Вчення про сукупністьзагальних місць, що виявляють 4 страница

Завершення через просторову екстраполяцію передбачає вве­дення нових об’єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об’єкти можуть бути подібними або контрастними до предме­та промови.

Прикладом завершення через розгляд перспективи може бути промова Ф. Рузвельта, виголошена ним 6 січня 1942 року:

«Ніякий компроміс не завершить цей конфлікт. Ніколи не можна досягти задовільного компромісу між Добром і Злом. Тільки тотальна перемога може винагородити прихи­льників толерантності і пристойності, свободи і віри»¹.

Третій примам (апелювання) полягає в тому, що оратор на­магається емоційно завершити свою промову та вплинути на по­чуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір певним чином діяти. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслюва­ти дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати* слу­хачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, проти­ставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей па прямо поставлені запитання.

Прикладом апелювальпого завершення може бути промова У. Черчилля «Час дерзати і вистояти»:

«Значить — до справи, в бій, до праці: кожний по своїх силах, кожний на своєму місці. Вступайте до армії, пануйте в повіт­рі, рухайте потік озброєнь, топіть німецькі підводні човни, виловлюйте міни, оріть землю, будуйте кораблі, охороняйте вулиці, доглядайте поранених, підбадьорюйте тих, хто зане­пав духом, і шануйте відважних. Вирушимо всі разом уперед, по всіх частинах імперії, по всіх закутках Острова. Не можна втрачати жодного тижня, жодного дня, жодної години»².

^ Див,: Яковлев Н. И. Франклін Д. Рузвельт - - человек н полптик. — М.. 2003. — С. 477. ‘Чс/.чіпіьі Мирової! крігзіи чпооїшграфі'іг Г'ечі М 2 (її'¹ —Є 622.

Вибір того чи іншого прийому завершення.диктується конкре­тними умовами спілкування. Насамперед оратору слід зважити та мету промови. Для інформативних промов більше підходить завершення через формулювання висновків, а для перекопую­чих — розгляд перспективи (як правило, невтішної в разі відмови від певних дій) або апелювання. Крім того, тип завершення зале­жить і від способу подання матеріалу в головній частині. Для іс­торичного способу викладу, наприклад, оптимальним буде заве­ршення як розгляд перспективи.

Останні фрази завершення мають бути ретельно продумані оратором, адже вони сприяють закріпленню того враження, яке ктшпось в аудиторії під час всієї промови. В межах риторики

• - поклепі певні загальні прийоми завершення, що підходять до п мок на будь-яку тему:

— цитата;

— ілюстрація;

— подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту.

пг>н виборі прийому завершення як подяки оратору не спід

валися простою фразою: «Дякую за увагу!». Потрібно конкретизувати комплімент аудиторії. Наприклад:

«На завершення я б хотів подякувати вал? за те, що так ува­жно мене слухали і задавали цікаві запитання. Дуже приєм­но було з вами співпрацювати», або

«Дякую за увагу. Було дуже приємно виступати у вашій уважній і доброзичливій аудиторії» та іп.

Окрім «позитивних» варіантів завершення промови, фахівця­ми ■ у галузі риторики встановлені й «негативні» способи. Ефекти-:">о завершення виступу має таке саме значення, як і вдалий вияугі. Не треба завершувати промову:

-- вибаченнями;

. - додатковими даними після того, як сформульоване висновки:

— безнадійною перспективою.

Загальна риса завершення — це стислість (так само, як і вступу). ТЕРМІНИ, ЯКІ ТРЕБА ЗАПАМ’ЯТАТИ

іьідсташЕЙ аргумент— це помилка, яка виникає внаслідок пору­шення правила відповідності аргументів тезі, коли оратор на під­тримку свого положення наводить довільні, неочевидні твер­дження.

йступ — цс перша частина ораторської промови. Виділяють три при­йоми вступу: привертання уваги аудиторії— оратор підкреслює своє право говорити на псвпу тему, або важливість теми для ауди­торії, або значимість самого предмета промови; початок здале­ку — оратор намагається налаштувати конфліктну аудиторію на позитивне сприйняття промови; неочікуваиий вступ -— оратор безпосередньо переходить до основної проблеми.

