Закони діалектики

Джерело розвитку розкривається у законі єдності і боротьби протилежностей. Щоб зрозуміти механізм цього закону, слід розглянути ключові поняття: тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, взаємодія, боротьба. Тотожність – це категорія, що характеризує рівність, однаковість предмета самому собі або іншим предметам за істотними характеристиками. розрізняють абстрактну тотожність, за якої до уваги не приймаються зміни в предметі, явищі. Коли говорять про тотожність геометричних фігур, то абстрагуються від того, що в дійсності і фактично двох однакових фігур не буває, чимось, але вони відрізняються одна від одної. А ось як абстракція «трикутники» можуть бути повністю тотожними між собою. Водночас при вивченні явища легко помітити, що в ньому обов’язково відбуваються певні зміни – зникають одні, з’являються інші ознаки. Тобто предмети та явища змінюються постійно, зберігаючи відносну сталість. З того, що все тече, все змінюється, ще не впливає, що нічого не залишається стійкого, незмінного. Саме цей аспект і відображає категорія конкретної тотожності, яка не відволікається від тих змін, що відбуваються з предметом, явищем. Конкретна, діалектична тотожність невід’ємна від відмінності. В тотожності завжди утримується відмінність, а у відмінності встановлюється тотожність. Відмінність існує між усіма явищами, не існує двох однакових сніжинок, не має двох однакових істот. А коли дрібні відмінності поступово накопичуються так, що речі та явища розпочинають відрізнятись один від одного суттєво, істотним ознакам, тоді формується протилежність, Протилежність – це такі явища, які взаємовиключають одне одне за суттєвими властивостями і водночас передбачають, обумовлюють одне одне. Так, процес обміну речовин складається з двох протилежних процесів – засвоєння речовин, що надходять ззовні та дисиміляції, тобто розпаду речовин, відмирання клітин. Для процесу асиміляції (утворення нових клітин) потрібна енергія, яка вивільняється в процесі дисиміляції.

Слід врахувати, що кожна, протилежність протистоїть іншій і бореться з нею. Не будь-які протилежності, що знаходяться в єдності, складають суперечність. Для виникнення суперечності протилежності мають знаходитись у взаємодії – взаємопроникати і заперечувати одне одне. Тобто в межах єдності відбувається боротьба протилежностей – як зіткнення протилежно спрямованих дій, як полярна спрямованість тенденції дії або характеристика суттєвого змісту протилежностей, які взаємовиключають одна одну. З моменту виникнення якого-небудь об’єкту і до його перетворення в інший в ньому діють специфічні суперечності: притягування та відштовхування, позитивні та негативні електричні заряди, збудження та гальмування нервового процесу. Так як в межах єдності відбувається боротьба, то відносини між протилежностями стають суперечливими. Суперечливість – це взаємодія протилежностей в межах єдиного цілого. Протилежності – це сторони суперечності. Діалектичні суперечності виникають тільки там, де є розвиток, саморух. Суперечності є процесом, але самі по собі вони не забезпечують розвиток. Щоб стати джерелом розвитку, суперечності мають розв’язуватись. Основними формами вирішень суперечностей є перехід протилежностей одне в одне; перемогу однієї з протилежностей; загибель обох протилежностей при перетворенні системи. Отже закон єдності і боротьби протилежностей означає, що усім речам, явищам, процесам притаманні внутрішні суперечливі сторони, які водночас передбачають одне одне (пов’язані між собою) та борються одне з одним (взаємовиключають). Боротьба протилежностей є внутрішнім джерелом, рушійною силою розвитку. (Завдяки взаємодії речовини і поля формуються системи елементарних часток; в крові людини щоденно руйнуються до 500 млрд. еритроцитів і стільки ж утворюються).

Існує значна кількість різноманітних суперечностей та різні основи їх класифікації. Найбільш визнаною є така класифікація суперечностей: внутрішні та зовнішні, основні та неосновні, істотні та неістотні, антагоністичні і неантагоністичні.

