Філософія герменевтики ХХ ст

Герменевтика (грец. – мистецтво тлумачення) має багатовікову традицію у світовій культурі, починаючи від тлумачення волі богів і знамень в античності, і продовжуючи тлумаченням текстів Святого письма – екзегетикою – у середні віки, а також тлумаченням текстів у філології та юриспруденції. Як філософський напрям формується в ХІХ ст. Ф. Шляйєрмахером і В. Дільтеєм. Можливість трансформації герменевтики у філософію була створена феноменологією як вченням про пізнання смислів. Згідно М. Гайдеґґеру, феноменологія повинна перетворитись із дослідження процесу породження сенсів (конституювання свідомістю смислів, значень) на онтологічне дослідження людського буття – герменевтику як феноменологію людського буття. Такий поворот до «герменевтичної» феноменології мав вирішальне значення для остаточної трансформації герменевтики у філософську теорію, головним питанням якої стає «упрозорення» того сущого, буття якого полягає у «розумінні».

З історії герменевтики відоме поняття «герменевтичне коло» – особливість процесу розуміння, пов’язана з циклічним характером останнього – щоби щось зрозуміти, його спершу треба пояснити, але щоби його пояснити, треба спершу його ж зрозуміти. Отже, йдеться про взаємообумовленість пояснення та інтерпретації, з одного боку, і розуміння – з іншого. У Шляйєрмахера для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про смисл цілого. У Дільтея розуміння тексту як «об’єктивації життя» творчого індивіда можливо при умові розуміння духовного світу відповідної епохи, що, у свою чергу, передбачає розуміння залишених цією епохою «об’єктивацій життя». У філософії науки герменевтичне коло розробляється як взаємообумовленість теорії і факту: факти, з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація обумовлені тією самою теорією, яку вони повинні обґрунтувати.

Основоположником філософської герменевтики як «філософії розуміння» вважається німецький філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–2002). Розуміння тлумачиться Ґадамером як спосіб існування людини, при цьому головний наголос робиться на онтологічному «повороті» розуміючого пізнання. Через це універсальним способом освоєння світу у нього є «досвід» (дійсність не просто «пізнається» в теорії, але «випробовується» життям). Звідси Ґадамер говорить переважно не про пізнання, а про «досвід життя» («досвід історії», «досвід мистецтва» та ін.). «Інструментом» формування досвіду виступає мова, якою задаються вихідні форми орієнтації у світі. Важливу роль у герменевтичному вченні відіграють дорефлективні способи освоєння світу людиною, що діють на рівні «передрозуміння» (переднаміри, передвбачування, передсхоплювання та ін.), інакше кажучи, рефлективно-теоретичне пізнання світу у Ґадамера зумовлюється допредикативними формами знайомства з реальністю. Основна такого роду форма – «передрозсудок». Глибинною характеристикою буття є історичність – ситуація, в якій віднаходить себе людина. Істина є характеристикою не пізнання, але самого буття. Істина не пізнається, а «здійснюється». Тому інтерпретація тексту у Ґадамера означає не відтворення первісного (авторського) тексту, а створення сенсу тексту заново. Інтерпретація культурної традиції – це діалог з традицією, який стає самостійним джерелом філософського знання, максимальною активізацією змісту традиції в контексті сучасного знання.

Програмна праця Ґадамера – «Істина і метод» (1960) – розкриває не стільки зв’язок істини з методологією пізнання, скільки їх цілком певну несумірність. Він показує, що спосіб пізнання, пов’язаний з наукою і методом, що є її основою, не є єдиним (і тим паче – універсальним); науково-теоретичний підхід до освоєння світу є лише один з можливих. Ще Дільтей, долаючи обмеженість позитивістських орієнтацій історичної науки, запропонував для осмислення минулого не просто пояснення його науковою традицією, але й розуміння його як унікально-індивідуальної події. Але й у такий спосіб проблема розуміння не розкривається – для цього не досить «переміщення» інтерпретатора в «горизонт» автора. Необхідне «зрощення» їхніх «горизонтів», а це можливо зробити лише за допомогою мови, яка є особливою реальністю, всередині якої й перебуває людина, і лише в стихії мови реалізується розуміння людьми одне одного. Більше того – не тільки мова є основною умовою людського буття, але й «буття, яке може бути зрозумілим, є мовою».

Отже, істина не є характеристикою пізнання, а є характеристикою самого буття. Вона не може бути схопленою за допомогою «методу», а може лише виявити себе розуміючому осмисленню. Істина «відбувається», і переважаючий спосіб її «здійснення» – мистецтво. Розуміння тексту постає як екзистенційна подія людського життя, а осмислення минулої культури («досвід традиції») виступає як форма самоосмислення індивіда і суспільства. На противагу минулої герменевтиці, яка розрізняла розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і «застосування» як відносно самостійні процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є «витлумачуючим», а тлумачення – «розуміючим»; 2) розуміння можливе лише як «застосування» – співвіднесення змісту тексту з культурним і розумовим досвідом сучасності.

Значним представником феноменологічної герменевтики був також Поль Рікер (1913–2005), зокрема відома його праця «Конфлікт інтерпретацій. Нариси про герменевтику» (1969). Людина мислиться Рікером як особистість, яка є джерелом значень, що дають сенс світу культури. Герменевтика пов’язує всі інтерпретації людського феномену і стає екзегезою значень світу культури. Відпочатковою умовою людського досвіду виступає мова, тому культурна творчість завжди є символічною. А символи у Рікера є такою структурою значень, в яких первинний (буквальний) сенс через додавання позначає інший – вторинний, що сприймається лише через перший. Особливістю символу, за Рікером, є те, що він надає сенсу за допомогою іншого сенсу, відсилає від сенсу буквального до умовного – екзистенційного, духовного. Рікер наголошував на проблемах людського співбуття, ставлячи в центр уваги проблеми етики і політики, зокрема – проблему відповідальності в політичній діяльності. Конфлікт політики і моралі є, за Рікером, вкрай небезпечним для існування людства.

Дата добавления: 2014-11-16