Неправильно 1 страница

Правильно

аж ніяк!, де там!

знічев'я

бажаю (зичу) щасливого Нового року! Хай щастить у Новому році!

зрештою, врешті-решт, кінець-кінцем

скоїти злочин

завдяки допомозі

на адресу

гарантувати безпеку

ставити на меті (за мету), мати на меті

укладати договір

давати (кому?) спокій

на мою (твою, вашу) думку

згідно з планом

крига скресла

напускати туману

навчати музики (мови)

щодо цього

не в тім'я битий

здобувати перемогу

передплата газет і журналів

просто неба

підбивати підсумки

запобігати хворобі

зазнавати поразки

уживати (вживати) заходів

брати участь

ставити (напинати) намет

саджати (вирощувати) парк

аби не так!

від нічого робити

вітаю з Новим роком!

в кінці кінців

вчинити злочин

дякуючи допомозі

за адресою (куди?)

забезпечувати безпеку

задаватися метою

заключати договір

залишати (кого?) в спокої

за моєю (твоєю, вашою) думкою

згідно плану

лід зрушився

наводити тінь на тин

навчати музиці (мові)

на цей рахунок

не ликом шитий

одержувати (отримувати) перемогу

передплата на газети і журнали

під відкритим небом

підводити підсумки

попереджати хворобу

терпіти поразку

приймати міри

приймати участь

розбивати намет

розбивати парк

МОРФОЛОГІЯ І СИНТАКСИС

Порівняно з досить помітними лексичними помилками, про які вже чимало писали і ще багато писатимуть, менш виразними є похибки морфологічного та синтаксичного плану. Але від того вони не перестають бути вадами. Відступи від морфологічних і синтаксичних норм української літературної мови знижують рівень культури мовлення ще більше, ніж лексичні огріхи.

АКТИВНІ ТА ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ

Лексико-граматичною особливістю сучасної україн­ської мови є майже повна відсутність у ній активних та пасивних дієприкметників теперішнього часу. Деякі мовці вважають цю рису за прогалину в лексичному розвиткові української мови і намагаються заповнити її в міру своїх сил та здібностей. Будь-який російський, польський або чеський дієприкметник теперішнього часу (а в цих мовах дана граматична категорія поширена, особливо в книжних стилях) прагнуть замінити теоретично можливим україн­ським: працюючий, пануючий, руйнуючий, гальмуючий, всеохоплюючий, захоплюючий, чаруючий, оточуючий, життєстверджуючий, слідуючий, поступаючий; управляємий, виробляємий, пізнаваємий, відміняємий і т. п. Інші абсо­лютними замінниками таких дієприкметників визнають лише підрядні означальні речення: що (який) працює, панує, руйнує, керується, виробляється і под.

У першому випадку маємо неприродне для нашої мови перенасичення шиплячими звуками, у другому — незграб­ність, кострубатість, одноманітність викладу. Посилання на наявність в окремих класиків української літератури утворень на -чий, -щий, -мий не виправдовують викорис­тання таких слів у сучасній мові.

З названих розрядів слів у сучасній мові лишилися тільки ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу прикметників: лежачий, квітучий, цілю­щий, живлющий, невмирущий, відомий, знайомий тощо.

Українська мова має великий набір власних засобів відтворення російських, польських та інших побудов діє­прикметникового плану. Пасивні дієприкметники на -мий здебільшого заступаються досить поширеними в нашій мові дієприкметниками на -ний (які за походженням нале­жать до минулого часу, але в певному контексті набувають ознак теперішнього): рос. управляемый, производимый, познаваемый, склоняемый — укр. керований, вироблюваний, пізнаваний, відмінюваний та ін.

В інших випадках замість дієприкметників на -мий (незамінимий, невловимий, недостижимий, невгасимий, не­зборимий)треба використовувати прикметники на -ний: незамінний, невловний, недосяжний, незгасний (непогасний), незборний. Тож в уривку з газетного тексту «Згодом випуск­ники ставали незамінимими фахівцями всіх рангів» слід було написати незамінними фахівцями.

