Становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки та практики 4 страница

Інформаційна культура, на погляд культурологів (В.Біблер, Б.Єрасов,Д.Несбітт, П.Ебурдін, Р.Уілсон, В.Шейко та інші), набагато динамічніша за всі попередні. Вона орієнтована навіть не на сьогодення (як індустріальна), а в майбутнє, отже, є за сутністю “культурою майбутнього” (Б.Єрасов). Сучасне постіндустріального суспільства повністю присвячено прийдешньому як в матеріальній сфері (постійна модернізація техніки, технологій), так і в духовному житті (повсякчасний пошук нових цінностей). Р.Оппенгеймер, за свідченням Б.Поршнєва, зауважував, що “у наш час культура і традиція набули зовсім іншої інтелектуальної та соціальної ролі. Нині головна функція найважливіших і життєвитривалих традицій саме в тому, щоб слугувати засобом для швидких змін"[419,200-201]. Усе сьогоденне не задовольняє, розглядається як застаріле, як вже минулий етап, зупинка на якому загрожує регресом. Інформаційна культура, примушуючи всіх соціальних суб’єктів підкоряти сучасне міркуванням майбутнього, сприяє вивільненню всіх видів їх активності та творчості, розвиває схильність до новизни, “відчуття часу”, уникнення рутини [143,532-533]. Тому в перехідний період до інформаційної доби ті суспільства, регіони, які створюють найсприятливіші умови для вивільнення та реалізації творчого потенціалу кожної особи (принаймні, більшості населення) в усіх сферах її життя, будуть головувати в інформаційному світі. Соціуми мають забезпечити, за висловом науковців, “тріумф особистості” (Д.Несбітт, П.Ебурдін), отже, інформаційному суспільству об’єктивно притаманна гуманізація культури.

Якщо з первісних часів до Античності тривала “культура природи”, з Середньовіччя до кінця індустріального суспільства – “культура соціуму”, то, мабуть, з інформаційної цивілізації розпочинається “культура людини”. Оскільки людина – творець “культури майбутнього”, то вона набуває вищої цінності, тобто інформаційне суспільство має реалізувати омріяні ще Відродженням антропоцентричні цінності, але стосовно кожного громадянина Землі. Зрозуміло, що всі попередні цінності та “тиски”(природні, соціальні) не зникають назавжди, вони лише набувають іншої якості, згідно з В.Біблером, за принципом драми: “Ті ж самі і Соф’я”. “Загальний розум, звернений індивідом на самого себе, який змінює (у невідомість) власні начала, лише це, а не могутні сили детермінації ззовні, з соціальних структур, – ось єдине джерело одвічності та загальності “людини культури” XX століття”[44,277]. Отже, йдеться про потребу формування в “культурі людини” нового типу особи – “людини культури”, про підсилення, перш за все, її самоспрямованості: “Культура, як феномен самодетермінації, “побудована”, винайдена людиною таким чином, що дозволяє віддзеркалювати,… перетворювати всі потужні сили детермінації…, надзвичайно зміцнювати слабкі можливості індивідуальної самобутності …”[44,305].

Крім гуманізації, іншою провідною ознакою інформаційної культури* є глобальність, оскільки обмін інформацією в ній не матиме ні просторових, ні часових, ні політичних обмежень, тому наслідком стає щільне взаємопроникнення культур. Це, з одного боку, створює кожній культурі нові можливості самоідентифікації, а з іншого – переміщує “вогнище соціальних конфліктів” з економічної сфери до сфери культури [584,164], ми б навіть підкреслили – до серцевини культури, а саме: у площину цінностей. Ціннісні конфлікти характерні для інформаційної культури не лише на суспільному рівні (між індивідами та соціальними групами), а і на регіональному (між країнами та групами країн) та глобальному (між регіонами світу та групами регіонів).

Звісно, процеси гуманізації та глобалізації культури є досить тривалими і суперечливими. Інформаційному суспільству у творенні духовної людини доведеться маневрувати “на лезі бритви” поміж соціальною (матеріальною, духовною) залежністю індивіда та його повною відірваністю від соціуму, між створенням умов для вільного задоволення потреб особи та споживацтвом, її нестатками та пересиченістю, духовним багатством та бездуховністю, соціальною активністю та байдужістю, толерантністю та фанатизмом. Тому в перехідний період до інформаційної доби особливого значення набувають механізми гармонізації індивідуальної та соціальної складових на внутрішньодуховному рівні індивіда (людини, країни, регіону світу), оскільки духовна сила кожної особистості визначатиме духовну силу соціуму (від мікро до глобального), а значить, і самореалізацію його культури, і “культури майбутнього” в цілому.

