Питання 6. Педагогічна риторика

Краща у світі мета – стати хорошою людиною...

Цицерон

Класична риторика у другій половині ХХ ст. формується в науку філософсько-дидактичного спрямування – педагогічну риторику, основною метою якої є формування риторичної культури особистості вчителя.

Виходячи із Державної національної програми “Освіта”, стратегічними цілями педагогічної освіти в Україні стають:

· відродження й розбудова національної системи освіти;

· формування творчої особистості вчителя;

· забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості;

· формування інтелектуального потенціалу як найвищої цінності нації.

Вихідними принципами реалізації Програми є пріоритетність освіти, її гуманізація та гуманітаризація, яка покликана формувати цілісну картину світу, гуманітарну культуру вчителя – просвітителя, гуманіста – патріота на основі багатоукладності та варіативності освіти.

Педагогічна риторика сучасності є інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя – інтелектуала, інтелігента, оратора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комунікації, засобами живого слова.

Виходячи з цього, педагогічна риторика до актуальних першочергових проблем відносить:

– розробку дидактичних матеріалів щодо курсу риторики для вищої школи;

– формування національної школи красномовства через виховання риторичної культури особистості, для якої живе слово є головним інструментом професійної діяльності;

– створення у вузах навчальних курсів педагогічної майстерності, педагогічної творчості з метою формування національної риторичної школи;

– розвиток проблематики часткової риторики, спрямованої на дослідження проблем політичного, академічного, дипломатичного, юридичного, військового, рекламного красномовства, а також риторики ділової комунікації;

– розробка науково-педагогічної системи навчання студентів ораторському мистецтву та створення умов для підвищення професіоналізму;

– осмислення іміджу вчителя через призму риторики.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Вчити – обов’язок оратора, давати насолоду – честь, яка надається слухачу,справляти ж сильне враження – необхідно. [36]

Цицерон

З найдавніших часів учитель шанувався, як Бог, як духовний батько, наставник у пошуку істини, добра й краси, взірець розсудливості в особистому й громадському житті. Ось як відзивався великий Олександр Македонський про батька Філіпа й учителя Аристотеля: “Філіп навчив мене жити, а Аристотель навчив жити достойно”[37].

Вчитель в античні часи стояв поруч з філософом-любомудром, оратором-Златоустом, царем, божественним поетом, вмів сам і вчив учнів тлумачити “мертвий” текст, блискуче володів ораторським евристичним мистецтвом, міг захистити істину, чітко пояснити свою точку зору, володів сократівським методом запитань і відповідей, діалоговою культурою, бо в усіх народів виконував визначну соціальну роль – роль стабілізуючого фактора. Як духовний наставник, вчитель прищеплює душі дитини високі моральні цінності й якості, глибоку повагу до рідної землі, свого генетичного кореня, роду, народу, держави, тому в очах дитини учитель в усі часи – це не імідж, а істинна суть шанованого, улюбленого “другого батька”, “другої матері”, як творця традицій.

Часом духовні наставники досягали визнання як святі люди землі рідної, ставали безсмертними в пам’яті людській (Сергій Радонезький). Учні цих наставників називали: “…світилом, світлом, яке возсіяло серед мороку й пітьми”, порівнювали їх з “квіткою прекрасною серед колючок і реп’яхів”.

В очах дитини слово Вчителя–Златоуста набуває особливої, навіть магічної сили, божественної краси й значущості, бо вчитель-майстер в ідеалі володіє усіма видами й жанрами красномовства: академічним, політичним, судовим, дипломатичним, рекламно-діловим, лекційно-пропагандистським, військовим, соціально-побутовим, церковним (гомілетичним).

Античні ритори вважали, що учитель-оратор повинен володіти “дотепністю діалектика”, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, граю такою, як у кращих лицедіїв.

Освічений випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мовами, трьома стилями мовлення:

– високим (видатним, поважним, піднесеним, величним);

– середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним);

– низьким (простим, фамільярним).

І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, І. Огієнко та інші гуманісти – просвітителі українського народу розвивали революційну справу Т. Шевченка – “апостола правди і свободи”. Так П. Куліш, І. Огієнко та І. Хоменко подарували рідному народові переклад Біблії українською мовою.

В нинішні драматичні часи соціально-економічних та інших негараздів різко впав престиж педагогічної професії, самого вчителя, який перебуває у пригніченому стані духу, бідності, соціальній образі.

Надходить той переломний момент, коли Вчитель-Златоуст, Вчитель від Бога має стати найціннішою особою демократичної держави як її духотворець, інтелектуальний скарб, незамінний творець державності через утвердження словом правди й любові людської гідності у храмах людських душ.

Гуманіст ХХ ст. М.К. Реріх у книзі “Непорушне” писав: “Прекрасна творчість, високе знання, нарешті, чистосердечне прагнення до чорного Світу – всі чудеса, яких так багато у житті земному, легко можуть виводити навіть занепалий дух у сади помилування”[38].

Якщо народ забуде свого вчителя, він забуде своє майбутнє, бо місія вчителя від Бога – долати хаос світлом власного серця, творити гармонію через утвердження істини, добра, краси засобами благодатного слова.

І.Огієнко заповідав: “Бережи своє рідне, бережи, щоб не переродитися, щоб не забути народу, з яким ти вийшов. Бережіть свою віру, звичаї, свою мову і тим збережете національну істоту свою”[39].

Дата добавления: 2014-11-26