Активні дієприкметники теперішнього часу найчастіше відтворюються прикметниками: панівний, руйнівний, галь­мівний, всеохопний, захопливий, чарівливий, навколишній (дов­колишній), життєствердний, металорізний, нержавний і т. д. Отже, гальмівний (не гальмуючий) центр, панівна (не пану­юча) ідея, навколишнє (не оточуюче) середовищу, координа­ційний (не координуючий) центр, життєствердна (не життєстверджуюча) музика тощо.

Дієприкметники слідуючий та поступаючий неможливі навіть теоретично, бо в українській мові немає дієслів, від яких вони могли б бути утворені. Рос. следующий перекла­даємо: наступний (у часовому й просторовому значенні) — наступний рік, наступна зупинка; такий (перед переліком або поясненням) — на порядку денному стоять такі питання: (далі йде перелік питань), міністр закордонних справ заявив таке: (далі викладається зміст заяви). Укр. відповідниками рос. поступать є чинити, робити (коли йдеться про якісь дії), поводитися (про ставлення до ко­гось, чогось), надходити (про заяву, пропозицію, гроші, книжки), вступати (до навчального закладу, організації). Скажімо, рос. «Справочник для поступающих в вузы» — укр. «Довідник для вступників до вишів». Тож іще одним способом заміни російських активних дієприкметників є використання іменників: поступающий — вступник, работающий — працівник, играющий — гравець, проживающий — мешканець, нападающий — нападник; замість відпочиваючий — відпочивальник, завідуючий — завідувач, командуючий — командувач (які потребують після себе додатків у родовому, а не орудному відмінку; командувач флоту, а не флотом). Тому газетне речення «Будинок наповнюється грюканням доміно, більярдних шарів, вигуками граючих» треба було відредагувати так: «... більярдних куль, вигуками гравців».

Активні дієприкметники минулого часу вживаються з суфіксом -л: пожовклий, посивілий, зблідлий, заблудлий, завислий. Форми з -ш в українській мові відсутні. Нав'язу­вані впродовж кількох десятиліть два слова перемігший (заради сполучення перемігший соціалізм)та допомігший (певне, за компанію) так і лишилися чужинцями в нашій мові. Через те використовуване в газетах поздоровлення типу «Вітаю Вас з наступившим Новим роком» слід розгля­дати як грубе порушення лексичної норми. Можна було сказати «з настанням Нового року». А взагалі вітають з якоюсь подією, котра є результатом фізичних чи розумових зусиль людини: з успішним закінченням навчального за­кладу, з відкриттям у якійсь галузі, з установленням рекор­ду. Що ж до Нового року (який настає незалежно від волі чи зусиль людей), то в українській мові доречні вислови: бажаю (зичу) щасливого Нового року, щастя Вам у Новому році, хай щастить Вам у Новому році і т. ін.

Є й інші однослівні замінники активних дієприкмет­ників. Але не варто нехтувати й підрядних означальних речень зі сполучниками що, який, рідше котрий. «Той, що греблі рве» (Леся Українка); «Батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом у перехрестя вулиць» (О. Гон­чар); «Онисько був у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі» (Панас Мирний). І в реченні з газети «Такі заяви незрозумілі вихователям, люблячим свою про­фесію» правильно було б «... вихователям, що (які) люблять свою професію».

Отже, відсутність в активному вжитку дієприкметників теперішнього часу не вада, а характерна риса сучасної української літературної мови, пов'язана з її народно-роз­мовною основою.