Соціальне виховання як процес соціального творення людини – джерела культурного розвитку, зокрема знання – за цих умов набуває не просто рівноправного, а й домінуючого значення серед інших сфер культури. Духовне відтворення та виробництво стають визначальним елементом сукупного виробництва, вони формують новий тип власності інформаційного суспільства – інтелектуальну індивідуальну власність, спрямованість якої вимірюється саме духовними цінностями. Справді, адже незалежно від того, чим володіє соціальний суб’єкт землею (доіндустріальне суспільство), капіталом (індустріальне), знаннями, інформацією (інформаційне), його соціальні риси та поведінка залежать від того, заради чого він цим володіє, заради творення чи за ради знищення (себе, інших соціальних суб’єктів), тобто від соціальних цінностей. Формування людини інформаційної цивілізації потребує не лише величезних витрат (виховання і підготовка випускника університету (США) – 1 млн. доларів [143,532]), але й зусиль усіх сфер культури суспільства, людства. Культура, а саме її духовна складова, перетворюється на провідний чинник розвитку соціуму, стає передумовою постійного духовного творення, наслідком якого є “багатовимірна людина” (потреби і цінності якої виходять за рамки споживання, яка звільнилася від панування матеріальних, економічних мотивів та прагне до розвитку своїх здібностей та творчого потенціалу, встановленню гармонії в стосунках з природою [143,540]) – провідний “ресурс” інформаційного суспільства. Отже, соціальні цінності, які складають ядро будь-якої культури (індивідуальної, суспільної, глобальної), визначають цілі соціального виховання. Трансляція існуючих соціальних цінностей, засвоєння оновлених, сходження на найвищий їх ціннісний рівень – все це і є завданнями соціального виховання стосовно різноманітних соціальних суб’єктів, оскільки ці процеси адаптують до соціального буття, сприяють активному засвоєнню культури соціуму, її відтворенню та розвитку, зокрема формуванню нових цінностей як фундаменту подальшої соціокультурної динаміки.

Звісно, що на кожному етапі культурного розвитку всіх соціальних суб’єктів від людства, суспільства до людини зміст цінностей змінюється. Однак завдання соціального виховання в окультуренні соціальних суб’єктів через поширення та засвоєння ними соціальних цінностей, що відповідають їх духовному сходженню, залишається незмінним. Завдяки цьому соціальне виховання з природного потенціалу homo sapiens творить Людину Культури певного соціуму, що уможливлює її самопізнання та самореалізацію у спільноті собі подібних, тобто соціальне виховання забезпечує становлення та розвиток людини як соціального суб'єкта певної культури, людства, де засвоєнні соціальні цінності відіграють роль його двигуна. Через поширення соціальних цінностей в індивідуальній та суспільній свідомості соціальне виховання зміцнює доцентрові прагнення соціуму, наповнює його унікальним змістом, формуючи з нього самостійний соціальний суб’єкт регіону світу та людства, який також здатен до самопізнання та самореалізації. Зі становленням глобальних цінностей, з формуванням елементів глобального виховання уможливлюються аналогічні процеси і для людства як соціального суб’єкта, тобто стає актуальною проблема розширення індивідуальної свідомості не лише сімейними, груповими, державними, суспільними, регіональними, але й глобальними цінностями. Це зумовлює актуалізацію соціальної педагогіки, яка через соціально-педагогічні технології має створити умови для розвитку глобальної свідомості, формування котрої гальмується за відсутності в системі соціальних цінностей кожного соціального суб’єкта позитивного ставлення до індивіда, сім’ї, групи, суспільства, регіону, людства.

