КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Історичні варіанти трактувань поняття ідеології
Значення слова "ідеологія" можуть бути дуже різними залежН від того, що мовці мають намір чинити з "ідеологією": вивчати ч практикувати її, хвалити чи ганьбити, ігнорувати чи пропагувати- Залежно від того, як глибоко вони хочуть зазирнути у минуле і як далеко - у майбутнє. Залежно від того, як продиктують або висвітлять значення цього слова тематично прилеглі терміни, по-різному конотовані у кожного мовця. Перший підступ до різноманітності значень слова "ідеологія" ха історії відповідних соціальних практик пропонують лексикографічні джерела. У них можна почерпнути просту, але добру ідею поділу на "широке" і "вузьке" визначення "ідеології"". До прикладу, англомовні джерела, від старих видань словника Вебстера до сучасних електронних термінологічних каталогів, зазвичай починають перелік визначень із найзагальнішого, семантично універсального розуміння: Ідеологія - сукупність доктрин, міфів, ідей, вірувань, уявлень, притаманна групі або індивідові. "Політичні" визначення у багатьох тезаурусах подано як окрему гілку значень: Ідеологія - така сукупність доктрин, міфів і уявлень, яка стає підставою соціального устрою чи обґрунтуванням певного соціального плану. Словники радянської епохи однозначно трактували ідеологію як вияв "класової свідомості", що ж до семантичних конвенцій тих країн, які оминула репресивна традиція трактування ідеології, їх лексикографічні джерела підкреслюють зв'язок ідеології із домінуванням авторитарних, недемократичних режимів - "ідеологія фашизму", "ідеологія комунізму". Ще одна семантична група термінологічних тлумачень слова акцентує на розриві ідеології із будь-якою, не лише політичною, ревністю, та фіксує традицію негативної конотованості слова: Ідеологія - абстрактні ідеї, штучні спекуляції, непрактичні теоретизування, ілюзорні уявлення. Фактично у будь-якій національній епістемології соціальної Дальності співіснують, з одного боку, узагальнювальне трактування вології як ідеї (ідеологія культури, спорту, вегетаріанства тощо), "Рази ідеологічної "всеприсутності" ("ідеологія присутня в усіх Успільствах і в усі часи", "ідеологія настільки природна, як розчин, ^° скріплює усе"), а з іншого боку - імплікації розуміння ідеології як сЖеми хибних поглядів, що виправдовує і підтримує певний со- ціальний стан ("тоталітарна ідеологія", "ідеологія імперського домінування"). Кістяк цих двох дефінітивних ліній тримає на собі величезну концептуальну масу. Втім, протиставлення "просто ідеї" і "репресивної ідеї" у замальовці семантики слова умовне: навіть найневинніша ідея, не пов'язана із тиском політичних макроструктур, здатна поневолювати. Приклад тому - техноцентристська свідомість і сучасне технологічно-урбаністичне самоув'язнення людства. Прикметою нового часу стали ідеології, що базовані не на економічних різницях, а на різницях екологічної, тендерної чи техніцистської свідомості. Отже, при будь-якій розширеній "тематиці" ідеологію не позбавити "експансивних" значень - домінування та участі у владі. Авторство терміна "ідеологія" приписують французькому філософові А. Д. де Трейсі - республіканцеві та лібералові, соціальному фантазерові й учасникові подій Французької революції вісімнадцятого століття. Для де Трейсі "ідеологія" була не "сукупністю ідей", а властиво "наукою про ідеї", до того ж підпорядкованою раціональній організації політичного життя. Де Трейсі вірив, що така наука повинна розкласти людську діяльність до первинних причин (відчуттів, інстинктів) і психологічних елементів (на зразок опозиції "своє -чуже"), а потім, вивчивши "неусвідомлені звички розуму", реконструювати політику, економіку і моральні засади. Ідеологічне амплуа де Трейсі виходило за рамки суто політичного доктринерства. Він залишив слід в історії також як один із перших речників лібералізації у приватному житті: окрім праці "Проект складників ідеології", написав трактат, у якому захищав право жінок на освіту, вибір подружньої пари і сексуальну свободу [19]. Карл Маркс, котрий критикував де Трейсі за "холодне доктринерство", сам став на позицію, яка звела поняття "ідеологія" до найбільш