СЛОВОТВОРЧІ ТА ВІДМІНКОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Батькові — давальний відмінок Батьку! — кличний відмінок

Однією з морфологічних особливостей сучасної україн­ської літературної мови є наявність у іменників чоловічого роду другої відміни варіантних закінчень давального відмінка однини: -ові (-еві, -єві)та -у (-ю). Це дає змогу врізноманітнювати виклад, уникати нанизування в реченні слів з однаковими закінченнями. Скажімо, не зовсім удало зі стилістичного погляду звучить фраза: «Диплом про за­кінчення університет у вручається випускник у Петр у Бон­даренк у». Що ж тут рекомендує стилістична норма? Коли в давальному відмінку стоїть одне слово, треба вживати форми з -ові (-еві, -єві): написати листа братові, зателефо­нував товаришеві, допоміг батькові косити сіно. Якщо в давальному відмінку є два слова, то одне з них уживаємо з -ові (-еві, -єві), друге з -у (-ю): Михайл ові Іванович у, Васил еві Григорович у, Іван ові Білас у, Олександр ові Ємц ю. Тобто перевагу слід віддавати закінченню -ові (-еві, -єві). Чому? Тут кілька причин. По-перше, так каже більшість українського народу: з трьох наріч загальнонародної української мови це закінчення переважає в двох — південно-східному (на основі частини говірок якого виникла літературна мова) та південно-західному. По-друге, закінчення -у (-ю)має велика кількість іменників у родовому відмінку: народ у, завод у, закон у, вітр у, мороз у і т. д. По-третє, це ж закінчення властиве групі іменників у кличному відмінку: батьк у!, син у!, товариш у!, учител ю!, кра ю! Отже, в таких випадках закінчення -ові (-еві, -єві)допомагає чіткіше розмежувати функції відмінків.

Суперечать граматичній і стилістичній нормі такі побу­дови, де два слова стоять у різних відмінках, але мають однакове значення. Наприклад, у заявах: ректор у універси­тет у, директор у завод у. Або заголовок у газеті: «Що з майна авангард у (р. відм.) належить народ у? (д. відм.)» Тут треба писати й вимовляти: директор ові завод у, ректор ові універ­ситет у. Що з майна авангард у належить народ ові? Замість «як повідомили нашому кореспондент у синоптики Україн­ського гідрометцентр у» слід писати «як повідомили нашо­му кореспондент ові синоптики Українського гідрометцентр у» (можлива й форма знахідного відмінка — «пові­домили нашого кореспондент а»).

Біблійний, міліційний (а не біблейський, міліцейський)

Від іменників іншомовного походження численна група українських відносних прикметників утворюється за допомогою компонентів -ій-н (ий); емоція — емоційний, конструкція — конструкційний (не плутати з якісними прикметниками типу конструктивний), релігія — релігій­ний, тенденція — тенденційний. З цього погляду варто віддати перевагу формам біблійний (рідше біблійський), мілі­ційний, поліційний (від біблія, міліція, поліція)перед ство­реними за російським зразком біблейський, міліцейський, поліцейський.

Біль — болю (не болі) і біль — білі

В одній газеті читаємо: «Біль цієї трати надихнула на серйозний жанр». Біль як іменник жіночого роду означає «біла пряжа; яскраво-білий колір». Напр.: «Усю ніч не спала Та біль сукала» (нар. пісня); «Розжевришся туга, як те залізо, що біліє біллю» (Леся Українка). Коли йдеться про відчуття страждання, то іменник біль є чоловічого роду. Згадаймо хоч би відому «Пісню про рушник» на слова Андрія Малишка: «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю». Виходить, у наведеному уривку з газетного тексту треба було написати: «Біль цієї втрати надихнув на серйоз­ний жанр».

Болгари — болгар, але поляки — поляків, кияни — киян, але одесити — одеситів

Не так уже й рідко чуємо в неофіційному, а то й в офіційному мовленні: «На Одещині живе багато болгарів; повернення кримських татарів на рідну землю». З погляду морфологічних норм такі форми є помилковими. Імен­ники чоловічого роду з випадним наростком -ин у множині мають нульове закінчення родового відмінка; решта за­кінчується на -ів: львів'ян-ин — львів'яни — львів'ян, болгар-ин — болгари — болгар, татар-ин — татари — татар, але поляк — поляки — поляків, солдат — солдати — солдатів, народ — народи — народів.