Регульоване соціальною педагогікою соціальне виховання стає головною умовою мирного розгортання інформаційного суспільства заради виживання людства, уможливлення “культури майбутнього” та “культури людини”. У епоху ціннісних конфліктів провідним завданням соціальної педагогіки стає гармонізація черезсоціальне виховання соціальних цінностей суб’єктів на різних соціальних рівнях (індивідуальному, суспільному, глобальному). На індивідуальному рівні – це гармонізація особистісних, групових, суспільних та глобальних цінностей в індивідуальній свідомості.Об’єктивно на загально-індивідуальному рівні найвищими проявами людської природи, за соціальними антропологами [577], є свобода, творчість, смисл життя. Проте ці цінності не успадковуються генетично, вони засвоюються індивідом в соціальному бутті і лише через нього, тому завжди мають соціальний генезис. Саме через сприяння розвиткові особистого бажання пошуку, привласнення індивідом цінностей, формування на цьому ґрунті власної ціннісної системи та заохочення до її здійснення в соціальному житті соціальне виховання гармонізує індивідуальну свободу та індивідуальну соціальність, тобто внутрішньоособове буття індивіда, підвищує його самоцінність та цінність для навколишнього соціуму.

Звідси соціальна педагогіка інформаційної доби має регулювати процес самопізнання та усвідомлення своєї соціальної цінності кожним індивідом, а також створювати умови для зміцнення та реалізації цієї цінності в суспільстві. Соціальна цінність людини характеризується такими ознаками: 1) відчуттям внутрішньої свободи як передумови розвитку творчих здібностей; 2) досвідом перетворення себе і навколишнього світу; 3) усвідомленим бажанням пошуку і реалізації тих цінностей, заради яких життя з його свободою і творчістю має сенс, незважаючи на скінченність індивідуального фізичного існування [577,168]. Саме знайдений та реалізований сенс життя робить кожну особу унікальним індивідом. Процес індивідуалізації в соціальному вихованні інформаційного суспільства є натхненням кожної особи до набуття нею найвищої системи ціннісної орієнтації, до розвитку здатності творити нові цінності та оволодівати відповідними знаннями, уміннями, навичками для їх реалізації в соціокультурній дійсності. Отже, завдання соціальної педагогіки стосовно індивіда полягає у створенні таких технологій соціального виховання, які забезпечать “повне звільнення нашого людського потенціалу, запалення світла Прометея повсюди”, навіть всупереч соціальним обставинам заради того, щоб зміцнити “багатство” (конкретизовані ідеї, які поліпшують людське життя і життя взагалі) людської культури і подолати її “бідство” (архаїчна система виживання ссавців через руйнування, погіршення або знищення життя, потреба в якій швидко зникає) [530,117-121].

Зрозуміло, що відповідно до антропоцентриської культури інформаційного суспільства соціальне виховання має сприяти вільному засвоєнню саме антропоцентриських цінностей кожним соціальним індивідом планети, зважаючи при цьому на його сьогоденний рівень духовного розвитку. Соціальна педагогіка має так регулювати соціальний розвиток індивіда, щоб він протягом життя засвоїв цінності біологічного, душевного, духовного рівнів буття в повному обсязі і з висоти свободи духовності навчився самокерування потребами нижчих буттійних рівнів. Водночас соціальна педагогіка інформаційного суспільства має моделювати такі педагогічні умови в культурі, які б спонукали індивіда до поступового оволодіння всіма соціальними цінностями (сімейними, етнічними, суспільними, регіональними тощо) на шляху до глобальних, відповідно розширюючи його свідомість, не дозволяючи остаточно зупинитися на проміжних. Вона має спрямовувати індивіда на актуалізацію його потреби в “ескалації значущості власної особистості”[584,113] в соціумі (родині, етносі, країні, людстві) через духовне зростання. При цьому соціальна педагогіка через соціально-виховні технології має гармонізувати цінності “людина – соціум”, формуючи в індивідуальній свідомості позитивне ставлення до соціуму (як умови розгортання сутнісних сил людини), культури людства, бажання постійно долати їх недоліки, а не заперечувати культуру взагалі (Ж.-Ж.Руссо, Р.А.Уілсон). Адже, заперечуючи культуру, людина заперечує себе: “Через залучення людини до світу культури, змістом якої є сама людина в усьому багатстві її можливостей, потреб і форм існування, реалізується як самовизначення особистості, так і її розвиток”[584,82]. Таким чином, соціокультурним завданням соціальної педагогіки стосовно людини на аксіологічному рівні розроблення таких технологій соціального виховання, котрі сприятимуть засвоєнню та реалізації кожним індивідом нового рівня соціальних цінностей, що в цілому визначатиме і розвиток культури навколишнього соціуму.

