Неправильно 5 страница

НЕВИЧЕРПНІСТЬ МОВНИХ СКАРБІВ

Літній чоловік на подвір'ї Хмельницької приміської автобусної станції питає в студента політехнічного інсти­туту, що таке на кшталт. Діставши пояснення, «дідусь з підкованих» (бо читає всі газети) цікавиться значенням вислову на всіх теренах, позаяк у його селі замість бовкаю або мелю казна-що кажуть тереню-мареню. Тут мені прига­далося, як років тридцять тому на теперішній вулиці Бог­дана Хмельницького перед крамницею «Цигарки. Тютюн» стояли два парубки й несамовито реготали. На моє запитання про причину такого сміху відповіли: у їхньому селі тютюн означає таке, що про нього «невдобно» писати на вітринах. Той випадок не надихнув мене сісти за перо й вимагати від лінгвістів викинути з літературної мови слово тютюн. Адже коли читаємо, наприклад, рядки Мак­сима Рильського «Запахла осінь в'ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом», то розуміємо, що йдеться про трав'янисту рослину, листя й стебла якої використо­вують для куріння, нюхання й жування, а не про щось інше.

Розмова ж на Хмельницькій автостанції спонукала журналіста-практика В. Федоришина сказати «слово про слова нашої рідної мови» (Молодь України, 1996, 5 груд­ня). Починає автор начебто «за здоров'я». Справедливо обурюється тим, що українофобство й україножерство процвітають навіть у незалежній Україні, що українці досі терплять наругу зайд і перевертнів з усього українського, особливо з мови, що вчителям-натріотам ніяк не щастить «заронити в душах своїх вихованців зерна любові й поваги до рідного слова». Тож українську мову й далі треба боронити. І тут з автором важко не погодитися.

Але боронить рідну мову пан Федоришин, м'яко кажучи, дивно. Причину теперішніх негараздів на мовній ниві він бачить не в бракові справжньої державної під­тримки мови корінної нації, а в тому, що «з часу більшо­вицької українізації нам наклепали багато штучних слів», російсько-польських кальок, поєднання яких «справляє враження курйозу». Як зразок такого «курйозу» наводить уявну сцену, де перехожий запитує в людей: «Ви не бачили виконроба з картатою краваткою і в яскравих шкарпет­ках?» «Чи всі второпають, що тут і до чого?» — глузує журналіст-практик. Відповідаю: всі, хто вивчав українську мову, второпають. Але В. Федоришин волів би почути це запитання, либонь, у такій формі: «Ви не віділі прораба з галстуком у квадратіках і ярких носках?» Таке, без сумніву, зрозумів би кожен представник старанно штампованої «нової історичної спільності — радянського народу». Але то вже була б не українська мова.

Далі вся «оборона» рідної мови витримана в стилі «за упокій». Автор тужить за «давньоруськими материнськими коренями», обурюється «пуританами», які пропонують «інші орієнтири, навіть неслов'янського походження». (Взагалі пуритани — це проповідники світського аскетиз­му; а ті, хто виступає за чистоту мови, звуться пуристами; хоч обидва слова походять від латинського purus «чистий».) В. Федоришин обстоює вислів приймати участь, бо брати участь кажуть німці й англійці. «Так, от воно, виявляється, звідки вітер віє! Хай буде на заморський лад, аби тільки подалі від родинного кореня. Подібний підхід і в ряді інших випадків». Інші випадки — рекомендації повернути до літературного вжитку такі покручі, як врем'янка (тимчасова споруда), получка (зарплата), груз і гружчик (вантаж, ван­тажник), столова (їдальня), підписка (передплата) — тобто все, проти чого боролися світлої нам'яті Борис Антоненко-Давидович та інші патріоти, проти чого, наражаючись на небезпеку бути звільненими з роботи, а то й потрапити за ґрати, виступали українські мовознавці впродовж усіх років «наближення української мови до російської аж до злиття». Усе це вже було. «Російсько-український слов­ник» 1948 року аж рябіє цими «родинними коренями», а ще такими: безчасся (лихоліття), новомісяччя (новий місяць, молодик), золушка (попелюшка), добро пожалувати тощо. За це його називали «зеленим», тобто не зовсім готовим або «російсько-російським».

