Становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки та практики 5 страница

Соціальна педагогіка має формувати ставлення до цінностей другого покоління (дорослі) як складової частини духовності суспільства, як до нагального завдання, без вирішення якого неможливе ані збереження досягнутого рівня, ані просування до наступного. Ці цінності відіграють роль волі в духовності соціуму.

Цінності першого покоління (діти) тільки-но народжуються, безумовно, на їхнє формування впливає духовність третього та другого покоління, але в загальному обсязі духовності соціуму цінності першого покоління мають представляти провідні загальнолюдські цінності. Вони є ідеалом у духовності соціуму, їхнє засвоєння всіма віковими категоріями суспільства забезпечує можливість реалізації цих цінностей першим поколінням в дорослому віці та становлення нових. Саме цінності першого покоління визначатимуть духовний “вік” соціуму як індивіда людства. Отже, навіть при провідній спрямованості соціуму в майбутнє на реалізацію перспективних цінностей соціальна педагогіка через регулювання соціального виховання має узгоджувати цінності культури всіх трьох (люди похилого віку, дорослі, діти) груп заради здійснення цінностей, яких суспільство прагне досягти і заради культурної цілісності соціального “Я” суспільства як суб’єкта світового соціуму.

Однак, якщо на попередніх етапах філогенезу соціального виховання найпоширенішими були внутрішньосуспільні технології, тобто певний соціум докладав власних зусиль для самовиховання, через вдосконалення своїх соціальних структур і зміцнення соціальності індивідів (яскравим прикладом такої теоретичної пропозиції є “Держава”, “Закони” Платона, “Політика” Арістотеля, соціальна педагогіка П.Наторпа), то за останніх часів суспільство дедалі частіше само стає об’єктом соціального впливу з метою прискорення соціального розвитку. Його суб’єктами виступають не лише власні громадяни, їхні різні групи, але й окремі країни*, регіон світу, людство. Сучасна соціальна педагогіка має зважати на те, що особлива увага загальнонаціонального соціального виховання до потреб соціокультурного розвитку особистості власних індивідів сприяє формуванню в людині почуття власної гідності та патріотизму. Зважання на внутрішньокультурні потреби розвитку країни формують позитивне ставлення суспільства до самого себе, гордість громадян до суспільства і забезпечують стійкий розвиток його культури. Увага до глобальних соціокультурних потреб людства у внутрішньонаціональному соціальному вихованні визначає позитивне ставлення світового співтовариства до цієї країни, до всіх її громадян, зумовлює перспективи розквіту культури в майбутньому. Як неповага людини до суспільства призводить до соціальної ентропії, а неповага суспільства до самого себе не сприяє соціокультурній динаміці, уможливлює девіацію країни, так і невідповідність внутрішньонаціонального соціального виховання провідним тенденціям глобального спричиняє ізоляцію і деградацію внутрішньої культури країни (приклад СРСР, Албанії, Північної Кореї, Іраку).

Таким чином, соціальна педагогіка, розробляючи технології соціального виховання стосовно суспільства, має забезпечити, по-перше, гуманізацію соціокультурних умов для розвитку особистісної соціальної культури індивіда, по-друге, загальнонаціональний духовний розвиток суспільства, зважаючи на потреби динаміки власної культури, по-третє, гармонізацію внутрішньокультурних потреб соціокультурного розвитку та глобальних потреб інформаційної культури людства.