Втрата тези — цс помилка, яка виникає внаслідок порушення правила незмінност і тези протягом аргументації/кі ттики, коли оратор сам не усвідомлює, що бґрунтовує не тс положення, яке заявив у своїй промові, а лини подібне до нього.

Головна частина — це ча::тина ораторської промови, в якій подаєть­ся обгрунтування певних положень. Виділяють два шляхи ви­кладу матеріалу: природний — характеризується лінійністю й мінімальним втручанням оратора у виклад; штучний — характе­ризується ієрархічпістю й реалізується трьома способами (деду­ктивний — від формулювання тез до формулювання аргумен­тів; індуктивний — від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези; компаративістсь­кий — зіставлення предметів і перенесення властивостей з од­ного на інший).

Диспозиція — це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

Завершення — це остання частина ораторської промови. Виділяють три прийоми завераіення: формулювання висновків, що розгорта­ється на предмет промови або на структуру повідомлення; розгляд перспективи розвитку даної теми, що 'здійснюється через часову або просторову екстраполяцію; апелювання як емоційне завер­шення і вплив на почуття аудиторії.

Надмірне обґрунтування — це помилка, яка виникає внаслідок пору­шення правила достатності аргументів, коли оратор, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомі­тно для себе починає використовувати необгрунтовані, супереч­ливі, хибні аргументи.

Необгрунтований аргумент — це помилка, яка виникає внаслідок по­рушення правила обгрунтованості аргументів. Різновиди: «хибний аргумент» — коли в якості аргумента використовується хибне твердження; «випередження основи» — коли в якості аргумента використовується твердження, достовірність якого тільки припус­кається, однак не встановлюється з необхідністю; «коло в обгрун­туванні'/) — коли для обґрунтування тези використовується аргу­мент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Не іїідтверджує — цс помилка, яка виникає внаслідок порушення нра-

> форми аргументації/кшїїики. Різновиди: «від сказаного

> сказаного безумоєї-

за певних умов, або а пезцпй чех, або в певному міст,;,

обґрунтовують тезу безумовного характеру; «після цьо-. е,.?

ііісї причини» — коли послідовність у часі сприймаєте іка,

ідо містить причинний зв’язок; «хибна апологія» ••— в:зпі

обставини, то роблять порівняння недійсним.

Гйді ' и •— цс помилка, яка виникає внаслідок порушення правіша

і, іі'пчності тези протягом аргу ментації/критііки, коли оратор» та- ьмп> по заміїнос положсішя, яке обгрунтовується в Промові.

1, Диспозиція — це розділ риторики,, який вивчає:

А) засоби виразності ораторської промови;

Б) способи запам’ятовування ораторської промови;

Б) структуру ораторської промови.

2, Ораторська промова складається з:

A) вступу, аргументації, висновку;

Б) вступу, аргументації, критики;

B) вступу, головної частини, завершення.

З» Метою вступу є встановлення контакту з аудиторіє!©;

А) так;

Б) ні.

4, «Початок здалеку» як иркйом вступу рекомендується».аг;г оковувати в конфліктній аудиторії:

А.) так;

К) ні.

;л Метопо головки частини є:

і оратора;

■омови.

д. іШ'ляжамн викладу матеріалу с:

А) дедуктивний, індуктивний;

ІД природний, штучний.

7", К.рирсщнкй шлях викладу матеріалу може реалізувати-- ■■ ■■■ дддуїтг'ївкнк, Індуктивним аб«кемсьаірЕтквІстєьккаь стш-

8. Штучний шлях характеризується найменшим втручан­ням оратора у виклад матеріалу:

А) так;

,'Б) ні.

3. Дедукхквеий спосіб викладу матеріалу — де рух:

А) від формулювання аргументів до формулювання тези.

Б) від формулювання тези до формулювання "ргументів.

І®. Індуктивний спосіб викладу матеріалу — це рух:

А).від формулювати аргументів до формулювання тези;

Б) від формулювання тези до формулювання аргументів.

11. Оатітальким вважається такий порядок розташуван­ню аргументів у промові:

A) сильні, слабкі аргументи;

Б) слабкі, сильні аргументи;

B) сильні, слабкі, найсильніший аргумент.

