературне слово чи словосполучення, керуючись тільки власними смаками. До цієї заборони прислухаються вчителі, лектори, журналісти, і тоді від багатьох людей доводиться чути, наприклад, таке: що стосуєгься лише неживих предметів, а який — тільки людей. Рекомендують казати: «Учитель, який ходив з нами в подорож, дуже добре знав місцевість» і «Хата, що стояла край села, була дуже стара».

Тим часом ні живе мовлення, ні красне письменство не дають жодних підстав для таких тверджень. І що, і який приєднують підрядні означальні речення незалежно від категорії живого й неживого: «В усій її позі, в тому кину­тому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності й зневаги, що здавалось, то сидить... якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказу­ватиме своїм джурам і челяді» (Б. Антоненко-Давидович); «У садочку вівчаря стрічає Дівчинонька, що його кохає» (М. Юрійчук); «Їдь же, братику, до дівчиноньки, Що тебе чекала» (нар. пісня); «Зевес їй оддавав повагу і посилав од столу брагу, яку Юнона лиш пила» (І. Котляревський); «Обоє глянули на похилу хату, яку срібним вінцем завер­шувало засніжене вікно» (М. Стельмах).

Отже, займенники що і який цілком рівноправні, треба користуватися ними так, аби уникати тавтологічних побу­дов на зразок: «При в'їзді в село є щит, що (тут краще який)сповіщає про те, що село засноване понад п'ятсот років тому» (газ.) Займенник котрий у ролі сполучного слова вживається далеко рідше, бо поєднується, як правило, зі словами, що позначають відтинки часу (котра година) або виділяють щось чи когось: «Хтозна, котре з них має рацію» (Леся Українка).

Відроджувані синоніми

аеропорт

вертикальний

вокзал, вокзальний

горизонтальний

дифтонг

екватор

елемент

інфінітив

карта

клімат

крапка з комою

майстерня

меридіан

петит (друк.)

полюс

префікс

суфікс

термін (строк)

фотокартка

лет о вище

прямов и сний

двір е ць, двірц е вий

поз е мний

двозв у к

рівнод е нник

п е рвень
(р. відм. первня)

дієйм е нник

м а па (геогр.)

підс о ння

сер е дник (розділовий

знак)

роб і тня

півд е нник

др і бень

біг у н

пр и росток

н а росток

речен е ць

(р. відм. реченця)

світл и на

ПРИВАБЛИВІСТЬ І ПІДСТУПНІСТЬ ПАРОНІМІВ

Пароніми (слова, схожі звучанням) широко вживають­ся як стилістичний засіб у красному письменстві. Згадаймо відомий вірш Д. Павличка, де поет, як справжній інтер­націоналіст, захоплюється святобливим ставленням монголів до рідної мови, історії, природи і, як щирий патріот України, страждає через національну байдужість та безпросвітність деяких наших земляків- моголів. А ось зразок майстерного використання паронімів в одній з «Інкрустацій» Ліни Костенко:

Колись були Орфеї, а тепер корифеї.

А як же він став корифеєм, як не був Орфеєм?

Сам Орфей не був корифей.

Він навіть не бував у Спілці.

Сидів собі і грав на сопілці.

І його розтерзали менади,

Бо не піддався на їхні принади.

Помітне місце належить паронімам серед виразових засобів публіцистики, де вони особливо ефектні в ролі заголовків: «Навесні на Десні», «Нова кампанія старої ком­панії». Не цурається цього розряду лексики й народна творчість: пройти Крим і Рим; ти йому про Тараса, а він тобі півтораста.

Проте звукова близькість паронімів спричинює се­мантично неприпустиме вживання їх один замість одного, що веде до затемнення змісту висловлювання.

