Вчення про сукупністьзагальних місць, що виявляють 3 страница

ДИС!

Заперечу валіни перехідні конструкції — це вирази, що покли­кані пославити т: положення, які оратор хоче розкритикуваїи. Наприклад:

«але..-»: «однак...»: «на жаль...»; «здаьалось, що...»; «і все ж варто ензна'нн оди.,»:, «фактично ж...»; «ніхто ос очнсуалв, що...»; «цілком несподівано ми дізнаємось.

01(0 "і ОНЦО

Нрггвооджувальні перехідні конструкції— де вирази, покли­кані посилити ті положення, які оратор захищає. Наприклад:

«до речі...»; «окрім того...»; «на користь цього свідчить о ас, ідо...»: «варто додати також і то, ще...»; «цс можна під- ткердити іі там, ідо...»; «відомо також, що...»; «а це озна­чає, ш,0...» тощо.

Неімральні дні конструкції -- - це вирази. > щуготн

суто технічну < щ ’язку, Як правило, це вставні або ре­

чення, Напраклао:

«цікаво, що...»; «виявляється, що...»; «слід відзначити, ідо...»; «слід підкреслити, що...»; «не варто забувати, ідо...»; «по-перше..., по-друге.... по-третс...»; «а тепер до- зеолкге иерсйп.і до наступного питоуняо тощо.

Зав,ляп; використаною різноманітили перехідних конструкцій промори оратора набутна цілісного винайду, де кожний елемент слугуа загинаній глеті - опливу на аудиторію.

Оратор нами; алкен.: ззстссоаунати.гот перехідні конструкції ипназїр ^:ун _;\?^:опя'Д- пряни зисрпепни де спиханій, Нагріти:):

«а гелер. дааамнн;нзнна надумаємо над тим, що...»; «да­вайте нргиадааие, иен.нн «апозРуИрге урости собі, що,..а; наеериіи.ї указу за те, іде...аз «.латайте замислнмосз над пезноозят» про те, і-:,а,«а щез аи гнобили у випадку,.,»

Найбільш поширеними є три прийоми, які. використовуються у вступі:

і-’ привертання уваги аудиторії; с <<початок здалеку»;

«несподіваний вступ».

Перший щяшом (привертання уваги аудиторії) передбачає три випадки залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Оратор підкресли: іраво говорити на певну тему. Маються па увазі си коди аудиторія в принципі готова

озувати, треба тільки с звати її інтерес до виступаючого, вяторика в иодібїіих ви рекомендує тактику, що зорієзіто- ьана пе на презентацію______________.„гості оратора, а на презентацію йо­ді ставлення до того, що відбувається. Наприклад:

Шановні слухачі! Ви вже прослухали цікаві й яскраві висту­пи моїх колег з проблем... Я сам з великим задоволенням прослухав їх і тепер продовжу то тему. Хочу запропонува­ти вам своє бачення цих питань.

2) Оратор підкреслює важливість. ' ія аудиторії. Маються на увазі ситуації, коли с. те готові до сирий-

єаттй. промови. Риторика в подібних і- х рекомендує вихо­

вати з «нагальної необхідності», тобто знсрнутись до того аепог'- ■у норої, який залппіазсг досі поза увагою присутніх, однак "Діввіднооиться з їх потребами та інтересами. Наприклад:

нісаонні депутати! У хотів би привернути ванн/ увагу до проблема; правового 'забезпечення економічних перетворена.;ї вважаю, що ие питання має стратсвіипс значення. Лани: на буде належного правового забезпечення реформа., то не бу­де й само; реформи.