1.2. Виділяють таку кількість груп правил щодо аргумен­тації’/ критики:

A) три;

Б) чотири;

B) п’ять.

1.3. Порушення правила незмінності тези призводить до помилок:

А) зміна тези, втрата тези;

Б) підміна тези, втрата тези.

14. Різновидами помилки «необгрунтований аргу­мент» є:

А) безпідставний аргумент, випередження основи, коло в обгрунту­ванні;

Б) коло в обгрунтуванні, не підтверджує, хибний аргумент.

Б) випередження основи, коло в обґрунтуванні, хибний аргумент.

15, Порушення правила достатності аргументів призво­дить до помилки:

А) безпідставний аргумент;

Б) надмірне обгрунтування;

І ^[13] Н' "’оірз ІІ10В ї’Ші і т.

16. Порушення правила відповідності аргументів тезі при­зводить до помилки:

A) безпідставний аргумент;

Б) надмірне обґрунтування;

B) необгрунтований аргумент.

17. Порушення правила щод< нентації призво­дять до помилки, що має загальні гг_

A) «від сказаного умовно до сказа^* ^

Б) «хибна аналогія»;

B) «не підтверджує».

18. Метою завершення є:

А) закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії;

Б) нагадування аудиторії про основний зміст промови.

19. Суть прийому завершення «формуллпа^іи висновків» полягає у часовій або просторовій екстрап

А) так;

Б) ні.

20. Суть прийому завершення «апелювання» дзолягає у;

A) впливі на почуття аудиторії;

Б) розгортанні завершення на предмет повідомлення;

B) розгортанні завершення на структуру повідомлення.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

досягнення, і про сутність законодавчих пропозицій. Яси;.!, іі сії а урядова програма є в цих видах цілком необхідного. <...>»

кін П, Л. ІТсріпа промова в Третій Державнії!.Думі).

-■ «С різні думки про тс. хто творить історію. На думку одних, істо­рію творять народні маси; на думку інших— суспільні верстви; нареш­ті, па думку третіх —- ціла світова історія, цс лише історія великих оди­ниць. Бо чим би був, наприклад, арабський народ, що довгі віки блукав пісками своєї батьківщини, займався дрібними гешефтами і дрібними грабунками, коли б ис з’явився ссрсд нього нетг кий Магомст, якого дух видобув таку енергію з цього народу, що знак півмісяця зааанунав над половиною світу.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не; став вели­кий муж Святослав Завойовник, що славу української зброї поніс силою своєї волі аж під мури Царгороду, на береги Дунаю і Касшя, створюючи велику, могутню імперію. І іцо створила відважна, бурх­лива козацька маса, доки не оформив її поривів великий поггітшс і відважний полководець Богдан Хмельницький. Це ж і п і і < іь ряду неокреслених бунтів проти Польщі створив ОДИН ВСІЙ і ' р і,, за­мість повстаннях ватаг--- могутню армію, і на міст зма­гань.поставив велику ідею незалежності української і > І цю державу він побудував, зміцнив і — вмираючі) —- ли.. зпе- чеиою тривкими політичними союзами, що запевняли її розвиток і зріст. Але наступники, які не дорівнювали величі свого попередника, привели до визволення відоеєредкових сил, що спричинилося до у ладку держави і дало той період нашої історії, який звемо Великою Руїною.

Сила нації змаліла, козацька імперії почала, котитися вділ. Що ж сталося? Адже ж народні маси лишилися ті самі, матеоіяп дня армії не змінився, міжнародня ситуація не була біль ч некорисною, як давні­ше, і на чолі держави так епц-г- гто-ші >-рг и -— гетьмани. Ліпне вони, ці нові провідники,;в і аси і скерувати її до однієї мети. Бо иародня мас і п ’ и > ти і чиє/, тільки треба вміти її попровадити, бо иародня і і їв ці н про цйний музнигшіі ін­струмент, на якому великий митець дасть прекрасний, величний ким- перт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшува­ти безжалісно.

Велика Руїна все її от лнблтевалася і поглиб л юн а л асю І навіть остан­ній козак, славний Петро Дорошенко, не міг воскресити давньої могут­ності української держави.

