Становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки та практики 2 страница

Поширенню громадської опіки, вдосконаленню централізованого керування нею сприяв виданий Катериною II в 1775 році “Указ об учреждении Приказов общественного призрения». У кожній губернії громадську опіку очолював губернатор. У віданні громадської опіки були народні школи, сирітські будинки, госпіталі та лікарні, богадільні, будинки невиліковних хворих і божевільних, робітні і гамівні будинки. Указ встановлював вимоги до всіх цих закладів [437,106]. Павло I передав керування громадською опікою своїй другій дружині імператриці Марії Федіровні, назвавши відповідно мережу закладів “Відомство закладів імператріци Марії”[112]. Це сприяло традиції утворення благодійних товариств жінками генерал-губернаторів (1837 р. Т.Голіцина заснувала Благодійне товариство, яке почало розповсюджувати рукодільні школи для незаможних дівчат, 1848 р. Є.Тучкова організовує Дамський тюремний комітет). Олександр I передав опіку у сферу громадського самоврядування, а після скасування кріпацтва Олександром II 1861 р. вона стала справою земств.

Незабаром до широкої благодійної діяльності вдалися люди з вищих верств населення, купецтво і навіть ремісники, яким було не байдуже майбутнє суспільства, що свідчило про поширення цінності соціальної взаємодопомоги, про зростання рівня духовності населення. Серед напрямів їх діяльності доцільно виокремити такі:

- організація багатоаспектної соціальної допомоги – “Товариство заохочення працелюбності” (1863),“Школа кухарок” (1870),“Попечительство Горлецьких” (1881), яке надавало допомогу бідним студентам Московської консерваторії [78];

- організація медичної допомоги вдовам та відкриття лікарні для невиліковних хворих зі школою сестер милосердя при ній [78];

- організація виховної роботи з сиротами. 1842 р. створено дитячий притулок у Харкові, де знаходилися бідні діти як вільних батьків, так і кріпаків (православних). 36 дівчаток і 32 хлопчик віком від 3 до 10 років приходили до притулку вранці, а ввечері їх забирали батьки. Тут за ними наглядали, годували, навчали. Дівчата, які успішно закінчили курс, після виповнення 10 років переводилися до школи Харківського благодійного товариства, яке виникло 1843 року. Там вони навчалися до 17 років. З 1870 р. притулок став інтернатом для дівчат. 1881 року виникає Олександрійський притулок, який виховує бідних харківських хлопців віком від 7 до 13 років (100 дітей). Вони здобувають загальну освіту в обсязі початкових народних училищ, крім того, столярську, слюсарську, ковальську підготовку. А з 1890 р. вводиться курс духовної музики, пізніше, з 1895 р. – садівництва, городництва, співу. Особливу увагу тут звертали на моральне та фізичне виховання. 1874 року створюються харківське Товариство опікування безпритульними неповнолітніми сиротами, яке працювало здебільшого з підкидьками. Відкритий 1899 р. Ольгінський притулок для бідних дітей коштом харківського міщанина Некрасова (згідно із заповітом) свідчить про рівень розвитку соціальності, зокрема духовності суспільства, пересічні громадяни якого турбуються про найнезахищеніших своїх членів, не сподіваючись на жодну подяку країни. 1910 р. Товариством боротьби з жебрацтвом дітей відкритий притулок, де головна увага приділялася перевихованню “дітей вулиці”. Цього ж року ремісник І.Злобін відкриває притулок-сховище для дітей найбідніших ремісників[502]. Це свідчить про те, що у соціальній свідомості того часу соціальне виховання ствердило ідею про неможливість виживати та розвиватися в соціумі без взаємодопомоги. Таким чином, ще у XIX ст. сформувалася система притулків під наглядом Губернського піклування дитячими притулками;

