Еволюція релігійної філософії в ХХ ст. Неотомізм – сутність і основні принципи. Учення П. Тейяра де Шардена

Неотомізм – сучасний варіант філософії томізму, започаткованої у ХІІІ ст. Томою Аквінським. Ідея відродження томістської філософії була висловлена у «Догматичній конституції католицької віри», прийнятої І Ватиканським собором (1870), і офіційно закріплена в енцикліці папи Лева ХІІІ «Aeterni patris» (1879). Були створені кафедри томістської філософії у Ватикані і Лувені (Бельгія), Вищий інститут філософії у Пуллаху (біля Мюнхену). Центрами неотомістської філософії є академія св. Томи у Ватикані, Католицький ін-т у Парижі, ун-т Нотр Дам (США) та ін. Провідні представники неотомізму – Е. Жильсон, Ж. Марітен (Франція), Е. Корет, (Австрія), К. Ранер, Й. Ратцингер – папа Бенедикт XVI (ФРН), Ю. Бохенський (Швейцарія), К. Войтила –папа Іоанн Павло ІІ (Польща) та ін.

Виокремлюється принаймні чотири варіанти неотомізму: а) консервативний (традиційний); б) лувенський, якому притаманний певний еклектизм, захоплення деякими новітніми філософськими та природничо-науковими течіями; в) екзистенційний, сформований Марітеном і Жильсоном, що наголошує на пріоритетності метафізики у філософських дослідженнях; г) трансцендентальний, сформований на базі філософії Канта, Гуссерля і Гайдеґґера (Корет, Ранер та ін.).

Неотомізм відстоює принцип гармонії розуму та віри та послідовне слідування креаціоністському світогляду. В основі усього існуючого знаходиться тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманіття творіння. Божественне буття невиразиме за допомогою категорій і фіксується лише специфічними надкатегоріальними визначеннями – трансценденталіями (єдність, істина, благо, красота). Творячи світ з «ніщо», Бог наповнює його власною екзистенційною повнотою. У Богові має місце тотожність сутності та існування, а у сфері створеного буття сутність, що дарується Богом, випереджає існування. Багатоманітність створеного буття інтерпретується за допомогою ідеї гілєморфізма – кожне конкретне утворення розглядається як таке, що складається з матерії і духовної форми. Матерія – пасивне начало, яке потребує для своєї актуалізації форми. Проголошується існування аналогії між Богом і його творінням: творець протилежний світу, але його творіння дозволяє певною мірою судити про нього. Вчення про онтологічні і логічні істини: перші – продукт відповідності речі інтелектуальному задуму Бога; другі пов’язані з інтелектуальною діяльністю людини, якій властива суб’єктивність.

Після ІІ Ватиканського собору, що узяв курс на католицьке відновлення (аджорнаменто) чітко виявилася антропоцентрична переорієнтація неотомізму в дусі феноменології, екзистенційної герменевтики, персоналізму, філософської антропології та ін. Людина є не просто сумою душі і тіла, але самою цілісністю такого їх зв’язку. Заперечується дуалізм людської природи, натомість постає її антиномічна простота.

Протестантизм також відзначається виразними філософськими інтенціями. Зокрема, у 1-ї пол. ХХ ст. формується діалектична теологія – напрямок у європейській протестантській теології, близький до філософії екзистенціалізму, представлений іменами К. Барта, П. Тілліха та ін. Діалектична теологія виходить з принципової неможливості визначити зміст віри через теологічну чи культову традицію релігійної свідомості. «Релігія» взагалі є ущербною через постійні спроби формулювати неформульоване, зокрема уявити неуявлюваного, унаочнити неунаочнюваного, Бога. Основою діалектичної теології є утвердження віри в абсолютно трансцендентного («замежового» щодо усього людського) Бога. Бог – це «цілком Інше», непредметне. Діалектична теологія продовжує лінію Лютера у його тлумаченні Бога як гніву, що є єдиним способом вияву Його милості, Його немислимості як єдиного способу мислити Його; людина вступає у стосунки з Богом лише на межі свого власного буття. За Паулем Тілліхом (1886–1965), буття по суті тотожне Богові, що є основою світу; воно абсолютно первинне й незводиме до множини речей і, тим паче – непоясниме з позицій суб’єкт-об’єктного відношення. Будучи абсолютно відпочатковою реальністю, буття неподільне на «трансцендентне» й «іманентне». Людське буття (як і у Гайдеґґера) – єдиний шлях для пізнавального освоєння Буття. Будучи внутрішньо пов’язаним з Буттям, людське існування водночас відчужене від нього, і про внутрішній зв’язок з Буттям свідчить лише релігійність людини як переживання глибинної турботи про сенс Буття (Бога).