Поступово, особливо з виходом тритомного «Росій­сько-українського словника» 1968 року, з опублікуванням низки праць з культури мови Б. Антоненка-Давидовича, А. Коваль, Є. Чак та інших усе почало ставати на свої місця. На афішах оперних театрів з'явилися «Попелюшка» (а не «Золушка»), «Лускунчик» (а не «Щелкунчик»). Почали оформляти передплату, передплачувати газети й журнали (а не підписуватися на них, бо підписка — це письмове зобов'язання: «Я ладен дати вам підписку, що визнаю ваше повне авторство» — І. Кочерга). Фасади різних установ і закладів замість пропозицій пошкодувати майна (а саме таке значення в нашій мові має вислів добро пожалувати)прикрасилися природними українськими вивісками: «Ласкаво просимо», «Щиро запрошуємо», «Просимо завітати». Не все йшло так легко. Приміром, аби вилучити столові з написів на закладах громадського хар­чування, академік Олександр Мельничук мусив написати ґрунтовне дослідження про слово їдальня та його поши­реність у слов'янських мовах.

Українська літературна мова давно виробила свої вимовні, наголосові, граматичні, стилістичні, лексичні норми. Їх треба дотримуватися. Порушенням норм є надуживання чужомовною лексикою на сторінках сучасної преси. Є багато й інших відступів від норм, проти яких і слід спрямовувати публіцистичне перо. (Один з останніх прикладів. Якщо вже так хочеться використовувати ан­глійське слово саміт — «зустріч на найвищому рівні», то для чого писати його з мм, адже в українській мові майже ніколи не зберігається подвоєння приголосних в іншо­мовних лексемах.)

Українізація 20-х років була справді більшовицькою, але проводили її українські комуністи-патріоти, які потім, на превеликий жаль, були знищені тоталітарним режимом. Завдяки українізації, в якій активну участь брали видатні українські мовознавці, українська мова досить швидко утвердилася на всіх наших теренах (хай уже вибачає дідусь, який не знає цього слова!), у всіх своїх функціональних стилях. Тож говорити про той період у зневажливому тоні, принаймні, неетично.

Спільної колиски-гуртожитку в шовіністично-московському розумінні, за яку так уболіває п. Федоришин, східнослов'янські народи не мали. (На цю тему варто прочитати поважну працю доктора філологічних наук Г. Півторака «Українці. Звідки ми і наша мова». К., 1993.) У сучасній російській мові справді є чимало слів, запози­чених з української. Але, по-перше, це тема іншої розмови, а по-друге, йдеться аж ніяк не про получку, звиняюсь, приймати участь тощо.

Слово кшталт запозичене з німецької мови. Крім української, воно вживається в білоруській, польській, чеській та інших мовах. У нас є одним зі складників синонімічного ряду форма, образ, зразок, взірець, тип. Наявне в усіх українських словниках, підкріплене ілюстра­ціями з творів видатних митців нашого слова від І. Котля­ревського й П. Куліша до М. Стельмаха й М. Руденка. Через те відсутність його в російській мові та необізнаність із ним дідуся з автостанції аж ніяк не є підставою для вилучення з літературної мови.

Терен походить від французького terrain «місцевість», те саме, що й територія (обидва слова зводяться до ла­тинського terra — «земля»). Терен уживається й у перенос­ному значенні: «Тут насувається питання: який був кінець сього письменства? Чи підготувало воно терен для нової народної літератури?» (І. Франко).

У наведеному, на думку автора, незрозумілому уривку про виконроба всі слова цілком законні: виконроб — вико­навець робіт, утворене за зразком російського производитель работ, прораб. Не вина, а біда українців, серед них і діда з автостанції, в тому, що наші технічні середні й вищі навчальні заклади були й лишаються зросійщеними, через те на виробництві чуємо прораб, угольник, уровєнь, отвйортка, мастірська замість нормальних виконроб, коси­нець, рівнемір, викрутка, майстерня.

В українській мові є два запозичені слова на позначен­ня тієї самої речі: галстук (від німецького Halstuch — «нашийна хустка») і краватка. Перше В. Федоришину подобається, бо воно є в російській та білоруській мовах. Друге не подобається. Але це не відіграє жодної ролі для визначення місця краватки в літературній мові. Слово зафіксоване в усіх українських лексикографічних працях, уживається в усіх слов'янських мовах, крім російської. Але ж наша мова не завжди запитувала в російської — що і звідки їй запозичати. Походить краватка від французького cravate, що є видозміною слова croate — хорват (пред­ставник братнього слов'янського народу!); хорватські най­манці служили у французькому війську і носили на шиї кольорові хустки — прообраз сучасних краваток.

