Феноменологія Е. Гуссерля

У класичній філософії термін «феномен» (грец. – те, що виявляється) позначав «явище», що «ховає» за собою відмінну від нього «сутність» («ноумен»); відповідно «феноменологією» з XVIІI ст. називали науку про явища (наприклад, «Феноменологія духу» Геґеля – розкриття форм прояву духу в їх діалектичному сходженні). Проте на початку ХХ ст. виникає феноменологія як новий філософський напрямок із зовсім іншим змістом. Едмунд Гуссерль (1859–1938) у «Логічних дослідженнях» (1900–1901) називає феноменологією вчення про такий зміст свідомості, який є самодостатнім, вичерпним знанням, яке «не ховає» за собою чогось відмінного від самого себе. Це учення, яке справило помітний вплив на філософську свідомість XX ст., було безпосередньо пов’язане із ситуацією «кризи очевидності», що виникла наприкінці XIX ст. в математиці (сам Гуссерль починав як математик, його перша праця – «Філософія арифметики», 1891). Криза визрівала давно й корінилася в суперечності між аксіоматичною базою математичного знання, що була ще за часів Евкліда (III ст. до н. е.), і змістом математичного знання, багатство якого стрімко зростало у XVII–XIX ст. (наприклад, поява так званих неевклідових геометрій).

Гуссерль стверджує, що «феноменальний» зміст свідомість отримує внаслідок притаманної їй специфічної особливості – інтенційності. Інтенція (від лат. intendo – спрямовую, націлюю) – іманентна властивість свідомості бути спрямованою (націленою) на зовнішній щодо неї зміст об’єктів, властивість, без якої свідомість просто не існує (вона ніколи не є просто «свідомість», вона завжди є «свідомість про...»). Інтенційність свідомості реалізується в серії конститутивних актів – таку інтенційну активність, «напруженість» свідомості Гуссерль позначає грецьким терміном ноезіс, тобто мислення. Завдяки ноезісу долається «зовнішність» пізнаваних «реалій» світу і безпосередньо «схоплюється» лише їх сенс, смисл, конституюючи ноему як свій корелят – те, що Гуссерль називає інтенційним об’єктом (на відміну від звичайного об’єкта – зовнішнього у своєму існуванні щодо свідомості – інтенційний об’єкт належить самій свідомості). До інтенційної активності Гуссерль зараховує діяльність органів чуття, уяви, своєрідну «категоріальну інтуїцію» («вбачування сутності»), особливу – «ідеюючу» абстракцію або «ідеацію», що являє собою специфічний тип інтуїції родів і видів («ейдосів», як називає їх Гуссерль). Результати цих видів інтенційної активності свідомості (продукти діяльності органів чуття, уяви, «вбачування сутності», ідеації) і є, за Гуссерлем, інтенційними об’єктами, безпосереднім смисловим змістом свідомості (тими самими «феноменами», які «самі себе показують»). Ейдос у Гуссерля не є абстракцією чи загальним поняттям – це ідея конкретної індивідуальної речі (звідси заклик Гуссерля – «назад, до самих речей»). Саме в ейдосах він шукає подолання однобічності традиційного раціоналізму, залишаючись при цьому в межах раціоналістичної традиції.

Гуссерль створює свою феноменологію як суто методологічне вчення, яке має метою обґрунтування системи знання як такого і тому мусить опертися на абсолютно безсумнівні – аподиктичні – вихідні принципи («Філософія як строга наука», 1911). Для цього треба звільнитись від так званої «природної настанови», від натуралізму (тобто прив’язаності до зовнішнього, емпіричного світу) та психологізму (залежності від внутрішніх, душевних емоцій та прагнень). Феноменологічна настанова передбачає здійснення процедури «феноменологічної редукції», яку Гуссерль докладно розробляє в «Ідеях до чистої феноменології і феноменологічної філософії» (1913). Феноменологічна редукція передбачає «утримання» від усяких суджень про об’єктивне буття реального світу – «епохе» (з грец. – утримування), або «винесення за дужки» пізнавального розгляду об’єктивного змісту реальності, так само як і психофізичної (емпіричної) реальності власного «я» («Ego»). Інакше кажучи, у ході феноменологічної редукції елімінується весь сумнівний – неаподиктичний – зміст пізнання. Що ж лишається? Лишається тільки трансцендентальний (або «чистий») суб’єкт (або «я») і сам факт мого сумніву. Тільки цей «феноменологічний залишок», на думку Гуссерля (який значною мірою відтворює тут логіку універсального сумніву Декарта), може мати статус аподиктичного (абсолютно безсумнівного) знання. Наслідуючи Декарта, Гуссерль вважає основою пізнання і критерієм істинності принцип очевидності – безпосереднє схоплення (сприйняття) сущого свідомістю без будь-яких передумов.

Функціонування трансцендентального Ego (суб’єкта) виявляє принаймні два моменти – часовий потік інтенційних конститутивних актів чистої свідомості й корелятивні результати цієї конститутивної активності – інтенційні об’єкти. Часовий потік інтенційної активності, як і будь-яка часовість – неперервний. Спроба «перервати» цю неперервність розчленовує його на безмірні (нульвимірні) «миттєві» точки – нескінченну множину окремих «тепер», раціонально «несхоплюваних» через свою «точкову нульвимірність». Тому Гуссерль «розгортає» миттєву точку «тепер» в інтервали – «ретенцію» («тепер», яке ще не стало минулим, свідомість про тільки що колишнє)і «протенцію» («тепер», яке стає, але ще не стало майбутнім).

У пізніх працях «Картезіанські медитації» (1931) та «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» (1936, повністю –1954) Гуссерль доповнює свою теорію поняттями «життєвого світу» та «інтерсуб’єктивності». Трансцендентальне Ego є вираженням феноменологічного дослідження, що охоплює універсум можливих форм досвіду. Але саме по собі воно лишається лише можливістю, оскільки потік інтенційних актів свідомості звідкись мусить отримувати змістовий матеріал для своєї конститутивної діяльності. Тому реально успішне функціонування трансцендентального Ego здійснюється завдяки його укоріненості в горизонті «життєвого світу» (Lebenswelt) – людино-мірно перетвореної реальності. Часовою структурою «життєвого світу» є історичність, яка, власне, й виступає змістовим джерелом внутрішнього часу трансцендентального Ego. Lebenswelt є первинним нашим навколишнім середовищем, найближчою до нас природою і світом нашого дому, світом своєї родини, що розширюється у простір батьківщини.

З огляду на сказане, трансцендентальне Ego подібно до монади. Але, вважає Гуссерль, долаючи звинувачення у соліпсизмі, є й інші монади, які, спілкуючись між собою мовними засобами, утворюють інтерсуб’єктивний світ. Останній є спільним світом трансцендентального змісту інтенційних об’єктів, але існує він опосередковано – через мовну комунікацію множини трансцендентальних Ego-монад і тому аподиктичність його існування є гіпотезою, міфом.

Загальнометодологічна функція феноменології, передбачена Гуссерлем, справдилася лише частково. Можна відзначити, зокрема, спроби побудувати феноменологічну етику (М. Шелер), феноменологічну психологію (Л. Бінсвангер), феноменологічну естетику (Р. Інгарден), феноменологічну соціологію (А. Шюц). Проте феноменологія справила величезний вплив на інші філософські напрямки ХХ століття, деякі з яких були започатковані учнями Гуссерля, хоча й всупереч його ідеям.

Дата добавления: 2014-11-16