Філософські ідеї у творчості М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого

Характерною рисою російського філософування є тісний зв’язок філософії і літератури – не тільки тяжіння окремих філософів до художньої творчості, а перш за все глибока філософічність великих митців слова.

З іменем Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852) сучасні дослідники пов’язують екзистенційно-антропологічний поворот в російській літературі і філософії. Дійсно, людина – головний предмет його зацікавленості, його головна наука. «Я оставил на время всё современное; я обратил внимание на узнанье тех вечных законов, которыми движется человек и человечество вообще». Людинознавство саме з Гоголя перетворюється на характерну рису російської літератури. При цьому пізнання людини визначено любов’ю до неї, і метою своєю має дію цієї любові. Єдність пізнавальних здібностей людини Гоголь уявляє як єдність ума, розуму і мудрості. Саме остання є вищою здатністю, оскільки мудрість долає гордощі розуму і смиренна перед неозорістю світу, непізнаваністю іншої людини і премудрістю Божою.

Пізнання людської душі розкриває її божественне походження, але разом з вищими відкриває її нижчі ступені. Викриттям цих нижчих сторін душі прославився Гоголь-сатирик. Але справа тут не в особливостях жанру, а в синтезі пізнання та оцінки, розуму і серця. Гоголь звинувачує заради того, щоб зробити кращими. При цьому своєрідним «полігоном» звинувачення виступає він сам, його власна душа: «Все мои последние сочинения – история моей собственной души». Христоцентричність Гоголевої антропології – у заклику до постійного самовдосконалення, у стражданні від власної гріховності. «На дне души нашей столько таится всякого мелкого, ничтожного самолюбия, щекотливого, скверного честолюбия, что нас ежеминутно следует колоть, поражать, бить всеми возможными орудиями, и мы должны благодарить ежеминутно нас поражающую руку».

Федір Михайлович Достоєвський (1821–1881) цілком свідомо казав: «Ми всі вийшли з гоголівської «Шинелі»». Сам Ф. Достоєвський зміг художніми засобами виразити, за словами С. Франка, «нове одкровення про людину» – з невідомою раніше гостротою усвідомити абсолютну цінність кожної людської індивідуальності в її неповторній своєрідності. Звідси випливає його загострене розуміння трагізму людського життя. Кризу традиційного гуманізму, пов’язаного з ідеями прогресу, він долає на шляхах гуманізму християнського.

Ф. Достоєвський неперевершено зображує глибини людського серця – саме там відбувається «битва Бога с дьяволом». Факт людської свободи для нього – єдине, але таке, що постійно відбувається, диво людського буття. Щоправда, це диво інколи набуває жахливого, тваринного вигляду. І все ж вільне, ірраціональне єство людини з її «глупой волюшкой» дорожче будь-якої світової гармонії, не може і не повинно бути відданим у жертву останньої. Людина є загадковою істотою, вона складена із протиріч, але в той же час – навіть в наймізернішій особі – є абсолютною цінністю. Віра в людину поєднується у Ф. Достоєвського з вірою в Бога – людині неможливо прожити без Бога, і хто втрачає цю віру, стає на демонічний шлях людинобожества (він прозорливо змальовує антигуманізм суспільства масового колективізму у романі «Бесы» та в «Легенде о Великом Инквизиторе»).

У центрі релігійно-філософського вчення Льва Миколайовича Толстого (1828–1910) – розробка нової «істинної релігії» загальної любові, добра, ненасильства. У забороненому духовною цензурою трактаті «Сповідь» (1882–1884) Толстой ставить два запитання: у чому сенс життя людини і в чому сенс її віри? Він доходить висновку, що сенс життя неможливо встановити розумним знанням – він відкривається лише релігійній вірі. При цьому він відрізняє віру трудящих людей від віри соціальних прошарків, що паразитують, й офіційної богословської віри.

Стрижнем учення Толстого є панморалізм, тобто підкорення всього моралі. Через космічну любов, що поєднує одиничне і загальне, випадкове і необхідне, релігійний зв’язок людини з Богом стає її моральним ставленням до нескінченного світу, людського роду, до іншої людини. Релігія і мораль, таким чином, позначають одне й те саме. Квінтесенцією такого світогляду стає вчення про ненасильство. Ідею ненасильства він вважає законом, закладеним у природу самим Богом. Мислитель піддає рішучій критиці офіційні релігійні й державні цінності. Церква і держава, на його думку, захищають хибне вчення про світ і людину, яке полягає в такому: визнай церковне вчення і державну ідеологію, поважай начальників і правителів і не руйнуй ані церковну, ані державну владу, май власність і працюй над її помноженням, бери участь у злі й насильстві держави і церкви – у війнах, переслідуванні інакомислення, оподатковуванні тощо. Істинне вчення про світ, сформульоване Л. Толстим, утверджує інші цінності: живи за вченням Христа, без власності, смиренним життям, відмовся від боротьби з іншими людьми і хибних потреб, працюй – адже праця не тягар, а умова життя.

Ф. Достоєвський і Л. Толстой стали найвідомішими у світі не тільки як письменники, але й як російські мислителі. Філософські пошуки М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого є не тільки найяскравішими свідченнями філософічності російської літератури – вони багато в чому визначають характерні риси і напрями російської філософії на класичному етапі розвитку.

Дата добавления: 2014-11-16