Метафори самоідентифікації і персоналізація ірраціонального актанта

Метафори, які описують внутрішні емоційні стани, називають­ся інтраперсональними, а ті образи-трансфери, що стосуються реаль­ності міжособистісних стосунків, - інтерперсональними [19].

Метафоричний аналіз виступає засобом реконструкції зв'язків особистості зі світом, він же пропонує пояснення того, як людина усві­домлює себе, творить образ власного "я". Вияви індивідуальної емоцій­ної сфери часто описують у термінах стихій, особливо вогню і води: "Я

відчув, що закипаю, дивлячись на чорний отвір, куди вони подалися" (ВЗ, 12.02.04); "Я вибухнув від ревнощів" (ВЗ, 12.02.04); "О, вже по­плив" (про схильність легко закохуватись). Духовну сутність особис­тості традиційно "вимірюють" за параметрами "ширини" чи "висоти" умовного фізичного "об'єкта" або кількості субстанції в уявному "ре­зервуарі": "широкадуша", "високіпоривання", "глибоканатура".

Метафори "я" слугують підтвердженням психологічної дихо­томії у структурі самоусвідомлення. За спостереженням Лакоффа і Джонсона, поєднання особового і зворотного займенників (Я - Себе, Собі) у описах внутрішніх переживань імплікує щонайменше дво-суб'єктну структуру внутрішнього "я" [16]. Дві частини "я" (І і 8егї) виконують численні психологічні функції: "інше я" може виступати співрозмовником: "Я сказав Собі", об'єктом пізнання ("знати Себе, пізнати Себе"), джерелом травми ("Я ображався на Себе"), порушником норми ("Язаборонив Собі"), порадником ("внутрішній голос підказував"). Метафоричний "діалог голосів" засвідчує "зако­нодавчу" і "виконавчу" ("Я наказав Собі"), емоційну і раціональну ("голос розуму наполягав"), інспекційну і підконтрольну ("Я знову перевіряв Себе ") функції внутрішніх психологічних інстанцій.

Відповідальна (у психоаналітичних термінах - Суперегова) частина індивідуального психокомплексу користується повноважен­нями екзекутора у тому разі, коли різні компоненти "я" (зокрема, відповідальні за зв'язки із соціумом) не знаходять порозуміння. Ідеальна модель стосунків між рівнями і структурами "я", очевидно, виражена у метафорі "любити себе". Звороти на зразок "шукати себе" виводять на структурний слід "вищого я" — найважливішого складника в ідеальній моделі особистості. Разом із цією іншою, вищою, ще не знайденою і не до кінця усвідомленою частиною, "я" стає цілісним, "справжнім я", наділеним вищою цінністю доскона­лості, якої варто прагнути. Отже, "знайти себе " — визначення мети людського існування, метафора успішної самореалізації.

У сучасній психологічній практиці метафору вважають важли­вим інструментом визначення "норми" поведінкових і когнітивних Реакцій на противагу патологічним станам людської психіки. Мета­форичні самооцінки "я не розумію себе " чи "я не контролюю себе " Можуть бути першими ознаками внутрішнього розладу. Драматичне загострення внутрішнього конфлікту, виражене через відчуття втра­ти орієнтирів "я" і контактів із зовнішнім світом, фіксують метафори

"загубити своє "я", "втратити себе ", "загубити душу", "зламати­ся". Відхилення від психоемоційної норми у самоописах пацієнтів позначають на умовній шкалі метафоричних концептів-опозицій: близькість - відстороненість ("чужий собі"); єдність, цілісність -фрагментованість ("розбитий", "все розвалюється "); збалансова­ність - дисбаланс ("втратити точку опори (ґрунт) під ногами"); рамки, межі - вихід поза межі ("вийти з себе"); наповненість - по­рожнеча ("на душі порожньо", "спустошення") [19].

Метафори фрагментованості і неповноти у клінічній практиці трактують як серйозну лінгвістичну частину анамнезу хвороби, а зміну тону і змісту метафоричних зворотів у позитивний бік, відповідно, по­в'язують із досягнутими результатами лікування. Окрім того, оцінка метафоричних елементів дискурсу людей із психічними відхиленнями включає біполярні шкали "дружнє - вороже ставлення", "домінантне -підлегле становище". Більшість пацієнтів, прогрес яких був оцінений високо, в оцінках власних дій та дій інших осіб використовували образ­ні репрезентації, співвідносні із значеннями "приязності" та "домінува­ння - впевненості" [19]. За подібним принципом може бути діагностова­на не лише клінічна індивідуальна патологія, а й соціальна екстремність.

Додаткові виміри ідентифікації та самоідентифікації відкриває рефлексія щодо зв'язку "я"-концепції із образами, які буденне мис­лення традиційно локалізує поза межами індивідуального "я". "По­радник" і "помічник" его може набувати рис ірраціональної сутності: "щось підказувало мені". Усвідомлення "себе" у дискурсі побуто­вого розмовного та художнього типу відбувається як персоніфікація "душі", "долі", "любові", "серця", які виступають окремими сутнос-тями, здатними впливати на "нас", хоч і є частиною "нас".

Тіньові персонажі "душа" і "доля" - важливі структуротворчі елементи дискурсу, умова когерентності його оповідних, описових і аналітичних ліній, що в онтологічному плані співвідносні із часовою, просторовою і каузальною формами буття. Персоніфікація пси­хологічних ("душа") та метафізичних ("доля") закономірностей дає змогу пояснити, "звідки" беруться події і "чому" вони стаються ("доля була доброю до мене", " доля розпорядилась по-іншому"), виконуючи до того ж ще й функції евфемізації, зашифровування "джерела", на­тякаючи на неспричиненість явищ зовнішніми обставинами, "само­зародження подій".

Дата добавления: 2014-10-31