Бубон — бубна, але бюлетень — бюлетеня

Звуки о та е можуть бути випадними, тобто при від­мінюванні зникати в деяких формах слів (як загальних, так і власних назв): бубон — бубна, заєць — зайця, кухоль — кухля. Часом цю морфологічну особливість забувають і кажуть та пишуть: «Водили за собою Козу, Ведмедика, Меланку й Чортеня з бубоном» (замість правильного буб­ном); «Водія Заєця (треба Зайця)звинуватили в порушенні правил дорожнього руху».

Але іменники іншомовного походження при відміню­ванні зберігають е та о:бюлет е нь — бюлет е ня (не б ю летня), брелок — брелока (не брелка).

Буряківник, картопляр, кукурудзівник, лісівник, луківник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр, а не буряковод і под.

«Хочете переконатись у цінних властивостях в'єтнам­ських кабачків? Розводьте їхна своєму городі», — закликає одне видання. Розводять когось або щось у різні боки; молоко чи горілку водою тощо. А кабачки та інші рослини вирощують. Тому утворення типу буряковод, картоплевод, кукурудзовод, лісовод, луговод, рисовод, рослиновод, садовод, хмелевод і под. для української мови неприродні. Їх увели до словників та в засоби масової інформації адміністративно-командними методами теоретики й практики злиття мов. І так категорично ввели, що деякі газети, а особливо телебачення й радіо досі не наважуються від них відмовитись. Замість таких слів у нашій мові вживані однокореневі утворення буряківник, картопляр, кукурудзів­ник, лісівник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр. Так само творимо назви, пов'язані з тваринництвом: оленяр, свинар, скотар, гусівник, кролівник, звірівник, собаківник, а не оленевод і т. д. Напр.: «Ранком по всій плантації замерехтіли білі хустки буряківниць» (газ.); «Досвід передових картоп­лярів показує, що несприятливі кліматичні умови можуть бути переборені застосуванням агротехнічних заходів» (журн.); «Левко був лісівник завзятий Із підхерсонського села» (М. Рильський); «Рисівники Криму взялися за аналіз строкатості врожаїв» (газ.).

Двокореневі лексеми на -вод також є в нашій мові, але вони пов'язані з тими професіями, де справді когось чи щось водять: вагоновод, екскурсовод. Напр.: «Він усе говорив, водячи дівчину по руїнах, наче справжній екскур­совод» (М. Чабанівський).

Вісь, осі (не вісі)

Сучасне українське слово вісь відмінюємо так: Наз. вісь, Р., Д. осі, Зн. вісь, Ор. віссю, М. (на) осі, Кл. осе! У множині всі форми вживаються з о і не мають протетичного в: осі, осей і т. д. У засобах масової інформації подеколи чуємо й читаємо помилкові форми вісі, вісей замість правильних осі, осей. Пор.: «Не встиг другий віз недалечко од'їхати, тріснула вісь» (І. Нечуй-Левицький); «Сконструйовано мо­дель акумулятора у вигляді диска, що обертається на вертикальній осі» (журн.); «Віссю вулиці називають лінію, що йде по середині вулиці і ділить її на дві частини» (посібник).

Віче — іменник відмінюваний

Заповнюючи прогалини у вивченні рідної історії, ми відроджуємо й забуті чи напівзабуті слова. Досить часто вживаємо тепер, наприклад, слова віче (народні збори). Це дуже добре. Погано, коли слово віче не відмінюють: «Учас­ники Всеукраїнського віче (замість віча)прямували до майдану Незалежності».

Віче не є невідмінюваним словом іншомовного поход­ження, як, скажімо, пенсне. Зразком для відмінювання можна вважати іменник плече в однині: віче (плече), віча (плеча), на вічі (на плечі)тощо.