Картатий — власне українське утворення від запози­ченого з грецької мови слова карта, одне зі значень якого — «чотирикутний візерунок на тканині»: «На другому трак­торі сидить юнак. На ньому картата сорочка й капелюх» (Ю. Яновський). Яскравий і шкарпетки — звичайні слова, вживані не тільки в літературній мові, а й у говірках. Брати участь кажуть не лише німці та англійці, а й греки (перно мерос), білоруси (браць удзел), поляки (braœ udzia³)та інші слов'янські й неслов'янські народи Європи. А росіяни хай собі кажуть принимать участие. Слово їдальня — в нас, як у поляків, чехів та інших народів, походить від їсти (п. jadalnia, ч. jídelna, слц. jedáleñ). То чому ж ми маємо цуратися їх, вони ж так само наші брати-слов'яни. Наявність дієслова столуватися аж ніяк не свідчить про те, що мусить бути й столова. Скажімо, в російській мові є понедельник (понеділок, тобто день, що настає по неділі), а попередній день зветься воскресенье. То не роблять же росіяни повоскресник.

Таких «нелогічностей» у кожній мові світу чимало. Але не вони є причиною занепаду чи розквіту мови. Якщо Володимир Федоришин справді не байдужий до рідної мови, то невже немає іншого клопоту, як дбати про приймати участь, получки, та інші больниці (бо дід на станції та бабуся з вредною коровою, мабуть, кажуть больниця, слідуючий, а то й слєдущий, бувший замість лікарня, наступний або такий, колишній. Після тривалого російщення лишилися глибокі сліди). Невже на Хмельниччині цілком утілено в життя 10-ту статтю Конституції України? Невже обласне начальство, всі навчальні заклади, підприємства, крамниці перейшли на українську мову? Невже в нас українська мова повернула все, що їй належить на своїй землі?

Кожен громадянин повинен дбати про те, щоб Україн­ська держава стала нормальною європейською країною зі своєю мовою й духовністю, зі своєю національною ідеєю. А обговорювати питання вже усталених норм літературної мови, тобто з'ясовувати чи впадає Дніпро в Чорне море — річ абсолютно не потрібна. Крім літературної мови, є ще мова загальнонародна, де не існує таких суворих норм. Тож хай собі якась бабуся називає корову вредною, але хтось, не знаючи якихось слів літературної мови, хай не вимагає, аби їх не вживав ніхто.

Усі словники мають більше чи менше вад, які можна усунути в ході дальшої лексикографічної праці. В. Фе­доришин піддає всі словники нещадній критиці й по суті солідаризується з одним «кримським морським діячем», котрий заявив, що після введення української мови на флоті «судно відразу піде на дно». Позиція журналіста-практика дає привід сумніватися в патріотичності мотивів публіцистичного виступу.

«КАСКИ» З «ТЕЛЕРАДІОКАМПАНІЇ

Перебуваючи в зарубіжному відрядженні, я щоразу, коли простував вулицями Праги, з сумом і зітханням думав про Київ. Тут, у столиці Чехії, всі магістралі промовляють до перехожих національною державною мовою в назвах магазинів, кав'ярень, ресторанів, рекламних панно. У моєму ж рідному місті всі вулиці зіноземнилися, тільки й знай, що вивіски в англійсько-російській формі. Тут, у Празі, за таке мера б судили, не те що з роботи зняли. Керівники ж української столиці байдуже проходять повз ці чорні пороги нашої культури.

Пам'ятаю (я тоді був студентом), у 50 — 60-х роках жодному штатному працівникові радіо чи телебачення не спадало на думку бовкнути в ефір щось на зразок «телерадіокАмпанія» або розповісти дітям «каСку». І коли вже настав так званий застій 70 — 80-х і українську мову витіснили майже з усіх сфер, то й тоді на пам'ятнику з нагоди чергової круглої дати жовтневого перевороту, що «прикрашав» теперішній майдан Незалежності, напис зробили українською мовою. Коли восени 1989 року Вер­ховна Рада УРСР прийняла Закон про державність української мови, тодішні перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко та Голова Президії Верховної Ради Валентина Шевченко відразу скрізь заговорили україн­ською мовою. За ними — майже вся Верховна Рада, перші особи в областях. Тобто закон, хоч і недосконалий, почав набирати чинності з «голів».