Гармонізація стосунків людини і природи можлива тоді, коли соціальне виховання розширить людську свідомості до космічного рівня. Лише в такому разі людина буде здатна “оволодіти колосальними запасами своєї внутрішньої енергії та енергії космосу, використовуючи які, вона влаштує світ за космічним законом красоти і гармонії” [6,386].

Інформаційна культура, на відміну від доіндустріальної та індустріальної, потребує вдосконалення соціального виховання традиційного свого об’єкта – людини протягом життя, що зумовлено не лише тривалістю духовного розвитку, але й зростанням культурного спадку в геометричній прогресії. У зв’язку з цим ускладнюється процес культивування нової генерації, що, у свою чергу, потребує вдосконалення соціально-педагогічних технологій культивування молоді. Проте природою закладені такі унікальні адаптаційні можливості дитини*, що їй все одне, чи пристосовуватися до існуючих ще нині залишків племінної культури австралійських аборигенів, чи до культури інформаційних США та Японії, лише б дорослі створили сприятливі умови залучення до цих культур. Інша річ, розширення часових рамок культивування дорослих. Тут спочатку необхідне усвідомлення громадськістю, зокрема педагогічною, нагальної потреби адаптації дорослих до культурних новоутворень, а потім – створення в національних системах виховання окремих структур безперервної освіти дорослих, у тому числі для людей похилого віку. Наступним кроком має бути розробка унікальних (оскільки дотепер у філогенезі не було потреби культивувати представників другого та третього покоління) соціально-педагогічних технологій освіти дорослих. При цьому враховувати слід складність адаптації їх до інновацій, оскільки природні механізми пристосування в них фактично зменшені, а інші спричиняють психічне напруження, критичний стан якого, за свідченнями психологів[391,245-246], загрожує свідомості. За відсутності превентивних заходів щодо "відставання" дорослих від розвитку культури в третьому тисячолітті можлива маргіналізація цих поколінь і формування ставлення суспільства до них, аналогічного ставленню до молоді віком із 7 до 30 років у античній Спарті. Отже, актуальність соціальної педагогіки підвищується у зв’язку з потребою наукового вдосконалення сучасних соціально-виховних систем, які мають включати такі структурні підрозділи, як освіта, зокрема соціальна, дітей, дорослих, людей похилого віку.

Має рацію Р.Уілсон стверджуючи, що культура безумовно має і обмежувальну функцію стосовно індивіда: “немовля генетично підготовлено до вивчення будь-якої мови, оволодіння будь-якими навичками, виконання будь-якої сексуальної ролі; …однак він (або вона) починають механічно, роботично сприймати обмеження свого соціального і культурного середовища, наслідувати та відтворювати їх”. Однак важко погодитися з його скарженням на те, що “виживання та підтримка статусу досягаються ціною втрати нескінченних можливостей незумовленої свідомості”[530,126]. Вважаємо, що загальнокультурний, зокрема духовний, розвиток людства не досяг ще рівня, щоб дозволити незумовлену свідомість індивіда, який на біологічному рівні все ще володіє “бідством”. Це теж саме, що дати шимпанзе клавіатуру, на якій серед інших є і ядерна кнопка. Людина – істота соціальна, і культура має захищати не лише існуючі покоління, але і майбутні, а отже, й керувати випадковими елементами, щоб забезпечити майбутнє людству, тим більш бажане майбутнє. І зовсім сумнівні ефектні, але, на наш погляд, не правильні слова Р.Уілсона: “Процес залучення до культури є процесом контролю над свідомістю. Всі ми – гіганти, виховані пігмеями, які навчалися жити, сгорбачившись подумки” [530,152]. По-перше, ми виходимо з позиції Й.Гердера, трохи змінивши його фразу, що якби людина все видобувала з самої себе і розвивала все це без зв’язку з зовнішніми речами, то, була б можлива культура (за Гердером – історія) людини, а не людей, всього роду людського[104,243]. Тому вважаємо процес залучення до культури не засобом “промивання мозку” (це можливо при маніпулюванні вже існуючої свідомості), а процесом саме формування людської свідомості. Свідомість індивіда є лише частиною свідомості суспільної, яка безперечно впливає на розвиток людини, випередивши її у засвоєнні цінностей, але ж без соціуму, його культури індивідуальна людська свідомість неможлива взагалі. По-друге, гігантом є людство, а кожний його індивід, як частина цілого, має лише цей потенціал, проте стати гігантом індивід може тільки у випадку, коли, осягнувши духовно все людство, його минуле і майбутнє, зможе хоч у чомусь з “багатства” просунути його вперед. По-третє, саме глобальне соціальне виховання здатне підняти кожну особу на найвищий рівень духовності, допомагаючи долати ціннісний рівень певного соціуму, цієї “родини” людини на світовому рівні. Тому вираз про “вихователів – пігмеїв” схожий на бравування підлітка (а ми всі у перехідному віці від індустріальної культури до інформаційної), якому пощастило пізнати щось більше ніж його батькам, але який забув, що саме їм він має завдячувати можливістю осягнути це пізнане. Та й навряд чи Я.Коменського, Д.Локка, К.Гельвеція, І.Канта, інших просвітників та духовних наставників людства можна хоча б образно назвати пігмеями. Навіть якщо погодитися з припущенням Р.Уілсона, що свідомість індивіда є люстерком всесвіту, останньому цього люстерка безумовно недостатньо через вузькочасове та вузькопросторове існування однієї людини. Мабуть скоріше всесвіту, що намагається самоусвідомитися, потрібно дзеркало-людство, яке поступово перестає викривляти. Саме тому ті, хто духовно зазирнули далі, піднялися на новий рівень буття, засвоїли наступний рівень соціальності, мають не картати своїх попередників, а, продовжуючи самовдосконалення, створювати соціально-педагогічні умови для трансформації соціального виховання відповідно до потреб інформаційного суспільства, щоб через оновлене соціальне виховання “підтягнути” все людство до свого рівня і вказати йому дорогу далі.