- судовий захист дітей з делінквентною поведінкою. Уперше 1864 р. громадськість порушила проблему про необхідність введення особливих правових норм для неповнолітніх в Судові устави. Наслідком клопотання у цій справі суспільних організацій стало прийняття 1897 р. Закону про неповнолітніх правопорушників. Цим Законом були створені умови і для відкриття спеціальних Дитячих судів. Перший з них відкрили 1910 р. у Петербурзі, 1912 р. – у Москві. На терені сучасної України Дитячі суди існували в Харкові, Києві, Одесі. З 1914 р. виходив щомісячник “Особливі суди для неповнолітніх і боротьба з дитячою бездоглядністю”[149];

- корекція девіантної поведінки. Уперше 1864 р. Дамський тюремний комітет відкрив ремісничо-виховний притулок з метою примусового перевиховання хлопців від 10 до 15 років, які були під слідством або засуджені. Притулок розрахували на 150 хлопців, які утримувалися тут не менше року, але до виповнення 18 років. З 1869 до 1875 р. директором притулку був П.Рукавишников, ім’я якого притулок став носити пізніше. Виховна система цього притулку дала неабиякий ефект: відзначено лише 6-9 % рецидивів поганої поведінки [463]. У селі Болшево (1874) існував аналогічний притулок для дівчат від 6 до 14 років. Ним піклувалося “Товариство заохочення працьовитості”. Дівчата тут виховувалися до 16 років. Перший виправний притулок для неповнолітніх злочинців у Харкові відкрився 1881 р., хоча Харківське товариство аналогічних притулків було створено ще у 60-ті роки. У цьому притулку перевиховувалося понад 50 хлопців, яких приймали віком до 16 років не менш ніж на два роки. Вихованці здобували загальну освіту виховувалися відповідно до релігійної моралі, поваги до чужої власності, покори старшим, призвичаювалися до праці [502];

- організація дозвіллєвої діяльності дітей та підлітків найбідніших верств населення. Притулки розташовувалися близько до міської школи, щоб діти незаможних батьків мали можливість підготувати уроки, проводити дозвілля поза впливом неблагополучної родини. Для бідних дітей організовувалися недільні та святкові розваги, відкривалися “порайонні” бібліотеки тощо [463];

- оздоровлення дітей. Для хворобливих дітей, які не підлягали лікуванню в стаціонарі, створювалися притулки та колонії на свіжому повітрі, за межами міста [463].

Цікаво, що в Росії здійснилася ідея Й.Песталоцці про сільськогосподарчий притулок для дітей-сиріт. З ініціативи А.Жеденьова, за сприяння благодійного Товариства піклування про бідних та хворих дітей, наприкінці XIX ст. почали створюватися сільські колонії, села-притулки, сільськогосподарські сирітські притулки. Провідним тут був принцип самодопомоги, самостійного задоволення своїх потреб. Вихователями могли бути лише подружні пари “простого звання”, допомагала їм вчителька. Складався притулок з трьох відділень: в першому діти до 14 років здобували освіту за програмою однокласної народної школи, в двох інших вели господарську діяльність (вирощували овочі, фрукти, розводили птицю, свиней, працювали на маслоробні та сироварні. “Продаж продуктів праці не лише повністю покривав витрати, але й давав значний прибуток”[112].

Особливим напрямом громадської роботи була пропаганда ідеї про необхідність займатися благодійною діяльністю, такі самі цінності прищеплювала і церква, а крім того, підвищення освітнього рівня населення, особливо заможних його верств, – все це сприяло розвитку суспільної самосвідомості та соціальної активності громадян. У Російський імперії утворювалися навіть династії меценатів. Наприклад, на терені України такими славетними були козацькі родини Харитоненків, Терещенків, Симиренків. Цукрозаводчики Харитоненки на власний кошт тримали лікарню та їдальню для робітників, дві школи. На їх пожертвування були відкриті в Сумах реальне і кадетське училища, дитяча лікарня, школа для дівчат з багатодітних родин і сиріт, яка готувала народних учительок для рідного краю, виділялися пенсії сім’ям, що втратили свого годувальника. У Харкові вони збудували і утримували дитячий притулок, будинок медичного факультету, гуртожиток для студентів університету. Терещенки відкрили та утримували дитячий притулок, жіночу торгівельну школу, трикласне училище у колишній столиці гетьманської України – Глухові, жертвували на відкриття сільської лікарні в Кирилівці та на освітньо-культурні потреби міст Києва, Новгород-Сіверського, Чернігова [244,64-66].

