Неправильно 2 страница

У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, обидва іменники вживаємо в кличному відмінку: панно Інно, друже Вікторе, братику Миколко, тітко Ганно. У звертаннях, до складу яких уходять ім'я та по батькові, форму кличного відмінка мають обидва компоненти: Ігорю Андрійовичу, Миколо Васильовичу, Анатолію Микитовичу, Павле Івановичу, Артеме Сергійовичу, Галино Пилипівно, Наталю Іванівно, Маріє Петрівно, Любове Антонівно.

Кличний відмінок є не лише формою відтворення власне звертань у діалогічному мовленні (мамо, тату, друже), а й неабияким засобом посилення виразності в риторичних звертаннях:

Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі.

Польова моя мрійнице,

Крапле у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала,

Тополею в небо росла.

(А. Малишко).

МОРФОЛОГІЧНІ ВАРІАНТИ

Компостувати, а не компостирувати

Відомо, що дієслова іншомовного походження, входячи в українську мову, втрачають наросток -ир: дезавуювати, легалізувати, редагувати, транспортувати, фотографу­вати тощо. Деякі з цих дієслів під упливом російської мови спочатку вживалися в нас з -ир (-ір, -їр): бравірувати, мусирувати, шокірувати, але згодом їх витіснили закономірніші українські варіанти — бравувати, мусувати, шоку­вати. У сучасній українській літературній мові з -ир зберігаються дієслова компостирувати та репетирувати. Мовознавці пояснюють це прагненням уникнути над­мірної омонімії: є вже компостувати — перетворювати на добриво (компост) та репетувати — голосно кричати, верещати. Але носії української мови не сприймають дієслів з -ир. Замість репетирувати кажуть проводити репе­тицію, замість компостирувати — «пробивати умовні написи на квитках та інших документах» використовують таки компостувати (в даному разі нема чого боятися звукового збігу з сільськогосподарським терміном, бо віддаленість двох понять і контекст допомагають уникнути непорозуміння). Слово компостувати в обох значеннях зафіксоване в Російсько-українському словнику (т. 1, с. 570) і в Словнику української мови (т. 4, с. 252).

Малина й полуниці, ожина й суниці, смородина й порічки

Називаючи різні ягоди, мовці нерідко плутають однину з множиною. У газетах, приміром, читаємо: «варення з полуниці», «назбирали цілий кошик суниці», «привезли черніки з Волині» та ін. Насамперед відзначимо, що утво­рення типу черніка, клубніка, брусніка є невмотивованими росіянізмами; вони не збагачують нашої мови, а засмі­чують її, оскільки ці ягоди здавна відомі українцям і мають у нас питомі назви: чорниці, полуниці, брусниці. У деревних рослин як на рівні мови, так і на рівні мовлення маємо чітке розрізнення — коли йдеться про саму рослину, вживаємо однини: абрикоса, вишня, груша, слива, черешня; щодо плодів застосовуємо множину: абрикоси, вишні, груші, сливи, черешні (тут є навіть випадки розрізнення на слово­творчому рівні — яблуня — яблука). Стосовно рослин кущових такої чіткості немає. Якщо нікому не спаде на думку сказати повидло з яблука чи варення з вишні (замість правильних висловів повидло з яблук та варення з вишень), то багато хто без жодних застережень може говорити про варення з полуниці, компот із чорниці.

Мовна практика українського народу, на яку спирають­ся рекомендації словників, свідчить, що в однині слід уживати (як назви рослин, так і назви ягід) іменники з суфіксом -ин (а): малина, ожина, калина, смородина, жу­равлина (рос. клюква), шипшина, лохина (рос. голубика). Отже, треба казати зарості малини, калини, ожини... і варення з малини, кисіль із калини, вареники з ожиною тощо. В однині вживаємо також назви ягід, що закінчу­ються на приголосний: аґрус (рос. крыжовник), глід (рос. боярышник). Похідні від них аґрусовий, аґрусівка (наливка з аґрусу), глодовий (напій).

Іменники, що мають у своєму складі суфікс -иц-, уживані в множині: «В траві сором'язливі білі зірочки суниць» (З. Тулуб); «Спаржа, помідори, суниці устеляли грядки, наче оксамитовий килим» (І. Нечуй-Левицький). Тож правильно казати й писати варення з полуниць; на­збирали кошик суниць (чорниць, брусниць).

