Еемерєн Ф. ван, Гроотепдорст Р. Аргументация, коммуникация и опіибки. — - СІІб., 1992.— С. 127. 1 страница

Метафоричне значенняполягає не тільки всемантичному конфлікті, алей у новомупредикативному значенні, що ви­никає'з руїнбуквального значення, тобтозначення, якеви­никає приспиранні тільки иаповсякденні абопоширені лек­сичні значеннянаших слів. Метафора а не загадкою, арішен­ням загадки»[17].

Метафорою користуються для опису і пояснення складних явищ й У процесах наукового дослідження, В результаті сформу­вався цілий клас наукових метафор.

Крім того, люди широко застосовують метафори у повсякден­ному житті, інколи навіть не усвідомлюючи ці процеси, ВІДОМІ дослідники Дж. Дакефф і М. Джонсон у своїй роботі «.Метафори, якими ми живемо» відмічають:

«В у- ’ ’ ах життя {не тільки з політиці або коханні) ми зязпі юадьшеть мовою метафор, а потім починаємо

діять дно до:інх. Ми виводимо наслідки, визначаємо

цілі, приймаємо зооов язаїшя, реалізуємо плани — і все це на основі часткового структурувашія досвіду, що свідомо чи несвідомо здійснюється нами через метафори»¹.

Дж. Лакофф і М. Джопсон висловлюють також думку про те, що метафори не є просто інструментом поетичної уявк чи риторичних забарвлень, тобто виключно мовною характерис­тикою. Метафорами проііикнуте все наше життя, паші слова,

мислення та дії. Таке положення автори ілюструють за допо­моги метафори «Суперечка — це війна». Відповідно й біль­шість дій людини в суперечках структуровані концептами ба­талій:

«Спробуйте уявити культуру, в якій суперечки це сприйма­ються в термінології воєнних дій, коли один учасник виграє, а інший — програє; де немає атаки й захисту, перемоги або поразки. Уявіть культуру, в якій суперечка розглядається як танець, учасники — як танцюристи, а мета полягає в гармо­нійному й естетично привабливому танці. У такій культурі люди по-іншому будуть ставитися до суперечок, по-іншому їх переживати, по-іншому їх проводити й по-іншому про иих говорити. Для нас же це взагалі не буде суперечкою: просто ці люди будуть робити щось інше. Буде дивним на­віть називати їхні дії “суперечкою"»².

Таке досить широке тлумачення метафори (не тільки як особ­ливості мови) можливе за умов того, що вона за своєю природою здатна розширювати межі тексту. Б ішій простір

для творчого уявлення слухачів саг-. тс, що вони

«хочуть бачити». У метафорі поєдпу >браз. Оскіль­

ки образи прив’язані до певних слів, зує нерцеити-

віті можливості аудиторії, викликає спрогиозоваішн відгук у дум­ках і почуттях.

До тропів схожості належать ще:

^ алегорія;

о катахреза;

'= І1р030И0ПЄ5[

то од з.

Узегорія {грец. аіШдогіа — інакомовлення) — троп, що «ражає зваальну, абстрактну думку конфетиигії чи-

-’ОМ.

Досить часто алегорію можна зрозуміти лише в межах ціліс­ного тексту. У таких випадках вона постає як велика метафора, що розгортається протягом усього твору. Яскравими зразками алегорії є байки, притчі, загадки, прислів’я, приказки. Наприклад:

Це ще тільки цвіт,, а ягоди будуть,

И Катахреза (грец. каіасіїгезіз — зловживання) — цг троп,

> який є незвичною метафорою, що сприймається як на- у громадження слів.

Наприклад:

Ці плани приречені на успіх.

Чрозопопея (грец. ргозоророііа — уособлення), або персо- у.їф'кація — це троп, суть якого полягає у перенесенні людських ознак (ширше — ознак істот) на неістот,, одухотворення.

Наприклад:

Його релігія забороняє йому пити горілку.

Досить яскраві приклади персоніфікації можна знайти в ху­дожніх творах, де вони покликані конкретизувати певні образи:

«Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться» (М. Коцю­бинський).

Головним тропом за суміжністю є метонімія.

