IV. Характеристика економічного потенціалу

Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб насе­лення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продук­цію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному сту­пені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

• основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів;

• природних ресурсів;

• людських ресурсів;

• організації управління;

• інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багат­ства в традиційному і розширеному розумінні. Вони визначають почат­кові ресурсні можливості виробництва.

Національне багатство характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збіль­шення валового національного продукту і валового національного дохо­ду як джерел задоволення потреб суспільства.

Природні ресурси − це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бу­ти використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо.

Природно-ресурсний потенціал є ба­гатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

• земельні;

• мінерально-сировинні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько-рибальські);

• природно-рекреаційні ресурси.

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими во­ни поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру).

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ре­сурси поділяються на чотири групи:

1) зовнішні − енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2) поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (назем­ні, водні, ґрунтові);

3) земних глибин − мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4) паливно-енергетичні.

Населення країни − чинник її комплексного економічного та соціаль­ного розвитку. Його роль особливо зростає в густонаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як еле­мент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача.

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розгляда­ються послідовно за певний проміжок часу;

• статевовікова структура населення;

• співвідношення показників механічного руху населення;

• природний приріст населення;

• сальдо міграції;

• загальне збільшення населення;

• загальне зменшення населення;

• загальна динаміки населення.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показни­ки руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: ко­ефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з ура­хуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, за­йнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинни­ками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів.

Складають також балансові розрахунки додаткової потреби в робітни­ках і службовцях та джерелах її забезпечення; потреби колективного гос­подарства у робочій силі та джерелах її забезпечення; залученні молоді до праці й навчання.

Науковий потенціал − це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати гос­подарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які ви­конують наукові та науково-технічні роботи − основні фонди, що зна­ходяться в їх розпорядженні.

Інформаційний потенціал − наявні обсяги інформаційних ресур­сів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливос­тей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксо­вані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекому­нікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

• інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

• інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва − людину, його характер, особливості;

• інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обороту.

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та по­слуги для населення та виробництва називають виробничим потенціа­лом. В Україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основ­них факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберіга­ючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інф­раструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктури­зації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

В основі ефективності виробничої діяльності ле­жить стан виробничої інфраструктури; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господар­ську систему, яка розвивається на основі територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці ‒ об'єктивний процес виробничої спе­ціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу. У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінерально-сировинний, земельноресурсний і трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне та геополітичне положення в центрі Європи створюють об'єктивні умови для забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції її у світовий економічний простір.

Екологічний потенціал ‒ це придатність середовища для існування людей, можливість забезпечення населення необхідними харчовими продуктами, умовами праці, відпочинку і лікування.

У структурі екологічного потенціалу природного середовища одне з важливих місць займає клімат, насамперед, тепло- і водозабезпеченість. Досить велику екологічну роль для людини відіграють такі біотичні компоненти ландшафту, як рослинність, тваринний світ, мікроорганізми.

Великі площі земної поверхні зайняті вторинними, зміненими людиною, штучно створеними і піонерними екосистемами; у зв'язку з цим з'являється потреба оцінювати також їхні потенціальні можливості та величини їх відхилень від екологічного потенціалу корінної екосистеми, на місці якої вони виникли та існують, ‒ для чого застосовують поняття вторинний потенціал екосистеми.

Під ним слід розуміти сукупність її речовинно-енергетичних ресурсів та властивостей, сформованих під впливом господарської діяльності, що визначає сучасні структурно-функціональні параметри й корисні функції цієї екосистеми.

Оцінювання екологічного і біотичного потенціалів кожної однорідної ділянки земної поверхні, кожної геоекосистеми має бути передумовою раціоналізації ведення лісового, сільського, рекреаційного, водного та інших галузей господарства.

Дата добавления: 2014-11-25