Таким чином, особистісний духовний, зокрема соціальний, розвиток та розвиток людства є найвищими цінностями соціальної педагогіки на індивідуальному рівні соціального виховання.

На суспільному рівні потрібно гармонізувати цінності внутрішньосоціальні (особистісні, різних соціальних груп, загальнонаціональні) та зовнішньосоціальні (певного регіону світу, глобальні). Уінформаційному суспільстві найвищою цінністю є людина, оскільки саме вона сприяє збагаченню культури соціуму, підвищує диференційованість соціального життя, конкурентоспроможність суспільства, регіону на міжнародній арені. “Справжнє джерело багатства – правильні ідеї, тобто негативна ентропія (інформація)… Все багатство створюється людськими істотами, що розумно використовують свої нейрони”[530,115]. Тому суспільство, що плекає інформаційну культуру, звільняючи людину від знеособлюючого тиску природи і соціуму, має уможливлювати прискорений розвиток рис “родової природи людини”, створюючи найкращі умови для культивування особистості.

Сучасні авангардні суспільства світу усвідомили, що відновлення культури людства на нових інформаційних основах можливе лише через особистість*, наділену індивідуальністю, оскільки “культура може відродитися лише тоді, коли все більша кількість індивідів … виробить у себе нову систему поглядів, яка поступово почне впливати на склад мислення суспільства і врешті-решт визначати його”[583,69]. У провідних європейських та американських країнах дійшли висновку про “самозначушість унікального людського життя і найвищу цінність інтересів окремої людини”. Особистість дістала тут “статус безумовності, непідкореності іншим регулятивним принципам (сакральні принципи, Святе Писання, загальнообов’язкова ідеологія)”[143,242-243]. Отже, у суспільних цінностях цінність особистості має посідати провідне місце: найбільш розвинуті в культурному відношенні соціуми не лише створюють внутрішні сприятливі умови для відтворення та подальшого розвитку творчих сил власних індивідів, але й різноманітними способами “запозичують” талановитих особистостей один у одного та в усьому світі, бо найціннішим, до того ж невичерпним видом енергії поступово стає духовна енергія людини.