тонімія [грец. теідпутіа — перейменування) — це г оп, суть якого полягає у використанні замість імені у предмета його ознаки або назви іншого предмета, що з

УІ ним пов’язаний.

Тобто оратор ставить у повідомленні деякі аспекти предмета замість самого предмета, який пропонується слухачам впізнати,

ідентифікувати за цими аспектами.

Звичайно, що предмет постає через певний набір ознак і поєд­нується з певною кількістю інших предметів. Для того, аби слу­хачі могли його «впізнати», потрібно вказувати далеко пе на ко­жну ознаку або сусідній предмет. Тому для метонімії найбільш характерне використання імен: творця замість створеного ним, і навпаки; носія ознаки замість ознаки, і навпаки; часу замість по­дії, і навпаки; того, що вміщує, замість того, що міститься, і на­впаки; місця замість події, і навпаки тощо. Наприклад:

Він любить читати Канта.

Зібралася вся школа.

Міністерство згодне.

Я зупинив таксі, але воно заявило, що не поїде туди, куди

мені потрібно.

Уотергейт змінив нашу політику.

До тропів суміжності належить ще синекдоха (часто її розгля- дагот? ['і-ііговид метонімії).

инекдоха (грец. зупексІосЬе — позначення через натяк ) —

з троп, суть якого полягає у заміні назви цілого на- зою якоїсь його частини або навпаки.

Нс.пршлад:

Може, яку копійку заробить.

Щоб і ноги твоєї там не було!

Він має там руку.

Головним тропом за протяжністю є іронія.

Іронія (грец. еігопеіа — удавання) — це троп, суть якого ■ полягає у наданні слову такого смислу, що протилеж­ний буквальному значенню.

Найчастіше іронію розуміють як вживання слова з позитив­ною оцінкою для вираження негативної оцінки. Тобто вона є па­плюженням і запереченням під маскою схвалення і згоди. Як правило, натяк на прикидання, сигнал іронії міститься не в само­му виразі, а в контексті або інтонації.

Визнаним майстром іронії був відомий давньогрецький філо­соф Сократ. На початку своїх бесід з софістами він, як правило, з

1, І О V/’ ті ІШИМ видом просить «вчителя мудрості» навчити його. ^ '.і протягом розмови очевидні на перший погляд питання ви-

з такими вже очевидними.. Відомий дослідник анти-

' і ¹ ло ’^фії О. Ф відмічав, що сократівська іронія скла-

т - трьох осп уі' ^ опонентів: по-перше, несправжнього і ' " й і" давньо", і ¹ <-» філософом своїх співрозмовників; но-лізуге, спеціальної ^ ^-.ьілшшнижеїшя: по-тоетс, видимості яе-

¹ інг, ще ні П'^^ал і с^і г. п іннт

і^; и' і у ц 97

АіаИЬ.і'Наї..;

Взагалі смисл сократівської іронії полягає в тому, що Сократ не визнає нічого кінцевого, раз назавжди даного і незмінного. Він сумнівається в своїй мудрості й у мудрості інших тому, що, на йо­го думку, немає такої людської мудрості, яка могла б ст ати кінце­вою. Сократ у такий спосіб намагається підвести своїх_і співрозмо­вників і себе до самопізнання та самовдосконалення. Його іронія спрямована не лише па інших, але й на себе. Самоприниження, до якого вдається давньогрецький філософ,-— це своєрідне пом’як­шення нікчемності своїх інколи дуже зарозумілих співрозмовни­ків. Сократ переконаний, що виявлене незнання буде слугувати подальшому пізнанню. Таким чином, сократівська іронія виражає не стільки глузування із співрозмовників, скільки філософський принцип сумніву й одночасно спосіб знаходження істини.

До тропів протилежності належать ще:

® аптифразис;

® океюморон тощо.

Аптифразис ( грец. апіірНгазіз — протиріччя) — це троп, суть якого полягає у використанні слова в значенні, що є контрастним стосовно буквального.

Наприклад:

Ніщо так не обмежує твої дії, як фраза:

«Та роби що хочеш!».

У Океюморон (грец. охутбгоп — розумно-дурне) — це троп,

і:' суть я кого полягає у поєднанні суперечливих слів.

