Філософія всеєдності Вол. Соловйова

Творцем першої філософської системи в російської філософії – системи філософії всеєдності – став Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900). Після закінчення Московського університету він блискуче захистив магістерську («Криза західної філософії», 1874) та докторську («Критика відсторонених начал», 1880) дисертації, які разом із «Філософськими началами цілісного знання» (1877) та «Читаннями про Боголюдство» (1878) стали першим нарисом його філософської системи. Другий період його творчості припадає на 80-ті рр., коли він створив кілька філософсько-публіцистичних праць із різних проблем російського суспільного життя. Центральною темою стає ідея поєднання держави і церкви – теократичний ідеал, у відтворенні якого Соловйов виявляє симпатії до католицизму, що стає приводом до критики філософа з боку офіційної православної церкви. На третьому етапі творчості – у 90-ті рр. – філософ повертається до систематичних побудов, створюючи ґрунтовну працю «Виправдання добра» (1897) і розпочинаючи «Теоретичну філософію».

За загальним характером філософська система Соловйова може бути охарактеризована як своєрідний варіант християнського платонізму з виразним містичним ухилом, провідну роль у якому відіграють концепти Всеєдності, Софії та Боголюдства. При цьому російський мислитель дуже часто вдається до тріадичних побудов, які за формою нагадують Геґелеві зразки, хоча за суттю скоріше є варіаціями філософського осмислення християнської ідеї Трійці. Він відчув суттєвий вплив ідей Б. Спінози, німецької класики (особливо Ф. Шеллінґа) та містики (Ф. Баадер), спеціально вивчав єврейську кабалу та гностицизм.

Критикуючи відсторонені емпіризм та раціоналізм, Соловйов розрізняє три основні джерела пізнання – досвід, розум та містичне сприйняття, – які відповідають трьом видам буття (явища, ідеальна сфера та абсолютне буття). Усі сфери буття утворюють первинну єдність, що обумовлює єдність різних шляхів пізнання, але містичне або релігійне сприйняття при цьому залишається основним – тим, від якого наше логічне мислення отримує безумовну розумність, а наш досвід – значення безумовної реальності. Лише віра, тобто «безпосереднє сприйняття абсолютної дійсності», внутрішньо поєднує нас із предметом пізнання. Віра – не суб’єктивне переконання в існування незалежної від нас реальності, а інтуїція, тобто безпосереднє споглядання сутності, яка є відмінною від нашої власної сутності. Таким чином, емпіричне і раціональне пізнання як відносні доповнюються внутрішнім пізнанням – містичним і абсолютним. У ньому міститься не думка, а сама об’єктивна реальність, що існує незалежно від нас.

Абсолют, який Соловйов ототожнює з поняттям Бога, безпосередньо присутній у всьому. Неможливо мислити існування світу без абсолютної основи, але неможливо й мислити Абсолют поза світом. Тяжіючи до пантеїстичної ідеї еманації, Соловйов розвиває ідею «двох полюсів» в Абсолюті: світ є Абсолютом, який стає, а Бог є Абсолютним сущим. Абсолют і неабсолютне не можуть бути відірвані одне від одного. Усе існуюче є іншим Абсолютного, інакше воно знаходилося б за межами Абсолютного, яке втратило б свою абсолютність. Таким чином, Абсолютне є єдністю себе і свого заперечення. Воно має свій особливий, вічний світ, сферу вічних ідей, якому відповідає реальний світ, при цьому ідеальний космос є сутністю видимого світу, його метафізичною базою.

У цій зв’язці Бога та світу і відіграє свою провідну роль Софія – Премудрість Божа. Як «світова душа» вона посідає проміжне становище між множинністю живих істот і безумовною єдністю Божества. Вона є живою серцевиною всіх тварей. Творіння не є безпосередньою справою Божества; причиною і принципом тварного буття є Софія. З появою людини світова душа розкривається як ідеальне людство через історичний процес, в якому Софія поєднується з Божеством – Логосом.