а) Оратор піакиеслює значимість самого предмети;у;а;з,здз Маються на увазі ситуації сприятливого контакту маж унасвн- мали оишсуввіппв Здебільцюго та?;, ситуації є: копвепьнбаима, ■за., заздалегідь відомо, хо;ау наледавднваз ініціатива в онідву-

■ он; а аудиторія готова сд;удати, иитооиаа в подібних вдиадкнд зи.д.пдує відразу нв;вїеовувзд;в. вез;да від воихлззі розввз з -н.,,- гуз, до зд.пулдзаіої лвкдб л:в;фнсора ви, б,, ббонзбира <Єбвв;.,вз '■ з ховала; з-ввв на, рззпззвнн йоєо сапом;;,зо, ммлммм: та б ■

■в з/ "ви;, '.одо і ОД60 0 0 міа 1 б 1 1 ¹-'!;і’Ом/Г „бПОз м.Ф''' Т^т"іД/'ОД''’’"'"-,.з;р’ ... ^г.\)'■

здпзого заяв, звевлз;: озантз мнїь йево хвиль, о’ом' -^г"^; ", з, ■■ кою далекі берегові скелі, пишні зелені рослини, і дозвольте дати вам стислу характеристику сучасного нам середземно­морського узбережжя, розпочавши з його географічного на­рису»^[10].

Другий прийом («початок здалеку») використовується пере­важно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприй­няття промови.

Риторика в подібних випадках рекомендує створити, по мож­ливості, «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтя­гуючи момент «з’ясування стосунків». Для цього можна:

— вказати на багатомірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до го­товності вислухати інші погляди на проблему;

— використати «обхідний маневр», тобто виразити думку ау­диторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, неприйнятні, хибні).

Прикладом подібного початку публічного виступу може бути вступ до промови Б. Єльцина на Генеральній Асамблеї ООН у жовтні 1995 року:

«Шановний пане Голово!

Шановний пане Державний Секретар!

Пані і панове!

Півстоліття тому, створюючи ООН, наші попередники праг­нули здійснити одвічну мрію людства про світ без війн та насильства;

про світ, в якому суперечливі питання вирішуються не си­лою зброї, а шляхом переговорів; про світ, гідний людини і людства.

Історія пішла іншим шляхом. Виграти світову війну вияви­лось легше, ніж виграти мир»'.

Третій прийом («несподіваний вступ») передбачає безпосе­реднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, по­дібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слуха­чів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає рито­

ричне запитання. Класичним прикладом подібного вступу є по­чаток Цицероном своєї першої промови проти Катиліни;

«Доки ж ти, Катиліна, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, у своїй люті, будеш знущатися з нас? До яких меж ти будеш хизуватися своїм нахабством, що не знає шор? Невже тебе не збентежили ні нічні караули на Палати- ні, ні варта, що обходить місто, ні страх, що охопив народ, ні присутність всіх чесних людей, пі вибір цього так надійно захищеного місця для засідання сенату, ні обличчя і погляди присутніх? Невже ти не розумієш, що твої наміри розкрито? Не бачиш, що твоя змова вже відома всім присутнім і ви­крита? Хто з нас, на твою думку, не знає, що робив ти останньою, що попередньою ніччю, де ти був, кого скликав, яке рішення прийняв? О часи! О звичаї!»^[11].

Вибір оратором того чи іншого прийому вступу диктується особливостями конкретної мовленнєвої ситуації, насамперед ха­рактером аудиторії. Перші фрази мають бути досить ретельно підготовлені, адже саме вони мають важливе значення для вста­новлення контакту зі слухачами.

У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку те­му в будь-якій аудиторії:

— цитата;

— яскравий приклад;

— комплімент;

— апеляція до загальновідомого джерела інформації:

— проблемне запитання;

— виклад мети й завдань виступу;

— демонстрація певного предмета та іи.

Окрім «позитивних» способів вступу, в риториці зафіксовані також і «негативні», невдалі прийоми початку промови. /\ са­ме: не варто розпочинати виступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо.! І. Сопер цитує з цього приводу гумориста Джорджа Еді:

«Це вже остання справа — оголошувати прилюдно про свою неспроможність. Біда в тому, що, може статися, це вдасться

і довести»^[12].

Загальні характеристики першої частини промови можна окреслити таким чином: вступ має бути коротким та яскравим.

—

3.2 ' Головна частина

3.2.1' Способи подання матеріалу

Після вступу оратор матеріал

рпззк, аргументи), який було в Загаль­

на мета головної частини >, ¹ оратора.

Якщо говорити більш ТОЧНО, т І- ті, І\ИІ‘ поданні:

цих доказів слухачам (адже дні ■-ч і і і і. їм уптувана тези).