Часто можна почути такі словосполучення: червона смородина, чорна смородина, бруньки чорної смородини, цілющі властивості чорної смородини. З погляду українських лексичних норм ці вислови недоречні, вони є кальками з російської мови. В українській мові чагарникова рослина родини ломикаменевих з білими, жовтими й червоними ягодами зветься порічки: «Перед нею повна миса червоних порічок» (Марко Вовчок). А чорноягідна рослина з цієї родини зветься просто смородина: «Бліденький хлопчик націлив на Оксена чорні, як смородина, очі» (Григорій Тютюнник). Про розрізнення цих назв в українській мові свідчить і такий приклад: «Величні гори навколо поросли... фісташками і непрохідними хащами малини, ожини, смо­родини, порічок та терну» (З. Тулуб). Отже, російським словосполученням белая (желтая, красная) смородина відповідають українські білі (жовті, червоні) порічки; черная смородина перекладається одним словом — смородина. Тож у наведених уривках газетних текстів бруньки чорної смо­родини, цілющі властивості чорної смородини прикметник чорний є зайвим.

Міць, родовий відмінок моці, а не міці

Від слова міць утворено міцний, міцність, міцнити, міцніти, зміцнювати й ін. Під упливом форм із закритим складом з'явилася тенденція вживати і й у складі від­критому: «Такі дії призводять до підриву економічної міці молодої держави». Це груба помилка. Треба писати й ви­мовляти міць, міццю, але моці (як ніч, ніччю, але ночі). Напр.: «Гаїнка йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї» (Б. Грінченко); «Дув, дув, аж потом весь облився, Із моці вибився, сердешний» (Є. Гре­бінка); «Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат» (Н. Кобринська).

Нежить — нежитю (не нежиті)

Однією з прикрих помилок у різних видах усного й писемного мовлення є неправильне використання форм роду іменників. Слово нежить у літературній мові належить до чоловічого роду. Тож у реченні з газетного тексту (автор якого, мабуть, відбиває морфологічні особливості рідної говірки) «Досі не можу вилікуватись від нежиті» слід виправити на нежитю.

Очі, очима (не очами) плечі, плечима (не плечами)

Іменник очі в орудному відмінку має форму очима (так само плечі — плечима), а не очами, плечами, як нерідко пишуть у газетах. Напр.: «Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима» (Т. Шевченко); «Цілі години сидить так — плечима до степу, очима до моря, — виглядає сина» (О. Гончар).

Пан, пані, панна, добродій, добродійка, товариш, товаришка

Останнім часом ми повертаємо собі багато цінного з того, що було втрачене на «переможних» шляхах до «світлого» майбутнього. На тих шляхах не одне покоління українців відучили від нормальних звертань одне до одно­го. Після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш — це людина, пов'язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель; однодумець, спільник: «Хоть ти і Грек, та цар правдивий, Тобі латинці вороги; Я твій товариш буду щирий» (І. Котляревський); «Хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким!» (О. Гончар). Усі похідні від нього мають саме цю семантичну основу: товаришка, товаришувати, товаришування, товариство та ін. Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього в нас здавна існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка. Вони вживані як самі, так і з означеннями шановний, вельмишановний, поважний, високоповажний, ласкавий і под.

Слово пан має два значення: представник панівного класу і форма звертання, прийнята в суспільстві. Воно вживається в сімох слов'янських мовах — українській, білоруській, польській, чеській, словацькій, верхньолужицькій, нижньолужицькій. Наша мова розрізняє два зна­чення слова пан навіть граматично: пани — представники панівного класу і панове — множина при звертанні без­відносно до класової належності.

Деякі мешканці України, що досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично виступають проти слова пан як форми звертання. І посилаються при цьому на Тараса Шевченка, який «не любив панів», та на наявність у нашій мові слів на кшталт панщина, запаніти тощо. Але ж наш Великий Кобзар уживав пан та похідні від нього і в другому значенні — як форму ввічливого звертання. Наведу кілька прикладів за «Словником мови Шевченка»: Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запо­рожці, За честь, за славу, за повагу; Нехай вам, панове товариство, Бог допомагає; Панно, пташко моя! Панно, доле моя! Не соромся, дай рученьку, Ходім погуляймо; Цілую твою стару пані, твоїх молодих діточок; Вельми і вельми шановная і любая моя пані Мар'є Василівно!