На глобальному рівні соціальна педагогіка через дослідження та регулювання соціального виховання має сприяти формуванню цінностей людства, гармонізації цінностей людини, країни, регіону, світового співтовариства.Швидке зростання чисельності людства – головного фактору змін на планеті, який загрожує фізичному існуванню останньої – зумовлює як найвищу цінність його виживання (в умовах некерованої соціокультурної діяльності) через духовне зростання людини, але загальносвітовими зусиллями. Для вирішення цієї проблеми на початку інформаційної ери (70-ті роки) найкращі представники світової спільноти об’єдналися під керівництвом А.Печчеї (1908-1984) в одну з перших незалежних міжнародних організацій – Римський клуб, яка мала аналізувати глобальні проблеми та пропонувати шляхи їх розв’язання. Доповідь Римському клубу “Межі зростання” методом “шокової терапії” збудила вперше глобальну свідомість людей, закликала керманичів провідних країн, прогресивне населення планети до соціальної відповідальності за її майбутнє, оскільки тепер вже людина загрожує природі, соціуму і собі. Третя доповідь “Перебудова міжнародного порядку” зміцнила глобальну свідомість ідеєю взаємозалежності, яка притаманна інформаційному світу. Тут же було запропоновано перегляд поняття національного суверенітету, який, на думку авторів доповіді, заважає розвитку людського світового співтовариства. У п’ятій доповіді “Цілі для глобального людства” та в розділі книги А.Печчеї [403] “Шість цілей для людства” визначені навіть шляхи до формування нових структур глобального суспільного буття через систематичний розвиток якостей людства, творчих обдаровань людини. Безумовно, правим є А.Печчеї, який стверджував, що “виключної важливості набувають зараз притаманні всім – навіть найзанедбаним та найзнедоленим – людям планети внутрішні людські якості, їх виявлення й розвиток у мешканців будь-яких куточків світу. Саме ці якості є найважливішим ресурсом людства, який можна порівняти лише з тим теплом, тою енергією, яку так щедро надсилає нам сонце. І навчитися використовувати їх на благо всіх разом і кожного окремо – це новий важливий рубіж, який має подолати наше покоління”[403,34]. Тобто йдеться про те, що доля людства залежить нині не так від людських якостей окремих елітарних груп, як від якостей мільярдів саме “середніх” мешканців планети. Наприклад, Е.Фромм теж зауважував: “Головною небезпекою для людства є не недолюдок або садист, а нормальна людина, наділена надзвичайною владою”[551,19]. Отже, глобальна свідомість має формуватись, орієнтуючись на людину як провідну цінність людства, людину-творця, визначальний та відповідальний соціальний суб’єкт всього людства. Лише таким чином може сформуватись така цінність, як людство – єдиний соціальний суб’єкт: “У наш час глобальна людська імперія є той необхідний всім нам соціальний винахід, який очікує ще на своїх винахідників, і цю культурну цінність, раніш ніж вона буде засвоєна суспільством, люди повинні відкрити в самих собі”[403,83].

Стосовно нації, суспільства як цінності глобальної культури, то, на жаль, у доповідях Римському клубу фахівці більше зосередилися на негативних моментах, тих, що гальмують процес глобалізації культури, зовсім не висвітлюючи позитивні. На нашу думку, національне чи багатонаціональне суспільство є саме тією структурою (яка є життя, за Е.Фроммом), у рамках котрої лише і може відбуватися розвиток, зокрема соціокультурний та індивідуально-духовний. Інша річ, що інформаційна культура потребує від суспільства як соціального суб’єкта світу оновлення культурних цінностей, як, до речі, і від індивіда, про що йшлося вище. Суспільство як мікросоціум у глобальному масштабі є найоптимальнішим середовищем для здійснення глобального завдання розвитку людських якостей, власно кажучи, провідним засобом вирішення цієї проблеми. Воно як глобальний індивід має набути тих самих соціальних рис, що й окрема людина У своєму внутрішньому і зовнішньому соціальному житті суспільство має виходити не з принципу “розділяй та володій”, але – “об’єднуй і, створюючи умови для зростання людської духовності, розвивайся культурно само та підтримуй культурний розвиток своїх близьких та далеких сусідів по планеті”. Глобальне соціальне виховання по суті є самовихованням людства, але воно стане ефективним лише тоді, коли його цінності будуть культивуватися в соціальному вихованні кожної країни, тобто на рівні національного соціального виховання як цінності окремої людини. Як сім’я є безумовно найкращим соціальним середовищем для соціального розвитку людини в певній країні, так суспільство є найкращим соціальним середовищем для соціального розвитку особистості в глобальному соціумі. Суспільство є глобальною сім’єю людини у світовому співтоваристві.