Багато паронімів є словами, що походять від одного кореня, але мають різне префіксально-суфіксальне офор­млення. В усному мовленні, а то й у писаних текстах натрапляємо на вислови: «Я не маю про це жодної уяви; Про ці речі вона мала досить туманну уяву». В обох реченнях треба було використати слово уявлення — розуміння чогось, знання про щось. А уява — це здатність відтворювати щось у думках, у свідомості: «Поки в моїй уяві малюються люди, події й природа — я почуваю себе щасливим» (М. Коцюбинський). Отже, багата уява, поставати в уяві, але мати уявлення, складати уявлення. Змістовий — той, що стосується змісту: змістове наванта­ження, змістова основа, змістова точність; змістовний — багатий змістом: змістовний твір, змістовне життя, змістовна лекція.

Якось у пресі був надрукований матеріал Укрінформу (тепер ДІНАУ-Укрінформ) під назвою «Храм буде відроджено». Ішлося про відбудову Борисоглібського храму XI століття у Вишгороді: «Тут Ярослав Мудрий писав першу слов'янську конституцію — збірку законів «Руська правда», в тривожну годину збиралися древньоруські князі, щоб засудити міжусобні чвари, освятити слов'янську єдність... Як відновити цей видатний історичний пам'ят­ник, святиню наших прадідів, частку духовного життя нашого народу — про це йшла мова на зустрічі у Вишгороді за участю представників Українського фонду культури, духовенства, комерційних структур, активістів Товариства охорони пам'яток історії та культури».

Перш ніж говорити про недоречно вжиті пароніми, хотілося б запитати шановне агентство: про яку слов'янську єдність думали давньоруські (тобто українські) князі? Чи не про ту, на спекуляціях якою пан Солженіцин та його однодумці хочуть «облаштувати» Росію, відбатувавши добрий шмат наших земель? Адже руський — це те саме, що й український, а та країна, що зветься тепер Росією, до XVIIIстоліття була Московією.

Що ж до паронімів, то пам'ятник — це синонім до слів монумент, надгробок. А визначний твір літератури, мистец­тва, архітектури зветься по-нашому пам'ятка. Правильно казати пам'ятник Тарасові Шевченку, пам'ятник Лесі Українці, але «Слово о полку Ігоревім» — визначна пам'ят­ка давньої української літератури. Так само і в згаданому тексті слід було написати: «Як відновити цю видатну історичну пам'ятку».

Слово древній «Словник української мови» (т. 2, с. 410) подає з позначками розмовне й рідковживане. Тож воно не може входити до утворень офіційно-ділового характеру, тому треба писати давньоруські князі, Давня Русь (Київська Русь).

Навіть у солідних виданнях можна вичитати «перли» на зразок: «Усією силою гнівного слова тавруємо середньо­вічні, ганнібалівські акти вандалізму». «Ганнібалова клятва» (вислів, пов'язаний з ім'ям полководця Ганнібала, що жив не в середньовіччі, а в 3—2 ст. до нашої ери) означає «рішучість, боротися до кінця, суворо дотримувати слова». У наведеному уривку з заяви ветеранів київської письменницької організації (Літ. Україна. 1991. 31 січня), мабуть, ішлося про канібалівські, точніше канібальські, тобто людожерські, акти.

Паронімія, як бачимо, тісно пов'язана з семантикою. Пароніми ніколи не можуть довільно заступати один одно­го без певних стилістичних настанов. Щоб уникнути помилок, треба глибше вивчати значення слів рідної мови, спираючись також на знання інших мов.