Взаємне «перетікання» віри і знання, релігії та філософії втілилось у центральну ідею релігійної філософії Соловйова – ідею Боголюдства. Людина є другою всеєдністю, образом і подобою Божою. У людині природа переростає саму себе і переходить у царину буття Абсолютного. Людина є природним посередником між Богом і матеріальним буттям. Але людина не обмежується ані природним, ані Божим началом, вона виступає як вільне «я», що в змозі так чи інакше визначати себе відносно двох боків свого єства. «Людина поєднує в собі всі можливі протилежності, які зводяться до однієї великої протилежності між безумовним та умовним, між абсолютною та вічною сутністю і тимчасовим явищем або видимістю. Людина є разом і божество і ницість». У самій собі людина – ніщо, вона стає людиною, усвідомлюючи себе частиною універсальної особистості.

Етична тематика, пов’язана із соціальною та історіософською, характеризує більшість філософських, релігійних та публіцистичних творів філософа. Йому притаманний історіоцентризм, з яким пов’язується шукання соціальної правди, віра в історичний поступ; у цій же площині можна розглядати спроби виправлення історичних форм християнства, що на певному етапі втілилось в утопічно-теократичну концепцію з виразною симпатією до католицизму. Утім сам мислитель усвідомлював своє сповідання як універсалістську «релігію Св. Духа», яка є ширшою та змістовнішою всіх окремих релігій.

Вселенська теократія є, за Соловйовим, праведним суспільством, або суспільством праведників. Це – ідеал, який вочевидь не відповідає існуючий дійсності, але дозволяє вказати шляхи її перетворення, «обожнення». Перетворення має бути справою особливих органів Божого керівництва, які теж мають відповідати принципам цілісності, тобто охоплювати все людське життя. Такими теократичними органами у власне релігійній сфері є священство, тобто Церква; у сфері політичній – цар як помазаник Божій; у сфері соціального життя народу – пророк, як вільний проповідник і вчитель. Співвідношення між ними означене філософом формулою «священик спрямовує, цар керує, пророк виправляє». Отже, Соловйов постулює своєрідний поділ влади, тільки не політичної, а духовно-соціальної. Теократичний утопізм значною мірою було подолано у «Виправданні добра», а остаточно – у «Трьох розмовах» та включеній до цього твору «Повісті про Антихриста» (1900). Разом із тим не можна не відзначити цю оригінальну концепцію поділу суспільної влади, яка віддає належне в історичному розвитку не тільки інститутам церкви і держави, але й суспільству.

Виправдовуючи добро як реальність історичного поступу, Соловйов бачить удосконалення людини як невпинну, постійну боротьбу зі злом та обмеження зла як у собі, так i в суспільстві. У цій боротьбі є можливими та виправданими різні засоби – і «меч воїна», і «перо дипломата», – остільки, оскільки вони дійсно обмежують зло, але не більше того. Визначальна відносність засобів не дозволяє тільки ними побудувати Царство Боже на землі. Завдання держави і права Соловйов вбачає в запобіганні існуванню пекла на землі, а не у впровадженні раю. Абсолютно ідеальний земний устрій є можливим не інакше, як царство антихриста, оскільки є творінням рук людських, а не Божих. Царство ж Боже є справою cаме Божою.

Система Соловйова, незважаючи на її незакінченість та певну суперечливість, стала видатним явищем у розвитку російської філософії. Його замисел органічного синтезу філософії, науки та богослов’я віддзеркалив нагальну потребу російської думки в утвердженні систематичного завдання філософії як пошуку істини та правди, у виведенні її з історіософсько-публіцистичних на релігійно-метафізичні орбіти. Філософія всеєдності Вол. Соловйова здобула багатьох прихильників і сформувалась у філософську школу, серед представників якої – С. Трубецькой, Є. Трубецькой, С. Булгаков, П. Флоренський, В. Ерн та інші.

Дата добавления: 2014-11-16