Слід зупинитися на меценатській діяльності Симиренків, яка багато в чому нагадує модель соціально-виховної діяльності Р.Оуена. Як зазначають В.Кузь, Ю.Руденко, О.Губко, “факти свідчать, що він (П.Симиренко – А.М.) чільне місце відводив соціальній педагогіці у формуванні особистості”[244,67]. Свій маєток у Городищі він перетворив на “Місто сонця”. Його завод і контора розміщувалися у красивій, світлій багатоповерховій будівлі. Для службовців було зведено 150 будинків з городами та садами. У крамниці робітники купували товари за собівартістю; працювала лікарня на 100 місць, технічне училище, щоб молодь могла здобути знання та підготуватися до роботи на виробництві. П.Симиренко тримав власний український національний театр, вважаючи, “що просвіта, освіта та виховання – найважливіші шляхи підвищення добробуту народу, його духовності”[244,67].

Що ж до розвитку історії та теорії педагогіки, то російська педагогічна наука грунтувалася в основному на німецькій. Наприклад, перші надруковані в 30-х роках XIX ст. посібники з педагогіки та дидактики (педагогіка вважалася наукою про виховання, а дидактика – навчання) О.Ободовського (1796-1852) були укладені за книгами німецького педагога А.Німайера (1754-1828) “Принципи виховання і навчання”(1796) [17,258]. Багато вітчизняних педагогів популяризували передові ідеї німецької педагогіки, зокрема П.Рєдкін (до речі, учнем якого був і К.Ушинський). У низці статей “Сучасні педагогічні примітки”(1863) він викладає погляди А.Дістервега, у публікації “На чому має грунтуватися наука про виховання” доводить до відома педагогічної громадськості думки іншого німецького педагогів – Браубаха, 1879 р. засновує Фребелівське товариство. Нерідко навчальними педагогічними закладами керували німці: 1811 р. першим директором Харківського педагогічного інституту був призначений Христофор Роммель, який прибув до Харкова з Марбурзького університету, саме він і викладав тут педагогіку, дидактику, написав курс лекцій “Дидактика та методика”(Харків,1812) [430,4]. Це свідчить про те, що вітчизняна педагогічна громадськість була обізнаною з передовою зарубіжною педагогічною думкою і з питань соціального виховання, соціальної педагогіки (до речі, книга П.Наторпа “Соціальна педагогіка” видана в Росії 1911 р.).

Свій внесок у формування вітчизняної теорії соціального виховання зробили М.Новиков, В.Попугаєв, О.Куніцин, І.Ястребцов, С.Шевирьов, О.Хом’яков, М.Пирогов, М.Михайлов, К.Ушинський, М.Шелгунов, П.Лесгафт, Є.Водовозова. В.Ключевський, К.Яновський, М.Рубінштейн, В.Зеньковський та інші видатні вітчизняні педагоги. Фактично стверджувалася ідея залежності ефективності соціального виховання від цінностей, які воно розповсюджує через всі соціокультурні сфери: “Законодавство, релігія, благочинство, науки та художества, хоча і придатні бути зробленими сприятливими засобами і захистом звичаїв, проте, якщо звичаї вже зіпсовані, то і перші перестають бути благодіяльними; навальна ріка розбещення розриває цей захист, обезсилює закони, спотворює релігію, припиняє успіх будь-якої корисної науки і робить художества рабами глупощів та розкоші” [368,51]. Набував ваги і метод соціального виховання для розвитку патріотизму, а саме демонстрація піклування про громадян, виклик в них відчуттів вдячності державі, суспільству та відповідальності. “Суспільне виховання, … спрямоване до моральної мети, яке надає громадянину з самого його дитинства відчуття, що державне суспільство піклується про його благо, що воно йому не менше благодіє, але ще більше, ніж самі батьки, оскільки перші показують йому лише вигоди сімейні, які самі грунтуються на вигодах суспільних, в той час як таке виховання показує йому все призначення, яким він зобов’язаний співгромадянам за ті блага, які їхнє єднання на нього проливає. І тим стверджує в ньому відчуття Вітчизни”[17,91].

