Питання 5. Культура мови

Слово – єдине, що житиме вічно.

Гезлітт

Культура мови – культура мислення, культура спілкування з людьми. Людина удосконалює її все своє життя. Письменник М.Пришвін зауважив: “Мова не від майстерності, а від поведінки”, тобто від духовного багатства і моральної чистоти людини.

Мова підпорядковується єдиним вимогам: чистоті, якості, правильності, музикальності і, нарешті, виразності. В ораторському стилі ці вимоги посилюються, бо це стиль, який слухають, а не читають.

Крім того, літературна мова – нормована. Є норми орфоепічні (вимовні), лексичні (словникові) і граматичні.

Слова не поділяються на “культурні” або “некультурні”. Кожне з них, якщо воно відповідає мовним нормам, можна використати у своїй мові, але тільки в тому разі, коли це слово доречне і відповідає ситуації.

Звичайно, жаргонні, грубі слова не прикрашають мову. Але і тут ораторові іноді дозволяється делікатно переступати межі словників, бо його промова – це жива мова. Мається на увазі використання гострих просторічних слів, які перебувають у цілому в межах літературних норм. Вони часто потрібні для того, щоб виразніше охарактеризувати людину, явище.

Оратор вільний також у виборі місцевих, діалектних слів, особливо коли він розмовляє на місцеві теми. Якщо оратор добре знає мову своїх слухачів, йому легше домовитися з ними.

Треба вміти говорити й у середовищі спеціалістів. Наприклад, шахтар з Донецького вугільного басейну називає свій сніданок “тормозком”, з Кузбасу – “забутовкою”.

Деякі з професійних слів набувають метафоричного значення і стають образом, що допомагає характеризувати людей. “Це людина гарантійного шва”, - говорить електрозварник, характеризуючи свого надійного товариша. Спеціальний вислів став влучною, вичерпною трудовою оцінкою.

Культуру мови не можна уявити і без правильного вживання іноземних слів. Ще є у наших ораторів такий гріх: кажуть не “оцінюється”, а “котирується”, не “перебільшувати”, а “утрирувати”, не “пануючий”, а “домінуючий”. Але старатися заміняти всі іноземні слова українськими теж недоцільно. Такі слова, що зустрічаються в нашій повсякденній мові, як “об’єктивний”, “ерудиція”, “інтуіція”, - цілком на місці. “Із двох схожих слів, іноземного і рідного, кращим є те, - підкреслював Бєлінський, - яке вірніше виражає поняття...” При цьому завдання полягає в тому, щоб не просто похизуватися іноземним словом, а в тому, щоб його точно “прив’язати” до певного контексту. Та особливо погано, коли іноземні слова неправильно вимовляють, наприклад: “константувати” (замість “констатувати”), “інциндент” (замість “інцидент”), “дермантин”, (замість “дерматин”), або неправильно тлумачать.

Відповідаючи на запитання слухачів, один лектор говорив про себе: “На ниві пропаганди я тружуся кілька років”, а інший лектор сказав: “Це питання я мислю собі так”...

Коли говорять “людина працює” – це просто інформація про те, що вона чимось зайнята, та коли людина “трудиться” – це значить, що вона працює добре, чесно, сумлінно, старанно, на повну силу. У зв’язку з цим визначається і стилістичний образ кожного з цих слів. Працювати – слово розмовне, необхідне, коли воно мовиться від першої особи. Трудитися – слово дещо урочисте. Мислю – теж слово книжне, яке означає глибокі роздуми, тому його треба вживати вельми тактовно.

“Слово добре тоді, - підкреслював великий російський педагог К.Ушинський, - коли воно правильно передає думку”[33].

Яких слів слід стерегтися? Насамперед – шаблонних виразів і зворотів. Оратор повинен мати “свою природну, звичайну мову, тоді і його думки, і його почуття зачеплять слухачів”.

У своїй бесіді один доповідач раз у раз говорив: “у світлі поставлених завдань”, “охопити заходами”, “залучити до боротьби”, “на даному етапі”, “відіграє велике значення”, “має велику роль”, “в питанні про цеглу” та ін. Набір затертих, «заяложених» фраз не може справити враження, тому люди слухають їх байдужє.

“Ви – добувачі білого срібла...” – почав свою бесіду лектор У. на сейнері Р-128, а “добувачі”, перезирнувшись, засміялися: надто вже пишномовне було “біле срібло”, застосоване до оселедця. Розвинуте чуття слова не допустить таких “красномовностей”.

Як ми вже раніше з’ясовували, усна мова не збігається з писемною. Вона має свої особливості. Уявіть собі, що ви запитуєте свого співрозмовника, в якому році він народився. Співрозмовник відповідає: “Я народився в одна тисяча дев’ятсот такому-то році”. – “А що ви закінчили?” – “Я закінчив Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка”. У писемній мові природно звучать такі відповіді: “У дев’ятнадцятому”, “у Київському університеті”.