Іду вулицями Праги і раптом бачу вулиці Києва: мені в очах рябіє від написів типу «Охотничий ресторан», «Фирменные сэндвичи», «Габриэлла», «Музыкальная мастерская», від безграмотних витворів «Максімъ», «Obuv», «Пран'я білизни» й под. А що вже казати про інші міста й села нашої держави? Там навіть написи на пам'ятниках, створених уже за часів незалежності, виконано російською мовою. Наприклад, римському поетові Овідію в Овідіополі на Одещині або українському композиторові Максимові Березовському в Глухові на Сумщині. Керівники Україн­ської держави знову ж таки мовчки спостерігають ці пору­шення закону про державність української мови, нехтуван­ня національної етики й елементарної логіки.

Українську мову псують усі, кому не ліньки. Створено безліч фірм, агенцій, товариств, які мають російські або зросійщені назви: страхова компанія «Росток» (кажуть, що це абревіатура, але чому словосполучення не скоротити так, аби з нього вийшло українське слово?), агентство нерухомості «Благовєст» (чому не Благовіст?), крамниця біля театру «Київ» «Рогнєда» (чому не Рогніда?). Таких «чому» можна поставити дуже багато, а відповідь одна — зневажання української мови. Створюючи українську філію відомої правозахисної організації, всупереч тодіш­ньому правописові, але підкоряючись здоровому глуздові, її назвали Українська Гельсинська (не Хельсинська!)спілка. Тепер же, коли й «Український правопис» подає Гельсинкі, шанована газета «Час», колектив якої стоїть на позиціях нашої державності, пише Йоханнесбург (замість давно ус­таленої в нашій мові форми Йоганнесбург). Не менш ша­нована газета «Вечірній Київ» пише Хельмут, хінді замість нормальних для української мови форм Гельмут, гінді (так подають усі словники і так писав один із знавців тієї мови Агатангел Кримський).

У газетах, у радіо- й телепередачах з-поміж синонімів здебільшого вибирають той, що ближчий звучанням до російського слова. Є, скажімо, в нашій мові чудове слово приморозки, яке дуже влучно відтворює поняття «невеликі ранкові або нічні морози» (вони не заморожують, а тільки приморожують), проте замість нього наша преса вживає заморозки.

Замість оригінального українського слова безпорадний (той, хто не дасть собі ради, тобто не впорається з жодним завданням) кажуть і пишуть безпомічний (рос. беспомощный). Замість нормального прикметника навчальний (від навчатися, навчання) чуємо й читаємо учбовий, що є спо­твореним варіантом російського учебный. Замість україн­ських слів можновладець, можновладний користуються сум­нівним властьімущий.

Лексично багата українська мова чітко розрізняє від­тінки значень, маючи на кожен із них окреме слово. Приміром, змішаний (неоднорідний — тимчасова ознака): «запах м'яти, змішаний із пахощами літнього вечора» і мішаний (неоднорідний — постійна ознака): мішаний хор (тобто хор, у якому співають і чоловіки, й жінки), мішаний ліс (де ростуть і листяні, і шпилькові дерева), мішана виборча система (система, що поєднує елементи мажоритарної та пропорційної). Оскільки в російській мові все це зветься одним словом смешанный, то й наші державці, а за ними й журналісти уникають слова мішаний і користуються тільки лексемою змішаний.

Псування української мови не обмежується її усним варіантом. Суржикові слова та синтаксичні конструкції на взірець казна, казначейство, надзірні органи, приймати участь, на повістку дня предложено слідуючі питання (правильні варіанти: скарбниця, державна скарбниця, нагля­дові органи, брати участь, на порядок денний запропоновано такі питання)потрапляють у писемні тексти, ба навіть в офіційні папери. Усім більш-менш обізнаним з україн­ською мовою відомі пари слів, що складаються з діє­прикметника та прикметника (нездійснений — нездійснен­ний, незнищений — незнищенний, недоторканий — недотор­канний), де перші компоненти позначають дію, яка поки що не відбулась, але може відбутися; другі вказують на неможливість такої дії за жодних умов. Отже, нормальною українською мовою має бути недоторканність особи, недо­торканні кордони тощо. А в усіх документах пишуть не­доторканість, недоторканий, хоч недоторканими можуть бути дівчина, степ, ліс.