При визнанні цінності кожної особистості особливого значення для соціальної педагогіки набувають пошуки загальноособистісних характеристик людини інформаційної культури. Образ індивіда, котрому притаманні ці характеристики, намагаються створити і психологи (І.Кон, Б.Паригін, Р.Уілсон, Е.Фромм та інші), і філософи (Л.Буєва, М.Дьяченко та інші), і культурологи (В.Шейко, Б.Єрасов та інші) тощо – всі, зацікавлені в індивідуальній та соціальній культурній динаміці. На відміну від індустріальної доби, ідеальний образ людини якої був розрахований лише на шляхетні, високоосвічені шари населення, у інформаційній – він спрямований на пересічного індивіда. Психологи дають таку характеристику особистості: “Для того, щоб жити і з успіхом працювати в надзвичайно мобільному та динамічному суспільстві найближчого майбутнього, індивід має володіти двома протилежними рядами якостей. З одного боку, потрібно бути особистістю, мати сталий світогляд, соціальні і моральні переконання, інакше на кожному крутому віражі історії, хибній життєвій ситуації людина буде, образно кажучи, розпадатися на частини чи реагувати неврозами, з другого боку, необхідна висока психологічна гнучкість, здатність засвоювати та переробляти інформацію і створювати щось нове не лише в юності, але й у віці, коли ми звикли обходитися старим багажем. Без цього індивід відстає від руху історії”(І.Кон), а разом з ним і суспільство таких індивідів. Культуролог Б.Єрасов серед показників модернізованої особистості інформаційної доби виокремлює такі: відкритість новому, зростання незалежності від традиційних соціальних факторів (сім’я, релігія тощо), віра в науковий прогрес та активність у подоланні життєвих труднощів, спрямованість на досягнення вищого соціального (освітнього, професійного) статусу, планування життя та поточних справ, підвищення інтересу до соціокультурного життя та активізація участі в ньому, інформаційна обізнаність (перенесення уваги з місцевих новин до загальнонаціональних та міжнародних) [143,248].

На переконання Е.Фромма, “нова людина”:1) віддає перевагу “буттю”, а не “володінню” і тому відчуває почуття безпеки, ідентичності, впевненості в собі, любові та поваги до життя в усіх його проявах, свого єднання з життям, з природою (відмова від її підкорення та експлуатації), свободи (як можливості бути собою, як постійний стан вибору), радості слугування людям, щастя “всезростаючої” любові до життя (незалежно від індивідуальної долі), існування на своєму місці; 2) усвідомлює, що ніхто, крім неї, не має можливості надати сенсу її життю, розцінює всебічний розвиток людини та її близьких як найвищу життєву мету; 3) прагне до дедалі глибшого та всебічного самопізнання, розвитку здатності до любові поряд із здатністю критичного, реалістичного мислення, розвитку уяви, як ґрунту для передбачення реальних можливостей подолання нестерпних умов життя; а отже, і намагається звільнитися від ілюзорного життя, ідолопоклонства, нарцисизму, ненависті, жадібності, одурення; 4) розуміє, що розвиток неможливий поза структурою (але структура – це атрибут життя, “порядок” – атрибут смерті), що не багатьом пощастить досягти довершеності за всіма пунктами, але й що амбіціозні прагнення “досягти мети” – це різновид жадоби і орієнтації на володіння, а не на буття [552,346-347]. Р.Уілсон вважає, що інформаційному суспільству потрібні зовсім інші люди, ніж індустріальному: “які не є роботами, які здатні творити, які не здатні на тупу покірливість, які здатні виявляти ініціативу, які не є вузьколобими фанатиками, які є дослідниками в усіх розуміннях цього слова”[530,146]. З переліченого видно, що образ ідеального індивіда інформаційного суспільства почав формуватися ще в індустріальному, в творчості Я.Коменського, Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо, І.Канта та інших. Наприклад, вираз Е.Фромма щодо “розцінювання всебічного розвитку людини та її близьких найвищою життєвою метою” досить близький до думки Й.Фіхте стосовно того, що “вдосконалення самого себе через вільне використання впливу на нас інших та вдосконалення інших шляхом зворотної дії на них як на вільних істот – це наше призначення в суспільстві”[505,469]. Головною цінністю інформаційного суспільства в узагальненому вигляді має бути просоціальна, гуманна, соціально відповідальна, толерантна, соціально активна, творча, духовно багата, спрямована в майбутнє особистість, що знайшла або шукає смисл свого життя. Отже, соціальна педагогіка має обгрунтувати технології формування таких соціальних якостей людини на рівні соціуму. Проте водночас досягти такого рівня кожним членом суспільства неможливо, це – тривалий процес, який у свою чергу зумовлює зростання цінності окремих груп людей на внутрішньосуспільному рівні.