В.Попугаєв (1778-1816), який захоплювався революційно-демократичними просвітницькими ідеями, висловив необхідність “впливу суспільного виховання на політичну просвіту”, оскільки доводив, спираючись на історію давніх народів, що “суспільне виховання є коренем народного благодіяння”. Не можна не погодитися з поглядом В.Попугаєва, що хоча давні та новітні суспільства відрізняються метою та засобами існування (наприклад, “давні держави грунтували власну могутність на знищенні сусідніх”, а перевага новітніх – у звичці до суспільності: “добробут держави потребує добробуту сусідніх держав”, оскільки “взаємні потреби їх зв’язали”), але внутрішня сталість та міцність будь-яких суспільств залежать від взаємозв’язків та прихильностей громадян. Він фактично визначає мету соціального виховання, підкреслюючи, що “ствердження суспільності є добробут новітніх держав, є зв’язок потреб, який засновує суспільність”, котру для більшої напруженості потрібно формувати на “сердечних прихильностях” з дитинства саме через суспільне виховання, а крім того, розкриває і метод цього виховання. В.Попугаєв теж підкреслює необхідність керування суспільним вихованням, оскільки воно може як “впровадити в серця витончені чесноти”, так і, без жорсткого догляду за мораллю, дає можливість сильно поширитися порокам, при цьому вказуючи на найважливіший принцип керівництва соціальним вихованням, а саме – передбачення (“Ця точка є одною з найважливих, де око законодавця та його виконавців повинно бути найбільш передбачливими”[17,90]. А під політичною просвітою в суспільному вихованні він розуміє усвідомлення своєї суспільності кожним, виховання здатності до самокерування її розвитком: “Суспільне виховання, крім морального спрямування, потребує ще іншого, однаково необхідного задля суспільного добробуту – політичного, яке роз’яснює кожному причину його обов’язку перед суспільством та його благо, з цими обов’язками на його власну користь нерозривно пов’язане, і яке навчає його засобам слугування суспільству з більшою користю для громадян і себе самого…”[17,91].

Саме такі настанови давав царськосільським вихованцям – майбутнім державним діячам О.Куніцин, один із найулюбленіших викладачів О.Пушкіна, під час відкриття ліцею 1811 року. Він проголошував науку про співжиття першим предметом виховання, бо “якщо громадяни не стануть радіти за посади свої та суспільні користі підкорять видам свого користолюбства, то суспільне благо зруйнується і в своєму падінні повалить приватний добробут”[17,142]. Він, услід за К.Гельвецієм, підкреслював фактично соціально-педагогічний аспект державного діяча, і не лише через приклад власних чеснот (“Готуючись бути берегинями законів, наперед навчіться самі шанувати їх, оскільки закон, який порушується його доглядачем, не має святості в очах народу”, “Державна людина, …якщо звичаї її безпорочні, має можливість освічувати народну моральність більш власним прикладом, ніж владою”[17,144]), але й також через державну діяльність, яка має спрямовуватися на створення сприятливих соціальних умов для розвитку народу та кожної особи: “Він (державний діяч – А.М.) оглядає становище громадян, вимірює їх потреби та недоліки, попереджує нещастя, що їм загрожують, або припиняє лиха, які їх настигли. Примушений безперервно боротися з забобонами та пристрастями народу, він намагається дійти до серця людського, щоб вирвати самий корінь пороків, які послаблюють суспільство; зважаючи на природу людини, він віддає перевагу тихим заходам перед насильницькими…. Поєднуючи приватні користі з державними, він примушує кожного прагнути суспільної мети. Громадяни охоче виконують його помахи, не помічаючи дію його влади”[17,142].