Два студенти, два чоловіки і два чоловіка

Не завжди правильно вживають форми іменників чоловічого роду в сполученні з числівниками. За правилом, у поєднанні з числівниками два (три, чотири)іменники чоловічого роду мають форму називного відмінка мно­жини: два (три, чотири) будинки (столи, стільці, заводи, студенти, учні тощо). Тим часом у газетах пишуть: «На­зустріч ішли два молодик а; Побудовано три нових завод а; Здано в експлуатацію двадцять чотири будинк а». Закін­чення -а вживається лише в іменниках, що мають суфікс -ин (який випадає в множині): киянин — кияни — два киянина (частіше двоє киян). Потребує пояснень вико­ристання з числівниками слова чоловік. Коли ми кажемо два (три, чотири)чоловік и, то маємо на увазі лише пред­ставників чоловічої статі. А коли йдеться про певну кіль­кість людей незалежно від статі, то маємо закінчення -а. «На зборах були присутні 532 чоловіка» (тобто люди обох статей). Таку особливість пояснюємо тим, що спочатку слово чоловік мало в нас таке саме значення, як і в інших слов'ян — являло собою однину до слова люди. Потім лексема чоловік семантично звузилася і стала позначати тільки половину людства, а в своєму первісному значенні вона була замінена словом людина. Є ще й варіанти 532 особи, 532 (двоє) людей.

Діяч і діячка, кореспондент і кореспондентка, лікар і лікарка, поет і поетка, поетеса

У засобах масової інформації досить часто можна почути й прочитати: перед мікрофоном журналіст Леся Чорна; гостей привітала вчитель української мови; ваша кореспондент взялась перевірити ці факти; Софія Русова — письменник, історик, педагог, викладач, громадський діяч. Такі конструкції суперечать морфолого-стилістичним нор­мам української мови. Вони є наслідком невмотивованого перенесення рис офіційно-ділового стилю (де підкрес­люється не стать людини, а її службове чи суспільне становище) на художнє, публіцистичне та розмовне мов­лення.

Поміж іменниками — назвами професій, звань, посад є чимало слів, уживаних у формі чоловічого роду для позначення й чоловіків, і жінок: академік, інженер, кан­дидат, педагог, президент, ректор. Це пояснюється тим, що колись такі професії мали тільки чоловіки. У міру набуття їх жінками з'явилися жіночі відповідники: бан­дуристка, доповідачка, лікарка, організаторка й под. Про­цес утворення від іменників чоловічого роду назв жіночого роду доволі продуктивний. Слова авторка, аспірантка, дописувачка, журналістка, контролерка, лекторка, редак­торка та інші зафіксовані в словниках, цілком нормативні. Отже, їх можна і треба вживати: перед мікрофоном жур­налістка Леся Чорна, ваша кореспондентка взялася переві­рити ці факти; Софія Русова — історик, педагог, письмен­ниця, викладачка, громадська діячка і т. д.

Дехто висловлює міркування, що, наприклад, слово поет (коли йдеться про жінок) слід застосовувати до видатних митців слова, а поетеса — до пересічних майстрів віршування. Погодитися з цим важко. Славетна поетеса античного світу Сапфо (VII—VI ст. до н. е.) не втрачала в славі через те, що греки звали її не пойетес «поет», а пойетріа «поетеса». Та й в українській мові слова поетеса, поетка означають «жінка, що пише вірші». А вимір її таланту позначаємо епітетами геніальна, велика, видатна, відома, знана тощо: «Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі» (Леся Українка); «І досі в годинах утоми і нудьги відчуваю два бажання, і бореться душа поетки з душею «громадянки» (Уляна Крав­ченко).

Золоте (не золоті) колосся

Збірні іменники типу колосся, коріння мають тільки форму однини: золоте колосся; яке коріння, таке й насіння; «За рікою колосся достигає — хилиться до лану, а над ним підіймається сонце» (М. Стельмах). У розмовному мов­ленні інколи вживають неправильних форм: золоті колосся, спільні коріння, кучеряві волосся. Такі вислови суперечать морфологічній нормі сучасної української літературної мови.