Ситуацій видавалася безнадійною. Держава в упадку, народ розби­тий ворожими виливами. Залоги ворогів в наших містах, селах, хуто­рах... ї ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Цим фактом в нашу історію увійшов справжній герой і розпочав но­ву добу. <...»> (Теліга О. Вступне слово на Академію в честі» Івана К'їа- вепи).

2. Проаналізуйте наведені діалоги. Чи дотримано в них правила, ар- гумеї ітації/критикії?

и Мері: «Джон, ти знову почав кури їй? Ти ж знаєш, що перед опера­цією лікар сказав, що твій організм більше не може виносити нікотину».

Джон: «Тобі легко казати! А я готовий сперечатися, що у тебе не менше сорока фунтів зайвої ваги. І що лікар думає з цього при­воду'?».

о Перший політик-. «Недоторканність життя будь-якої людшш зав ­жди була 'найголовнішим принципом нашої партії. Тому члени моєї партії, іцо присутні на цих зборах, будуть голосувати проти пропозиції легалізувати аборти».

Другий політик'. «Ви абсолютно праві, підкреслюючи недоторка­ність людського життя, але цс не може стосуватися шеститижневого плода. Крім того, як бути з недоторканністю життя матері, що завагіт­ніла протії своєї волі?».

з «Херефонт. Тож на якому мистецтві розуміється Горгій і як би нам найкраще його назвати?

Пол. Любий Херефонте, люди володіють не одним мистецтвом, вда­ло винайденим завдяки досвіду, бо лиш знання робить так, ідо життя наше йде услід за мистецтвом, а незнання скеровує його за випадком. І •; усіх цих мистецтв різні люди обирають для себе різне, але кращі від­дають перевагу кращому. До них належить і паш ] оргій, який причет­ний до їіайнрекраспішого з мистецтв.

Сократ. Як видно, Горгію, Пол справді добре підготовлений до розмови, але ж вігі не робить того, що обіцяв Херефонтові.

Горгій. Що ти маєш на увазі, Сократе?

Сократ. Мені здається, що він так і не відповів на запитання.

Горгій. Тоді, якщо хочеш, запитай його ти.

Сократ. Не хочу, але коли б ти сам забажав дати відповідь, то було і; набагато приємніше запитувати тебе. Тому що із того, що Пол сказав, мені зуміло, що віті більше вправляється у так званій риториці,

■'іж з' и ііи вести розмову.

П / н ж чому, Сократе?

і.. А тому, Поле, що коли Херефонт запитав, із яким мистс-

ом: інші Горгій, ти заходився вихваляти його мистецтво так.

хтось ганив, але ще- це за мистецтво, тії так. і не відловів.

(я не сказав, що воно найкраще?

Так, сказав. Але ніхто іі не запитував, яким є мистецтво ■і шпигали, що за мистощ! во і лк потрібно Горгія називати...»

: ргій»),

)віть риторичні прийоми.завершеній! промов у иаведещц;

«<...> Противникам державності хотілося б обрати шлях ращ-ка- і'.-.н/, шлях звільнення від історичного мнпучоео Росії, звільнення від, мнусних тоедпщй. їм погрібні великі ногвяшні/я, нам потрібна вели-

'■ ми» (Столилін її. А. Промова в Державші-; Думі).

о «<...> Не з нашій владі вирішувати, коли й як здійсниться вели­ка справа вселюдського єднання. Але поставити його собі як виїде за­вдання і служити йому в усіх справах своїх-— цс в нашій владі. У на­шій владі сказати: ось чого ми хочемо, ось паша вища мета і наш прапор — і па інше ми не згодні» (Соловйов В. С. Друга промова в пам’ять Ф. М. Достоєвського).

з <«...> Що це— заклик до війни? Але хіба хто-небудь скаже, що готуватися до опору агресії— значить розпалювати війну? Я заявляю, що саме в цьому — єдина гарантія миру. Ми новітні швидко зібрати сили для того, щоб зустріти агресію не тільки військову, але й ну; треба, щоб англомовні народи, а також всі—-- як великі, т; нації, які бажають йти з нами разом, — рішуче й тверезо усв свій обов’язок. Такс чесне і щире товариство зможе за одну ні'* ходу до світанку, розчистити шлях прогресу і вигнати з нашої страх, який для сотень мільйонів людей вже затуляє світ сония>,,...,.... рчилль. «Захист свободи і миру»),