І.Ястребцов (1797-1870), систематизуючи види виховання, виокремлює як “суспільне, або громадянське” та “світське”. Він зауважує, що суспільство, у якому проживає людина, має свою сферу дії і потребує для себе особливого виховання. “Зрозуміло, виховання суспільне грунтується на тих самих силах, які слугують предметом людського виховання взагалі. Але воно розвиває їх своїм особливим чином, дає їм свого особливого спрямування. Це необхідно, оскільки людина в суспільстві відрізняється від людини в собі за багатьма параметрами”[17,227]. Російський педагог проголошує два девізи суспільного виховання: “Пізнай самого себе і суспільство”, де пізнання самого себе помножується пізнанням інших людей, та “Пізнай в людстві самого себе”. Зміст суспільного виховання, за І.Ястребцовим, дещо нагадує моральне виховання І.Канта, зокрема полягає у розвиткові обов’язку перед самим собою, перед Вітчизною та людством.

Як і в Західній Європі, чимало представників вітчизняної педагогічної громадськості під “суспільним вихованням” розуміли позародинне, “публічне” виховання в різноманітних школах (суспільних закладах), і саме його пропагували як найпрогресивніше. Проте багато фахівців поділяло соціально-педагогічний погляд Й.Песталоцці, П.Наторпа на цей вид виховання. Наприклад, С.Шевирьов (1806-1864) намагався довести, що суспільне виховання – це “виховання єдине, живе, народне”, що відповідає потребам сучасного життя, у якому сімейне виховання нерозривно пов’язане з державним. Оскільки “держава у своїх закладах створює людину суспільну – зовнішню”, у родині виховується людина внутрішня, цілісна, яка дає основу і цінність зовнішній, С.Шевирьов пропонує триступеневу (“сімейне, державне, їх злиття”) систему соціального виховання для Російської імперії, де на першому ступені починається людина взагалі, на другому – російська, на третьому – освічена європейська, готова до суспільного життя. Отже, третій ступінь – це не стільки злиття перших двох, скільки врахування соціальним вихованням регіональної суспільності Росії у світовій співдружності. Доречною є примітка автора, що “важливість цих стихій вимірюється їх значенням: друга має поступатися першій, третя – другій” [17,344].

Про гармонізацію складових соціального виховання йшлося також у статті О.Хом’якова (1804-1860) “Про суспільне виховання в Росії”. Автор підтримує думку, що батьки, дім, суспільство складають більшу частину соціального виховання, меншою частиною якого є шкільне навчання, тому само воно має відповідати вихованню, яке готує до школи, і тим більш враховувати потреби життя, до якого людина входить після школи, інакше шкільна освіта не може бути корисною, а інколи стає навіть шкідливою. Розширене сприйняття соціального виховання (не лише як публічного, шкільного) грунтується автором статті на тому, що суспільне виховання – це підготовка старшим поколінням нової генерації “до її наступної діяльності в історії народу”. Отже, об’єктом соціального виховання, за О.Хом’яковим, є діти і молодь, яких спільно виховують дорослі (суб’єкт соціального виховання). Це дає змогу дійти висновку, що соціальне виховання розглядалося лише як адаптаційний процес щодо міжпоколінної передачі ядра культури та сталих соціальних відносин, тому “культивовані” дорослі соціального виховання вже не потребують.

