Трансформація соціальної педагогіки в умовах глобалізації культури людства інформаційної доби 4 страница

Наступним кроком є створення моделі соціально-педагогічної діяльності школи. Вона складається з двох частин: внутрішньошкільної та зовнішньошкільної соціально-виховної діяльності, які взаємопов’язані, багато в чому зумовлюють одна одну, перебувають у діалектичній взаємозалежності.

Основними напрямами внутрішньошкільної соціально-педагогічної діяльності є діагностування, захист та охорона прав дитини, реалізація соціального виховання, керування соціально-виховною діяльністю. На основі діагностування (соціологічного, психологічного, педагогічного, соціально-педагогічного) рівня сформованості соціального досвіду, соціальної вихованості, потреб та інтересів дітей плануються заходи соціального працівника з охорони та захисту прав дитини в школі і вдома, оскільки, у разі незадоволення матеріальних потреб дитини не може йтися про розвиток духовності. Паралельно проектується здійснення соціального виховання в трьох напрямах: організація життєдіяльності, що виховує людяність; соціально-педагогічна корекція позиції та поведінки дитини, що відхиляється від норми, та соціально-педагогічна реабілітація. Реалізація соціального виховання, всіх трьох його складових, відбувається у процесі створення та функціонування культурно-виховного простору школи, який грунтується на ініціативі, активності, потребах, творчих можливостях дітей та педагогічного колективу, але в ідеалі має віддзеркалювати культуру суспільства (чи закладати зміни в ній). Соціокультурний виховний простір школи може складатися з таких взаємопов’язаних виховних сфер: традиції школи (історія, свята, гімн, герб, прапор, норми одягу, вітання…), виробництво (навчальний процес, догляд за приміщеннями школи, присадибними ділянками, тертій трудовий семестр), інформаційна система (бібліотечно–інформаційний центр, газета, телебачення, радіо, комп’ютерна мережа, архів), мистецтво та дозвілля (гуртки, секції, клуби, театри, музеї, художня і музична школи…), економіка (грошова одиниця, стипендії, гранти) тощо. Будуватися культурно-виховний простір школи в умовах демократизації суспільства має на принципі самостійності, тому провідну роль у оновленні соціального виховання мають відіграти такі виховні сфери: самоуправління (парламент, рада, шкільний кооператив, загальні збори), право і політика (писані закони школи, суд, боротьба за досягнення бажаних змін шкільної життєдіяльності законними і моральними засобами), громадська думка (моральні закони, соціальні цінності школи), соціальна робота(самозахист та самодопомога дітей).

Важливо, щоб культурно-виховний простір створювався саме у взаємодії педагогічного колективу з дітьми. Дорослі мають залишатися на другому плані, сприяючи і підтримуючи дитячі ініціативи з формування, розвитку та вдосконалення шкільної життєдіяльності. Цей процес творення дитячого життєвого простору школи і є процесом самоактуалізації, самовизначення, самореалізації дитини, набуття нею соціального досвіду, її духовного розвитку. Таке культурне середовище дає можливість не тільки сформувати позицію особистості, систему її стосунків, визначити провідні цінності, але й випробувати їх у шкільному “суспільстві”.

Соціокультурний аспект соціально-педагогічної діяльності школи сприяє узгодженості, гармонізації впливу всіх підрозділів школи, всіх членів її педагогічного колективу, акцентує їх увагу на “культивуванні” людини, а не тільки на “накачуванні” її знаннями. Школа, таким чином, перетворюється на “країну”, де є не тільки “держава”(адміністрація), але і формується “суспільство” (діти, вчителі) зі своєю культурою, духовними цінностями. Це підвищує соціальну ефективність школи, оскільки така школа сприяє творенню соціально зрілої людини, зрілого громадянина, які конче потрібні сьогодні будь-якій країні.

Найвищої результативності внутрішньошкільне соціальне виховання може досягти лише там, де окремі виховні сфери складають єдину соціально-педагогічну систему, як це, наприклад, було в школах С.Френе, Я.Корчака, В.Сороки-Росинського, В.Сухомлинського, в класі Ш.Амонашвілі та інших. Тому останній напрям внутрішньошкільної соціально-педагогічної діяльності – керування –передбачає не тільки планування, проектування, але і рефлексію щодо наслідків соціального виховання школи, його корекцію.