З головній частині інколи виділяють такий окремий компо­нент. як пнавідаини (від пат. «;іаггаио»— «виклад»), Важливого значення ця частина набуває із судових промовах, коли подається загальна картина иравопорушення. Щодо інших типів промов, то оповідання в чистому вигляді знайти буває дуже важко.

Залежно від характеру впорядкування підібраного на етан; іп- веко.ї матеріалу, він може подаватися шляхом: з природним;

о штучним.

• Природний, або Історичний, ичлях подання магмгрізчр:щ;ахторигучїмммі лінійністю мз паііУізашічи вліруппп; [ мя;и ораторч у никлий,

'мпібільні яскраво сузь цього пипіхр виразив давньорпмемлйї ох>и'ор 'ммоп Старілий: гРип ие-Ьа зедцспШг («Слова підуть ким дззп за предметом»).

ЇРазермл викладається в хронологічній послідовно!.ті крон зз ївпикяк від більш ранньої події до більш пізньої. Цей спосіб зо братку о події так, як сопи відбувались у реальній дійсності, "ель вевзерз ь таких випадках подібна до ролі літсписціі (головкс- - по ним відбувалось). Перевагою історичного спосо­

бу з прозорість такого подання матеріалу для аурутгорії. Він легко сприймається, занам'зиовується, пе викиикає напружень думки.

Природний шлях викладу рекомендують впкористовува зв: у нвезювах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії.

.: Утчупшй шлях знкивРу харехтвригуі'іііьоя /краренвнйм; іГіЮ, коли орамісчз нам вчюрчідкоауааз твтій матзрічт виш цьому зїи глгя чізрушуззчми хроі-юлозію, іпигмикли; наслідки парезі (зрнввкаазв іміщо,

Подібне ВПОПЯЛКУВЯШіЯ

високого рівня:осить вішогли

кпадати певі і их

і', 1^)1 рОЗ

матеріалу вимагає зц ра досить адже в таких кипа ’.диторш є

беку, слухачам 'теж доводиться до- го, аби кичлешіти людину з її про- імі факти, а де— робота оратора з

■і.шлях реалізується, ієоьома способами: швітм;

-- і пі\ -! і иєн ил і.

^ коліпарттівістським.

Слід підкреслити, що ці назва є дещо умовними. Наприклад, дедуктивний спосіб викладу зовсім не означає, ідо в ослону ар­гументації були покладені дедуктивні міркування. Оратор дни ■тебе вже обґрунтував певні положення, тепер він обирає порядок єредставленші аргументації слухачам,

^г< інг, впий спосіб подання матеріалу характеризується ру- мулюваннл тези до формуіповаппя аргументів. тіш спосіб подання матеріалу характеризується ру- шулювання аргументів у вигляді окремих положень звання тези,

ттвістськин спосіб поданнн матеріалу характеризу- ленням предметів і перенесенням властивостей з ед- ", ні інший. Цей спосіб ноже проявлятися у двох формах: гатку подаються аргументи, які засвідчують подібність пред- в у деяких ознаках, а потім положення про те, що предмет іде одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про злис ■ зть пцодмета, а потім— аннументн-зіставлення цього пред-. '.ота з іншим.

Таним чином, структура гелззної -мнид:

ііпучні гл:-кг.а;^!,7 уібі'Сріал'у

\Ол*1 МрИТНІ-іІС ІЧІ'ьК'ІІ і.

' ^СфуК'ПіВНПЙ

АрІ'убІСШ” 1- з:сі ^'^;:;снпя

	Др! уМСіП'П		Теза		Т-У^І		А ргумсптп- з Тур зббмФЯ

Розглянемо як приклад уривок з промови-відповіді П. Л. Сто- липіна, як міністра внутрішніх справ, па запит Державної Думи:

«Я передбачаю заперечення, що існуючі закони настільки недосконалі, що будь-яке їх застосування може викликати тільки нарікання. Мені бачиться чарівне коло, з якого вихід, на мою думку, такий: застосовувати існуючі закони до ство­рення нових, захищаючи всіма способами і по мірі сил прана й інтереси окремих осіб. Не можна сказати вартовому: у те­бе стара кремнієва рушниця; застосовуючи її, ти можеш по­ранити себе й оточуючих; викинь рушницю. На цс чесний вартовий відповість: допоки я па варті, допоки мені не дали пової рушниці, я буду намагатися вміло діяти старою. На за­вершення повторюю, обов’язок уряду— святий обов’язок захищати спокій і законність, свободу не тільки праці, але й свободу життя, і всі заходи, що застосовуються в цьому на­прямі, знаменують не реакцію, а порядок, необхідний для розвитку самих широких реформ»¹.