К.Ушинський (1824-1870) у статті “Про народність в суспільному вихованні” (1857) розробляв підходи до соціального виховання з позицій нації як до “одного з найважливіших процесів суспільного життя, через який нові генерації зв’язуються загальним духовним життям з поколіннями, що відживають”[18,42]. Це давало педагогові підстави стверджувати, що “суспільне виховання є для народу його сімейним вихованням”. Тому, як і в розвитку окремої особи, нація потребує створення внутрішніх умов для розквіту позитивного в її менталітеті та виправлення негативного. Виховуючи кожну окрему людину через національну ідею, соціальне виховання сприяє взаємовдосконаленню індивіда в суспільстві та народної особистості на світовій арені через їх самоусвідомлення та самопізнання: “Суспільне виховання, яке укріплює і розвиває в людині народність, розвиває водночас її розум і її самосвідомість, сприяючи розвиткові народної самосвідомості взагалі; воно вносить світло свідомості в сховища народного характеру і сильно та благодійно впливає на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів … словом, на всю його історію”[18,42]. У разі відсутності національних цінностей у суспільному вихованні окремої людини, на погляд К.Ушинського, народ втрачає свою народність, тобто залишається без душі, і примушений зійти з історичної сцени, оскільки “ідея його життя, яка робила його особливим народом, стає загальним спадком людства; а тіло його – плем’я, що його складало, – загубивши свою особливість, розкладається та асимілюється іншими тілами, які не втратили ще своєї останньої ідеї”[18,42]. Як бачимо, переконання К.Ушинського щодо соціального виховання досить близькі до ідей його німецьких попередників Й.Гердера, Й.Фіхте та сучасника А.Дістервега.

Близькою до поглядів Я.Коменського та Й.Песталоцці було переконання К.Ушинського в тому, що народна ідея виховання формується в процесі підключення всього суспільства до вирішення завдань соціального виховання, коли воно стає сімейною справою народу, коли ним просякнута суспільна думка, коли його питання стають близькими для кожного, як питання сімейні. Збудження суспільної думки щодо соціального виховання він вважав найкращим способом його вдосконалення, навіть стверджував: “Де немає суспільного погляду на виховання, там немає і суспільного виховання, хоча може бути багато суспільних навчальних закладів” [18,44]. До цього слід додати, що активне залучення суспільства до соціального виховання сприяє і більш чіткому виявленню та усвідомленню кожним представником народу національної ідеї, оскільки примушує замислюватися, відчувати та формувати своє ставлення до тих національних духовних цінностей, які цей представник транслює передусім своїм дітям, а також іншим людям, зміцнюючи їх тим самим в собі.

Пророцькими стали слова славетного вітчизняного педагога: “Система суспільного виховання, яка вийшла не з суспільного переконання, як би хитро вона не була продумана, виявиться безсилою і не буде впливати ані на особистий характер людини, ані на характер суспільства. Вона здатна готувати техніків, але ніколи не виховуватиме корисних і діяльних членів суспільства, а якщо вони й будуть з’являтися, то незалежно від виховання” [18,44]. Майже все сказане підтвердив досвід радянського соціального виховання наприкінці індустріальної епохи. Отже, можна узагальнити висновок: рівень системи соціального виховання зумовлюється рівнем духовного розвитку соціуму, але останній можна гармонізувати через цілеспрямовану діяльність суспільства з вдосконалення його соціально-педагогічної системи.

Вітчизняні фахівці передбачали поступове розширення активних суб’єктів соціального виховання з визнанням їх прав соціумом: “Як людина розумна вона (жінка – А.М.) вимагає цих прав, і ми зобов’язані надати їй їх, як надамо їх рано чи пізно пролетарю та негру-невільнику”. Одним із перших виступив за зміни в суспільній свідомості стосовно жінок М.Михайлов (1829-1865) в статті “Жінки, їх виховання й значення в сім’ї та суспільстві”. Він аналізує і пропонує вдосконалити соціальне виховання дівчат, а саме: гармонізувати сімейне, ліквідувати роздільне навчання їх з хлопцями, дати вільний доступ до вищої освіти, усунути з суспільного життя примусові шлюби та шлюби з користі, забезпечити вільну участь жінок, як і всіх повнолітніх членів суспільства, в усіх видах діяльності в промисловості, в науці, мистецтві. М.Михайлов не має сумнівів, що реформування соціального виховання стосовно жінок, по-перше, уможливить їх самореалізацію через спрямування дій на підтримку та розвиток особистісних, сімейних та суспільних інтересів, по-друге, поліпшить соціальне виховання всіх, оскільки “дитина із самих перших своїх років буде бачити в стосунках батька та матері … гармонію прав, обов’язків та дій”[17,516].