Українська дорадянська література, листування діячів нашої культури є для нас належним дороговказом у виборі форм звертання. Наприклад, Леся Українка до своїх близь­ких подруг зверталася: «Дорога товаришко!» (до Ольги Кобилянської), «Товаришці на спомин» (вірш-звертання до Антоніни Макарової). У більш офіційній ситуації вживала слів добродію, добродійко, пане, пані. У запорізьких козаків у пошані було звертання пане товаришу!, панове това­риство!

Фальшивість слова товариш у звертанні до першої-ліпшої людини (це все одно, що кожну жінку називати високим ім'ям кохана)одразу викликала появу не зовсім рівноцінних, а то й цілком недоречних замінників: мужчи­но!, женщино!, дєвушко!, дамочко! (Мабуть, могли б дійти й до самице!, самчику!)

Отже, без вагань повертаймо те, що належить нам як спадок. Пан (пані)треба вживати перед прізвищем, ім'ям, назвою посади, перед службовим чи науковим званням: пане Петренку!, пані Катерино!, пане майстре!, пане інже­нере (професоре, лікарю) !, пані вчителько!, панно Лесю! Добродію! (добродійко)застосовуємо при звертанні без імені та прізвища: «Дякую Вам, добродію, за тепле слово!»

Чорнило, а не чорнила

Слово чорнило в українській мові вживається в однині, але деякі працівники засобів масової інформації вдаються до російського взірця (де це слово мас тільки форму множини): «Ще не висохли чорнила; Лист написаний синіми чорнилами». Правильні варіанти такі: ще не висохло чорнило, листа написано синім чорнилом. Напр.: «Стояв посередині стіл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе від чорних плям з чорнила» (М. Коцюбинський); «За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом» (А. Го­ловко).

Шевченків край — Шевченкового (не Шевченкова) краю

Присвійні прикметники чоловічого роду в родовому відмінку однини мають закінчення -ого, а не -а. Отже, треба писати: «Відродити славу Свято-Пантелеймонов ого монастир я; Після закінчення Карлов ого університет у повернувся до рідного села на Пряшівщині». Написання Свято-Пантелеймон ова монастир я, Карлов а університет у помилкові.

Безособові й активні конструкції

Невідмінювані дієслівні форми на -но, -то в сучасній українській мові вживаються, як правило, в безособових реченнях: «Складено останній вступний іспит; Завершено сівбу озимих; На ниві українського фермерства помітних успіхів поки що не досягнуто; Отже, цілком можливий в умовах реальної багатопартійності саморозпуск Руху від­кладається. Це й відбито в одноголосно прийнятій резо­люції» (з газет). Синтаксичні побудови зі словами на -но, -то широко вживані в усіх стилях мовлення — від офі­ційно-ділових документів (див. щойно наведені уривки) до уснорозмовних та фольклорних текстів: «Наорано, насіяно, та нікому жати». Як видно з наведених прикладів, аналізо­вані конструкції характерні для речень, де наголошуємо на результатах певних дій; дійової особи в таких випадках не згадуємо. А коли є потреба вказати на виконавця дії, тоді слід віддавати перевагу активним конструкціям.

Ця вимога досить часто порушувана в засобах масової інформації, в наукових та ділових текстах, де використо­вують безособові речення різних типів: «У цьому сезоні нами започатковано творчі звіти митців перед киянами; Верховною Радою прийнято постанову; Дирекцією концерну запропоновано оригінальний вихід із скрутного становища; Відбудеться публічний захист дисертації на здобуття вче­ного ступеня доктора юридичних наук В. Петренком». Недоречні в цьому разі безособові побудови потрібно замінювати реченнями, в яких суб'єкт (виконавець дії) виступає в ролі підмета: «У цьому сезоні ми започаткували творчі звіти митців перед киянами; Верховна Рада прийняла постанову; Дирекція концерну запропонувала оригіналь­ний вихід зі скрутного становища; Прилюдно захищатиме дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора юридич­них наук В. Петренко».

ВИБІР СИНТАКСИЧНОЇ ПОБУДОВИ

В Україні і на Україні

Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.

Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну». Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:

«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію... Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення... Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універ­салах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз на Україні був нормальний...

Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні... Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близ­нята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо... Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну... Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку гра­матичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).

Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольк­лорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.