вузьких, партикулярних, а власне класових, значень. Марк-сівське розуміння ідеології як "хибної свідомості" - системи ілюзорних уявлень, яку правлячі класи нав'язують підвладним класам для виправдання системи нерівноправних стосунків, - несло у собі практичну революційну програму. Але людство так і не дочекалося щасливого здійснення марксистської класової утопії. Спроба змінити "хибну свідомість" радше показала, що людство має справу із чудовиськом, яке з рефлекторною легкістю відновлює голови, відтяті на революційних гільйотинах. Урок самовідтворювальних властивостей ідеології добре засвоїла і розтлумачувала сучасникам альтюссеріанська школа аналізу ідеології, яка ішла слідами Маркса, але принципово відмежовувала себе від нього переконаністю у тому, що відтворення ідеологічних відносин відбувається за участю і навіть згідно з інтересами усіх класів. Ідеологія дозволяє громадянам знаходити і розуміти своє місце в ієрархії соціальних стосунків: правильно ідентифікувати себе як представників певної страти, симпатиків певної партії чи руху і озиватися на відповідні заклики. Луї Альтюссер увів поняття інтерпеляції - ідеологічного окликання, звернення, у якому людина впізнає себе і через посередництво якого підтверджує свою ідеологічну ідентичність. За твердженням фахівця із комунікативних теорій Дж. Фіс-ке, важливість теорії Альтюссера полягала у тому, що він першим показав "роль комунікативної форми для встановлення ідеологічних відношень" [20]. Із тез Альтюссера беруть початок ті теорії ідеології, які стверджують, що дійсність не може існувати без "ідеологічних містифікацій", і які С. Жижек називає, порівнюючи їх із марксистськими підходами, "більш тонкою критикою ідеології" [4]. Те, що написав про ідеологію Альтюссер і тим паче С. Жижек, не породжує особливих ілюзій щодо можливості заміни "фальшивих уявлень" чистим ідеалом. "Темне і волохате" колективного підсвідомого завжди напоготові, щоб жорстоко покепкувати над ідеалістичними соціальними очікуваннями. Варто з'явитися героєві і зірвати маски антигероїв режиму, як починається казка про дракона, у якій кожен, хто переміг дракона, сідає на його трон. Не тільки опонент борця із владою, а й кожен сторонній спостерігач має всі підстави знущально запитати чергового претендента на трон: "А в чому твій власний ідеологічний інтерес?" На щастя для історії, герої мають схильність ігнорувати такі запитання. Отже, парадокс ідеологічної сві-Домості полягає у тому, що ідеологія — чим глибше шукати її корені — виявляється не викривленим уявленням про буття, а тим ґрунтом, у 'Кому саме буття закорінене [4]. У такому сенсі процедура очищення "Уття від ідеології, а ідеології від спотворень - неможлива. Ідеологія індукує в маси тотальні програми, але наштовхується ча спротив індивідуальних світорозумінь тих членів соціуму, які во-Лцоть дистанціюватися від офіціозу. Попри індоктринаційний тиск і 3°бов'язання щодо участі в ритуалах, окремий громадянин може виносити опорні точки індивідуального самоусвідомлення як завгодно далеко за межі ідеологічного поля. Така практика індивідуальних вислизань із-під ідеологічної "парасольки" породжує потребу в ідеології обгрунтування дистанцій, ідеологічному доважку до власної "ідеоло-гічності" чи, як це не парадоксально, "неідеологізованості". Зауваживши, що любити чи не любити ідеологію можна з різною мірою щирості, К. Мангейм спробував створити "шкалу типів ідеологічної свідомості": До першого типу варто зарахувати такий випадок, коли суб'єкт, який мислить і уявляє, нездатний побачити невідповідність своїх уявлень до дійсності з тої причини, що вся аксіоматика його мислення, історично і соціально детермінованого, робить принципово неможливим віднайдення цієї невідповідності. Другим типом ідеологічної свідомості можна, на відміну від першого, вважати "свідомість-сапі" (лицемірну свідомість - Авт.), характерною властивістю якої є те, що історично вона могла би виявити невідповідність своїх ідей вчинкам, але приховує її, керуючись вітальним інстинктом. І, нарешті, останнім типом цієї класифікації слід вважати ідеологічну свідомість, основану на свідомому шахрайстві, тобто такий випадок, коли ідеологію слід інтерпретувати як