Загальна характеристика і основні етапи розвитку позитивізму

Основи філософії позитивізму закладали, починаючи з 30-их років ХІХ ст., французький філософ Оґюст Конт (1798–1857) та англійці Джон Стюарт Мілль (1806–1873) та Герберт Спенсер (1820–1903). Усупереч усій попередній філософії, яка ґрунтувалася на «метафізичних» (умоглядних і тому таких, що не мають чуттєво-достеменного існування) принципах, Конт пропонує «реконструювати» філософію, обґрунтувавши її на «позитивних» фактах. Розкриваючи зміст поняття позитивності (звідки й «позитивізм» або «позитивна філософія»), Конт підкреслює, що «позитивне» означає «реальне на противагу химеричному». Реальне ж, за Контом, є «фактуальне», відчутне існування. Усе, що виходить за межі такого існування, не є реальним, «позитивним», воно є химерним, непотрібним, сумнівним, невиразним, негативним – одним словом, нереальним.

За Контом, людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну або фіктивну, метафізичну або абстрактну і наукову або позитивну. Теологічна стадія характеризується пануванням релігійного світогляду. Людський розум прагне до абсолютного знання, до пояснення різноманітних явищ втручанням надприродних факторів, які уявляються за аналогією з ним самим – божества, духи, ангели тощо. Метафізична стадія характеризується прагненням до абсолютного знання про світ. Але пояснення явищ світу досягається заміною надприродних факторів «відокремленими абстракціями», метафізичними «першосутностями», «силами», «початковими і кінцевими причинами» речей. Позитивна стадія характеризується тим, що людський розум, визнавши неможливість досягнення «абсолютного знання, відмовляється від дослідження походження й призначення Всесвіту», пізнання абсолютних начал, перших і кінцевих причин, сутності всіх явищ. Людський розум відмовляється і від теологічних, і від метафізичних претензій і питань і спрямовує себе на дослідження позитивного знання, накопиченого окремими науками.

Унаслідок реформи філософія постане як «реальне», «корисне», «достовірне», «точне», «позитивне» знання. Позитивна філософія – то «продовження і реставрація загального, простого, здорового глузду». Таке прагнення може бути здійсненим лише за орієнтації філософії на науку. Філософське пізнання повинно звільнитись від усіляких «метафізичних» інтерпретацій – світоглядних, аксіологічних тощо. Усю «традиційну» філософію як «метафізичну» необхідно замінити безпосередньо спеціальними науками. Красномовним є вислів Конта: «Наука – сама собі філософія».

Позитивістську програму «реконструкції філософії» підхопили представники «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, найбільш авторитетними серед яких були професори Цюріхського університету Ріхард Авенаріус (1843–1896) і Віденського Ернст Мах (1838–1916). Вважаючи основним законом пізнання «економію мислення», емпіріокритицизм («критика досвіду») очищає розуміння досвіду від понять «субстанція», «необхідність», «причинність» тощо, як розсудкових понять, які не мають місця у досвіді, а привнесені в нього. Згідно з Махом, метою наукового пізнання та засобами для її досягнення є те, щоб дати біологічно-економний опис навколишнього середовища, тобто дати такий опис, у якому ми користуємося лише строго необхідними та найдоцільнішими уявленнями. Виходячи з цього, емпіріокритицизм обґрунтовує уявлення про світ як сукупність «нейтральних елементів» або «нейтральних відчуттів», які водночас (але в різних відношеннях) є і «фізичними», і «психічними» різновидами досвіду. Світ постане перед нами як сукупність кольорів, звуків, просторових і часових відношень тощо, які створюють більш-менш постійні поєднання – комплексиелементів. Унаслідок абсолютизації моменту відносності у відмінності об’єктивного і суб’єктивного аспектів досвіду, останній виявляється нестійким, плинним, фактично нефіксованим феноменом, який щомиті, відступаючи в минуле, стає ніщо. «Я», так само як і світ, дух, матерія та інші схожі поняття виявляються лише мисленими символами, що вказують межі та відмінності, збереження яких виявилось більш-менш доцільним.