Дні й місяці

Безграмотною з погляду синтаксичних норм є застосо­вувана в газеті конструкція: «Лист, датований 26 серпнем». Назва місяця в таких випадках завжди мас стояти в формі родового відмінка: двадцять шосте серпня, лютого; двадцять шостого серпня, лютого; двадцять шостому серпня, лютого; двадцять шостим серпня чи лютого (а не серпнем чи лютим).

Згідно з опитуванням, а не згідно опитування

Прийменник згідно вживається з іменником в орудному відмінку та прийменником з: згідно з постановою (графіком, опитуванням і под.). Тому конструкції типу «Другий рік цей клас працює згідно постанови про реформу загально­освітньої інколи» не відповідають синтаксичним нормам.

Конструкції з прийменником по

Однією з найпоширеніших синтаксичних вад засобів масової інформації (а під їхнім упливом і розмовного мовлення) є надуживання конструкціями з прийменником по: майстерня по ремонту одягу; бюро по працевлаштуван­ню; комітет по цінах; проректор по науковій роботі; екза­мен по англійській мові; працюють по змінному графіку; я прийшов до Вас по такій справі; школа-магазин по підго­товці молодших продавців; кіоск по продажу проїздних квитків тощо. У всіх наведених прикладах прийменник по не на місці. Правильні варіанти такі: майстерня ремонту (лагодження) одягу; бюро працевлаштування; комітет цін; проректор з наукової роботи; іспит (екзамен) з англійської мови; працюють за змінним графіком; я прийшов до Вас у такій справі; школа-магазин для підготовки молодших продавців; кіоск для продажу проїзних (дехто дуже хоче «вдосконалити» наш правопис і весь час уставляє в слово проїзний літеру д) квитків.

Прийменник по, звичайно, не чужий нашій мові. Він широко вживаний в інших випадках — з просторовими, часовими, обставинними та об'єктними значеннями: «А під самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти» (Т. Шевченко); «По сміху плач наступає» (Номис); «Ну, Трохиме, Ви тепер наш батько, порядкуйте нами по правді» (М. Кропивницький); «Вона припадала до журавля, але набрати води не могла — мабуть, не по ній важіль вчепили» (В. Земляк); «Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло» (О. Гончар); «Купець викинув їм на прилавок «штуку» кумачу по п'ятаку за аршин» (З. Тулуб); «Найстарші мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки» (О. Довженко). Як бачимо, в цього прийменника багаті функціональні можливості. Тож не обмежуймо їх неправильним використанням.

Котра година?

Нормою української літературної мови є порядковий числівник на позначення завершеної години: шоста (деся­та, одинадцята) година. Це традиційна формула, засвід­чена в творах класиків української літератури. А вживання якоїсь лексеми чи певної синтаксичної конструкції в тво­рах видатних майстрів українського слова є підставою для фіксування цих мовних одиниць у словниках і для використання їх у спілкуванні. Тож диктори Українського радіо цілком правильно зробили, прислухавшись до реко­мендації мовознавців і відновивши нормативне українське словосполучення. Правда, багато хто звик до зросійщеного варіанта шість (десять, одинадцять) годин і обстоює його всіма засобами.

Люди, що призвичаїлися до часової формули сім годин (замість сьома година), обстоюють її по-різному. Одні просто заявляють: мені не подобається, так ніхто не каже, так не вживає народ — і квит. На такі категоричні твер­дження можна відповісти, що «народ» не каже й година. Хіба рідко можна почути: «Скільки врем'я? — Двінадцять часов».

То що ж — і слово година викинути з мови? На жаль, велику частину нашого народу дуже довго відлучали від рідної мови. Тепер треба не захоплюватися лексичними та граматичними покручами, а поширювати мовні норми на всіх щаблях українського суспільства.

Інші опонують цілими «науковими розвідками», нама­гаючись довести недоцільність «нововведення». Скажімо, кандидат технічних наук О. Кравчук та доктор фізико-математичних наук В. Пилипенко в листі, надісланому до кількох інстанцій, зокрема пишуть: «Таке нововведення суперечить загальноприйнятим нормам української мови. Щоб довести це, нагадаємо, що в українській мові давно існує чітка і стабільна система правил для словесного опису різних кількісних величин. Ця система уніфікована і єдина, тобто призначена для означення кількості предметів, явищ, понять найрізноманітнішої суті і характеру — для опису кількості овець і слонів, молекул і галактик, тонн і літрів, секунд і століть, пісень і віршів, школярів і вчених. Ця система досить досконала, вона збігається з системами, прийнятими в найбільш поширених європейських мовах, і повністю відповідає міжнародним стандартам обчислен­ня».