свідомий обман: в цьому разі йдеться не про самообман, а свідомий обман інших [10; С 116]. Міркування К. Мангейма орієнтовані на духовно-політичну ситуацію першої чверті двадцятого століття, що була позначена руйнуванням класичних державно-політичних утворень, але все ще сильним опертям на традицію ідеологічної цілісності суспільств. Після Першої світової війни відбувся масовий перехід від монархічних і консервативних до громадянських і радикальних ідеологій, але принципові ідеології як такому альтернативи не виникало. Світ, що пройшов згодом через досвід більшовицької тоталітарної імперії та німецького націонал-соціалізму, уже був схильним поставити під сумнів саму ідею масової соціальної віри. Нації внесли в архіви колективної пам'яті досвід травм і поразок, отриманих У спробах ідеологічних експансій чи захисту від них, на арену громадського життя вийшли покоління громадян, які не відчувають жодного ентузіазму від споглядання карнавалу ідеологічних масок, а особисту ідеологічну свідомість уразила бацила зневіри у щирості ідеологічних репрезентацій реальності. Найбільш недвозначний і провокативний речник такого світовідчуття П. Слотердайк розглядає особисту дистанцію до ідеології під кутом зору теорії "цинічного розуму". На зміну традиційним "наївним" ідеологіям, вважає вій, приходить "універсальний дифузний цинізм": Дифузному цинізмові вже давно належить провідне місце в суспільстві - у правліннях, парламентах, наглядових радах, керівництві підприємств, видавництвах, факультетах, канцеляріях, редакціях, медичній та юридичній практиці. У підґрунті його справ відчувається певна прикрість. Бо циніки - не дурні, тож повсякчас і повсюдно бачать те Ніщо, до якого все прямує. Між іншим, їхній душевний апарат достатньо гнучкий, щоб як фактор виживання вміщати постійний сумнів щодо власних забаганок. Вони знають, що роблять, але вони роблять це, бо порядок речей і прагнення самозбереження, принаймні найближчим часом, промовляють однією мовою і кажуть їм: так має бути. Все одно інші робили б те саме, але, мабуть, ще гірше [12; С 21]. Які ж мотивації людини, яка "знає, що робить, але робить це"? Найяскравіші формулювання Слотердайка достатньо недвозначні, аби зрозуміти, що "модернізована нещасна свідомість" - це та ж ман-хеймівська свідомість-сапт, породжувана "вітальним інстинктом" -очевидно, інстинктом самозбереження, наміром мати певний зиск від прагматичного пристосування до абсурдів повсякденності: За чистих двох тисяч марок щомісяця потай починається Антипросвіт-ництво; воно виходить з того, що кожен, для кого є що губити, самотужки впорається зі своєю нещасною свідомістю або понабудовує до неї "особистих зобов'язань" [12; С 23]. Популярну невибагливість ідеологічного продукту забезпечує своєрідна кухня мас-медіа. їх діяльність Слотердайк бачить як грандіозну нівеляцію значущості явищ різних масштабів і порядків, яким надано один і той самий статус факту і які всі разом стають нешкідливими наповнювачами ідеологічного об'єму. При "дотриманні нульового пункту розумового проникнення" бурхлива діяльність медій здатна все охопити, нічого не змінюючи: Вони мають тільки один інтелігібельний елемент - "і". Так з'являються ланцюги й сусідства, які не міг собі уявити жоден раціоналіст і жоден естет: скорочення витрат-і-прем'єра-і-світовий фінал з мото-спорту-і-податки з проституток-і-державні заколоти... Одна річ є одна річ, і більшого медіуму не дозволено. Встановлювати зв'язки між "речами" - це значить займатися ідеологією. Отже, хто встановлює зв'язки, той вилітає. Хто мислить, той має піти. Хто рахує до трьох, той фантазер. Емпіризм мас-медій терпить лише ізольовані повідомлення, і ця ізоляція ефективніша за будь-яку цензуру, бо вона опікується тим, щоб пов'язане не поставало у власному вигляді та якомога менше потрапляло до людських голів [12; С 313]. Варто зауважити, що й самі творці продукту мас-медіа мають ностальгію за тією глибиною світового океану мудрості, якої вони не досягають у щоденній рутині й погоні за інформацією, але професійні звички сформували у них щодо цієї вади не "хибну свідомість" професійного самообману, а кращий із видів "цинічної свідомості" -прагматичну "свідомість