Наприклад:

Можна нічого не говорити, але красномовно мовчати.

Завершуючи розгляд засобів виразності, слід наголосити па

тому, що витонченість у промовах досягається в результаті по­стійних тренувань, наполегливої праці над текстами. Як зазначав Цицерон, промова повинна бути багатою на різноманітні фігури йтропи:

«...щоб жодне слово, позбавлене вишуканості або важливо­сті, не виходило з вуст оратора»^[18].

ТЕРМІНИ, ЯК! ТРЕБА ЗАПАМ’ЯТАТИ

Евфемізм та дисфемізм є головними тропами за тотожністю.

мізм — де трон, суп. якого полягає у використанні «іг і і шєііого», більш прийнятного втіразу для позначення пегаюг • і |к і мста. Дисфсмізм ■ -- не троп, суть якого полягає у викорі такого виразу для позначення.певного предмета, який з;л і < і містить негативну оцінку. До тропів тотожності належать і ч

тоиомазія... троп, суті, якого полягає у використанні ши;'

домих власних імен у ролі загальних або загальних назв у ролі імен; перифрта ■ — троп, суть якого полягає у використанні опису предмета замість його назви, та ін.

Елокуція....... цс розділ риторики, який вивчає виразність ораторської

промови.

Ірозіія — це головний троп за протилеж неї данпі слову такого смислу, що про ото. До тропів протилежності налс суть якого полягає V використанні > ¹ відпос: і і, значення: < поляпн і «- (і перс пипч і

Метафора — і глі і г і і роп г ^ <^т і іс

ванні < і а ні і і іа виїм ‘>м ч ін звичайно іп щ і ігч ПрСДМІ. І Н) 1)1 1 1СВІ10.. і. і між цими прг- і т пп г. Д; тропів лі іч:ать ще: алегорія ----- гро) і, що, ає зага­льну, аострактну думку конкретним чином; катіп ■> - троп, який є незвичною метафорою, що сприймається я< гаджен- ня елів; пр<> он і п я, або персоніфікація - троп, суть якого поля­гає у перег ап і людських ознак (ширше ознак істот) на неіс­тот, одухоч і он я, та ін.

РДс' ‘оиімш -- це пій троп за суміжністю, суть якого полягає у ви­

користанні замість імені предмета його ознаки або нззш іншого предмета, пі,о з ним пст’язашш. До троні?? суміжності належать ще: птекдохв - ■■ троп, суть якого полягає у заміні назви цілого назвою якоїсь його чистішії або навпаки, та ін.

’Доирама ферма мовлеїшсвогс італи’зу--- не таке використання ора­тором мовних виразів, коли він має па увазі не тільки те, що він говори-; ь, а й щось більше.

Дивна фор?/,;й мозденнєоого зплаву-- ці ¹ і ' ч ю оясічі ром мовних виразне, коли вії/ має па уг еі п.пг і ау> у і < н і

ЧСЇІНЯ, ЛННІО ТС, 1)1,0 ВІН ГОВОРИТЬ,

‘.е'ї'арічінйіе занмтагнгеі - це зисловллжшня у вигляді запитання, яке

не потребує нідгговіді на відміну від звичайного.

"Гні'еваїиаі фігури - цс прийоми виразності, які реалізуються па ріпні речення асі одиниці, більнгій за речення.

Синтаксичне перетворення — де такий прийом, суть якого полягає у виборі потрібного оратору порядку слів у реченнях. Реалізується в промовах через; фігури скорочення, фігури додавання, фігури розташування.

Тропи — це прийоми виразності, що реалізуються на рівні слова чи словосполучення. Розрізняють такі критерії для утворення тропів: тотожність, схожість, суміжність, протилежність.

Ускладнення мовних конструкцій — це такий прийом, суть якого по­лягає в тому, що для фіксації певних ситуацій, подій, предметів застосовуються складні для сприйняття та розуміння мовні вира­зи. Різновиди цього прийому: безглуздий аргумент — прийом, ко­ли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не ма­ють смислу; помноження аргументів— прийом, коли оратор один і той самий аргумент повторює декілька разів у різних фор­мулюваннях, та ін.