У цьому фрагменті використано компаративістський спосіб ви­кладу матеріалу. Спочатку формулюється теза про необхідність застосування старих недосконалих законів до створення нових. Потім наведено аргумент, який порівнює діяльність уряду з діяль­ністю вартового. Наприкінці фрагменту теза повторюється ще раз.

Незалежно від способу викладу матеріалу при штучному впо­рядкуванні промови в риториці пропонують певний порядок роз­ташування аргументів. Він полягає в тому, що спочатку подаються сильні аргументи, потім ■— слабкі, а наприкінці — найсильтший аргумент. Більшість майстрів ораторського мистецтва застерігають від «висхідного» чи «писхідпого» порядку аргументів.

: 3.?? 7г чіп зі по •їі'л то'_,чі /<•"» г- лі

Ра-пиіве зн«л ію дл> і т т та змшпя

користуватися правилами стосовно аргументації та крг^’;^' ^

льшість із них встановлені в межах логіки. Розглянем правила та типові помилки, що можуть виникнути в гірк грунтування певних положень.

Слід підкреслити, що залежно від структури аргументації /критики правила поділяють на три групи:

1) правила щодо тези;

2) правила щодо аргументів;

3) правила щодо форми.

' (п п п ні П 1 Річ н' /і ч ь п і " ’.сия... — М., 19^СМ. —С. -Ю 45.

Крім того, правила аргументації/критики можна поділити ще залежно від етапів ораторської діяльності. Одним з основних правил, яке стосується тези та аргументів, є правило чіткості та ясності. Розгляд його буде здійснено з наступному розділі «Бло­ку ці я», оскільки воно безпосередньо пов’язане саме з формулю­ванням певних положень. Інші правила доречно розглянути в межах даного розділу.

Правило щодо теза; Теза повмняа залишатись дазмізінею протягом усієї аргументації або критяки. Порушення цього правила призводить до того, що оратор у своїй промові обґрунто­вує положення, яке відрізняється від того, що було ним заявлене. Заміна однієї тези на іншу в процесі аргументації/критики може зід^г-■ затися навмисно й ненавмисно. Відповідно розрізняють такі помилки, що виникають у результаті порушення правила щодо тези:

■з «підміна тези»;

о «втрата тези».

■ «Підміна тези» — це помилка, яка лоляаає у навмисній \ заміні оратором того положення, яке обґрунтовуєть-

: СЯ в Промові,

Як правило, така помилка виникає в тих випадках, коли лю­дина відкрито не може довести заявлену тезу. Тоді вона намага­ється відволікти увагу аудиторії, пропонуючи положення, що ні­би схоже із початковим, однак має інший смисл.

У реальній практиці спілкування досить часто відбувається пасткова підміна тези. Вона виявляється або в розширенні, або в звуженні тези. Розширення тези може призвести до топо, що ора- ' ор буде обґрунтовувати хибне твердження, а звуження — до то- що буде доведена лише частина положення, що потребує об- іпунтузапня,

Взапалі якщо мова йде про аргументацію, то оратор намага­ються звузити тезу, тоді її легше обґрунтувати. Якщо ж мова йде 'тю критику, тоді оратор намагається розширити тезу. С. По­мірній з цього приводу пише:

«Наприклад, спочатку сперечальник поставив тезу: «всі лю­ди егоїсти», але, побачивши, що неможливо довести й запе­речення супротивника сильні, починає стверджувати, що те­за була просто «люди егоїсти»....Якщо ж, навпаки, супро­тивник виставив тезу «люди егоїсти», софіст намагається витлумачити її з більш вигідному лля себе сенсі: в тому сен­сі, що «всі люди егоїсти», оскільки в такому вигляді тезу ле­гше спростувати. Взагалі свою тезу софіст звичайно намага­ється, коли справа кепська, звузити: тоді її легше захищати.