Внутрішні суперечності знаходяться в середині системи, обмежені конкретною цілісністю (в середині певного організму, суспільства). Зовнішні – це суперечності між певною системою і іншою, що знаходиться поза нею, але входять в загальнішу систему (наприклад, суперечності між людиною і природою). Поділ на внутрішні – зовнішні має конкретний характер, ці суперечності можуть мінятися місцями в залежності від системи зв’язків. Розвиток зумовлюється і внутрішніми, і зовнішніми суперечностями, оскільки матерія системна, системи взаємодіють між собою, менші системи включаються до більших за масштабами. Буття жодної речі, явища, його розвиток не базуються тільки на зовнішньому чи внутрішньому, а лише на їх взаємозв’язку. Проте в цій єдності внутрішнє не тотожне, однакове зовнішньому – розвиток складно організованих систем є саморозвитком, тобто внутрішні протилежно спрямовані тенденції, їх взаємодія є зумовлюючою. Тому стверджується, що зовнішні суперечності в цілому не відіграють зумовлюючої ролі, пришвидшують або уповільнюють хід розвитку.

В розвитку будь-якого явища мають місце не одна, а група суперечностей. Тому доречно виділити основну суперечність, яка зумовлює сутність процесу, накладає певний відбиток на інші суперечності. В ХХ ст. це була суперечність двох соціальних систем – соціалістичної та капіталістичної. В ХХІ ст. це суперечність промислово розвинутих («багатих») країн та відсталих («бідних»).

Неантагоністичні суперечності – це суперечності між індивідами, соціальними групами, країнами, які передбачають спільність корінних соціальних інтересів. Їх розв’язання не приводить до руйнування їх основи і знищення протилежностей. Антагоністичні суперечності – це суперечності між соціальними силами, інтереси яких протилежні. Їх розв’язання приводить до руйнування єдності, конфлікту, який може призвести до знищення однієї з протилежностей чи обох. У процесі розвитку неантагоністичні суперечності можуть перетворюватись на антагоністичні і навпаки.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, він виражає взаємозалежність характеристик матеріальних систем, за яких кількісні зміни приводять до якісних, які в свою чергу породжують нові інтервали кількісних змін. Але нова якість впливає на зникнення, становлення іншої кількості, тому що зумовлює характер і спрямованість кількісних змін, зумовлює швидкість кількісних змін, міру явища.

Для розуміння сутності цього закону слід розкрити взаємозв’язок таких категорій, через взаємодію яких він розкривається: якість, кількість, міра, стрибок.

Усі речі дійсності мають внутрішню визначеність, тобто такі риси, сторони, які її зумовлюють. В іншому випадку речі не відрізнялись би між собою. Якість – це внутрішня визначеність предмета, сукупність усіх його рис, завдяки яким предмет набуває відносну стійкість і відрізняється від інших предметів. Якість є сукупністю властивостей. Властивість – це спосіб проявлення певної сторони якості речі, предмета по відношенню до інших речей, предметів, з якими вони взаємодіють. Категорія «властивість» вказує на таку об’єктивну сторону об’єктів та процесів, яка зумовлює їх відмінність або спільність з іншими і проявляється у їх взаємодії. Якість – це ступінь розвитку або інтенсивності властивостей об’єктів та процесів. Поняття якості застосовують в значенні суттєвої властивості, тобто якість – це система найважливіших, необхідних властивостей предмета. Якість зумовлюється структурою – розподілом та взаємодією елементів, частин предметів, систем. До складу білків входять до 20 малих молекул-амінокіслот, з цієї кількості амінокислот утворюються мільярди комбінацій білків, адже перестановка однієї амінокислоти приводить до утворення білка нової якості. Окрім цього, слід враховувати, що різні предмети з різними властивостями можуть виступати в одній якості. Так, папір, лико, папірус, пергамент використовувались для запису знання. Зміна якості залежить від зміни властивостей, від переходу предмета з однієї системи зв’язків до іншої.