Фігури додавання — цс риторичні фігури, суть яких полягає у по­вторі якихось елементів промови. До них належать: анафора — фігура додавання, що полягає у повторі початкових частин су­міжних речень; епіфора — фігура додавання, що полягає у по­вторі кінцевих частин суміжних речень; гомеотелевтон — фігу­ра додавання, що полягає у початковому римуванні, звуковому повторі окремих частин слів у реченні; кіклос — фігура дода­вання, що полягає у повторі початку й кінцівки речення; хі­азм — фігура додавання, що полягає у «хрестоподібному» поєд­нанні елементів речення, та ін.

Фігури збільшення — це риторичні фігури додавання, суть яких поля­гає в наданні предмету тих елементів, яких він не містить. До них належить насамперед гіпербола— навмисне перебільшення якос­ті, значущості певного предмета.

Фігури зменшення — це риторичні фігури скорочення, суть яких по­лягає у відсіканні від предмета якихось частин. До них належить насамперед літота — навмисне зменшення якості, значущості певного предмета.

'Фігури розташування — це риторичні фігури, суть яких полягає у не­звичайному розташуванні елементів промови. До них належать: інверсія — фігура розташування, що означає використання незви­чайного порядку слів у реченні; паратеза — фігура розташуван­ня, що означає вставку в завершену синтаксичну структуру пев­них елементів для закріплення саме того значення, яке оратор бажає донести до аудиторії; парцеляція — фігура розташування, що означає розчленування речення з винесенням за його межі тих елементів, які посилюють основну думку, та ін.

Фігури скорочення — це риторичні фігури, суть яких полягає у про­пущеній якихось елементів промови. До них належать: апосіопе­за — фігура «замовчування», коли оратор свідомо не до кіпця ви­словлює думку, розраховуючи на те, що слухачі самі здогада-

1.

Елокуція — це розділ риторики, який вивчає:

A) виголошення оратором промови;

Б) засоби виразності ораторської промови;

B) розробку предметної царини ораторської промови.

2. Прийом «ускладнення мовних конструкцій» не відпові­дає критерію:

А) доречності;

Б) правильності;

■В) ясності.

3. Пряма форма мовленнєвого впливу не узгоджується з критерієм:

А) ефективності;

^ щирості;

ефективності та щирості.

4. Пряма форма мовленнєвого впливу передбачає:

А) вертикальну модель спілкування;

Б) горизонтальну модель спілкування.

5., Непряма форма мовленнєвого впливу не узгоджується з критерієм:

А' пфективності;

'•! щирості;

і і) ефективності та щирості.

6. Непряма форма мовленнєвого впливу передбачає:

А) вертикальну модель спілкування;

Б) горизонтальну модель спілкування.

8. Риторичне запитання — цс запитання:

Л) відповідь па яке міститься в самому запитанні;

Б) яке не потребує відповіді.

9. Риторичні фігури поділяються м:

.А) фігури додаваная, фігури скорочення, фігури розташування;

Б) фігури додавання, фігури скорочення, фігури тотожності;

В) фігури протилежності, фігури СХОЖОСТІ; фІП'ІИ тотожності.

16. ФІїури збільшення належать де фігур:

A) додавання;

Б) розташування;

B) скорочення

11, Фігури зменшення належать де фігур:

A) додавання;

Ь) розтаї ну ваш ія;

B) скорочення.

12, Інверсія належить до фігур:

A) додавання;

Б) розташування;

B) ТОТОЖНОСТІ.

13, Троїш — - це засоби виразності, що реалізуються на рі­вні слова чи слов«саолученкя:

А) так,

Ь) ні.

14» Виділяють таку кількість критерії» длк утворення

ТрОІ”...

А

Б і:

Б,, • г.

і...... >вшшч трошшв за тотожністю

А ^[19] г» і < \ ізм і дисфсш'ш;

Б іія.

16, Головним троном:?а схожістю с:

A) Іронія;

Ь) V; тафора;

B) ЬЧ'ТОПнЧіа.

17. Головним тропом за суміжністю є:

A) іронія;

Б) метонімія;

B) синекдоха.

18. Головним тропом за протилежністю є:

A) антифразис;

Б) іронія;

B) метафора.

19. Антономазія належить до тронів:

A) протиженості;

Б) схожості;

B) тотожності.