Відстоювали потребу ствердження прав дитини на повагу в суспільній думці та родині П.Лесгафт (1837-1909) та Є.Водовозова (1844-1923). Критикувалося існуюче в менталітеті нації ставлення батьків до дитини як до “приватної власності”, “речі”, “ляльки для забави дорослих”, наполягалося на суттєвості для соціального виховання визнання особистості дитини з самого початку її свідомого життя: “ З образом людини неодмінно пов’язане визнання її особистості та її недоторканості. Але до цього людина привчається знову лише в молодому віці; як до неї ставились і яке ставлення вона бачила до інших, так вона і ставитиметься до оточуючих”[18,301]. Поряд із тим розглядалися і питання обов’язків дитини, без позитивного ставлення до яких неможливе ефективне соціальне виховання. Фахівці попереджали, що за демократизації суспільного життя замість страху (як провідної ознаки суспільних відносин та засобу і наслідку соціального виховання) має бути впроваджена послідовна дисципліна, оскільки без особливої у виховному процесі уваги до розвитку в дитині “делікатності та поваги до близьких”, за домінування лише свободи і самостійності дітей, не уникнути продовження кріпацтва, але рабами в таких умовах стають батьки [18,371]. Отже, процес виховання у всьому має бути гармонійним, не можна перебільшувати жодну його складову без негативних соціальних наслідків, навіть відстоювання прав дитини в родині та суспільстві.

На рубежі століть спостерігалися перші спроби рефлексії вітчизняного соціального виховання, а саме, спираючись на історико-культурний досвід вітчизняного виховання, намагалися теоретично довести соціальну потребу гармонізації різних його видів (сімейного і шкільного) в загальному соціально-виховному процесі (В.Ключевський [18,392-400]). Крім того, було усвідомлено культуротворчі можливості соціального виховання. Прикладом цього було дорікання педагогам не лише з приводу того, що вони не аналізують культурне підгрунтя, яке породжує педагогічні теорії та сприяє їх росту та розвиткові, а й через те, “що мало зроблено для зазначення зворотного їх (педагогічних теорій) впливу на культуру”(М.Демков [18,453]).

Насправді питання соціального виховання дітей, національного суспільства стали досить актуальними для вітчизняної соціальної свідомості на початку XX ст. Фахівці, як правило, висували проблему, а громадськість активно намагалася її вирішити. Наприклад, Перший загальноросійський з’їзд із сімейного виховання ухвалив таку резолюцію: “Виховання молодого покоління має бути спільною справою сім’ї, суспільства і школи, для чого, з одного боку, мусить бути встановлено тісний зв’язок між кожною окремою школою і родиною, діти якої навчаються в ній, і, з другого боку, – вжито заходів до розповсюдження в широких колах суспільства правильних педагогічних поглядів і до згуртування батьків” [525, Т.2,486]. Навіть було запропоновано створення загальноросійського батьківського союзу. Проте цілісної теорії керування соціальним вихованням та досвіду здійснення її у відкритому соціальному середовищі до С.Шацького не було.