обмежень". Цинічна іронія розрізняє усі фальшиві ноти словесної і адміністративної гри, але не знаходить аргументів і волі для того, щоб змусити громадянина співати поза хором. Це вже ані наївна політична людина із примордіалістським уявленням про сутність політичних речей, які виростають із соціального ґрунту так само природно, як трава із землі, ані не пролетар, який звільнився від пелени буржуазної фальші і повертає на гнобителя свій праведний революційний гнів. Це розгублена і спантеличена людина, яка, розуміючи усі умовності гри, не знаходить мотивацій для того, щоб вибути із гри, і способів вислизнути із щелеп соціальних умовностей. Знаючи задум режисера і механізм спецефектів життєвого реаліті-шоу, ідеологічний актор мусить сміятися щирим сміхом і плакати природними сльозами. Результат такої змови між Супер-Его і Его - внутрішнє примирення між принципами фіктивності й активності [4]. Славой Жижек пояснює, що незбіжність офіційних концептуалізацій і внутрішніх спонук пронизує соціальне життя: люди знають, що свобода не абсолютна, але визнають її за найвищу вартість, знають, що рівність лише ідея, але прагнуть її так, ніби вона справді можлива для всіх однаковою мірою, знають, що партія чи президент виражають інтереси народу лише настільки, наскільки це збігається з їх (політичних лідерів) власною волею - але цілком приймають принцип репрезентативності і символічної участі за обмінну монету політичної діяльності; знають, що війна за "свою правду", "свої інтереси" - це також і війна проти себе, але втягуються в неї із змішаними почуттями обов'язку, недовіри і фатальної неминучості [4]. Розриви у тканині політичного самоусвідомлення і політичної участі роблять для людини цілковито очевидною первородну травму неможливості раціональної самоідентифікації, раціональних обґрунтувань свого буття. Цей парадокс ідеології не може бути пояснений в ідеологічних же термінах. Він вимагає метамови - глобальної антрО" пології людської ідентичності. Не лише рафіновані знавці цинічного
світогляду (від чого вони видаються його апологетами) на зразок П Слотердайка, а й віддані гуманісти на зразок Г. Марселя мають серйозну підозру у тому, що мотивації людських діянь перебувають поза сферою раціональної дискурсивної компетенції: кожен із нас від своєї появи на світ постає перед іншими і перед самим собою як така собі задача, чиї умови, хоч якими б вони не були, виявляються недостатніми для її розв'язання [11; С ЗО]. Феномен екзистенційної неповноти самоусвідомлення, зокрема політичного, С. Жижек аналізує, спираючись на поняття ідеологічного фантазму - містка, що долає розрив між усвідомленням ілюзорності соціальної правди і переконаністю стосовно потреби брати участь у діяльності, для якої така правда-ілюзія стає підґрунтям. Ключова фраза, яку С. Жижек пропонує для розуміння суті фантазму, - "вір у те, що це правда" - зближує суть ідеологічної віри із суттю будь-якої віри загалом. Ідеологічна участь випливає не із сліпого підпорядкування — вона доповнена механізмом "добровільного самозобов'язування" - тому є класичним втіленням "усвідомленої необхідності". Ідеологічний фантазм - це індивідуальна форма згоди брати участь у колективній грі, що називається суспільним життям, за правилами "нібито правди". "Усвідомлена хибна свідомість" - так це формулює П. Слотердайк. Намацування "розривів" у тканині концептуалізацій - заслуга проникливого розуму чи досвіду політичного суб'єкта, а не роз'яснень ідеології. До ексгібіціонізму вона не схильна, її зброєю залишається маніпуляція і подвійна гра, бо, попри весь постмодерний контекст політичної комунікації, "ідеологія успішна рівно настільки, наскільки вона не дозволяє побачити суперечність мЬк пропонованими нею конструкціями і дійсністю" [4].
Понад те, раціонально прийнята критична, а тим паче "циніч-позиція аж ніяк не перешкоджає залученню до ідеології, а є просто одним із варіантів принципової неможливості діяти поза її виміром. Це участь в ідеології у вигляді формального відсторонення 8Щ ритуалу. До парадоксів ідеологічного буття належить те, що на-Віть індиферентна і аполітична позиція індивіда впливає на спосіб СтРУктурування владних стосунків. Будь-яка особиста позиція тавтологічна ідеологічній залученості. Ще герой І. Тургенева Базаров із Цьго приводу не мав жодних сумнівів: "Навіть якщо ви стверджу- Що у вас немає принципів, то це і є принцип".