20. Перифраза належить до тропів:

A) схожості;

Б) суміжності;

B) тотожності.

21. Алегорія належить до тронів:

A) протиженості;

Б) схожості;

B) тотожності.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

в «Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загаль­них правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського обра­зу, який за своєю точністю завжди буде викликати здивування у байду­жого спостерігача: для живої— а не лише уявної— моральності потрібен світильник і єлей... У залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала й ідеї за­тьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм — між головою і серцсм — є найзвичайнісіньким явищем у моральній історії людства» (П. Д. ІС^кевич. «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого»),

® «Віро! Викличте до мене найсвітлішу голову нашої з вами сучас­ності. Як? Новосельцева, звичайно!» (Х/ф «Службовий роман»),

* «Хоробрі завжди вперті».

Дивлячись з неба, Господь посміхається від радості, адже саме цьо­го Він і хоче — щоб кожна людина сама відповідала за своє життя. Кі­нець кінцем Господь щедро наділив своїх дітей здатністю робити вибір і приймати рішення.

Лише ті, у кого в серці загорівся священний вогонь, насмілюються боротися з Богом. І лише вони знають зворотній шлях до Його любові, адже приходять до розуміння того, що нещастя — це випробування, а не покарання» (Коельо П. «П’ята гора»),

2. Заповніть пропуски риторичними фігурами:

«Вода для корабля те саме, що... для бізнесу.

* Влада — це....

® У спіх — це....

Є Життя — це....

® Моя робота — це....

о Справжня жінка — це....

«Справжній чоловік — це....

3. Напишіть повністю текст Вашої ораторської промови.

РОЗДІЛ

2 МЕМОРІЯ Й АКЦІЯ

Меморія(від лат. «тетогіа» — «пам’ять») — це розділ риторики, який вивчає особливості запам’ятовування ораторської промови.

У класичній риториці меморія виділялась як окремий етап ораторської діяльності, на якому людина повинна була запам’ята­ти вже підготовлену промову.

ї" Акція ( від лат. «асііо» — «дія») — це розділ риторики,

(,: який розглядає виголошення оратором промови.

На етапі акції оратор повинен грамотно представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах.

■і

ь 5.1 ї Способи запам’ятовування промови

На. сьогоднішній день пам’ять є предметом вивчення психології. Хоча меморія складала окрему частину ще класичної риторики. В сучасній психології існує багато теорій пам’яті, які по-різному пояснюють цю дивовижну здатність людини. Пам’ять не є одиничною функцією, вона являє собою складну сукупність процесів, що забезпечують фіксацію попереднього досвіду лю­дини, Серед цього розмаїття функцій риторику цікавлять насам­перед процеси «закарбувати» в пам’яті певного матеріалу. Виділяють три способи запам ’ятовування:

© механічний; г логічний /

© л інелютехнічтт.

Механічний спосіб запам’ятовування — це такий спо­сіб, основу якого складає багатократне повторення того, що треба запам’ятати.

По суті, цей спосіб яляє собою зубріння. Він самий неефекти- ішпй, але інколи необхідний. Як правило, подібне запам’я-

л'.-морія й акція

тонування відбувається без усвідомлення зв’язку між окремими елементами матеріалу.

Логічний спосіб запам’ятовування — це такий спосіб, основу якого складає усвідомлення смислового зв’язку між елементами матеріалу.

Користуючись таким способом, людина ч^сто порушує послі­довність у часі, перебудовує матеріал відповідно до смислових відношень. Осмислене; шам’ятовування ґрунтується на розумін­ні цих відношень, на усі ідомлеині внутрішнього зв’язку між час­тинами того, що запам’ятовується.

Логічне запам’ятовування передбачає виконання двох умов:

1) усвідомлення того, для чого потрібно запам’ятати матеріал;

2) розуміння смислу того, що треба запам’ятати.

Мнемотехнічний спосіб запам’ятовування — це такий И спосіб, який ґрунтується на тому, що матеріал пере­їв водиться в іншу знакову систему, в інші образи, які | людині легше зберегти в пам’яті.