Станіслав Теофілович Шацький (1878-1934) фактично став “батьком” вітчизняної соціальної педагогіки. Перший досвід суспільно-педагогічної діяльності в “Сетльменті” (американська ідея, пересаджена в російський грунт відомим педагогом О.Зеленко[580,415]) та в літній трудовій колонії “Бадьоре життя”, підвів його до висновків, що ефективність виховної роботи з дітьми залежить від тісного контакту з соціальним середовищем, зокрема з батьками. “Не можна зрозуміти, де закінчується дитина і починається середовище”[580,419]. Саме тому “Сетльмент” зосередився на “суспільному дитячому вихованні”. Відштовхуючись від тези, що “існує дитина, котра віддзеркалює всілякі виховні впливи середовища, а тому в усі проявлення дитини треба вводити значні соціальні поправки”[580,419], “Сетльмент” почав роботу із “соціального вивчення району” між Бутирками та Мар’їною Рощею і “будування планів своєї роботи, виходячи з цих соціальних умов”. Крім дитячих клубів, “Сетльмент” складався з дитячого садочка, дослідної школи, трудових майстерень для підлітків. Чисельність дітей досягала 450, робота з ними будувалася на принципах ініціативи, самоврядування, самодопомоги. Але здійснювати ці принципі в дитячому середовищі було важко – спочатку діти навіть “вимагали” покарань: “Доводиться боротися не лише з середовищем, сім’єю, вулицею, а із самими дітьми і за них же самих”[582,49]. Показовим для виявлення гармонійності системи соціального виховання (індивідуальне разом з національним та загальнолюдським) С.Шацького є те, що у розпалі шовіністичного запалу Першої світової війни він не зрадив своїм соціальним та педагогічним ідеалам і “зберіг дітей … від збудження ненависті до німців, що було за тих часів досить поширеним в демократичних колах нашої громадськості”, незважаючи на те, що “ця позиція значною мірою ізолювала і мене (С.Шацького), і моїх товаришів від загального потоку і суспільно-педагогічної роботи”[580,417-418].

Розуміння ролі середовища в суспільному вихованні дітей виявилося в організації паралельної роботи з дорослими. Висновки С.Шацького були такі: заради вдосконалення виховання необхідно проводити більш широку культурно-просвітницьку роботу в районі, впливати і на дорослих – це дасть можливість пожвавити громадське життя загалом. Ця робота почалася ще у “Сетльменті”, з 1912 р. тривав процес створення проекту Дослідної станції, яка б “захоплювала велике коло суспільних явищ, тобто він включав в себе значною мірою те середовище, в якому доводилося працювати дитячим закладам”[580,419]. Реалізувати ці ідеї С.Шацький зміг уже після 1917 року, продовжуючи свою виховну експериментальну діяльність на станції “Дитяча праця і відпочинок”. Розпочав – на Першій дослідній станції Наркомпросу (1919-1932), під гаслом “переходу від педагогіки індивідуальної до педагогіки соціальної”, основним завданням якої була “педагогізація середовища”. “Суспільно-педагогічна робота може бути лише тоді ясною й з успіхом проводитися в життя, коли вона тісно пов’язана з планом економічного і з характером побутового життя району”[580,420].

Сутність методу соціального виховання Станції викладено в статті “Школа і будування життя” (1925): “Що стосується методу, то думка про спільну роботу з організованими дітьми з практичних життєвих питань і спільна робота з масою населення з найбільш широких питань оздоровлення дитячого життя, з одного боку, та культури побуту – з другого, дають величезний поштовх до оволодіння могутніми засобами виховання”[581,292]. У теорії своєї соціально-педагогічної системи С.Шацький виходив з того, що виховання поділяється на два процеси: 1) малий – у стінах школи; 2) великий – вплив родини, однолітків, дорослих тощо. Займатися вихованням лише в стінах школи – прирікати виховання на невдачу, оскільки виховні цілі, які не підтримуються самим життям, будуть або ж одразу відкинуті вихованцями, або сприяти вихованню “дволиких Янусів”[290]. Перший вітчизняний соціальний педагог наполягав: “Ми маємо поступово привчатися до більш широкого погляду на педагогічну справу. Робота це масова, і завданням нашим є організація масових зусиль виховувати дітей, підлітків, молодь”. Виховувати в цьому розумінні для нього означало “створювати в певному середовищі сприятливі умови для дітей, які черпають і мотиви, і матеріали для роботи з цього ж середовища. Не можна говорити про педагогічний процес, який відбувається лише в спеціальних шкільних будівлях”[579,296-297]. Проте школі відводилася роль керівника соціальним вихованням дітей на місцях: “Рятунок в тому, щоб школа з “навчального закладу” перетворилася на дитячий центр… Школа має стати частиною життя, … що діє в сфері культури буття дитячого щохвилини в процесі своєї роботи” [578,85]. Викладене вище свідчить, що на початку XX ст. вітчизняна соціально-педагогічна теорія і практика не відставали зарубіжних.

Дата добавления: 2014-10-31