Пояснюючи стриманість Лакана у критиці ідеології, С. ек звертає увагу на те, що і психоаналіз, і критика ідеології зайнят' подібною роботою: процедура демаскування "голої дійсності" у критиці ідеології має ті ж мотивації і той самий ефект, що й намагання оглянути голе тіло інстинктів у психоаналізі. Славой Жижек услід за Лаканом глибоко відрефлексував логіку сценаріїв теоретичного "роздягання", тому й звертає увагу на комічність емоцій щирого жаху від викритої правди про те, що "під одягом" вона (жінка чи ідеологія) "цілковито гола". У такий спосіб "цинічна" критика цинізму та іронія ідеологічних критиків несе у собі запрошення до свободи від ідеологічних страхів. Звернена до нового становища людини, критика ідеології багатьма гранями межує із пафосом постмодерну. Термін "постмодернізм" означує насамперед рамки культурної революції, але не знімає із себе відповідальності за "доктринальні" політичні висновки. Після виходу у світ "Культурної логіки пізнього капіталізму" Ф. Джеймсо-на термін "постмодернізм" став легітимізованим означником жаги до звільнення від ілюзій, зокрема політичних. Постмодерні автори наголошують "посттрадиційну" (А. Гідденс) та "постісторичну" (Ж. Бод-ріяр) модальності буття. На початку шістдесятих років двадцятого століття Бодріяр заманіфестував: Постмодернізм ані оптимістичний, ані песимістичний. Це гра із тінями того, що було зруйноване. Ось чому ми є "пост" - історія зупинилася, людина перебуває у постісторії, позбавленій значень [16; С 300]. Концепція "пост", яка сигналізує про втрату колишньої віри, була нормальною реакцією на минуле, але аж ніяк не найкращим (чи принаймні не єдиним) способом знайомства із майбутнім. Проголошення початку фіналів - віри, ідеології, історії - часто виявляється не більш як самооманою світоглядів, обмежених внутрішніми комплексами творців. Гностична вада теорій "кінця" - поширення на ціле людство локальних, індивідуальних "апокаліпсисів". Зупинку, стагнацію у пошуку смислу постмодерністи і критики ідеології прийняли за зупинку всього історичного процесу. Не лише філософські, а й прагматичні резони змушують теоре' тиків ставитися скептично до передбачень близького кінця ідеології-Твердження про її радикальну трансформацію видаються злим том на фоні воєн модерної доби і повсюдної високовольтної ротьби за владу. Не здає позицій, хоч і оновлює свої структури, • титуційна ідеологія - системи політичного поділу у більшості 1 1Н світу з багатопартійним укладом. Терористи-смертники, які «йшли на арену глобальних ігор із початком двадцять першого сто-іття, своєю появою запевнили, що зупинка у пошуку цивілізаційних псів була тимчасовою, що нові протистояння історія створює зав-виґрашки, а повернення до авторитаризму на початку нової епохи, попри всю позірну неймовірність, може бути так само неминучим і мотивованим, як народження тоталітарних ідеологій двадцятого століття після самовпевненої самозачарованості епохи просвітництва. Відповідно, теоретичні парадигми фіналістського спрямування можуть чи мусять невимушено чергуватися із парадигмами циклічності. Отже, існує достатньо доказів того, що ідеологія не зникла. Залягання інфекції цинізму хронічне і глибоке, але на підставі нещирості актів соціальної віри не можна проголошувати кінець ідеологічної епохи. Автори, які пишуть про смерть ідеології, самі ж наводять докази її існування. Тоді звідки цей подзвін за ідеологією, звідки відчуття, що людство таки переходить до якогось іншого етапу у своєму розвитку? Насамперед, відчуття (чи ілюзію) прощання з державними індоктринаційними традиціями створюють процеси трансформації змісту масових вірувань, зростання ролі індивідуального простору порівняно із колективними формами соціальної творчості. При збереженій матричній конструкції ідеології поширюються гібридні форми ідентичностей, зростає зона контактів груп, зближення культур. Окрім того, змінилися форми наукової рецепції, у полі соціального аналізу з'явилися нові концепти, окремі з них, наприклад, "культура" та "ідентичність", виявили підвищену активність і потіснили "ідеологічний" аналітичний інструментарій. З одного бо-ку, ідеологічна парадигма поступилася місцем культурологічній, але, водночас, культурологічні студії спричинилися до нового розуміння ідеології. Про ідеологію нині міркують семіологи і теоретики дискурсу, с°ЦІологи і ритори. Інтереси дослідників звернені до дискурсних і Комунікативних аспектів аналізу ідеологічних форм життя, зокрема Д° ролі мови у конструюванні та культивуванні соціальних нерівностей. Дискурс розглядають як поле конструювання ідеологій, а Дискурсний аналіз за таких розумінь освоює роль інструменту демістифікації ідеології. Недаремно зв'язок дискурсу та ідеології особ- ливо помітний у транзитивні періоди, коли соціолекти та ідіолекти радикалізуються, цілком поривають із раніше безсумнівними уяв. леннями і здійснюють прорив у простір нових сенсів. Опозиційна настанова щодо режиму означає рішучий розрив із його сигніфіка-тивною системою: коли тобі доводилося протистояти ідеологічному режимові, то перше що ти маєш зробити, - це без будь-яких дискусій відкинути той опис реальності, який він хоче тобі накинути [1; С12]. Певною мірою до анахронізації концепту ідеології спричинилася непопулярність ідеологій-практик. Зазнали колапсу авторитарні режими - і теорія ідеології мусила сформулювати невтішні підсумки цих уроків, а потому, виконавши цю місію, і сама відійти у тінь. Відколи "ідеологію", посунуту у сферу табуйованості, заступила "теорія ідентичності", відбувається доволі продуктивне "з'ясування стосунків" між концептами "ідеологія" та "ідентичність". Теорія ідентичності набагато більшою мірою, ніж ідеологія, зосередилася на процесах у цивільних сферах - екологічній, культурній, тендерній. Саме ці сегменти соціальності перетягнули на себе публічний інтерес у другій половині двадцятого століття. Уламки "подроблених" ідеологічних груп задекларували себе не політично, а культурно (хоча від цього їх політична суть аніскільки не змінилася). Умберто Еко визначає ідентичності як "ідеології інакшості", А. Бер-гер приписує їм функцію акумулювання соціальних пристрастей: політика ідентичності - це всепереможна пристрасть, яка охоплює групи, заангажовані у певні ситуації, проблеми і потреби [15; С. 82]. Пристрасній оцінці, за А. Бергером, підлягають усі рішення, які можуть змінити баланс задоволення інтересів певної ідентичності: "чи це добре для жінок", "чи це добре для геїв та лесбіянок", "чи це добре для чорних американців" [15]. Зосередженість на вагомості голосу політичних і неполітичних груп, чиї програми і потреби здатні впливати на політичні рішення, ріднить ідеологію з ідентичністю. А різницю між обома можна пошукати у спрямованості вектора влади: ідентичність проростає знизу догори, а ідеологія тисне зверху донизу. Тобто можливо-таки їх розрізняти як демократично-громадянський і тоталітарний атрибути. Ідентичність - це радШе простір громадянських дискурсивних самовизначень у ліберальному світі, аніж ієрархія підпорядкувань та авторитетів у репресивній системі, вона формується завдяки комунікативним потокам, а не карально-контрольним механізмам у їх чистому вигляді. При цьому медіа стають вчителями вартостей і джерелом самовизначень, потрібних для розвитку і виживання. Існує достатньо привабливих гуманістичних альтернатив негативним ідеологічним програмам двадцятого століття: замість парадигми асиміляції іншого - парадигми толерантності, замість моделей підпорядкування - моделі співпраці, замість теорій конкуренції ідеологій - теорія співіснування культур. На думку Т. Іглтона, одного з найвідоміших авторів праць про статус ідеології у сучасному світі, не варто квапитися інтегрувати усе написане про ідеологію у Велику Глобальну теорію. Та й поки що не надто це реально - не стільки через неможливість логічно звести до єдиної основи усі вихідні значення, скільки через неможливість уніфікувати різні наукові мови, якими послуговуються у дискусіях [фо ідеологію. Кожна із цих мов ще має значний концептотворчий потенціал і внутрішній простір для розвитку. Часткових дефініцій "ідеології", які перебувають в активному обігу, залишаючись пов'я-аними із власним теоретичним