Тезу ж супротивника вій намагається розширити, тому іцо тоді її легше спростувати»¹.

«Втрата тези» {лат., ідпогаііо еієпсіїі) — це така помил­ка, яка полягає у ненавмисній заміні того положення, яке обґрунтовується е промові.

Вона виникає ніби випадково, незалежно від волі оратора. Тобто він сам не усвідомлює, що обґрунтовує не те положення, яке заявив у своїй промові, а лише подібне до нього.

Розглянемо тепер правила щодо аргументів.

Правило 1: Аргументи повніші бути обґрунтованими твер­дженнями. В комунікативній практиці цс правило говорить на­самперед про те, що співрозмовники повинні визнавати прийнят­ність аргументів (для цього вони й повинні бути обґрунтовани­ми). Тобто якщо хтось із учасників спілкування не визнає певне положення, тоді його не можна використовувати в якості аргуме- нта для підтвердження тези.

Обґрунтування тези становить собою, як правило, багатосту­пеневий процес. Спочатку висувають тезу, до якої підбирають аргументи. Далі вони виступають вже як похідні тези, до яких, у свою чергу, наводять твердження, які б їх обґрунтовували. Схе­матично цей процес виглядає таким чином:

Схема 1

ТЕЗА ТвердженняТвердження Твердження ка підтримку на підтримку на підтримку

За такої побудови промови аргументи виявляються незалеж­ними один від одного, проте всі підтримують тезу оратора. Кож-

Посартт С. И. Спор. О теоряп и поакгпке спора. • - СГІб.. 1996. - С. 106.

лий нргуїч'чт ¹1€ повнії тгі"-'!-' в якому -'ап - -'-ути

; ШВЄДСІІ і «< р 14 і і користі ПІК і АСШІЯ. Мі > І

ІОВННСЯ і< II ІіМіі і ІОК, ЯКІ- ] і ] ІЬСЯ ВИЬ'і, І.і 1 ||> І

ТДПОВІДІІІІ ІЬ І / Ні КОПСТрУКШН.

Можліп іш і то/ ₍ кант і >л.<н <,..н.,) > і ні/ватія аргу­ментів, кони, о н п к і'угш > рп ін 'іиіп¹,< попереднє:

клема

ТІОЛ

І

Лпгуметн 1.

І

Аргумент ].!. Аргумент І.іі.

5І СХЄМК можу ГЬ комбінувп І 'і і І • 'II тромоки. надгсу порушення цього пь V іл і 'чпімі іє помилка., яка мас загальну назву «веобґрунтова < і У” < і г». Вона мас де-

■ ь/ька різновидів:

о «хибний аргумент»;

«випередження основи»;

.і «коло в обгрунтувати»,

: ■ «Хибний;ір;-:уменіп» {лит. їаііасіа /н/.ч/ теґііі) ........................ цо тлїЯ

із •оміткг, кгіяп я ялостш араугаатл»; сшортев^уелклла хчбн <а тящуЗжяііин,

Однак оратор може н не знати про не. Тому ори >і,6о = зі аргу- оаітіз слід бути.чуже уважними й ретельно продукувати обпіуаа МаШпЛ КОЖНОГО тнерджелпя, НІ,О [ШіаЛШОТООуОГьеУ ЯК аргуооит її

І ТЛОрОЬіНЙ ПрОМОВІ.

І '-■ «РОООО» (]!в:П. реШІО рІІПСІріі) •-- ЦО іПИКЙ

о іимтпка, коли з .я кості аргумепта еикари^то^у^ться:■.!:!і»ерд;і(ення_:, яке й не є наперед хибтк/і, а«а саме по- у трзбі/к; опфунтуеания.

Т/лто достоофінстл такого положенії;! тільки гфинуекаоіьсч,

- 'о ас зстансвлкл'гьоя а нсуохідніотю.

- «Коло в обґрунтуванні» (лат. сігсиїив уіііозиз) — це така помилка, коли для обґрунтування тези використову­ється аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Наприклад:

«Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи».