з «<...> Приходимо до наступного висновку. Україна — розташо­вана між світами грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох — намагалася па протязі своєї історії поєднати ці дві тра­диції в живу синтезу. Це було велике завдання й не можна заперечити, ато Україна не зуміла його повнотою виконати. 'Україна наближалася до цієї синтези в великі епохи своєї історії, за Київської Руси й за козаччи • ни і 7 століття. Проте, хоч ці епохи були багаті па потеї-щіяльні можли­вості та часткові досягнення, в обох випадках остаточна синтеза зазна­чала невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання україн­ського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбу­тнього» Шисяк-Рудницький І. «Україна між Сходом і Заходом»),

4. < зуйте матеріал та виберіт ь риторичні прийоми для кож­

ної з чі:.шої ораторської промови.

РОЗДІЛ

;:^У|. Елокуція

і Елокуція (від лат. «еіосиііо» — «словесне вираження») —.|е розділ риторики, який вивчає виразність ораторсь­кої промови.

На цьому етапі оратор повинен забезпечити виразність мате­ріалу промови, що був підібраний та розташований па попередніх етапах.

Порівняно з іншими цей розділ був найбільш розроблений класичною риторикою. Теоретики ораторського мистецтва ство­рювала численні класифікації різноманітних риторичних засобів, що заоезпечували не тільки впливовість, але й красу промови. Окремі підрозділи елокуції (вчення про стилі, риторичні фігури, тропи та ііі.) у часи занепаду риторики благополучно перейшли в поетику, стилістику, теорію літератури тощо.

Ще античною риторикою були запропоновані такі критерії до словесного виразу промови:

® правильність;

® ясність; краса;

з доречність.

Перші три критерії можна розвести по модусах переконання таким чином:

правильність пов’язана з етосом оратора (дійсно, чи мо­же аудиторія довіряти людині, яка не володіє правилами певної

іч-їови?);

ясність пов’язана з логосом (П. Сергеіч стосовно судової

■ фактики, наприклад, підкреслював:

«Не так кажіть, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозу­міти вас суддя»^[14];

краса пов’язана з пафосом, (інколи навіть вважають, що фігу­ри як основні засоби виразності промови якраз і виражають до­води до пафосу).

Критерій доречності ніби виражає загальну настанову ора­торської промови — вплив — й об’єднує в собі три перші риси.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день поняття правильно­сті майже повністю переведене в площину культури мовлення.

Правильність — це відповідность ораторської промо­ви певним мовним нормам.

Більш докладно питання мовних норм висвітлюються у відпо­відних мовознавчих курсах, наприклад, у курсі української діло­вої мови та ін. їх ґрунтовний розгляд виходить за межі риторики.

Вимога ясності має дуже важливе значення для оратора. При публічному виступі він повинен прагнути до того, щоб промова була доступна і зрозуміла слухачам. Здебільшого ясність є ре­зультатом вдалої роботи оратора па етапі інвенції, коли він для себе зрозумів сутність певного предмета.

Вимога ясності є також головним правилом процесів аргумен­тації/критики. А саме: теза й аргументи повніші бути сформу­льовані чітко та ясно. Суть його полягає в тому, що оратор: в по-перше, може уточнити у разі необхідності всі терміни, які використовуються в тезі або аргументах. Особливо це стосується багатозначних мовних виразів, іншомовних виразів та виразів, які не мають чіткого загальновживаного значення;

в по-друге, може уточнити кількісні, модальні та оціночні ха­рактеристики аргументів. Тобто встановити, про яку кількість предметів йдеться (весь клас, частину чи окремий предмет); чи стверджуються в них можливі, необхідні чи випадкові властивос­ті; чи виражають вони знання чи думку; чи стосуються вони те­перішнього, минулого чи майбутнього стану справ; чи спирають­ся на норми обов’язкового, дозволеного чи забороненого харак­теру; чи є аргументи істинними (достовірними) твердженнями, чи правдоподібними.

Інколи оратори у своїх промовах використовують прийом, який називається «ускладнення мовних конструкцій».

Взагалі вищезазначений прийом має багато різноманітних форм: «безглуздий аргумент», «помноження аргументів» тощо.