Кахлі, меблі, а не кахель, мебля

Категорія числа, як відомо, відтворює протиставлення одиничності й множинності. Більшість іменників має форму однини й множини: брат — брати, краєвид — краєвиди, жінка — жінки, річка — річки, диво — дива, море — моря, ім'я — імена й под. Є іменники, здебільшого абстрактні та збірні, що вживаються тільки в однині: гідність, радість, сум, забуття, відродження, коріння, листя, насіння; також власні назви: Луганськ, Свалява, Дніпро. Ще одна група іменників існує лише в множині: ворота, двері, ножиці (інколи використовуване в помилко­вому варіанті ножниці), терез и (саме цей наголос літературний, а не тер е зи), входини (ще вхідчини, рідше новосілля), обжинки, роковини, сутінки; зокрема з галузі рослинного й тваринного світу: братк и, грицики, бобові, колоскові, лілійні, цитрусові, хребетні, чотириногі.

Бувають випадки, що множинний іменник виступає синонімом до іменника, який має лише форму однини. Скажімо, слово молодість без стилістичного навантаження використовується в однині: «Все маєш: вроду, молодість, кохання, хутко будеш мати й шану, належну командоровій дружині» (Леся Українка). Молодощі є не формою мно­жини від молодість, а його морфологічним синонімом: «Пом'янімо дні наших веселих молодощів!» (І. Нечуй-Левицький); «Збігають мої молодощі марно» (А. Кримський).

В усному мовленні часом можна почути: «Ми купили нову мебель»; «Була в гостях у знайомих, у них така розкішна мебля». Рекламні оголошення в радіо- й телепередачах, а особливо в метро та в інших видах транспорту «тішать» слух і «пестять» зір іще одним сумнівним витвором: «Кахель із Словакії» (мало того, що з Словакії замість нормативного Словаччини, то ще й кахель!), «Кахель із Білорусі!», «Кахель харківський».

За морфологічними нормами сучасної української літературної мови слова мебель, мебіль, мебля є застарілими; основною лексемою на позначення начиння приміщень є меблі, що вживається в прямому і в переносному значенні: «Скрізь без ладу розставлені меблі: стільці, ослонці, канапи» (С. Васильченко); «Єдиними меблями в цьому приміщенні був тапчан з солом'яним сінником та крісло» (Ірина Вільде); «Він укупі ще з кількома подібними інвалідами належав до постійних меблів при всяких роз­правах» (І. Франко). Найуживаніші похідні від слова меблі: мебляр, меблярка, меблювання, меблевий, мебльований, меб­лювати.

Як назву керамічних плиток для личкування стін та інших частин будівель в українській мові використовуємо множинний іменник кахлі: «Піч була з зелених водолазьких кахлів» (Г. Квітка-Основ'яненко); «У Києві в XVII столітті переважали типи ліпних кахлів, политих зеленою або коричневою поливою» (журн.). Слово кахель (чо­ловічого роду, р. відм. кахля)та кахля (жіночого роду) позначають одну таку плитку. Похідні від кахлів: кахляр, кахлярка, кахлярство, кахлевий, кахляний, кахлярський.

Отже, наведені уривки текстів слід виправити так: «Ми купили нові меблі»; «Була в гостях у знайомих, у них такі розкішні меблі», «Кахлі зі Словаччини (з Білорусі), кахлі харківські».

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК

Українська мова належить до тих слов'янських мов, що зберегли кличний відмінок, тоді як інші (російська, білоруська тощо) втратили його. Тож у нашій мові тепер, як і колись, сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий та кличний, що зафіксовано й у новому виданні «Українського правопису» (К., 1990). Кличний відмінок у нас (не так, як у чехів і поляків!) тривалий час перебував у становищі Попелюшки: його називали кличною формою, дозволяли при звертанні за­мість нього вживати іменники у формі відмінка називного.