У даному випадку людина для підтвердження своєї тези вико­ристовує ту саму тезу, хоча й у дещо зміненому вигляді.

У сучасних комунікативних ситуаціях проблема виявлення кола в обґрунтуванні пов’язана з тим, що, як правило, воно виникає не при прямому співставленій аргументу та тези. Тобто між ними мо­же бути кілька етапів аргументації, коли ланцюжок міркувань (схе­ма 2) робить коло і повертається до вихідного твердження. Ф. ваи Єємерен і Р. Гроотепдорст наводять такий приклад¹.

«Конкуренція стимулює економіку, тому що конкуренція означає, що кожний хоче бути кращим за всіх, швидше всіх і продати товар дешевше за всіх. Оскільки, врешті решт, ко­жний хоче бути учасником конкуренції, щоб конкурувати з іншими людьми, то це виявляється корисним для розвитку економіки».

Структура даної аргументації може бути представлена в тако­му вигляді:

Теза: Конкуренція стимулює економіку.

Аргумент 1.1. Конкуренція означає, що кожний хоче бути кращим за всіх, швидше всіх і продати товар дешевше за всіх.

А

Аргумент 1.1.1. Кожний хоче бути учасником конкуренції.

!

Аргумент 1.1.1.і. Кожний хоче конкурувати з іншими людьми.

і

Аргумент 1.1.1.1.1. Конкуренція корисна для розвитку економіки.

^! Еемсрси Ф. пан, Гроотепдорст Р. Аогументация. коммуникация її опшбкп С.Ш..!092*. Г. і47.

Отже, у даному прикладі наявна помилка «коло в обґрунту­ванні», оскільки аргумент 1.1.1.1.1 співпадає з тезою.

Правило 2: Аргументи повинні бути достатніми для обґру- аиня тези. Слід підкреслити, що поняття достатності є до- відносним. Серед слухачів є люди, які більш схильні до лірииняття аргументації, а є такі, які взагалі не готові до сприй­няття тих положень, що пропонує оратор. Тим не менш, хоча рі­вень достатності аргументації має індивідуальний характер для кожного слухача, можна виділити декілька загальних рис цієї до­статності. Насамперед, одного аргументу, як правило, замало для обґрунтування тези. З іншого боку, оратору не слід прагнути й до якомога більшої кількості аргументів. У такому випадку може виникнути помилка, яка називається «надмірне обґрунтування».

«Надмірне обґрунтування» (лат. агдитепіит пітіигп ртЬапз) — це така помилка, коли людина, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи.

У різноманітних сферах спілкування здається, що чим більше аргументів, тим краще. Проте переконливість певних тверджень залежить не від кількості, а від якості аргументів. Оратору при підготовці до промови слід зважати саме на якість тих положень, за допомогою яких він буде відстоювати свої тези. Кожний зай-!;пп аргумент послаблює обгрунтування. Тому перевагу слід від- -і а вати ієрархічно організованій промові, в якій доводи на ко- I.гість тези об’єднані в певні блоки.

Правило 3; Аргументи повинні відповідати тезі, яка обґру­нтовується. Суть цього правила полягає в тому, що оратор пови­нен для обґрунтування своєї тези наводити такі аргументи, які пов’язані з темою промови. Інакше може виникнути помилка, яка називається «безпідставний аргумент».

«Безпідставний аргумент» (лат. агдитепіит ехіегпит) — це така помилка, коли людина на підтримку своєї тези наводить довільні, неочевидні твердження.

і лід звернути увагу на те, що ступінь вимогливості до аргу-

і.і.-іі гін залежить від конкретних ситуацій спілкування. У науці ми

більш вимогливі до певних положень, ніж, наприклад, у повсяк­денному житті. С. Повариш з цього приводу писав:

«Якщо хто-небудь сперечаються з нами за гривеник, у нас буде один ступінь ВИМОГЛИВОСТІ ДО ЙОГО ДОБО,дів; якщо супе­речка йде за двісті тисяч — зовсім інший»¹,

І >до форми аргументації мас такий вигляд: Відпо­

юєм • к < ргументами і тезою повинно бути принаймні еідш і підтвердження. Суть цього положення полягає в том;, іііо мі „ аргументами та тезою мас існувати зв’язок, який відповідає правилам певних аргумеитатившіх схем.