Сутністю управління соціально-педагогічною діяльністю школи є збирання інформації, проведення досліджень щодо ролі, значення соціально-педагогічних програм у духовному розвитку школярів та випускників; налагодження зв’язків з останніми та залучення їх до соціально-педагогічної роботи школи, спонсорства; дослідження ефективності діяльності окремих виховних сфер культурно-виховного простору школи, окремих фахівців, персоналу, структур школи; вивчення іміджу школи у педагогічних структурах району, міста, серед педагогічної громадськості і населення; з’ясування ефективності соціально-виховної концепції школи, проблем щодо її реалізації, можливостей її розвитку, вдосконалення чи заміни.

За умови, якщо внутрішньошкільна соціально-педагогічна діяльність є ефективною, внаслідок чого сформувався специфічний “дух школи”, зміцніло учнівсько – педагогічне суспільство, відпрацьована методика внутрішньошкільного соціального виховання, можна розпочинати зовнішню соціально-педагогічну роботу школи.

Зовнішня соціально-педагогічна діяльність школи складається з діагностування мікросоціуму, реалізації соціального виховання у мікросередовищі та координації виховної діяльності з іншими соціальними інституціями, закладами, організаціями, особами мікросоціуму.

Діагностується культурний рівень мікрорайону в цілому та окремі його аспекти: соціальний, економічний, політичний, демографічний, етнічний, релігійний тощо. Діагностування проводиться школярами за безпосередньої участі соціальних педагогів. Досконале вивчення життя мікрорайону має сприяти появі у дітей ініціативи підключитися до підтримки позитивних його проявів, та запобігти негативним, відкоригувати їх. Саме в підтримці та здійсненні дитячих ініціатив у мікросередовищі і буде реалізуватися зовнішнє соціальне виховання, корекція та реабілітація дітей.

Педагогічний колектив може стимулювати ініціювання дітьми таких заходів:

- самоорганізація дозвілля за місцем проживання;

- організація дозвілля малечі;

- захист та допомога місцевому населенню, жертвам несприятливих умов соціалізації;

- охорона, захист, вдосконалення навколишнього природного та культурного середовищ;

- запровадження культурних традицій району (святкування днів вулиць, спортивні змагання, конкурси майстрів району);

- організація місць громадського дозвілля тощо.

У соціально-педагогічній діяльності школа може координувати свою роботу з: культурно – дозвіллєвими закладами, організаціями; видатними діячами культури, мистецтва, спорту, політичного, економічного життя; службами у справах неповнолітніх та сім’ї і молоді; громадськими організаціями різного спрямування; закладами соціального забезпечення; з правовими та судовими органами; медичними закладами, де лікуються діти протягом тривалого часу; місцевими засобами інформації; місцевими органами влади тощо.

Зовнішній шкільний соціально-педагогічний процес забезпечує дітям можливість застосувати набуті в школі знання, сформовані ставлення, духовні цінності у реальному житті під патронатом фахівців із соціального виховання через активну просоціальну діяльність. Крім того, цей процес створює умови “культивування”, педагогізації того соціального середовища, що оточує дітей, від його ефективності залежить гармонізація впливів різноманітних факторів соціалізації на духовне становлення людини.

Таким чином, соціокультурний аспект у відродженні соціально-педагогічної функції школи сприяє формуванню внутрішньої соціальної культури дитини, подоланню внутрішньопедагогічної кризи школи через зміцнення її впливу на соціодуховний розвиток школяра, активізації ролі середнього загальноосвітнього закладу в трансформуванні культури, підвищенні потенціалу її духовної складової.