Воєнний означає «пов'язаний з війною»: воєнні роки, воєнний період, воєнний стан. Стосовний до війська та до військової політики зветься по-нашому військовий. Тож військова техніка, військовий аташе, військове училище, військова доктрина. У Верховній Раді весь час чомусь розмовляють не про військову, а про воєнну доктрину, що суперечить задекларованому позаблоковому статусові України. Певне, зросійщеним депутатам так «краще зву­чить», бо російською мовою обидва поняття відтворю­ються словом военный.

За часів застою, як відомо, українську мову силоміць тягли до злиття з російською. Слова, схожі на російські, вважалися нормативними, а фонетично й морфологічно віддалені діставали ярлики застарілих, діалектних, рідко­вживаних тощо. Мовознавці як могли чинили опір цим намаганням, не поспішали вводити різні покручі до словників, тому літературна мова навіть за несприятливих обставин мала досить викристалізувані лексичні, гра­матичні та інші норми. Ось як, наприклад, у Російсько-українському словнику (т. 1) розробляється російське слово казначейство зі своїм гніздом: казначей — скрабник, скарбничий; казначейство — державна скарбниця, казначейша — скарбничиха, казначейский — скарбницький, скарбничий; государственный казначейский билет — білет державної скарбниці. Слова казначей та його похідних немає ні в Словнику за редакцією Б. Грінченка, ні в найпов­нішому 11-томному академічному Словнику української мови.

Сучасні законо- й державотворці, на жаль, не загляда­ють до словників. Якось один діяч, виступаючи по телеба­ченню, захоплено оголосив, що вони створили в Україні казначейство (замість — державну скарбницю). Отже, знех­тували традиції української лексикології та лексикографії і «збагатили» нашу мову ще одним москалізмом. На черзі, либонь, дєньгі замість гроші, гасударство замість держава і т. д.

Протягом тривалого перебування України в Москов­ській імперії багатьом (але далеко не всім!) українцям прищеплено комплекс російської вищості та малоросій­ської меншовартості.

У незалежній Україні ті, що мають цей комплекс, мусять його позбутися, а не нав'язувати іншим. І в мові також. Адже наша мова така багата, що не варто засмічу­вати її чужим непотребом.

ГРАМАТИЧНІ Й НЕГРАМАТИЧНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНУ

«Думки нарозхрист» Павла Загребельного, видатного українського письменника, не можуть залишити бай­дужими ні його прихильників, ні опонентів. Роздуми цікаво читати, звіряючи з власними, а також з поглядами інших сучасників. Це дає можливість відтворити повніше картину життя України наприкінці XX століття. Письмен­ник виступає тут у ролі публіциста, а публіцистика, відома річ, вимагає недвозначних оцінок, чіткої позиції автора, який прагне переконати читача в тому, що обстоює та проти кого виступає. Брак такої чіткості (в тому числі й мовної) неабияк послабляє впливовість публіцистичного виступу.

Отже, поговоримо про «Думки нарозхрист» і, зокрема, про чергову подачу роздумів Павла Загребельного (Українська Газета, 1996, 22 лютого). Письменник пише, що вчився читати тоді, коли «точилися запеклі суперечки, за якою традицією передачі (між іншим, традиція — це те саме, що й передача, від лат. traditio. — О. П.)запозичених слів іти — за візантійською (читай: з Росії) чи західноєвро­пейською (читай: з Польщі). Я в одній книжці читав клас, лампа, клуб, Платон, а в іншій: кляс, лямпа, клюб, Плятон (нині все це повторюється, і вже «Літ. Україна» пише діялог, клюмба, екзистенціялізм) ». Видно, що правопис 1928 року П. Загребельному не подобався. Тут виникає кілька запитань. Чому шановний автор гадає, що візантійська традиція — обов'язково з Росії? Адже наша держава кня­жої доби мала тісні зв'язки з Візантією ще тоді, коли ні про Московщину, ні тим більше про Росію, як кажуть, і кури не балакали. А чому традиція західноєвропейська конче має бути лише з Польщі? Середньовічний Київ був однією з блискучих європейських столиць і мав якнайшир­ші стосунки з різними країнами.