Насамперед, це не нововведення, а освячена традицією літературного вжитку формула: «О шостій (не в шість!)годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мир­ний); «Приїхав яхтою... коло третьої (не коло трьох!)години вдень» (М. Коцюбинський); «О сьомій (не в сім!)рано я вже над Черемошем» (Г. Хоткевич); «Сідає до фортеп'яно щовечора о десятій (не в десять!)і грає до дванадцятої (не до дванадцяти!)(Ю. Смолич); «Близько другої (не близько двох!) години ночі всі заводи й установи міста були в бойовій готовності» (В. Кучер); «Пробило шосту (не шість!), коли Кравчинський відклав останню сторінку» (М. Олійник); «Обідня перерва з другої до третьої (не з двох до трьох!) », — рекомендує Словник української мови (т. 10, с. 249). Ілюстрації з творів письменників, що репрезентують різні місцевості України та різні історичні періоди, свідчать, що конструкція з порядковим числівником усталена й загальноукраїнська. Їй завжди віддавали й віддають перевагу митці рідного слова.

Повернення до традиційної формули називання завер­шеної години відбулося під гаслом відродження україн­ської мови. А логічні підстави для цього такі. Ми запитуємо котра година? (а не скільки годин?)і відповідаємо шоста (сьома, дев'ята і т. ін.). Запитуємо о котрій годині? (ане в скільки годин?)— відповідаємо о першій (о восьмій, о десятій). Тобто форма порядкового числівника в запитанні узгоджується з формою порядкового числівника у від­повіді.

Треба зазначити, що в літературній мові існує дві форми називання часу. Офіційно-діловий варіант 8.25 (20.25) — восьма (двадцята) година, двадцять п'ять хвилин; 8.40 (20.40) — восьма (двадцята) година, сорок хвилин. Варіант, властивий художньому й розмовному мовленню: 8.25 і 20.25 — в обох випадках кажемо двадцять п'ять хвилин на дев'яту, 8.40 і 20.40 — в обох випадках за двадцять хвилин — дев'ята.

Нарешті, твердження про міжнародні стандарти занад­то категоричне. Наприклад, у польській мові на позначен­ня завершеної години також використовують порядковий числівник godzina szósta, godzina dwunasta. Міжнародні стандарти в кожній мові застосовувані лише до тієї межі, за якою починається порушення законів розвитку мови. Скажімо, в багатьох мовах кажуть тридцять п'ять, шістдесят вісім, а німці натомість мають п'ять і тридцять, вісім і шістдесят; більшість європейців числа 70 і 80 називають сімдесят, вісімдесят, а французи — відповідно шістдесят і десять, чотири по двадцять. І жоден міжна­родний стандарт тут ні німцям, ні французам не указ. Як у кожного монастиря свій статут, так і в кожної мови свої закони.

На адресу і за адресою

В українській мові досить поширені конструкції іменника в орудному відмінку з прийменником за, що вказують на обставинні відношення, спосіб дії: за наказом, за планом, за прикладом, за звичаєм, за знаком і т. ін. Напр.: «Всі запорожці за цим знаком поскидали свої шапки» (О. Довженко). Але ці самі відношення виражаються й за допомогою інших конструкцій. У багатьох газетах, радіо-й телепередачах помилкові з погляду синтаксичних норм вислови на зразок за пропозицією, за нашою думкою майже витіснили нормативні відповідники на пропозицію, на нашу думку.

Вислови на адресу і за адресою мають різне значення. Перший означає напрямок дії: «Листи надсилайте на адре­су... По довідки звертайтеся на адресу...». Другий указує місце, де відбувається дія: «Консультаційний пункт міститься (або розташований, але не знаходиться) за адре­сою; зустріч із народним депутатом відбудеться за адре­сою...».