Взагалі, оволодіти стилем важче, ніж граматикою, бо у стилістиці мало правил і багато винятків. Стилістична грамотність – це активно засвоєні знання з фонетики, лексики і граматики рідної мови в неодмінному поєднанні з розвинутим мовним смаком. У свою чергу мовний смак дає змогу проникати в естетику слова, в його виражально-зображальні функції. “Причин різного роду відхилень від чистоти і правильності мови, - пише академік В.Виноградов, - дуже багато: і неповне засвоєння норм літературного висловлення, і не досить дбайливе ставлення до мовної традиції, і невміння, а іноді небажання розібратися у змістовних відтінках і стилістичних якостях тих чи інших слів, і вплив “поганої моди”, різних жаргонів, і бажання похизуватися словом чи фразою, які здаються гострими і виразними”[34]. Що може зрівнятися з силою й образністю народного слова!

Народна мова для лектора – все одно що земля для Антея. Зв’язаний з нею – мова яскрава, влучна, гостра, відірвався – шаблон, канцелярщина. Але і тут треба додержувати почуття міри. Одне діло – говорити з тактовним застосуванням народних слів, а інше – підладжуватися під народну мову.

Коли А. Коні запитували, що потрібно для вміння говорити публічно, він звичайно відповідав: “треба знати свою рідну мову і вміти користуватися її гнучкістю і багатством, своєрідними зворотами...”

І на закінчення цього питання трохи про образні засоби мови. Красномовність у сучасному розумінні – це дар переконливої, що відповідає своєму призначенню, мови. Виходячи з того, що в основі розвитку ораторського стилю – тенденція до образності. Мовно-стилістичним ядром ораторських композицій є насамперед так звані тропи і фігури. Решта ж частин контексту – це пакувальний матеріал, периферія, скромне мовне поле.

Тропи – це слова і звороти, вжиті в переносному значенні. Фігури, – це словосполучення, які відступають від норм; незвичайний порядок слів, що відбиває незвичайний хід самої думки.

Зокрема, справжній ораторський стиль міниться вогнями метафор. З яскравої промови оратора нам обов’язково запам’ятається один або кілька образів.

Метафори – не брязкальця, не тасьма, не візерунок. Метафори – це “світло мови”; переносне значення слова перетворюється в художній, поетичний факт.

Класифікація тропів була розроблена Аристотелем в його “Поетиці”. І хоча антична спадщина зберегла свою актуальність до нашого часу, та, мабуть, назріла потреба провести на сучасному рівні “інвентаризацію” її основної номенклатури.

Як відомо, в основі кожного тропа лежить зіставлення явищ дійсності. Якщо промова – імпровізація, то тут, як правило, використовуються лише найпростіші тропи. Мовознавець О. Потебня вважав троп особливістю художнього мислення, а фізіолог П. Анохін писав: “Метафора є результат процесів збудження, які генералізуються, швидко спалахують на великому просторі мозку...”[35].

В кожному ораторському виступі можна виявити і прийом порівняння. Мета всякого порівняння – викликати у слухача більш конкретне уявлення про предмет. Головний член порівняння – це образ або власне порівняння. Виразність залежить від ступеня наочності, конкретності і зримості тих уявлень, які викликає у слухачів образ.

До образних засобів мови належать епітети, мета яких – надати певному слову стилістичного, емоційного забарвлення. Ось чому епітет – засіб не логічний, а виражально-зображальний. Але, до яких би епітетів не вдався оратор, він має пам’ятати дотепний вислів М. Кольцова: ”Пожалійте людину, перш ніж нагороджувати її двома епітетами!”. Тим часом деякі оратори хворіють на манію означень: “надзвичайна краса”, “непереможне прагнення”, “головна увага”, “досягнуті успіхи”, “круте піднесення”. І вже зовсім погано, коли прикметники вживаються врозріз із змістом, наприклад, - “єдиний ансамбль” (адже значення “єдиний” уже міститься в самому іменникові “ансамбль”), “сумне фіаско” (самий іменник “фіаско” означає невдачу), “трудові діла” і т.д. Крім того, не слід одне слово визначати підряд кількома прикметниками. Від накопичення синонімів мова стає розтягнутою.

Часто скороченим порівнянням називають і саму метафору, бо в метафорі криється і образ, з яким порівнюється предмет, і самий предмет, про який говориться. У метафорі завжди сполучаються два значення: пряме (словникове) і переносне (що встановлюється в період висловлювання). “Пролити світло на...”, “покласти в основу”, “націлити людей” тощо. – колись яскраві і оригінальні метафори тепер зовсім постиралися, розлучилися з образом і змістом.

До засобів образної мови належить також гіпербола (від грецької - надмір, перебільшення). Античні оратори не радили часто користуватися гіперболами, вважаючи, що вони роблять стиль ходульним.

І, нарешті, іронія – глузливе вживання слів у протилежному значенні.

Зрозуміло, ми перелічили тільки найбільш уживані засоби мовної виразності. Але й усі інші заслуговують на всіляку увагу.

Отже, в розпорядженні оратора мова – могутня ріка, яка вбирає в себе безліч приток – різноманітних засобів мовної виразності. Але плисти цією рікою треба не без керма і вітрил, а з додержанням строгих законів ораторської навігації.

Дата добавления: 2014-11-26