«Третій позитивізм», або неопозитивізм народжується у 20-х роках ХХ ст. із так званого Віденського гуртка філософів, який організував учень Маха Моріц Шлік (1882–1936), до якого входили студенти і викладачі університету (переважно фізики), що цікавилися проблемами пізнання і, зокрема, обґрунтуванням істинності результатів пізнавальної діяльності – «верифікації» (від латин. veritas – істина). До учасників або прихильників гуртка належали, зокрема, О. Нейрат, К. Ґедель, Р. Карнап, Г. Райхенбах, Ф. Франк, А.Д. Айєр, Е. Наґель та інші. Вирішальний поштовх формуванню концепції неопозитивізму, яка висунула позитивістську програму «реконструкції філософії» у ряд провідних філософських напрямів сучасності, надав австро-англійський філософ Людвіґ Вітґенштайн (1889–1951), зокрема, працею «Логіко-філософський трактат» (1921).

Вітґенштайн наголошує на тому, що говорити про істинність (чи хибність) можна лише стосовно знань, але знання повинно бути образом (моделлю) реальності, світу, факту. Але для цього образ має бути чимось принципово порівнюваним з реальністю, фактами і, отже, має сам бути реальністю, фактом. Тому знання тільки в тому разі буде дійсним образом, коли стане опредметненим (стійким і довготривалим) уявленням про реальність, образом-фактом. Реальне знання вже давно існує в такій предметній, фактичній формі – це система висловлювань і речень, мова.

Знання постало як чітка система мовної фіксації елементарних даних спостереження, так званих «протокольних речень». Проте одразу виявилося, що переважна більшість висловлювань філософії (не кажучи вже про етику, естетику, релігію тощо) не є результатом безпосереднього спостереження, тому не можуть бути не тільки істинними, але й хибними (хибність висловлювань можна виявити встановленням їх невідповідності фактам), вони просто позбавлені сенсу, є беззмістовними. За такої ситуації тільки висловлювання природознавства виявляються «фактичними», оскільки мають спільну з фактами «логічну форму» (є «безпосередньо спостережуваним»). Але й тут швидко виявилося, що «чисто» спостережувані речення є речення «одиничності», і тому не є спільними для всіх індивідів – виникає проблема «інтерсуб’єктивності», оскільки мова є елементом спілкування і тому може існувати як узагальнююча форма знання. Тоді Нейрат і Карнап висувають проект «перекладу» мови всіх конкретних (природничих) наук на «мову» фізики – фізікалій – як найзагальнішу «мову» природознавства, «уніфіковану» мову науки взагалі.

Але спроба «верифікації» будь-якого (а не тільки природничо-наукового) знання шляхом «прямого» порівняння фізичних і мовних фактів швидко виявилася хибною. Усі висловлювання філософії (і навіть природознавства) виявилися «беззмістовними», оскільки хибною виявилася сама ідея «взаємно-однозначної відповідності» (тобто – «дзеркальної схожості») між елементарними («атомарними») фактами та елементарними («протокольними») висловлюваннями – уявлення, запозичене Вітґенштайном з так званої «теорії логічного атомізму» Рассела. Від стадії логіко-синтаксичної, що орієнтувалася на «дзеркальну» (традиційну) конструкцію відображення, неопозитивісти переходять до семантичної стадії, яка повертає в бік сучасніших – діяльнісних – конструкцій «відображення». Праця Вітґенштайна «Філософські дослідження» (1953) започатковує трансформацію неопозитивізму на аналітичну філософію.

Ідея семантики, з якої і виростає семантична стадія неопозитивізму, з’являється ще у 20-ті рр. ХХ ст. в американського філософа Ч. Морріса – автора загальної теорії знаків (так званої семіотики), що складається з трьох розділів: синтактики, яка розглядає відношення одних знаків до інших, прагматики, що вивчає тлумачення знаків людьми і їх значення для діяльності й, нарешті, семантики, яка розглядає відношення знаків до об’єктів і способи їх позначення.

Аналітична філософія – це напрям західної філософської культури ХХ ст., в якому широко застосовуються методи логічного й лінгвістичного аналізу мови для розв’язання філософських проблем. Вихідні проблеми і поняття аналітичної філософії було сформульовано німецьким логіком й філософом Ґотлоб Фреґе (1848–1925). Але її реальними основоположниками стали англійці Джордж Мур (1873–1958) і Бертран Рассел (1872–1970). Вони назвали процедури мовного уточнення й прояснення філософських понять, суджень, проблем «логічним аналізом». Філософів «аналітичної» хвилі поєднує не стільки тематика чи тип філософських концепцій, скільки загальні завдання: дослідження мови з метою виявлення структури думки, досягнення «прозорого» співвіднесення мови й реальності, чіткого розмежування значущих і пустих виразів, осмислених і безглуздих сентенцій та ін.

Усередині аналітичної філософії розрізняють два напрями: філософію логічного аналізу й філософію лінгвістичного аналізу (лінгвістичну філософію). Прихильники першого в основному цікавляться філософією й логікою науки і дотримуються лінії сцієнтизму. Прихильники другого вважають таку орієнтацію штучною, такою, що обмежує філософський кругозір, оскільки філософія укорінена в реальному розумінні, життєвих ситуаціях, механізмах природної мови й різноманітному позанауковому досвіді людей.

За методами дослідження і Мур, і Рассел виступили як аналітики, тим самим давши стимул аналітичному руху у філософії («аналітичний поворот»). Увагу Рассела було зосереджено на аналітичних можливостях символічної логіки й дослідженні основоположень математики. Мур займався аналізом філософських понять і проблем за допомогою засобів звичайної мови і «здорового глузду».

Теоретики логічного позитивізму (Р. Карнап, Г. Райхенбах, К. Гемпель та ін.), що продуктивно досліджували логіку науки, цікавилися філософією лише як загальною підставою для спеціально-наукових розробок у галузі логічного синтаксису, семантики наукової мови й інших проблем. Аналіз використовувався ними головним чином як засіб вирішення завдань обґрунтування науки і синтезу (уніфікації) наукового знання.

У логіко-методологічних дослідженнях пізнання (В. Куайн, Н. Ґудмен) головним орієнтиром і цінністю виступає наука, що значною мірою і виводить отримані результати за межі філософії. На основі пізніх творів Вітґенштайна в 30–40-х рр. ХХ ст. в Англії формується філософія лінгвістичного аналізу, або аналізу звичайної мови. У працях Ґ. Райла, Дж. Віздома, Дж. Остіна та інших отримали розвиток ідеї, співзвучні думкам Вітґенштайна. На відміну від логічних позитивістів філософи цієї хвилі, як правило, є рішучими супротивниками сцієнтизму. Як і для Вітґенштайна, головний предмет їхнього інтересу – сама філософія. Вони підкреслювали тісний зв’язок специфіки філософських проблем із механізмами реально працюючої буденної мови, розуміли їхню принципову відмінність від проблем науки. Увагу філософів привернула глибоко досліджена Вітґенштайном проблема дезорієнтуючого впливу мови на людське мислення.

Таким чином, якщо на базі логічного позитивізму було створено праці із сучасної логіки, то на основі лінгвістичної філософії сформувалася дослідницька програма теоретичної лінгвістики. У цьому виявилась одна з функцій філософії – постановка й первинне опрацювання нових проблем із подальшою їхньою передачею науці.

Важливим відгалуженням позитивістської філософії ХХ ст. стала постпозитивiстська філософія науки. Британський філософ австрійського походження Карл Поппер (1902–1994) розвивав доктрину «критичного раціоналізму». Фундаментальному принципу логічного позитивізму – верифікації (емпіричного підтвердження) – Поппер протиставляє принцип фальсифікації – можливості заперечення будь-якого теоретичного науково доведеного твердження. Перевірка науковості (демаркація) теоретичних положень здійснюється через їх спростування. Науковість у такому випадку не можна ототожнювати з істинністю. Науковість лише характеризує прийнятність певних уявлень для науковців.

Імре Лакатос (1922–1974) – британський історик науки угорського походження заклав основи власної концепції логіко-нормативної реконструкції розвитку науки – методології науково-дослідницьких програм. Лакатос розглядає науковий розвиток у термінах прогресивних чи регресивних зрушень проблем у серії наукових теорій. Такі серії характеризуються безперервністю, що випливає із ще незрозумілої спершу справжньої дослідницької програми, яка складається з методологічних правил негативної та позитивної евристики. Негативна евристика об’єднує методологічні правила, які вказують нам, яких шляхів дослідження слід уникати. Позитивна евристика – якими шляхами треба прямувати. Негативна евристика визначає «незмінне ядро» програми, яке вважається неспростовним. Нові допоміжні гіпотези і початкові спостереження утворюють «захисний пояс» навколо цього ядра. Завдання позитивної евристики полягає в тому, щоб викласти програму чи порядок дослідження, а також модифікувати, уточнити «захисний пояс», що спростовується. Вона ж формулює і «модель» програми, тобто сукупність початкових умов, про які відомо, що вони повинні заміщуватись у плині подальшого розвитку програми. Будь-яка дослідницька програма, врешті-решт, підходить до пункту, коли її евристична потужність починає спадати. Цей пункт Лакатос називає «пунктом пересичення».

Центральним у методологічній концепції Томаса Куна(1922–1996) є поняття парадигма, або сукупність найзагальніших ідей і методологічних настанов у науці, які приймаються на певному етапі дослідження науковими і є загальновизнаними науковим співтовариством. Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основі проводяться дослідження, в результаті яких парадигму переформовують, уточнюють. Послідовний перехід від однієї парадигми до іншої через наукову революцію є звичайною моделлю розвитку зрілої науки. Наукова революція – це зміна саме філософських переконань науковців. Учений, за Куном, може бути зрозумілим як учений тільки за його належністю до наукового співтовариства, усі члени якого дотримуються певної парадигми; остання ж, у свою чергу, характеризується сукупністю знань та особливостями підходу до розв’язання наукових проблем, прийнятих науковим співтовариством.

Концепцію «розуміння» у філософії науки розвиває С. Тулмін (1922–1997). На думку Тулміна, розуміння в науці, як правило, визначається відповідністю її тверджень визнаним і прийнятим у науковому співтоваристві стандартам або «матрицям». Те, що не вкладається у «матрицю» розуміння, вважається аномалією, усунення якої («покращення розуміння») виступає в ролі стимулу еволюції науки. Концепція Тулміна виявила величезний вплив на переорієнтацію філософії науки з логіцистського розуміння науки на історицистську парадигму, яка набула найбільшого поширення завдяки методологічному анархізму П. Фейєрабенда(1924–1994).Фейєрабенд обґрунтовуєтеоретичний плюралізм як основу інтелектуальної творчості, що методологічно заперечує парадигмальність. Виходячи з тези про несумісність (або несумірність) наукових теорій, він приходить до заперечення того, що в науковому пізнанні зберігається деяке незмінне стале «ядро» об’єктивних істин, – і тим самим до відкидання вчення про розвиток у відносній істині моментів істини абсолютної. Наукові теорії є несумісними, непорівнюваними, взаємонеперекладуваними – альтернативні побудови завжди формально-логічно суперечать і не виводяться одна з одної. На думку Фейєрабенда, будь-яка методологія – навіть найбільш обґрунтована – має свої межі. Він обґрунтовує принцип необмеженої проліферації, чи розмноження, помноження конкуруючих і прямо альтернативних одна одній гіпотез, застосовуючи крилатий вираз – «дозволяється все».

4. Філософія психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнґ, Е. Фромм)

Психоаналіз формувався спочатку як відгалуження психіатрії (і сьогодні це – популярна медична професія), але згодом перетворився на явище культури і філософський напрямок. Його творець – австрійський лікар-психіатр Зиґмунд Фрейд(1856–1939), тому класичний психоаналіз ще називають фрейдизмом. Працюючи над роботою «Дослідження істерії» (1895), Фрейд розробляє свій «катарсичний метод» (орієнтований на пригадування «витіснених» із пам’яті подій життя пацієнта). Тут формуються уявлення про наявність несвідомого, відмінного від свідомого, в психіці людини, про психічні механізми «витіснення» і «захисту». Проте «катарсичний метод» Фрейд на цей час розумів як ефективний лише для лікування істерії, причину якої він вбачав у сексуальному спокушанні. Тільки дещо пізніше Фрейд замінює травму спокушання теорією Едіпова комплексу (несвідомий сексуальний потяг дітей до батьків протилежної статі і вороже ставлення до батьків тієї ж статі), що вказує на фантазійний характер спокушання. Основна ідея психоаналізу формується з публікацією «Тлумачення сновидінь» (1900). Сновидіння, за Фрейдом є символічним виконанням якогось «репресованого» («витісненого») минулого бажання, при цьому розглядається як специфічна форма мислення. Зміст сновидіння є ніби «перекладом» цього бажання іншою мовою. У «Психопатології повсякденного життя» (1901) Фрейд інтерпретує помилкові дії (описки, обмовки та ін.), а у праці «Дотепність та її відношення до несвідомого» (1905) підкреслює фундаментальну функцію сексуальності в розвитку людської психіки і важливу роль сенсу, підпорядкованого законам несвідомого синтаксису, яким «навантажені» дотепи – адже дотеп враховує захисні механізми Я, що він їх прагне перехитрувати. До цього ж періоду належать і «Три нариси теорії сексуальності», в яких Фрейд розгортає свою теорію лібідо, що спирається на відкриття дитячої сексуальності; адже сексуальність не зводиться до самої лише генітальної функції, але включає в себе певні збудження і дії, що існують вже в дитинстві.

У працях «По той бік принципу задоволення» (1920), «Я і Воно» (1923) З. Фрейд розробляє потрійну модель свідомості, згідно якої свідомість включає в себе «сферу «Воно»» (орієнтована на «внутрішнє», на несвідомий шар психіки, в якому домінує «принцип задоволення»), «сферу «Я»» (власне, це лише межовий шар «Воно», який взаємодіє із зовнішнім світом, де «принцип задоволення» виявляється заміненим «принципом реальності») і, нарешті, «сферу «Над-Я»» – ідеальне «Я», яке Фрейд характеризую як «надособистісне» в людині. Вважається, таким чином, що саме Фрейд відкрив несвідоме (підсвідоме) в людині, хоча насправді на цю сферу звертав увагу ще Лейбніц.

Раціональне, «свідоме», за Фрейдом, це лише «поверхневе» в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна «маска», яку ніби «надягають» внутрішні чинники нашої поведінки через їхню принципову несумісність із вимогами зовнішнього (природного й особливо соціального) середовища. Якщо замислитись над сенсом, що нас безпосередньо спонукає до того чи іншого вчинку, і зіставити цей сенс із раціональним поясненням вчиненого, то побачимо, що перше з другим абсолютно не збігаються. Наше пояснення завжди виявляється «вкладанням» у межі встановлених наявною системою моралі, релігії, права правил і норм поведінки, того, що спочатку до цих правил не мало жодного стосунку.

Раціональна «маска» нашого вчинку – це завжди «виправдання». Справжній же зміст поведінки – досвідомий, або несвідомий. Оскільки ж несвідомі потяги аморальні та алогічні (ірраціональні), вони можуть реалізуватися, лише прибираючи зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таку зміну форми несвідомих ірраціональних потягів – їх «раціоналізацію» – він іменує «сублімацією». Сублімаціями Фрейд вважає всі (або майже всі) види людської діяльності, особливо творчої.

Фрейд поєднує психологію індивідуальну з соціальною, з долею людства взагалі. У праці «Тотем і табу» (1913), спираючись на теорію Едіпова комплексу, Фрейд робить спробу пояснити виникнення перших суспільних заборон («табу»), а звідси – моралі і культури. Сам Едіпів комплекс Фрейд виводить з міфу про «первісну Орду», члени якої вбили батька, що викликало в них комплекс винуватості і, відповідно, заборону на вбивство батька («тотема») і оволодіння матір’ю. Проте, обмеження агресивних потягів породжує феномен мазохізму і потяг до смерті (до стану «зняття» психологічної «напруги», тобто – до повернення живого організму до неорганічного стану) – Танатос, який протиставляється Фрейдом потягу до життя – Еросу (сексуальному потягу та інстинкту самозбереження).

Учень Фрейда Карл Юнґ (1875–1961) розробив на основі фрейдівської ідеї сублімації теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «я». Раціональний образ, що складається у процесі пристосування до зовнішніх обставин, Юнґ називає латинським словом Persona (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Persona є тією частиною особистості, яка виставляється на огляд довколишнього світу, одночасно виявляючи і ховаючи справжню особистість.

Юнґ не приймав Фрейдову провідну ідею «пансексуалізму» і не погоджувався з його універсалістською спробою пояснити походження усією культури і творчості людини на основі «Едіпового комплексу» та ідеї «сублімації». Несвідоме, в розумінні Юнґа, є результатом витіснення зі свідомості не лише суб’єктивно-індивідуального її змісту, а головним чином «колективного» (і безособового) змісту, тобто є колективним несвідомим. Його зміст складають універсальні висхідні вроджені психічні структури, «образи» (архаїчно-міфологічні фантазії людей), які Юнґ називає «архетипами». Всі ці архетипи неможливо раціонально, дискурсивно осмислити і виразити в мові, вони підлягають лише тлумаченню. Сукупність архетипів, як вроджений людині досвід минулих поколінь, виступає, за Юнґом, основою духовного життя. Архетипи знаходять свій прояв у міфах, релігіях, фольклорі, художній творчості, сновидіннях, невротичних симптомах і т. д. Символи міфів та будь-які релігійні вчення дають свідчення дійсного виявлення сутності людини. Метою психоаналітичної терапії є виявлення архетипів по відношенню до «Я». Юнґ започаткував типологію характерів, що ґрунтується на переважанні певних здатностей – мислення, чуттєвої сфери, інтуїції, а також розрізнення особистостей за їх внутрішньою спрямованістю: екстравертна та інтровертна.

Представники неофрейдизму (К. Хорні, Е. Фромм), визнаючи роль несвідомого і сексуальних інстинктів у поведінці людей, більшу увагу приділяють соціальним і соціокультурним чинникам. Зокрема, Еріх Фромм (1900–1980) намагався доповнити фрейдівський психоаналіз, розкриваючи соціальне підґрунтя виникнення психічних розладів, і запропонував створити проект «здорового суспільства» на основі застосування психоаналізу в соціальній та індивідуальній практиці. Фромм підкреслює дихотомічність людського існування як його онтологічну характеристику: патріархальність і матріархальність принципів людського життя, авторитарність і гуманістичність змісту свідомості, експлуатаційний і рецептивний (слухняний) типи характеру, володіння і буття як форми життєдіяльності («Мати чи бути?», 1976), екзистенційне та історичне існування, дихотомічність свободи («свобода від» і «свобода для») та ін. Шукаючи способи подолання цих дихотомій, він пропонує оригінальну версію «соціалістичної» організації суспільства, основою досягнення якого є не «перебудова» соціально-економічної структури суспільства (оскільки вона була б лише «зміною» речово-предметного аспекту людського існування), а «перебудова» людської психіки – «лікування психічної патології людей» («ураженої» «дегуманізмом» людської свідомості) засобами нового – «гуманістичного» психоаналізу.

Дата добавления: 2014-11-16