ФОНЕМИ Г ТА Ґ

Українська мова належить до тих індоєвропейських мов, де проривний задньоязиковий приголосний ґ пере­йшов у глотковий, або фарингальний, г (іноді його ще називають фрикативним). Зі слов'янських мов таке явище спостерігаємо також у білоруській, верхньолужицькій, сло­вацькій та чеській мовах. Там, де в інших слов'ян на місці праслов'янського g зберігся проривний ґ (g), у зазначених п'ятьох мовах маємо фрикативний г (h). Для прикладу візьмемо слово голова: псл. golva, п., нл. głowa, рос. голова, болг., мак., срб. глава (вимовляється, як наша фонема ґ), хрв., слн. glava, з одного боку, та укр. голова, бр. галава, вл. hłowa, слц., ч. hlava — з другого. Тобто слова спільного кореня в одних слов'ян уживаються з проривним ґ, а в інших — із фрикативним г, причому це поширюється не лише на загальні, а й на власні назви. Скажімо, чехи звуть свою столицю Praha, а поляки Praga, хорвати кажуть Zagreb, болгари Бълґария, а чехи Záhřeb, Bulharsko. Тож і нам немає потреби писати й вимовляти Заґреб, Ґолубєв, бо в назві хорватської столиці той самий корінь, що й у дієслові гребти, а російське прізвище походить від птаха, який зветься по-нашому голуб: отже, пишімо й вимовляй­мо Загреб, Голубєв.

З неслов'янських мов звук ґ перейшов у г і в інших мовах, зокрема в грецькій, тому в словах грецького похо­дження вживаємо г не тільки там, де був густий придих, що відтворювався лат. h. (Гера, Геракл, Гермес, гематома, гідра, гімн), а й на місці γ: апогей, галактика, епіграма тощо, бо так вимовляють греки, з якими наші предки мали давні історичні, географічні, господарські, культурні зв'язки. Дивно було б українцям «ґекати» в грецьких словах, коли самі греки «гекають».

Хоч проривний звук ґ у нашій мові використовується в порівняно небагатьох словах звуконаслідувального та іншомовного походження, до 1933 року для його позна­чення існувала літера ґ. Вилучення цієї літери спричинило розхитування вимовної норми, що вже майже була вста­новилася. У виданні правопису 1990 року літера ґ знову посіла належне їй 5-те місце в українській абетці. Але введення літери без вироблення чітких рекомендацій щодо її вживання спричинило нові порушення фонетичної системи. Позаяк кількість слів із фонемою ґ далеко не обмежується списком, наведеним на с. 20 «Українського правопису» (К., 1990), а поради на кшталт «правильною є вимова Гібралтар і Ґібралтар, Гете й Ґете» видаються, м'яко кажучи, дивними для мовного кодексу, кожен українець заходився писати літеру та вимовляти проривний приго­лосний на власний розсуд. Є люди, які гадають, що вимова г править за ознаку низької освіченості або сільського походження, і вживають ґ там, де його немає в жодній мові світу (крім російської): ґімн (гр. hymnos), Ґамлет (англ. Hamlet), балаґан (перс. balahana), навіть українське слово галузь дехто вимовляє ґалузь. На сторінках преси можна прочитати Ґавел (ч. Havel), Ґельмут (нім. Helmut), ґонор, ґоноровий (лат. honor) і под.

Як бачимо, йдеться здебільшого про іншомовні слова, де через різні причини мовного та позамовного характеру не розрізняються фонеми h = г, ch = х, g = ґ. До сплутування призводить беззастережне копіювання російських вимовних традицій. А ми ж маємо власні традиції відтворення чужих слів, які доволі вдало були застосовані в «Українському правописі» 1928 року, забо­роненому під час «боротьби з українським націоналізмом на мовному фронті» 1933-го. За тим правописом у давно засвоєних словах звук g передавався через г, бо це цілком відповідає духові нашої мови. Слушно завважував свого часу видатний український філолог і теолог Іван Огієнко: «Ознакою української мови є тільки г (h), чому й чужі слова з ґ ми українізуємо, цебто вимовляємо інтелігенція, гім­назія, агітувати». Інший славний син нашого народу, поет і перекладач Володимир Самійленко у відомій статті «Чу­жомовні слова в українській мові» писав: «Наш люд, коли приймає ці слова, то систематично замінює в них звук ґ звуком г... Інші ж мови не наводять на потребу заховання звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у мові французькій звуком ж, в італійській — звуком дж, а в еспанській звуком х. А всі ж ті мови мають і звук ґ, як і латинська мова. Чи не йти й нам слідом за народною фонетизацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж, італієць дж, а еспанець х — не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, а наше п'яте, себто г?». Зрозуміла річ — питання риторичне.

Дата добавления: 2014-10-31