Одним із провідних видів мнемотехніки є асоціативний спосіб запам ’ятовування. Завдання тут полягає в тому, щоб створити асо­ціації. Широка сітка асоціацій— це ключ до гарної пам’яті. Цей спосіб був відомий ще в епоху Античності. Засновником мнемотех­ніки вважається давньогрецький поет Симонїд. йому належить ду­мка про те, що для пам’яті найважливішим є розташування. Для цього в розумі потрібно тримати картину певних місць, які й будуть займати образи предметів, що треба запам’ятати.

Відомий оратор Цицерои з приводу мнемотехніки писав:

«...пам’ять на предмети— необхідна властивість оратора; і саме її ми й можемо укріпити за допомогою вміло розташо­ваних образів, схоплюючи думки за цими образами, а зв’язок думок за розташуванням цих образів»¹.

Сам Цицерон успішно користувався цим методом. Зокрема, перед виступом у сенаті в зся; у себе вдома, проголо­

шуючи промову і переходячи при цьому з однієї кімнати в іншу. Щоразу, коли він переходив до наступної думки, робив невелич­ку паузу й мйсяеішо поєднував відповідний розділ промови з пе-

ІНшспоя М 7. ()(> ораторе /V Кинепоп М Т. Три трактата об ораторском лекусет-

ве.

впим кутком своєї оселі. А при виступі у сенаті він мисленпо по­вторював свій шлях по домівці і міг виголосити всю промову, тіе користуючись 'іапиеами.

Інколи в літературі спосіб, яким успішно користувався Цице- рои, називають «римська кімната». Таку кімнату або приміщен­ня можна вигадати і розташувати там які завгодно предмети. Го­ловне — - чітко зафіксувати порядок цих предметів. Спочатку виберіть місце для невеликої кількості речей, наприклад 20.. По­тім можна розширювати вашу кімнату, будинок, місто та ін. Ко­жний предмет вашої кімнати повинен мати яскравий образ (зоро­вий, слуховий чи такий, що пов’язаний з відчуттями)., який розташовано в чітко визначеному місці «раз і назавжди».

Після створення «римської кімнати», коли її образи добре за­пам’ятались, її можна використовувати при підготовці, до публіч­ного виступу. Для нього ключові думки промови пов’язуються з певними образами кімнати в тому порядку, в якому оратор руха­ється в своєму приміщенні.

Ефективність «римської кімнати» визначається функціями лі­вої та правої півкуль головного мозку й принципами запам’ято­вування. Цей спосіб вимагає чіткої структури й порядку, а також уваги й здатності відчувати.

Слід підкреслити, що особливості пам’яті людини досить інди­відуальні. Тому кожний оратор, як правило, самостійно розробляє для себе оптимальну методику запам’ятовування, щоб його спіл­кування з аудиторією було успішним, а не стало суцільним читан­ням промови. В будь-якому випадку однією із запорук вдалого пу­блічного виступу є постійне тренування пам’яті.

Пам’ять тісно пов’язана з увагою. Для того, щоб аудиторія найкраще могла зосередитись на промові, оратору варто зважити рідні періоди уваги, які дорівнюють приблизно 15 хвили-

з означає, що увага слухачів значно понижується до 15,,5-ї хвилини. Тому у випадках тривалих промов у ці моме­нти оратор має надати можливість аудиторії «відпочити» (зроби­ти паузу, завершити розгляд певного питання тощо).

Оратор при виголошенні промови повинен також враховувати загальні особливості людського сприйняття. До них належать: е «ефект рамки»;

о «.магічне число».

^:: «Ефект рамяи», або #згтм меж®, — це такий ефект,

;суть якого полягає о тому., ще иєйщзаще затам’ятову- '.' ється початок і кінець промови.

Криву уваги під час публічного виступу оратора можна зобра­зити таким чином:

А

\

Сила Вступ

Впливу

Основна частина

Частини промови

На вступ і завершення промови відводиться разом, як прави­ло, від 10% до 30% загальної тривалості виступу. Тим не менш приблизно 80% загального враження від самого оратора та його промови визначається саме цими частинами, при цьому від всту­пу залежить більше. Тому перші та останні фрази мають бути ре­тельно продумані оратором. Крім того, «ефект рамки» стосується також і порядку розташування аргументів, про який йшлося в розділі «Диспозиція». Вже згадуваний Цицероп писав, що майс­терний оратор:

«...поставить найбільш важливі доводи частиною на поча­ток, частиною в кінець, а між ними всуне слабкі»¹.