Правопис, прийнятий 1928-го, а запроваджений 1929 року, був, безперечно, не ідеальний. Але розробляти його з'їхалися до Харкова українські мовознавці з різних частин розкиданої тоді по чужих державах нашої Батьківщини. Вони мали високу, шляхетну мету — створити правопис, який об'єднував би всіх українців світу. І в цьому досягли цієї мети, пішовши на розумні компроміси. То був справді український правопис, який, на мою думку, треба взяти за основу й нам, усунувши певні нечисленні недоречності, що їх за тих умов просто не могло не бути. Тим правописом користувалася до 1939 року Галичина, користується й досі українська західна діаспора. В Українській РСР його, на жаль, заборонили трагічного 1933 року. До речі, за тим правописом була кляса (бо в мові-першоджерелі це слово жіночого роду), а не кляс, Платон, а не Плятон (бо звук л перед а, о, у в грецьких словах не пом'якшувався). І в тому, що «Літературна Україна» пише діялог та екзистенціялізм (за правописом 1928 року), нічого поганого немає, бо таке написання відбиває фонетичні особливості нашої мови, а не нав'язані нам риси чужих мов.

Далі П. Загребельний вельми критично відгукується (і тут із ним не можна не погодитися) про правопис 1946 року, який схвалили в серпні 1943 року «під Харковом у воєнній обстановці «великі знавці» української мови Хру­щов, Гречуха, Коротченко. Головним завданням пра­вопису було — «забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — росій­ського». Ви, Павле Архиповичу, справедливо пишете: «Мо­ва наша навдивовижу мальовнича, найпростіші речі осяяні нею, мов золотим промінням... Воістину безмежні мож­ливості рідного слова!» Але навіть така чарівна мова, як і менш чарівні, як усі мови світу, мусить мати правопис. То за який же Ви правопис?

Ще один дивний вислів із публікації П. Загребельного: «Знехтувано Слово, бібліотеки закриваються або стоять без світла й тепла, тепер уже добралися й до граматики». Тут сплутано грішне з праведним. Якщо першу частину речен­ня після слова «тепла» можна продовжувати нескінченно:

українською мовою видається в Україні лише 3 % книжок;

святиня українського народу Києво-Печерська лавра перебуває в руках російської конфесії, що проводить неприховану протиукраїнську політику;

прах українського Святійшого Патріарха Володимира за мовчазної згоди українського Президента Л. Кучми «покоїться» під асфальтом перед брамою Святої Софії;

українська громадськість Херсона, Запоріжжя, Донець­ка, Одеси, Севастополя, Луганська та інших південно-східних українських міст час від часу безрезультатно, ніби в зарубіжній, неукраїнській державі, клопочеться перед найвищими владними структурами своєї країни про відкриття своїх українських шкіл чи принаймні класів, для яких чомусь не вистачає ні підручників, ні вчителів, ні приміщень, а поряд, у російськомовних школах усього цього — хоч греблю гати;

по Криму безперешкодно вештаються «едінонєдєлімщики» з сусідньої держави включно з мером Москви й заявляють, начебто «Севастопаль — ісконна русскій горад», і ніхто жодного з них не оголосить persona non grata...

то твердження про тих, що «добралися й до граматики», яких, на думку Павла Загребельного, потрібно «вхопити за руку», занадто категоричне. Тут треба підходити диферен­ційовано. Справді, деякі «вдосконалювачі» варті того. Скажімо, в серпні 1994 року один чиновник із Телерадіокомпанії України всупереч законам нашої граматики й здорового глузду намагався заборонити відновлену після проголошення незалежності давню істинно українську формулу називання часу сьома (восьма, дванадцята)година й повернути наближену до російської в період злиття мов сім (вісім, дванадцять)годин. Тоді два академічних мово­знавчих інститути та українська громадськість дали йому належну відсіч. А ще один невіглас шовіністичного гарту на сторінках якоїсь «Новой газеты» в серпні 1995 року обурювався, що Українське радіо вживає слово збіжжя, якого він не знайшов у словнику російської мови В. Даля (нормальні люди шукають, наприклад, англійські слова в англійських, а не у французьких словниках).

Павло Загребельний, як один із авторитетних діячів української культури, теж міг би взяти діяльну участь в обороні української мови, бо її треба боронити навіть у формально незалежній Україні.