Порушення правила щодо форми аргументації призводить до помилки, яка мас загальну назву «не підтверджує». Ця помилка маг декілька різновидів:

® «від сказаного умовно до сказаного безумовно», яка харак­терна для симптоматичної аргументації;

о «після цього, отже, з цієї причини», яка характерна для при­чинної аргументації;

о «хибна аналогія», яка характерна для аналогійної аргумен­тації.

«Від сказаного умовно бо сказаного безумовно» (лат. а сіісіо закипсіит гиісі асі сіісіит зітріісіїег) — це така помил­ка, коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обгрунто­вують тезу безумовного характеру,

«Після цього, отже, з цієї причини» [пат. рові Ьос егдо ргоріег /юс) — це така помилка, нош послідовність у часі сприймається ян така, що містить і >ий

зв'язок,

¹ «Хибна аналогіях це так з помилка, копи і сіпа&ш-іш, що роблять порівняння недійсним.

Слід наголосити па тому, що дотримання правила щодо фор­ми аргументації тісно пов'язане зі знаннями та вмінням застосу­вати ті практиці закони і правила логіки щодо різних, типів мір­кувань. Інколи інтуїтивної логіки або «логічної “ч» достат­ньо ДЛЯ ТОГО, щоб ПОМІЧ іШі логічні помилки В пр ЦІ аргумен­тації. Чим більше людина аналізує різноманітні іаа і і, тим кра­їно у неї розвивається «логічне чуття». Однак оез спеціальних знань буває важко уникнути логічних помилок навіть у поясяк-

Ц.чві:и С. Н. С.’ііо]:. О теоріїи }•; праіч і игс сі [.ори. - - СііОи. І996. - - (.'. 122.

денному спілкуванні. Розвитку й вдосконаленню логічної куль­тури оратору допоможе ретельне опанування курсу логіки (див. список літератури в кінці посібника).

< 3.3 | Завершення промови

Остання чистіші щ омоьи — завершення— дає мож­ливість оратору посилити переконливість своїх думок, які було обґрунтовано в основній частині. Загальна мета завершення — закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії.

Найбільш поширеними є три прийоми, що використовуються в цій частині:

® формулювання висновків;

® розгляд перспективи;

® апелювання.

Перший прийом {формулювання висновків) полягає в тому, що оратор повертається до найважливіших пунктів головної час­тини. У таких випадках завершення промови покликане нагадати про них. Воно може розгортатися на:

1) предмет повідомлення;

2) структуру повідомлення:

Розгортання завершення на предмет промови передбачає під­сумовування д'< мок щодо нього. Для цього оратор повинний віді­брати найбільш сильні суттєві положення головної частини. Ви­значальною є процедура розробки резюме. У завершеннях такого гину не рекомендується: вводити нові дані; занадто варіювати вихідні формулювання; відволікатися «цікавинками».

Розгортання завершення на структуру повідомлення перед­бачає огляд того, в якій послідовності подавалась інформація про предмет промови. Тобто оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі ча- ' і пни. Головною тут є процедура розробки анотації. У завершен­нях такого типу не рекомендується: па ходу перебудовувати по- ссієч'іленвя; надавати рівного значеная всім частинам; випускати мої і;ви переходу від однієї частини до іншої.

Формулювання висновків є досить поширеним способом заве­ршення ораторських промов. Оратор ще раз наголошує на важли- ' е думках свого виступу. При цьому доцільно перераховувати ті ■.. і а.ти, які повторюють, за допомогою конструкції: іо-перяте.... По-друге.... По-третє....

Другий прийом {розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього оратор може скористатися екстраполяцією:

1) часовою;

2) просторовою.

Завершення через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова ґрунтується На Зсії’сиЇЬІГII І схемі: «чим був об’єкт учора — чим він є сьс 'одні — чим він бу­де завтра». Слід підкреслити, що така схема підходить до пові­домлень майже па будь-яку тему.

Дата добавления: 2014-10-31