полем, Т. Іглтон нараховує понад іівтора десятка, беручи при цьому до уваги і традиційні, класичні визначення, і насичені модерним змістом оказіональні варіанти, які тоходять із сучасної семіотики, теорії дискурсу, культурантрополо-гії, соціальної психології, теорії соціальних рухів: а) процес породження знаків, значень і вартостей у соціально- б) сукупність ідей, які характеризують певну соціальну групу в) ідеї, які допомагають легітимізувати панівну політичну г) хибні ідеї, які допомагають легітимізувати панівну політич- д) систематичні спотворення комунікації; є) форми мислення, мотивовані соціальними інтересами; ж) ідентифікаційне мислення; з) соціально необхідні ілюзії; і) медіум, із допомогою якого свідомі соціальні актори надають сенсу своєму світові; ї) набір уявлень, які спрямовують практичні дії; й) змішування лінгвістичної і феноменологічної реальності; к) семіотична "закритість"; л) необхідний медіум, через посередництво якого індивіди переживають свої зв'язки із соціальною структурою; м) процес, який зводить соціальне життя до природної реальності [19]. Новітні теорії не завжди завдають собі труду налагодити свідомий діалог із класикою спадщини ідеологічного аналізу, але об'єктивно вони завжди виступають її продовженням і розвитком. Якщо йдеться про функціонування реального суспільства, можна говорити про його ідеологічний профіль на підставі аналізу таких феноменів: - ідеологія і характер політичних партій, уособлення найважли - репрезентація ідеологічного спектру суспільства в образах - ідеологічні орієнтації мас-медіа; - ідеологічні дискусії у публічному просторі. Зорієнтуватися у величезній кількості тем національного ідеологічного дискурсу можна за допомогою схеми "семантичного простору" ідеологій, їх умовної катетеризації. За основу практичного аналізу ідентифікаційних і пов'язаних із ними дискурсивних процесів візьмемо схему концептуальних альтернатив, співвідносних із реальними станами чи потенційними можливостями розвитку суспільства. Матрицю ідентичності формують пари протилежних якостей і можливостей - у соціальній, економічній, поведінковій, епістемологіч-ній сферах. Конкретний вибір, політичне рішення, ідеологічна теза постануть як фіксація-вибір на умовній шкалі концептуальних опозицій: Авторитаризм - демократія Євроатлантична інтеграція - євразійський геополітичний вектор Ліберальна, ринкова економіка - планова, регульована економіка Консерватизм - лібералізм Федералізм - унітаризм Революція - еволюція Глобалізація - національний традиціоналізм, нативізм Екстреми - медіації Кожна із названих пар показує параметр соціального розвитку, вісь умовної системи координат ідентичності. Кожна ділянка континууму між уявними опозиціями — наче окремий колір (із різними відтінками та інтенсивностями). Поєднуючи кольори, утворюють малюнок окремої ідеології. У визначеннях історично сформованих сучасних політичних ідеологій тісно пов'язані їх базові цінності та політичні пріоритети: Комунізм: рівність, народовладдя (суспільна власність, інтернаціоналізм, тотальне державне регулювання економіки, "експорт ідеологи' за межі країни); Соціал-демократія: свобода, справедливість, солідарність (рівність усіх форм власності, захист прав та інтересів меншин, велика роль державного регулювання економіки); Лібералізм: свобода (приватна власність, захист прав та інтересів* меншин, мінімізація державного регулювання економіки); Консерватизм: сім'я, релігія, мораль (приватна власність, мінімізація втручання держави в економіку, підвищена увага до армії, готовність боронити національні інтереси силовими методами); Націоналізм: нація, релігія, мораль (приватна власність, захист прав та інтересів меншин, помірковані, толерантні відносини з іншими країнами); Фашизм (крайній націоналізм): раса (приватна власність, спрямована проти національних меншин політика етнічних пріоритетів, силова експансія у зовнішній політиці, пріоритет військово-промислового комплексу) [2]. Із часу проголошення незалежності українське суспільство переживає інтенсивні процеси формування ідеологічної бази і політичної структури. Фрагментоване і гетерогенне, позбавлене тривкої політичної традиції, а відтак і визначеності