«Безглуздий аргумент »— це такий прийом, коли

¹ оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз,

, які не мають смислу.

При цьому людина виходить з того, що аудиторія хоча їх не розуміє, але буде думати, що за ними щось криється. Особ­ливо такий прийом спрацьовує тоді, коли слухачі соромляться зізнатися у своїй необізнаності в проблемі й роблять вигляд, ні­би їм усе зрозуміло. А. Шопепгауер з цього приводу писав:

«Якщо супротивник у душі усвідомлює свою слабкість, як­що він звик чути багато незрозумілих йому речей і робити вигляд, що все чудово розуміє, то можна імпонувати йому, закидаючи його, з цілком серйозним виразом обличчя, вче­ною чи такою, що глибокодумно звучить, нісенітницею, від якої в нього німіє слух, зір і думка; й цю нісенітницю можна видати за беззаперечне доведення свого положення»¹.

«Помноження аргументів» — це такий прийом, коли ї оратор один і той самий яр.чумент повторює декілька

І разів, у різних формулюваннях,

У великих промовах інколи буває дуже важко розібратися з перед нами: одна й та сама думна, але виражена но­ни декілька різних думок. С. Повариш наводить приклад ехдібїюго прийому і пропонує читачам самостійно встановити.. доводів:

«Теза: «Бог існує». Доведення: «У нашому дусі існує безпо­середня впевненість у Віт. Ми не можемо думати про сзіт_; че можемо думати про самих себе без того, щоб мимовоні з цим не поеднусапась і думка про Ьога. Через все видане и скінченне папа Д'/МКЧ ‘фХ'.іу.О'іН до вищого, невидимого, не­скінченного, й їх рух не заспокоюється раииае, ніж вони до­сягають своєї мети. Мл за необхідністю повинні думати пре Бога. Усвідомлення нога є иастш.кіі ж суттєвим елементом панюго духу, ях еіпгаусвідомлення й самоусвідомлення і т. ін., і т. ін.»’.

А. ' '’рпотііческам лііа..н.*кі'мка // Логш:,¹ м ри-трика. Хрсстом.тпія. лишпд і ')'■)'/. - ('. 436.

!('. П. І.'іюр. О тсорпи и практико снопа. (.'По., 1090. ••• С. 1 М—1 Ід.

■:, ■;^гу -д; ІЗ

Слід підкреслити, що в підготовлених аудиторіях використан­ня вищезазначених прийомів навряд чи буде викликати симпатії до оратора.

, Краса — це здатність промови досягати естетичного зфекту.

В історії риторики існували думки про те, що краса промови є самоцінною категорією. Сама риторика в такому разі зводилась до «мистецтва прикрашання». Для цього. гворювались та вдос­коналювались системи різноманітних засобів прикрашання, тоб­то риторичних фігур. У середньовічних риториках кількість фі­гур перевищувала 200. На сьогоднішній день треба відзначити, що завданням елокуції як розділу риторики не є самоцінна роз­робка засобів виразності. Використання фігур для виклику есте­тичних переживань характеризує насамперед художні тексти. Метою ораторської промови є переконання аудиторії, тому вибір засобів виразності повинен керуватися цією загальною настано­вою. Тому застосування фігур в ораторській практиці покликане привертати увагу слухачів. Виразна промова примушує аудито­рію уважніше слідкувати за тим, що говорить оратор. Докладні­ше про основні засоби виразності мова піде у підрозділах 4.2 і 4.3.

І;! Доречність передбачає насамперед вибір оратором форми мовленнєвого впливу.

; 4.1 ■ Форми мовленнєвого впливу

Взагалі розрізняють дві форми мовленнєвого впливу: в пряма форма мовленнєвого впливу; в непряма форма мовленнєвого впливу.

У сучасній лінгвістиці та філософії мови розрізнення між ни­ми виражається у виборі прямих чи непрямих мовленнєвих актів.

Останнім часом непрямі форми комунікації привертають до себе все більшу увагу дослідників. Зокрема висловлюються дум­ки про те, що:

«...людина звертається до прямої комунікації тільки у випа­дку, коли засоби непрямої комунікації виявляються менш ефективними й економними для досягнення комунікативних цілей»^[15].