Глобальне соціальне виховання передбачає лише вільне об’єднання окремих країн у регіони – своєрідні світові родини для суспільств; все інше – це не виховання, а маніпулювання, спрямоване на знищення, а не на розвиток. Регіональне (тим більш глобальне) об’єднання – досить складний процес, оскільки “нові нації-держави тішаться здобутою незалежністю” (Б.Гаврилишин). Однак, з огляду на “невідворотність світового ладу”, соціальне виховання має гармонізувати цей процес, формуючи готовність добровільного інтегрування через сприяння набуттю почуття власної гідності нових або відроджених націй, усвідомленню, “що об’єднання в більш економічні і політичні структури зберігає можливість підтримувати повну культурну незалежність, життєздатність… їх народів”[92,202]. Не можна не погодитися з В.С.Біблером, який вважає не узагальнення, а спілкування різних форм розуміння формулою руху до глобальності в сучасних позитивних націях [44,285]. Так, країни Західної Європи оволоділи антропоцентричними цінностями не лише на внутрішньокультурному рівні, але й на зовнішньому – регіональному, тому перспективними для них є відповідно глобальні антропоекосферні цінності, засвоєння яких європейським співтовариством визначатиме подальший культурний розвиток світу. Ми згодні з поглядом Б.Поршнєва, що “історія людства ще не стала історією одного “ми”, яке нікому не протистоїть і на внутрішньому рівні якого явище “вони” редуковано до простого змагання, котре є виразом не відокремленості чи ворожнечі, а взаємодопомоги”[419,205]. Однак, щоб це уможливити заради виживання людства, соціальне виховання на глобальному рівні має прагнути до змінення принципів та характеру національних держав у бік їх дедалі більшого олюднення та гуманізації, орієнтації соціумів з кількісних показників розвитку економіки на якісні показники одухотворення людини та виявлення при цьому на загальносвітовому рівні унікальності їх культури, її значення для культурної динаміки людства. Співтворчість має стати провідною цінністю соціальних відносин на різних рівнях соціумів та в міжнародних стосунках, оскільки “розвиток творчих здібностей Людини і всіляке сприяння процесу творчості – це те, що повинно забезпечити прогрес історичного розвитку Людства”[6,414]. Проте людство не має часу чекати поки природньо сформується глобальний рівень соціального виховання, саме це актуалізує соціальну педагогіку, яка покликана за індустріальної доби науково обгрунтувати технології глобального соціального виховання.

Найскладнішою проблемою соціальної педагогіки інформаційного суспільства є гармонізація цінностей різних соціальних суб’єктів. Сутність її полягає в регуляції соціальних цінностей індивіда стосовно суспільства та глобального світу з цінностями соціуму стосовно індивіда й людства та цінностями світового співтовариства щодо індивіда та суспільства, оскільки цінності індивіда, суспільства та людства як окремих соціальних суб’єктів на одному історико-культурному етапі не збігаються. Наприклад, досвід світового форуму “За сталий розвиток”(ПАР,2002) довів, що поки соціальному вихованню не вдається ця гармонізація, все ще домінують національні та регіональні інтереси і цінності. На погляд І.Александрова, передумовою безпечної динаміки соціуму є розуміння людиною факторів, які зумовлюють нестійкий розвиток, зокрема світові та космічні катаклізми, та попередження катастрофічних наслідків цих факторів. Невже ж лише космічна катастрофа зможе сприятиме формуванню загальнолюдських глобальних цінностей, радше тоді вже буде запізно. Соціальна педагогіка має використати щасливий час поза катастроф, щоб через оновлене соціальне виховання спрямувати людство на самовдосконалення через вирішення глобальних проблем, які ж само і спричинило. Безглуздо витрачати цей час на міжусобиці, що знесилюють, усіх відкидають назад у розвитку.

Отже, соціальна педагогіка інформаційного світу має гармонізувати соціальність соціальних суб’єктів не лише “завширшки” (сімейну з національною, релігійною, суспільною, глобальною тощо), але й “углиб”. Завдяки позитивним аспектам глобалізації світу, зокрема новітнім інформаційним комунікаціям, проявляється тенденція до зміни соціальності від душевної (чуттєвої), до духовної (ціннісної). Саме духовна соціальність має забезпечити формування та зміцнення глобальної культури людства на добровільних засадах. Доступність до теоретичного пізнання (Інтернет), практичного засвоєння (міграційна свобода) специфіки культур різних етносів, регіонів світу, тобто загальнолюдської культури, уможливлює не лише відчуття національної спільності, але й цінування своєї національної унікальності в єдиній всесвітній культурі. Однак нова глобальна спільність, що народжується в сьогоденні, на нашу думку, проходитиме ті самі етапи формування, що й етнічно-суспільна – фізичний (претензії США на світове лідерство за допомогою найсучаснішої зброї), душевний, духовний. Фізичний, душевний, духовний – це рівні якісного сходження людини, суспільства, людства до глобальної соціальності. Отже, інформаційне суспільство орієнтує соціум не на архаїчне відокремлення у власному минулому, не на індустріальну сьогоденну спрямованість на себе і на сусідів, а на глобальну культуру майбутнього, загальне об’єднання людства. Усе це неможливо без актуалізації духовності соціальних суб’єктів (індивіда, соціуму, регіонів), оскільки будь-яке творення потребує їх внутрішньої культури (суб’єктивні спрямування індивіда, означені його цінностями[143]), тобто духовність є вищим проявом сучасної соціальності, саме вона є тим потенціалом, який на шляху від національної до глобальної соціальності здолає обмеження (негативні прояви) соціальності етнічної, релігійної, суспільної, регіональної тощо.