Банкрот чи банкрут

У суспільно-політичному лексиконі наших днів досить часто використовують слово банкрут (банкрот)та похідні від нього. Уживані вони не тільки в прямому значенні «комерсант, підприємець, що став неспроможним боржни­ком», а й (навіть частіше) у значенні переносному — стосовно невдалих політиків, розвінчаних ідеологів, ском­прометованих теорій тощо. Різні лексикографічні джерела фіксують ці слова як із звуком у, так і з о в другому складі. Засоби масової інформації України віддають перевагу фор­мам з о, мабуть, під упливом російської мови, де такі форми тепер є єдино можливими: банкрот, обанкротиться, обанкротившийся і т. д. В українській мові обидві форми досить довго співіснували, проте в останні десятиліття на­креслилася тенденція віддавати перевагу утворенню з у. Чому? Насамперед, певне, тому, що цей варіант ближчий до французького banqueroute, від якого походить україн­ське слово. По-друге, форми з у мають ширшу географію та давнішу традицію вживання в нашій мові. По-третє, саме від банкрут утворилося більше, ніж від банкрот, гніздо слів: банкрутство, банкрутувати, збанкрутитися, збанкрутілий, збанкрутований і под. Отже, дотримуючись цілком слушних рекомендацій «Словника української мови», «Російсько-українського словника», «Словника іншомовних слів», Української Енциклопедії, пишімо й вимовляймо: збанкрутоване підприємство, збанкрутіла система, ідеологічний банкрут (а не банкрот). Напр.: «Низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську сиро­вину роблять колективні підприємства банкрутами» (газ.); «Гра за такими правилами приведе країну до банкрутства в будь-якому випадку» (газ.); «Ідеї ваші не мають ґрунту в Галичині. Ось причина того, що всі ваші видання банкру­тують» (П. Колесник); «Поміщик збанкрутував, і роботи їм не було» (М. Ірчан); «Носіям збанкрутілих ідей важко знайти нових прихильників, особливо серед молоді» (газ.). Для порівняння можна навести інше слово, яке разом зі своїми похідними, незважаючи на спільність походження, закріпилося в українській та російській мовах у різних звукових видозмінах: укр. нуль, нулик, нулівка, нульовий — рос. ноль, нолик, нолевой тощо.

Болільник чи вболівальник (уболівальник)

В українській спортивній термінології не без упливу російської мови незаслужено міцні позиції посідає слово болільник —пристрасний прихильник спортивних змагань. Закономірнішим у такому значенні є вболівальник (уболі­вальник), утворене від дієслова вболівати (уболівати) — пристрасно переживати за щось, співчувати, піклуватися, дбати. Слово боліти в сучасній українській мові означає «давати відчуття фізичного болю, завдавати страждань»: «Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить» (І. Нечуй-Левицький); «О Україно! Сонце волі! Від ран твоїх мене болить» (П. Тичина). Від такої лексеми навряд чи доцільно утворювати болільник у спортивному значенні. Тож болільник являє собою невмотивовану кальку російсь­кого болельщик. Невмотивовану через те, що витісняє закономірне українське вболівальник (уболівальник). Керу­ючись лексичними й семантичними нормами української літературної мови, маємо писати й казати: палкий уболі­вальник (не болільник!) футболу; на стадіоні зібралися найзавзятіші вболівальники. Напр.: «Гра київського «Дина­мо» — один із наймогутніших чинників, які сприяли національному самоусвідомленню в Україні задовго до 1991 року; тому кількість уболівальників цієї команди невпинно зростає» (газ.); «Над долею бідних уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить» (М. Зеров); «Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить» (Марко Вовчок); «Защеміла, заболіла Вся душа моя» (О. Олесь).

Вид і краєвид

Основне значення слова вид в українській мові — «обличчя»: «І стала жить Ганнусенька в сім'ї своїй, в роду, така русява, русенька, з рум'янцем на виду» (П. Тичина). З паронімічним російським вид наше слово збігається в таких значеннях: «ґатунок предметів, явищ» (основні види промислової продукції; елегія — вид лірики); «одиниця в системі класифікації тваринного та рослинного світу» (сте­пові види рослин); «граматична категорія» (доконаний вид дієслова). Для решти значень російського слова вид є інші українські відповідники. Цього, на жаль, не беруть до уваги працівники деяких газет і пишуть: «Хлопець завжди був на виду» (треба на видноті); «Постійний вид на проживання, що потребує підтвердження раз на кілька років» (пра­вильно посвідка на проживання); «За річкою відкривається чудовий вид на стару частину міста» (тут слід було вжити чудовий краєвид).

Дехто заперечує проти того, що частина місцевості, яку видно з певної точки, зветься краєвид, мовляв, можна казати й вид. Залишаючись при своїй думці, хочу навести такі аргументи. В цьому значенні краєвид і вид є не синонімами, а дублетами, тобто словами, що нічим не відрізняються. Отже, один з них має відійти на другий чи й третій план. Чому варто віддати перевагу слову краєвид? Хоч би тому, що воно оригінальне українське, широко використовується в творах українських письменників різних поколінь: «Очі його розбігалися по неширокім, але розкішнім гірськім краєвиді» (І. Франко); «З скелі від­кривається чудовий широкий краєвид на море» (М. Коцю­бинський); «За вікном вагона щохвилини виростали все нові й нові краєвиди» (М. Руденко). Слово вид у такому значенні в словнику за редакцією Б. Грінченка не засвідчене, а в Словнику української мови підтверджене єдиною ілюстрацією, та й то з листування (а не з художнього чи публіцистичного твору) Лесі Українки. У листуванні ж, як відомо, припускається більша вільність при доборі лексичних та інших мовних засобів. Отже, краєвиди Києва, краєвиди Карпат, степові краєвиди.

Вихідний і висхідний

В одному газетному тексті написали: «Висхідною точкою треба вважати становище, яке склалося на сьогодні». Тут мало б стояти вихідною, тобто початковою, від якої ведеть­ся облік. А висхідний — той, що підіймається вгору, розвивається до вищого рівня: висхідна інтонація, висхідна зірка. Напр.: «Я захотів стати ученим. З погляду мого вихідного пункту й тодішніх соціальних умов це було зух­вальство» (В. Підмогильний); «Загальна еволюційна лінія Семенка як поета хай подекуди синусоїдна, а проте ви­східна» (газ.).

Військовий і воєнний

Ці однокореневі слова в сучасній українській мові мають досить виразну значеннєву відмінність: «Створивши збройні сили для самопорятунку нації, український народ використовував свою військову могутність лише для захис­ту України» (газ.); «Відчинилися блискучі дверцята, ви­йшов якийсь незнайомий військовий» (А. Дімаров); «Пер­ший раз Високий замок здобув 1648 року Максим Кривоніс. Богдан Хмельницький, що тоді облягав Львів, не думав добувати міста й не вів проти нього майже ніяких воєнних операцій» (І. Крип'якевич).

Як видно з наведених прикладів, військовий стосується війська, а воєнний пов'язане з війною. І коли Верховна Рада України обговорює воєнну доктрину та виносить щодо цього якісь ухвали, вона вводить людей в оману, бо люди можуть подумати, начебто наша країна збирається тільки те й робити, що воювати. Насправді ж слід казати військова доктрина, військова таємниця, військова частина, військовий квиток, військовий кореспондент (дописувач), військовий лікар, військовий округ, військово-морський, військово-повітряний, військовослужбовець і под., але воєнні дії, воєнний період тощо.

Гречанка (турчанка, німка) чи грекиня (туркеня, німкеня)

Від етнонімів грек, німець, турок в українській мові є паралельні утворення для називання жінок: грекиня — гречанка, німкеня — німка, туркеня — турчанка. У засобах масової інформації переважають форми на -ка. Коли свого часу до Києва прибув прем'єр-міністр Греції, всі газети повідомляли, що тодішній український прем'єр В. Фокін «мав бабусю гречанку». Проте давнішу традицію в нашій мові мають форми на -еня (-иня): «Пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян» (Леся Українка); «Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню» (П. Куліш). У словнику за редакцією Б. Грінченка з утворень на -ка є лише німка як другорядний варіант до німкеня; гречанки й турчанки немає. Виходить, нам теж треба віддавати перевагу пито­мим українським формам грекиня, німкеня, туркеня.

Дата добавления: 2014-10-31