Підсистема вищих навчальних закладів, крім оснащення майбутніх фахівців спеціальними та соціально-педагогічними знаннями, вміннями, навичками, має сприяти вихованню особистісної відповідальності не лише за власну професійну діяльність, але й за галузь в цілому (її соціально-виховний вплив), а також продовженню соціального розвитку, розпочатого школою із залученням студентів до самоврядування, до волонтерської діяльності в сфері соціальної роботи. Останнє вважаємо надійним засобом зміцнення громадянських цінностей молодих людей, через випробування цих цінностей у реальній соціальній діяльності з допомоги співвітчизникам, які на неї потребують. Зрозуміло, що таке залучення, як і будь-який виховний процес, не може здійснюватися авторитарними, примусовими заходами, бо дасть у такому разі лише зворотний ефект.

У справі поширення позитивного ставлення до соціального виховання та формування соціально-педагогічних знань серед населення з дитинства до кінця життя освіті в інформаційному суспільстві доцільним було б використати можливості усіх засобів масової інформації: створити соціально-педагогічні програми, де б висвітлювався зв’язок ефективного соціального виховання з соціокультурною динамікою, з благополуччям соціуму в цілому та кожного з його індивідів, де б розкривалися механізми соціального виховання щодо створення умов для розвитку сутнісних сил та соціоціннісних орієнтацій громадян, маніпулювання індивідуальною та соціальною свідомістю.

Таким чином, трансформація соціальної педагогіки відповідно до культури інформаційного суспільства потребує перегляду її теоретико-методологічних основ. Об’єктом соціально-педагогічного дослідження має стати процес соціального розвитку людства (вдосконалення його соціальних рис, поведінки стосовно інших соціальних суб’єктів, динаміка соціальних цінностей), а предметом – соціальне виховання як створення умов добровільного і усвідомленого розвитку соціальності всіх соціальних суб’єктів – творців глобальної культури, а, отже, людини, групи, суспільства, групи суспільств, людства. Глобалізація світу актуалізує саме культурологічну концепцію соціальної педагогіки – активізація та регулювання виховного потенціалу не лише системи освітніх закладів (педагогічна концепція), але й усіх інших факторів культури і на всіх рівнях – суспільному, регіональному, глобальному. Метою культуровідповідної соціальної педагогіки інформаційної доби є створення виховних умов в соціумі для засвоєння і розвитку нового типу соціальності, а саме духовного рівня глобальної соціальності індивідом, групою, суспільством, душевного – регіонами світу та фізичного (пом'якшеного усвідомленою спрямованістю на душевно-духовний) рівня соціальності – людством. Це визначає специфічність положення соціальної педагогіки серед інших педагогічних наук, вона має водночас і методологічне, і прикладне значення, що віддзеркалюється на її змісті та методі. Провідним принципом інформаційної соціальної педагогіки стає принцип гармонізації соціального розвитку на рівні всіх соціальних суб’єктів та соціального виховання всіх рівнів. Розширення об’єктів практичної соціальної педагогіки потребує виокремлення її власних рівнів – суспільного, регіонального, глобального, розробки та здійснення відповідних соціально-педагогічних технологій та методик. При їх створення фахівці мають зважати на тенденції практики соціального виховання, зумовлені інформатизацією світу: зміна технологічної парадигми виховання соціальності із “запізнювальної” на “випереджальну”; переакцентування уваги у змісті соціального виховання; розширення кількості об’єктів та суб’єктів соціального виховання; зміна провідних засобів соціального виховання. Завданням соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві на методичному рівні є поширення соціально-виховних цінностей, знань, умінь, навичок серед соціальних суб’єктів певних соціумів для активізації та гармонізації соціально-виховних впливів: людини, родини, освіти, різноманітних об’єднань, економіки, політики, законодавства, релігії, мистецтва, науки, ЗМІ, глобальних комунікацій тощо. Проте починати треба з підвищення соціальної культури освітньої сфери. Отже, культурологічний підхід до соціальної педагогіки на методологічному рівні дозволяє трансформувати соціально-виховний процес з дискретного, відомчого, що реалізується у виховних закладах і організаціях, у безперервний, не обмежений місцем і часом виховний процес, який здійснюється через педагогізацію всіх сфер культури та намагається подолати стихійні складові соціалізації, сягнути нової, на найвищому рівні, синкретичності виховання і соціалізації.

Дата добавления: 2014-10-31