Таким чином, тенденції розвитку інформаційного суспільства потребують науково обгрунтованого трансформування соціального виховання відповідно до принципово нової соціокультурної реальності, що природньо підвищує актуальність соціальної педагогіки в суспільстві і світі. Акцентування соціальної уваги на людині, на індивідуалізації соціальних суб’єктів, гуманізація культури в цілому, з одного боку, зміцнює та розширює свободу людини, групи. Соціальне виховання в таких умовах стає запобіжним засобом оволодіння цією “свободою не від” соціуму, а “для” соціальної творчості, соціальної самореалізації. Зростання могутності пересічної людини інформаційної доби має компенсуватися вихованням соціальної відповідальності задля уникнення суїциду людства. З другого боку, гуманізація інформаційної культури переводить соціальну конфронтацію з площини економічної в ціннісну. Духовне протистояння різних культур не знищить людство, якщо соціальна педагогіка через відповідні соціально-виховні технології спроможеться подолати соціокультурний егоїзм представників різних вірувань, етносів, регіонів світу, коли сприйняття людства як вищої соціальної цінності буде домінувати серед авангарду населення будь-якої країни. Глобалізаційні процеси нової доби вплинули на те, що соціальний розвиток людини, групи нині визначається не лише внутрішніми соціокультурними умовами певної країни, але й регіону світу, загальнолюдською ситуацією в цілому. Тому соціальне виховання сягає нового рівня, перш за все, регіонального, а поступово – і глобального. Звідси, виникає нова проблема соціальної педагогіки, а саме гармонізація соціального виховання на суспільному, регіональному та глобальному рівнях, вирішення якої можливо лише через вдосконалення соціально-педагогічної науки та практики. Актуалізації соціальної педагогіки сприяє і нова мета соціального виховання – гармонізація соціальних цінностей на індивідуальному, суспільному, загальнолюдському рівнях. Крім того, інформаційне соціальне виховання має сприяти творенню перспектив культурної динаміки мегасоціуму через формування глобальної свідомості, волі, глобальної соціальної активності соціальних суб’єктів, а також засвоєнню глобальних цінностей. Вирішення цього завдання буде можливим, коли соціальні суб’єкти усвідомлять цю потребу та вироблять механізм реалізації, якого досі немає в культурі людства. Створена протягом філогенезу система соціального виховання не пристосована ані до цього завдання, ані до культивування соціальних суб’єктів в умовах різких змін культури за часи життя однієї людини. Звісно, ця система поступово, методом спроб і помилок може трансформуватися відповідно до культурних потреб, але в сучасних умовах домінування людської культури над природою, до того ж, коли матеріальний прогрес випереджає духовний розвиток, її помилки можуть призвести до найгіршого. Все це об’єктивно сприяє актуалізації саме соціальної педагогіки як засобу науково обгрунтованого регулювання соціального виховання, створення сприятливих умов для засвоєння нового, духовного виду соціальності через всі соціокультурні сфери. Отже, висування інформаційним суспільством на провідне місце культури та людини зумовлює процеси гуманізації соціумів та актуалізації соціального виховання як творення “людини культурної”, що прискорює становлення в певній країні та світі “культури майбутнього”. Тому першочергової перебудови відповідно до умов інформаційної культури потребує саме соціальне виховання, що в свою чергу актуалізує роль соціальної педагогіки.

Дата добавления: 2014-10-31