Але Павло Архипович чомусь до руйнівників духов­ності, перепрошую, приплів мовознавців, які рекоменду­вали (і, на щастя, успішно!) в офіційному вжитку форму в Україні замість на Україні. Власне, проти цих мовознавців і спрямовано весь запал публікації, про яку йдеться.

Шановного письменника, виявляється, в дитинстві теж цікавило питання, чому — в Америці, у Франції, але на Україні. Сільська вчителька пояснила допитливому учневі, нібито «словосполучення на Україні на відміну від загаль­ноприйнятого в Росії, у Франції, Німеччині вживається за аналогією на Уралі, на Кавказі, на Кубі, на Мадагаскарі, бо Україна здавна сприймалася всіма (всіма!? — О. П.)мовби піднятою над материком і над світом завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов'янському світі. Звідси також походить і її мовби острівна відокремленість від усіх сусідніх держав, її історична самостійність». Мабуть, та вчителька була неабияка патріотка і в час, коли вже був занесений більшовицький меч над українством, коли від­бувався судовий процес над учасниками так званої Спілки визволення України, намагалася хоч у такий емоційний спосіб зберегти у своїх учнів любов до рідної землі.

Проте підійдімо до цього питання не з емоційної, а з логічної точки зору. Що ж виходить? З одного боку: в Італії, в Іспанії, в Індії, у Франції, в Німеччині, в Аргентині... З другого: на Уралі, на Кавказі, на Монблані, на Евересті, на Мадагаскарі, на Сейшельських островах, на Україні. Не всі й острівні держави перебувають у розряді «на»: ніхто ж не каже на Англії. Україна, на жаль, не захищена ні від кого ні морями, ні неприступними горами. А щодо її підне­сеності над світом... Господи, скільки ми будемо пишатися своєю піднесеністю, первородністю, оригінальністю, уні­кальністю?!

Мали й маємо безліч прикладів оригінальності та не­повторності. Ось деякі з них.

Коли 1917 року створилися умови для постання Української Народної Республіки, коли Чорноморський Флот підняв блакитно-жовті прапори, коли багато полків царської армії перейшли на бік України й ладні були воювати за неї, провідники Центральної Ради й Директорії демобілізували всі регулярні військові частини. Славно­звісний Володимир Винниченко захоплено писав: «Україн­ського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі... Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим де­мократам, треба, а знищення всяких армій». Он які ми піднесені над світом! Ліпше було б трохи приземлитися та, як полякам, збройно відстояти свою землю. Бо коли на захоплення нашої землі з Росії посунуло військо Муравйова, боронити незалежність України 29 січня 1918 року під Кругами мусили 300 київських студентів та гімназистів. (За інших обставин із них виросли б 300 видатних діячів української науки й культури.)

У Росії живе значно більше українців, ніж росіян в Україні. У Росії немає для них ні шкіл, ні радіо- й телепе­редач, не кажучи вже про інститути. А наш уряд удає ніби тут немає жодної проблеми, натомість, як із писаною торбою, носиться з так званим російськомовним населен­ням в Україні, де це населення в окремих регіонах має більше прав, ніж корінна нація, та ще й галасує на цілий світ про якусь насильницьку українізацію.

Чеські студенти-україністи телефонують до Києва в Педагогічний університет імені М. Драгоманова, куди їх запрошують на навчання в літній школі української мови, звертаються українською мовою, а їм, у столиці України, незворушно відповідають російською. Це наше під­несення?

І ось Павло Загребельний, дбаючи про вічне збережен­ня «унікальної піднесеності» України, намагається будь-що відстояти форму на Україні. Розгляньмо його аргу­менти. Передусім посилання на Тараса Шевченка. Наво­дить він кілька уривків із Шевченкових творів, де справді вживається прийменник на; між іншим завважує, що в Шевченка є й в Україні, але пояснює це особливостями поетичної мови, де «часом ритм диктує навіть саме на­писання». Далі цитує рядки з «Ілюстрованої історії Украї­ни» Михайла Грушевського (1913 р.) та з книжки Івана Огієнка «Українська культура» (1918 р.). Потім переходить до народних пісень. В усіх наведених цитатах — на. Тільки не кожне на підтримує Павла Архиповича.

Дата добавления: 2014-10-31