Щодо групи як об’єкта соціального виховання суспільства, то на відміну від пріоритету певної соціальної верстви (дворянство, робітники, інші), для якої соціум розробляв новітні технології прискореного засвоєння культурного спадку на попередніх етапах, у інформаційному суспільстві, на перший погляд, такої групи немає, оскільки соціум зацікавлений в розвитку здібностей кожного індивіда як потенціального “виробника” знань, цінностей. Однак у перехідний період такою групою фактично стає інтелігенція, яка найактивніше забезпечує нарощення знання, інформації, вдосконалення технологій, зокрема інформаційних та соціально-виховних, духовної культури та культури загалом. Проте це відкрита група, більш того, соціум через вдосконалення технологій навчання намагається залучити до неї якомога ширші кола співгромадян. Отже, в цілому знімається суперечність у зацікавленості групи та соціуму в доступі до освіти і культури. Більш того, з постійним розширенням соціальної свободи різних суспільних груп (вікових, статевих, сексуальних тощо) йдеться вже про специфіку формування та вдосконалення їхніх субкультур, яку має враховувати соціальне виховання як засіб трансляції культур різних соціальних суб’єктів.

Не важко передбачити, що особливого значення в інформаційному суспільстві набудуть, наприклад, обдаровані, зокрема інтелектуально, люди як культуротворчий потенціал нації. Це уможливлює в подальшому соціальну стратифікацію не за зовнішніми (соціальними – верства, нація, раса, клас, стать тощо), а за внутрішніми (завдатки, здібності, знання, духовність) ознаками людини, омріяну ще за античних часів Платоном. Свідченням цього є система грантів у високорозвинутих країнах на освіту для обдарованих дітей незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання тощо. Об’єктивної загальносуспільної цінності набуває вікова група від 20 до 45 років як найпродуктивнішого культуротворчого періоду життя людини.

Певне суспільство, зокрема плем’я, країна, споконвіку було провідним об’єктом соціального виховання, саме заради них виникла соціально-педагогічна ідея та створювалася соціальна педагогіка як наука. Для соціокультурного розвитку певного суспільства його соціальне виховання має будуватися в такий спосіб, щоб воно надавало “в розпорядження всіх, без винятку, членів всі блага, що забезпечує система, і при цьому кожний би мав достатньо реальну і рівноправну можливість для розкриття закладених в ньому можливостей”[403,217]. Соціальні антропологи теж переконані, що “основний вплив зовнішніх сил – виховання, переконання, лікування тощо” – можливий і доцільний лише на процеси пошуку і набуття людиною смислу життя. Більш того, соціальні відносини, інститути, процеси “витримують” антропологічну експертизу лише тоді, коли сприяють пошуку сенсу життя кожним індивідом соціуму [577,168]. З метою стабілізації культурного розвитку певного суспільства соціальна педагогіка інформаційної добина суспільному рівні має виходити з гармонізації цінностей не лише індивіда і суспільства в цілому, різних соціальних груп, але й загальносуспільних цінностей минулого, тих, що нині домінують, та тих, перспективних, що народжуються в сучасному соціальному існуванні.

Науково обгрунтовані технології соціального виховання на загальносуспільному рівні мають сприяти формуванню у першого (діти) і другого (дорослі) покоління повагу до “мовчазного вторгнення” (М.Гартман) цінностей людей похилого, тобто третього віку, оскільки не можна відкинути духовні надбання старшого покоління без загрози деформації цінностей середньої і молодшої генерації, навіть коли в минулому були помилки, бо негативний результат є попередженням прийдешнім. Слід гармонізувати вплив духовності похилих людей через усвідомлене сприйняття кращого в їхніх цінностях, яке забезпечило просування вперед, на вищий рівень духовності людей другого і першого віку і всього суспільства в цілому. До негативного ж слід ставитися як до досвіду, якого слід уникати цілеспрямовано. Позитивне ставлення до цінностей літніх людей зумовить повагу і до них самих як носіїв цих цінностей. Це дасть змогу в суспільстві, спрямованому в майбутнє і на все нове, уникнути дискримінації цілого покоління, як це відбувалося з дітьми в архаїчній Греції (де орієнтувалися на героїчне минуле) і через цінності-цілі соціального виховання ствердити на практиці примат натхненної людини незалежно від віку, статі, стану здоров’я та будь-яких інших соціальних ознак. Цінності людей похилого віку – це пам’ять духовності соціуму.

Дата добавления: 2014-10-31