Вибір прямої чи непрямої форми впливу передбачає враху­вання двох основних проблем: проблеми щирості та проблеми ефективності висловлювання.

Пряма форма мовленнєвого впливу — це таке витри-.тания оратором мовних виразів, коли він має на увазі лгиіе їх буквальне значення, лише те, що він говорить.

Пряма форма мовленнєвого впливу є відкритою тактикою. Ко­ристуючись нею, оратор безпосередньо повідомляє аудиторії те, що вій має па увазі. Відповідно, така форма впливу є точною, по­слідовною й узгоджується із критерієм щирості. З іншого боку, слід мати па увазі, що зв’язок між словом і предметом є довільним.

Для аудиторії сприйняття подібної мовленнєвої форми не ви­кликає особливих утруднень. Слухачам не доводиться вгадувати те, що мав на увазі оратор, і думати, чи вірно воші зрозуміли його.

Використання прямої форми мовленнєвого впливу передбачає ієрархічно структуровану комунікацію. При цьому більш висо­кий рівень ієрархії займає оратор. Саме за таких умов він може розраховувати на ефективність своєї промови, яка забезпечується здебільшого конвенційним характером ситуації спілкування. Як правило, для кожної ситуації існує одна пряма форма мовленнє­вого впливу. Подібну модель взаємодії оратора й аудиторії нази­вають вертикальною.

Непряма форма мовленнєвого впливу — це таке вико­ристання оратором мовних виразів, коли він має на увазі не тільки тг що він говорить, а й щось більше.

Аудиторії пропонується самій встановити, що криється в цьо­му «більше, ніж буквальне значення». Непряма форма мовленнє­вого впливу є прихованою тактикою. Оратор «каже не те, що він каже», тобто відкрито не проголошує аудиторії, що він має на увазі.

Відповідно, така форма впливу не узгоджується із критерієм щирості. Слід відмітити, що неузгодженість із критерієм щирості зовсім не означає, що оратор говорить неправду. Він свідомо обкрає такі способи виразу, які в принципі дають можливість ау­диторії сприйняти те значення промови, що приховане за непря­мої о формою. Тому інтерпретація непрямої форми комунікації передбачає додаткові зусилля з боку слухачів. У принципі існує небезпека того, що аудиторія зрозуміє оратора не так, як йому б чотілося.

Непряма форма мовленнєвого впливу задає, по суті, множин­ність способів сприйняття промови. У такий спосіб слухач при­єднує до виголошеного оратором того змісту, що є актуальним для самого слухача. Ефективність непрямої комунікації якраз і виявляється в цій свободі аудиторії. Подібну модель взаємодії оратора зі слухачами називають горизонтальною.

Непряма форма впливу забезпечується використанням у про­мові певних засобів виразності, якими є рг:оричні. фігури. З ін­шого боку, як зазначалось вище, риторичні фігури створюють красу промови.

; 4.2 І! Риторичні фігури

Риторичні фігури ще з часів Античності прийнято по­діляти на дві великі групи:

* власне фігури;

® тропи.

Основою такого поділу є мінімальний об’єкт перетворен­ня, зміни. У фігурах об’єктом зміни є речення або більша оди­ниця промови. У тропах об’єктом зміни є слово або словоспо­лучення.

Найчастіше риторичні фігури й тропи визначаються як відхи­лення від звичайного способу виразу, встановленого нормами пе­вної мови. Однак таке визначення навряд чи можна вважати при­йнятним, оскільки тоді дуже важко розрізнити «риторичність» мови й «псування» мови. Тому подібне визначення намагались уточнити таким чином: риторичні фігури становлять собою від­хилення від стандартів з метою досягнення естетичного ефекту. Що ж стосується тієї концепції риторики, яка пропонується в да­ному посібнику, то згідно з нею краса не є визначальною рисою ораторських промов. Головним залишається переконливість, ефективність, впливовість виступу оратора. З огляду на це, рито­ричні фігури й тропи розглядатимуться насамперед як засоби ви­разності, які покликані, з одного боку, продемонструвати почуття промовця, аз іншого викликати потрібні почуття в аудиторії.

Риторичні фігури {лат. «їідига» — образ, вид) - це при-

Дата добавления: 2014-10-31