Але всі борці за культуру рідної мови завжди обстою­вали законні права цієї граматичної категорії, витіснення якої спричинило б зникнення ще однієї оригінальної, збереженої в віках риси. Наприклад, М. Рильський писав: «Ще гірше стоїть справа з кличним відмінком. Мені, приміром, просто таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні «дорогий наш учитель», бо все моє українське єство тягне сказати «дорогий наш учителю». Максим Рильський мав цілковиту рацію, адже в усіх українських народних піснях та інших фольклорних жанрах, у піснях літературного походження послідовно вживаний кличний відмінок: Ой не шуми, луже, зелений байраче; Скажи мені правду, мій добрий козаче; Ой чого ти, дубе, на яр похи­лився; Ой, дівчино, шумить гай; Галю, серце, рибко моя; Чуєш, брате мій, товаришу мій; На тобі, небоже, що мені негоже; От тобі, бабо, й Юра.

У творах українських письменників, у перекладах чу­жих авторів, відтворених пером найкращих українських майстрів, кличний відмінок посідає належне місце: «Весно, ох, довго ж на тебе чекати! Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?» (І. Франко); «Мріє, не зрадь!.. Я так довго до тебе тужила» (Леся Українка); «Україно, ти для мене диво» (В. Симоненко). Або уривок з роману «Євгеній Онєгін»:

Онегин, добрый мой приятель,

Родился на брегах Невы,

Где, может быть, родились вы

Или блистали, мой читатель.

Онєгін, друг мій, я зазначу,

Родивсь на берегах Неви,

Де, може, народились ви

Чи вславилися, мій читачу.

(Так Максим Рильський відтворив Олександра Пушкіна.)

Тепер, коли ми відроджуємо українську мову для всіх, хто був від неї відлучений, треба відродити все, що було втрачене. Ігнорування кличного відмінка є свідченням неповаги до рідної мови, ознакою невибагливості до свого й чужого мовлення.

У молитвах збережено кличний відмінок навіть у російській мові, яка взагалі його втратила: «Отче наш...» В українській мові кличний відмінок є повноцінною кате­горією живого спілкування, тому його відсутність особливо вражає в інтерв'ю зі священиком, надрукованому в одній українській газеті: «Отець Петро, де можна здобути духовну освіту?». Безперечно, це запитання слід було почати словами «Отче Петре».

Часом запитують, що робити з паралельними формами кличного відмінка князю — княже та Олегу — Олеже. Кличний відмінок у літературній мові, як правило, має одну форму для певного іменника. Варіанти є або за­старілими, або ще не цілком засвоєними мовою нео­логізмами, або ж діалектними утвореннями. Щодо зга­даних слів можна сказати таке: форми княже, Олеже являють собою архаїзми і доречні в творах із життя минулих епох. У сучасній літературній мові нормативними є форми князю, Олегу. «Місяцю-князю, Ти, чарівниченьку! Смуток на твойому Ясному личеньку» (І. Франко).

Не менш важливо правильно утворювати форми кличного відмінка.

Іменники 1-ї відміни в кличному відмінку закінчуються на -о: Олено, сестро, Микито, країно, Вітчизно (тверда група); -е, -є: земле, доле, душе, круче, надіє, редакціє, Іллє (м'яка й мішана група); -ю: матусю, бабусю, Галю, доню (в основному пестливі іменники м'якої групи).

Іменники 2-ї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок, -к), власні імена з основою на г, ґ, х, к, деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Олегу, Людвігу, читачу, товаришу, також іменники діду, сину, тату. Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Юрію, Василю, гаю, краю, знавцю, бійцю, мартенівцю, лікарю, царю, кобзарю, Ігорю. Утворення типу Юріє, Андріє, Ігоре суперечать цьому правилу. Отже, вони помилкові, незважаючи на рекомен­дації деяких академічних видань, котрі ніяк не хочуть виправити припущених колись огріхів.

На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Петре, Мар'яне, друже, козаче, командире, Києве, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець (хлопче, женче, шевче), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, тесляре, стороже, Дороше, Довбуше).

Іменники 3-ї відміни в кличному відмінку закінчуються на -е: ноче, радосте, юносте, змінносте, Любове, Нінеле, Аделе.

Дата добавления: 2014-10-31