Виразне релігійне спрямування має також філософія діалогу, репрезентована, в першу чергу, єврейським філософом Мартіном Бубером (1878–1965). Вихідним положенням філософії діалогу є визнання діалогічного розуміння природи людини, а також пріоритету міжособистісного спілкування, що здійснюється на рівні відношення «Я – Ти» (основна праця так і називається – «Я і Ти», 1923). Поняття «діалог» (з грецьк. – бесіда, розмова) переростає на характеристику людської буттєвості. Діалог – це різновид спілкування. Це зустріч двох логосів, двох смислів, котрі можуть спілкуватись і взаємовідображуватись у свідомості суб’єкта. Діалог означає сутністне співвіднесення різних систем думки.

Бубер виходить з розрізнення двох принципово відмінних світів: «Я – Воно» – світ, у якому людина-суб’єкт сприймає навколишні предмети і людей як безликі об’єкти і речі, призначені для утилітарного використання; інший світ – «Я – Ти» – передбачає встановлення невідчужених, одуховлених, аутентичних зв’язків між людьми і оточенням. Тут розкривається специфіка людського існування, особистості, любові і Бога – екзистенційні характеристики буття, що виражають Самість людини, являють відповідь людини на її власне Ти. Любов – відповідальність Я перед Ти, а Бог – зустріч людини з власним Ти. Відношення «Я – Ти» справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв’язками. «Я» і «Ти» в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог – це остаточне, трансцендентне «Ти», основа будь-якого людського «Ти» та самої можливості екзистенційного діалогу між «Я» і «Ти».

Діалогічність – це суттєва характеристика суб’єкта спілкування, що передбачає його здатність сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обґрунтованість не лише власної думки а й інших способів міркування, й відповідно висловлювань, що їх втілюють. Діалогічний суб’єкт входить у послідовність мислення свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку й цим відрізняється від суб’єкта монологічного, для якого існує лише один смисл і єдиний голос – його власний.

Діалогічність передбачає уявлення про дистанцію між тим, хто сприймає чужу думку, і самою цією думкою; передбачає існування специфічного смислового простору, в якому співіснують та взаємозбагачуються, зберігаючи при цьому власну самостійність, суб’єкти спілкування. Саме в цьому просторі – у сфері перетину різних мов, культур, думок – формується творчий потенціал діалогу.

Особливим напрямком релігійної філософії ХХ століття виступає вчення П’єра Тейяра де Шардена (1881–1955). Він був не тільки католицьким священиком, але й вченим, геологом та палеонтологом. Його ідеї поєднують у собі науку, філософію і християнський містицизм.

Основні ідеї філософського вчення Тейяра де Шардена розкриваються в праці «Феномен людини» (1955), в якій автор, спираючись на досягнення сучасної науки, намагається створити цілісний світогляд, в якому знімається протилежність між наукою і релігією. Головний методологічний принцип Тейяра де Шардена – ідея розвитку. Еволюцію Всесвіту («космогенез») він зображує як низку етапів ускладнення єдиної субстанції – «Тканини Універсума», духовної і матеріальної одночасно. Це космічний, цілеспрямований процес, в якому матерія-енергія, що складає Всесвіт, прогресивно розвивається в напрямку зростання складності і духовності. Енергія – властивість самої матерії, невід’ємна від неї, і одночасно являє собою духовну силу, що задає імпульс космосу. Психічна енергія є «радіальною» (на противагу тангенціальній), тобто веде до зростання складності матеріальних об’єктів і є формою божественної благодаті. Частки первинного хаосу визначально знаходились у стані нескінченного різноманіття. Пройшовши послідовні етапи, на яких відбувався їхній синтез, вони поєднались у складні сутності (атоми, молекули, клітини, організми). Нарешті, в людському тілі нервова система досягла такого ступеня складної єдності, що виник самосвідомий, цілеспрямований, морально відповідальний розум. Таким чином, життя, розум, дух і свобода виникли з матеріальної матриці, і людина отримала здатність до свідомого контролю над власними діями. Спрямованість і прогрес очевидні в еволюції матерії-енергії, яка привела до виникнення Землі і формування літосфери, яка перетворюється завдячуючи еволюції живих організмів в біосферу. У свою чергу біосфера, внаслідок еволюції живих істот, стала ноосферою (сферою розуму). Тейяр де Шарден стверджує, що еволюція не скінчається на людині як індивідуумі, але продовжується мірою того, як людство об’єднується у спільноти із зростаючою диференціацією індивідуальних функцій – тенденція, прискорена сучасною технологією, урбанізацією, телекомунікаціями і розвитком обчислювальної техніки. Глобальна мережа знань, досліджень і почуття взаємозалежності людей утворюють ноосферу.