Кожне явище крім якісної визначеності має ще й кількісну визначеність. Кожний хімічний елемент має свою атомарну вагу, атом – кількість електронів. Кількісна визначеність предмета виражається у вигляді чисел, розміру, обсягу, ваги, температури. В науковому пізнанні можна виділити два типи змін – одні байдужі до буття предмету, явища, процесу, це кількісні зміни, інші являють зміни самого їх буття, це якісні зміни. Тому кількість може бути визначена як сукупність таких змін в матеріальній системі, які не тотожні змінам її сутності. Тобто, кількість – зовнішня визначеність. Якість розкриває внутрішню природу предметів чи явищ. Зміна якості веде безпосередньо до зміни самого предмету. А ось зміна кількості (об’єму, величини) предмету не змінює його суті. Кількість, залишаючи без уваги якісну визначеність предметів, розкриває співвідношення між їх окремими сторонами, між предметами з однаковими властивостями, ознаками.

Та все ж кількісні характеристики предметів не існують відокремлено від їх якості. Кількість та якість утворюють єдність, адже різні речі можна кількісно порівняти лише після того, як вони будуть зведені до однієї і тієї ж єдності. Ця єдність припускає, що кількісні характеристики можуть змінюватись, не змінюючи якості. Співвідношення кількісної і якісної характеристик, у межах якого кількісні зміни не приводять до змін якісних, називається мірою. Будь-який предмет, матеріальна система має свою міру – для рідкого стану води при нормальному атмосферному тиску мірою є температура від 0° до +100° С, кожний колір має свою довжину хвилі і відповідну їй частоту коливань. Кількість і якість взаємозумовлюють одна одну, тобто не тільки кількісні зміни приводять до якісних змін, але і якісні зміни приводять до кількісних. Поява нової якості викликає докорінну зміну предмету, процесу. Якісно новий предмет має і нові кількісні характеристики, відповідно, новою мірою. Так, конструктивно новий автомобіль буде відрізнятись від старого кількісними характеристиками: швидкістю, економічністю, системою безпеки, комфортністю.

Перехід від однієї якості до іншої, що Г. Гегель називав вузловою лінією мір, пов’язано із стрибком, перериванням поступовості розвитку. Безперервність у розвитку системи виражає її відносну стійкість, кількісну визначеність, а перервність – перехід в нову якість. Стрибок – це перехід від однієї якості до іншої. Стрибок – це процес докорінної зміни наявної якості, надлам старого і народження нового. В процесі розвитку мають місце такі основні типи стрибків: стрибки, що відбуваються швидко, тривають секунди (як перетворення у світі елементарних часток) та стрибки, які тривають десятиріччями, тисячоліттями (як перехід від мавпи до людини – тривав сотні тисяч років); в залежності від інтенсивності процесу переходу в нову якість стрибки бувають різкі (вибухові) та поступові (ступеневі). Для вибухових властива різка вираженість меж переходу, висока інтенсивність, цілісність перебудови усієї системи. При поступовому переході відбувається посилення окремих елементів системи та послаблення інших. Стрибки вибухового типу притаманні для систем з порівняно жорсткою організацією, а поступові стрибки, властиві системам з пластичною, гнучкою організацією.

Розрізняють також такі стрибки як разові (одинарні – такі як промислова революція в Англії XVIII ст.) та інтегральні (комплексні, бо охоплюють усі сфери знань, такі як науково-технічний прогрес); по ролі в розвитку: прогресивні, регресивні, нейтральні: по масштабу охоплення: глобальні і локальні, тощо.

Закон заперечення заперечення. Поняття заперечення відображає процес постійного оновлення світу, відмирання старих явищ і виникнення нових. Тобто заперечення в першу чергу означає знищення, але не заради знищення, а для заміни одного явища іншим. Щоб процес розвитку не переривався, заперечення має не тільки викликати знищення явища, але і створити умови для виникнення на його місці нових явищ. Розвиток, таким чином, включає три ступені: висхідну (тезу), заперечення її (антитезу) та друге заперечення висхідної ступені (синтезу). Діалектичне заперечення – це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні елементи змісту старої якості в перетвореному вигляді входять у зміст нової якості. Заперечення як момент усунення старого і утвердження нового характеризується збереженням позитивного змісту старого в новому. Заперечення виступає як самозаперечення предмета. Важливо враховувати, що послідовність двох заперечень, що слідують одне за одним не обов’язково стосується розвитку: так зміна агрегатних станів води не є розвитком. Тільки два заперечення – зняття в певній системі відліку будуть складовими частинами закону. Тобто закон заперечення заперечення діє тільки тоді, коли річ, явище двічі заперечується як заперечення – зняття (перехід в протилежність, а затим знову перехід в протилежність на більш високому рівні). В цьому відмінність від механістичного розуміння заперечення, яке може виступати як певне заперечення зв’язку, спадкоємності з попереднім етапом, або навпаки – абсолютизації спадкоємності в розвитку. Повне заперечення знаходить прояв в соціальній пасивності, алкоголізмі, наркоманії, злочинності, моральній деградації, тероризму, війнах (як певний духовний стан суспільства та особи). Абсолютизація ж спадковості проявляється в таких явищах, в яких недоречно встановлювати раціональний зміст (расизм, наприклад), адже діалектичний підхід передбачає конкретність заперечення, які для забезпечення прогресу слід зруйнувати, зберігши їх позитивний зміст.