«Магічне число», або число Міллера { 7 ± 2} характеризує обсяг оперативної пам’яті людини.

Саме таку кількість різних структурних одиниць інформації ефективніше за все здатна схопити й зберегти оперативна па­м’ять. На рівні промови «магічне число» означає оптимальну кі­лькість різних (значимих, а не допоміжних) слів у реченні.

Навіть у письмових текстах на сьогоднішній день перевага віддається «телеграфному стилю», оскільки встановлено, що най­краще сприймаються фрази з 10—13 слів, а фрази, що склада­ються більше ніж з 30 слів, практично не сприймаються.

Таким чином, чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють кращому запам’ятову­ванню промови самим оратором на етапі підготовки. А на етапі виголошення ці компоненти сприяють кращому засвоєнню про­мови аудиторією.

''Цитрон '/ 1 Оріюр Ці/исрон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве.— М„ 1972. — С. 341.

, 5.2 ї Невербальні ■’а'-.оби оратора

Більшість теоретиків ораторського мистецтва вважа­ють найважливішим саме п’ятий етап риторичної діяльності — виголошення промови. Дійсно, блискуче виголошення може вря­тувати пересічну промову, а погане — зіпсувати чудову. На цьо­му етапі оратор повинен якомога краще представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах. Людина може дуже добре писати різноманітні тексти, але зовсім не вміти подавати їх слухачам.

Процес виголошення визначає те, чи вдасться оратору зреш­тою вплинути на аудиторію. Тут потрібно враховувати особливо­сті сприйняття як промови оратора, так і його самого. Аудиторія сприймає виступ не тільки через те, що говорить оратор, але зде­більшого і через те, як він говорить.

Взагалі у комунікації виділяють два блоки:

® вербальний;

» невербальний.

вербальний блок — це ті фактори, які пов’язані безпо­середньо з промовою { аргументація, критика, струк- турування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

Різноманітні прийоми вербального впливу на аудиторію роз­глядалися у попередніх розділах риторики.

ь| Невербальний блок — це ті фактори, які присутні в П спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами (пози, жести, міміка, мова простору одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).

На етапі виголошення промови саме невербальні прийоми впливу оратора на аудиторію відіграють надзвичайно важливу роль.

Останнім часом з’явилось дуже багато робіт, присвячених не- вербальному спілкуванню. Це пов’язане з усвідомленням про­блеми співвідношення знакових систем свідомого та несвідомого в процесах комунікації. Вербальний блок реалізує в мовленні те, що хоче сказати людина, а невербальний — ті мотиви, що знахо­дяться у несвідомому. Напевно у кожної людини були в житті та­кі ситуації, коли під час спілкування співрозмовник пропонував можливо щось вигідне, але людина не дуже замислювалась над ним, оскільки їй здавалось, що тут щось не так (вій говорить не­щиро, пагаво до неї ставиться тощо). Здебільшого в таких випад­ках апелюють до інтуїції або «шостого чуття», які дозволили ви­явити неправдивість співрозмовника. Скоріше за все. ця неправ­дивість була «прочитана» по иевербзльпих знаках. Люди здати; більше довіряти цим компонентам, бо їх р°жко проконтролю­вати

невербального спілкування різноманітні. Вони включають: у жестів і поз;

« мову міміки;

о парамовлешієві характеристики;

о мову простору;

© мову одягу та мову кольорів

тощо.

Майже всі ці мови мають національну специфіку, зони відріз­няються в різних культурах. Тому не слід захоплюватися одно­значною трактовкою окремих незербальних сигналів. Слід роз­глядати їх в усій сукупності, разом із текстом промови.

Знаки невербального спілкування на сьогодні отій день є предметом вивчення такої міждисциплінарної науки, як иеверба- г. Є. Крейдлін, наприклад, називає такі найбільш і науки, що входять до певербальної семіотики: іісітіка — наука про звукові коди певербальної ко­мунікації.

Дата добавления: 2014-10-31