Еволюційний процес Тейяр де Шарден графічно зображує як «конус простору-часу», в основу якого закладається множинність і хаос, а на вершині – точка останнього єднання в складну єдність, «точка Омега». Вона є кінцевою метою і разом з тим регулятором космогенезу, духовним центром, одночасно іманентним і трансцендентним Універсуму. Точка Омега – Бог, який, завдячуючи силі Свого тяжіння, задає мету і напрямок прогресивно еволюціонуючому синтезу. Коли в процесі еволюції матерія-енергія виснажить весь свій потенціал до подальшого духовного розвитку, конвергенція космічного природного порядку і надприродного порядку призведе до «парусії», Другого Пришестя Христа, унікального явища, в якому Історичне поєднується з Трансцендентним. Тейяр де Шарден дає назву всім стадіям еволюції Всесвіту: «переджиття», «життя», «думка» і «наджиття». На етапі «думки» виникає людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. «Наджиття» – де стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.

10. Структуралізм та постструктуралізм (постмодернізм)

Структуралізм – загальна назва комплексу напрямків, що виникли в гуманітарних науках ХХ ст. як спроба пошуку та експліцитного опису структури досліджуваних об’єктів. Структурний метод дослідження сформувався в лінгвістиці (Фердинанд де Соссюр). На матеріалі різних сфер пізнання (літературознавства, етнографії, історії, мистецтвознавства, психології, соціології) структурний аналіз дозволяв відтворити та проінтерпретувати всезагальні форми у безособовому, об’єктивованому плані, відкидаючи психологізм, історико-часові установки. Ключове поняття методології структуралізму – структура (від лат. structura – побудова, розташування, лад). Дослідити на структурному рівні означає виділити елементи цілого на такому рівні абстракції, який дозволяє відволіктися від якісної специфіки елементів.

Структуралізм усвідомлюється не лише як метод, а й як переосмислення ідей класичного раціоналізму, і як противага екзистенціально-персоналістським концепціям. Методологічно структуралізм орієнтований на зближення наук про людину із природничими науками. У соціально-культурному плані структуралізм є інтелектуальною реакцією на позитивізм і довіру прогресові, що були характерні для філософії Нового часу.

Клоду Леві-Строссу (1908–2009) належить ідея застосування методу структурної лінгвістики в етнології для аналізу стійких первісних культур. Впроваджена ним нова дисципліна – структурна антропологія («Структурна антропологія», 1958) – мала пояснити всі типи наявних ментальностей; на матеріалі дослідження міфів довести логічність мислення «примітивної» людини як особливого типу раціоналізму. Достоїнство структурного методу, за Леві-Строссом, в тім, що він дозволяє звести велику різноманітність типів людських суспільств до декількох основних принципів.

Французький філософ та історик науки Мішель Фуко (1926–1984) досліджує універсальні значущі рівні культури, які детермінують індивідуальність у будь-який культурний період. Програма «археології знання» («Слова та речі: Археологія гуманітарних наук», 1966) має на меті пояснити зміни в соціальному досвіді людства. Важливо дослідити сукупність умов, за яких знання виступає саме в такому вигляді в даному місці і в даний час – зробити синхронний аналіз, абстрагований від історичних подій і особистості дослідника. Суттєвим при цьому є не визрівання однієї ідеї, а співіснування багатьох, не причинні зв’язки між елементами знання, а межі та пороги, які їх розділяють. Фуко розрізняє три епістеми (грецьк. – знання), тобто пізнавальних поля – Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. В першій мова є річчю серед речей, у другій мова – прозорий засіб виразу думки, у третій – мова виступає як самостійна сила. Останнє загрожує єдності людини – звідси ідея «смерті людини» («людина вмирає – залишаються структури»). Фуко досліджує також генеалогію влади («Наглядати та карати», 1975) – це аналіз специфічних комплексів влади-знання, стратегій влади. Влада ніколи не має суто негативного характеру, різні типи влади породжують саму реальність. Сучасна влада не є привілеєм однієї особи, не має центру, не є привілеєм держави. Основні її властивості – паноптизм, дисципліна і нормування. Найбільш яскраве вираження процедур влади – тюрма. Але відносини влади пронизують все суспільство.

Засновник лінгвістичного (структурного) психоаналізу Жак Лакан (1901–1981) пропонує досліджувати несвідоме за типом мовного аналізу. Головний предмет дослідження – роль мови і символу в структурі несвідомого. Внутрішній структуруючий механізм об’єднує всі форми психіки, функціонує подібно мові. Співставлення несвідомого з мовою дає можливість раціонального осягнення несвідомого. Лакан вводить трьохчлен «реальне – уявне – символічне» як певну першооснову буття, де «символічне» є сферою, що цілком обумовлює індивідуальну культурно-історичну практику.

Методологічна структуралістська установка, коли суб’єкт під час дослідження «виноситься за дужки», або «губиться» через детермінованість структурами, набула свого часу критики та отримала назву «теоретичного антигуманізму». Криза структуралізму наступає після громадського руху травня – червня 1968 (Празька весна, студентські заворушення у Франції), він «перероджується» і відкриває наступний етап власного розвитку – постструктуралізм.

Постструктуралізм – сукупність підходів у філософії та соціогуманітарному знанні, що сформувались у 70-ті рр. ХХ ст. Постструктуралізм спрямований на критику західноєвропейської метафізики, однією з підстав якої є логоцентризм. Він декларує ідеї відмінності та множинності, протиставляючи їх ідеям буття як присутності, смислу, повноти, єдності, на яких ґрунтується логоцентризм. Іншими назвами цього напряму є деконструкція та постмодернізм, а його яскравими представниками – французькі мислителі М. Фуко (у пізній період творчості), Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Крістева, Ж.-Ф. Ліотар. Зокрема, Жан-Франсуа Ліотар (1924–1998) у книзі «Ситуація постмодерну» (1979) формулює установку постмодерну як критику сучасного технологічного прогресу і виділяє дві його загальні характеристики: діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмодерну) та заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбутнє). Постмодернізм піддає критиці метанарративи (метарозповіді), які виконують роль своєрідної «системи пояснень», організують життєдіяльність та функціонування суспільства. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому вони не можуть претендувати на роль універсального метадискурсу.

Жак Дерріда (1930–2004) ставить завдання «деконструкції» метафізики, тобто усталених філософських принципів, категорій та понять. Одна з головних тем Дерріда – критика логоцентризму, котрий розуміється ним як орієнтація на примат усного слова над письмовим, що є наслідком метафізики «присутності», тобто систем, побудованих навколо міфологем сакрального центру (Бог, Природа, Людина, Сенс Життя тощо). Логоцентризм, за Деррідою, – європейське, західне мисленнєве утворення, пов’язане з філософією, метафізикою, наукою, мовою та залежне від логосу. Це не лише спосіб поміщення логосу у центрі всього, але й спосіб визначення самого логосу як центруючої, збиральної сили.

Жіль Дельоз (1925–1995) у праці «Логіка смислу» (1969) змальовує картина світу культури, котрий не має суб’єкт-об’єктного відношення, тобто це світ, де зникає центр, навколо якого ієрархічно організовувався увесь категоріальний апарат традиційної філософії, а тому втрачає сенс традиційний поділ філософії на онтологію, логіку та теорію пізнання. Предметом аналізу у Дельоза постає співвідношення сенсу і мови, мови і філософії, філософії і світу. Для того, щоб світ культури існував у часі та просторі, потрібний певний каркас, ще одна проекція віртуальної реальності, та конструкція, на якій він зможе утримуватись. У Дельоза роль такої конструкції виконує ризома. Це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, позбавлену центрального (головного) відростку, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною.

Жану Бодрійяру (1929–2007) належить авторство популярних у західній філософії понять – гіперреальність, симуляція, симулякр, завдяки яким розкривається віртуальний характер сучасної реальності. Значна увага у творчості Бодрійяра приділялась засобам масової комунікації та інформації, визначенню їх ролі у формуванні картини світу та громадської думки.

У цілому постмодернізм – це виклик «модерністському проекту» саморефлексивної, критичної раціональності та свободи, які характеризують епоху від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повернення до речей». Існуюча в цьому проекті концепція Раціо, на думку постмодерністів, неодмінно приводить до апології тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феномену панування, що не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному догоджанні правителям цього світу. Протиставляючи себе метафізиці модерну, філософія постмодерну ставить за мету звільнення людської духовності, суб’єктивності, творчої активності від сформульованих у минулому норм, регулятивів, котрі сьогодні перетворилися на ілюзії та помилки, що заважають вільному розвитку особистості.

Дата добавления: 2014-11-16