Процес заперечення старого новим характеризується окрім спадкоємності поступальністю, послідовністю, єдністю переривчатості та безперервності (перериває існування старого і водночас зберігає позитивне із нього).

Закон заперечення заперечення розкриває, що процес розвитку відбувається шляхом заперечення старої якості новою: що будь-яка якість з часом має бути запереченою, тобто розкриває напрям розвитку. До форм розвитку відносять лінійні, кругову та спіралеподібну. Лінійна розглядається як низхідний чи висхідний розвиток, кругова форма як звичайне повторення попередніх етапів. Спіралеподібна розглядає розвиток не як повторення (повернення), а як вихід на більш високий рівень, ступінь. Відбувається як би повернення до попередньої ступені при загальній поступальності розвитку системи. Таку форму розвитку доречно уявити у вигляді конусоподібної спіралі, що розширюється зверху. Водночас така форма показує суперечливість – це і пряма, це і коло, це рух вперед і в той же час назад, але все це при перевазі прогресу.

Спіралеподібна форма – одна із можливих. Зустрічаються прогресивні лінії, які швидше і є лініями, вони не мають «якби повернень» на вищих щаблях, так як це відбувалось в неорганічній природі і в розвитку до живої природи, а від неї – до людського суспільства.

В результаті заперечення заперечення розвиток піднімається на ступінь вище, тому з цим законом пов’язана ідея прогресу. Прогрес – такий напрям розвитку, коли реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі становлення якісної нової системи. Поняття «прогрес» ми використовуємо в розумінні руху вперед, удосконалення. Протилежний напрям розвитку – регрес. Очевидно, розвиток і прогрес пов’язані між собою. Розвиток – це такі якісні зміни, в ході який здійснюється прогрес. Реальний процес в розвитку суперечливий, в ньому прогрес і регрес існують разом, пов’язані між собою. Традиція ототожнювати прогрес з поступовістю виникає в Просвітництві, але прогрес відображає лише одну сторону розвитку. Ось тому виникає проблема критерію прогресу. Виділяють три сфери дійсності – неорганічна природа, органічна і соціальна дійсність, для кожної із яких існують свої критерії прогресу. Для неорганічної природи таким критерієм можна вважати міру ускладнення структури системи (поява нових підсистем, зростання кількості внутрішніх та зовнішніх взаємодій системи).

По відношенню до систем органічної природи пропонується комплексний критерій прогресу: міра диференціації та інтеграції структури і функцій живого; збільшення конкурентоздатності; зростання еволюційних можливостей; збільшення незалежності від середовища; підвищення здатності до виживання, надійності дії живих систем; збільшення запасу інформації.

Відносно суспільства також пропонується комплексний критерій, передбачається, що кожна підсистема (виробничі відносини, культура) потребують специфічного критерію і лише в сукупності ці критерії здатні охарактеризувати суспільну систему. М. А. Бердяєв вважав сутністю суспільного прогресу збільшення добра і зменшення зла, П. О. Сорокін пропонує критерієм принцип щастя, а загалом пропонується узагальнений критерій – гуманітарний.

Пропонується системний критерій, для якого властиві такі ознаки: збільшення різноманіття системи, пов’язане з інтегруванням її частин; посилення мобільності та надійності систем; відтворення основних функцій систем, посилення цілостності системи.

Дата добавления: 2014-11-16