стосовно вартісних орієнтирів, воно тривалий час породжувало дивовижний феномен гіпертрофова-ної мультиідеологічності, зокрема під час електоральних кампаній. Паради іміджів кандидатів ставали парадами ідеологій і під час президентських виборів 1999 і 2004 років, і під час парламентських кампаній у 2002 та 2006 роках. Ці вибори були прикметні величезною кількістю непрохідних технічних кандидатів та ідеологічних Дублерів, претендентів без жодних шансів отримати бодай один відсоток голосів. До прикладу, у виборчі списки парламентської кампанії 2006 року було внесено сорок п'ять назв політичних груп, які різнилися спрямуванням, проголошуваними цінностями, фінансовими можливостями та мірою віртуальності. Численність і аксіологічне багатоголосся партійних натовпів на старті електоральної боротьби були почасти репрезентативно-симп-томатичними, а почасти оманливими. Крізь багатоманітність колористичної символіки і рекламних слоганів завжди чітко проглядали основні лінії протистояння, а структуризація на фініші кампаній зазвичай висвітлювала найгостріші поточні ідеологічні антагонізми. Зокрема, парламентська кампанія 2006 року підтвердила аксіологічні пріоритети попереднього революційного періоду, дискурс її політичної реклами технологічно та ідеологічно був симетричним до тієї лінії барикад, яка була вибудувана у період президентської кампанії 2004 року. Поляризованість на рівні еліт, партійної системи, системи влади, дискурсів мас-медіа і громадянських риторик стала основною рисою українського політичного життя у 2006-2007 роках. Антагонізм інтересів і стратегій, які репрезентують різні групи еліт та різні сегменти українського суспільства, сягнув найвищих інстанцій, включно із тими, які покликані "контролювати контролерів" - Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою, Конституційним Судом. Не дивно, що напередодні дострокових виборів 2007 року у структурному, колористичному, а значною мірою і в концептуальному сенсі основною електоральною стратегією залишалася стратегія поляризації - протиставлення програм спадкоємців помаранчевого табору та їх супротивників із коаліції. Хоча українські політики цілком не відмовилися від старої моделі віртуальної партійної ультразмагальності, все ж виразна поляризація і усвідомлення неминучості приходу епохи парламентських партій-монстрів, кількох ідеологічних велетів, які лише і мають реальні шанси проходження до найвищого законодавчого органу, посприяла скороченню кількості учасників електоральних змагань 2007 року - до двох десятків офіційно зареєстрованих партій і блоків. Періодичні цикли загострення ідеологічних колізій і наступні медіації та компроміси, які згладжують деструктивний заряд явиШ поляризованості, є свідченням перманентного конфлікту вартостей та інтересів у суспільстві, а на загал все ж нормальним еволюційним процесом, спрямованим на подолання численних негативів тоталітарної спадщини, яку Україна отримала разом із незалежністю. Література: ■). Безансон А. Амністія й амнезія // Критика. - № 5. 2. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. - К., 2002. 3. Дюркгейм Э. Ценностные и "реальные" суждения // Социологические исследования. - 1991. - № 2. 4. Жижек С. Возвышенный объект идеологии. - М., 1999. 5. Инглегарт Р. Культурный сдвиг в зрелом индустриально обществе // Новая индустриальная волна на Западе. - М., 1999. 6. Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних координатах України). - Луганськ, 2000. 7. Костенко Н. Ценности и символы в массовой коммуникации. - К., 1993. 8. Лісовий I. Культура, ідеологія, політика. - К., 1997. 9,'Макаренко В. Главные идеологии современности: Либерализм, консерватизм, марксизм, социализм, феминизм, экологизм, коммуни-таризм, национализм, анархизм. - Ростов-на-Дону, 2000. 10. Мангейм К. Идеология и утопия // Утопия и утопическое мышление. - М., 1991. 11. Марсель Г. Ното уіаіог. - К., 1999. 12. Слотердайк П. Критика цинічного розуму. - К., 2002. 13. Стефаненко Г. Этнопсихология. - М., 2003. 14.Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. - Львів, 2001.
Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 432; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |