Український романтизм і розвиток філософських ідей в українській літературі та публіцистиці ХІХ – початку ХХ ст

Ідеологія романтизму, що поширюється в Європі наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть, започатковує розробку філософії національної ідеї. Національна ідея уявляє власну націю, етнічну спільність як коло, що визначає обрії світу, в межах якого здійснюється самовизначення людини, і разом з тим як суб’єкт всесвітньо-історичного процесу.

В Україні розробку філософії національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства (1845–1847). У програмній «Книзі буття українського народу», написаній Миколою Костомаровим (1817–1885), обґрунтовується романтичний погляд на Україну та її місце у світі, її долю та покликання, стверджується самість українського народу та неповторні риси його менталітету.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) демонструє україноцентричний світогляд, опікуючись проблемою національної культури та мови. Для нього сутністю людини є душевна глибина, тобто серце – глибоке, потаємне, нікому невідоме. Бог говорить нам через наше серце. П. Кулиш розвиває «хуторянську філософію» – відродження України пов’язує з поверненням до минулого, відмовою від міської культури: «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте <...> селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із <...> Євангелія».

Філософські погляди Тараса Шевченка (1814–1861) відзначаються антропоцентризмом – людина знаходиться в центрі буття, природи та історії. Шевченко прагне до безпосереднього спілкування людини з Богом і природою, без посередництва «царей» і «попов». Звідси його критика кріпацтва і самодержавства, захист свободи і соціальної справедливості. Шевченко відіграв видатну роль у формуванні національної української самосвідомості. Його сприйняття власної долі і долі України постає як «філософія трагедії» – історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над її долею. Проте поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину золотої доби українського майбутнього, розвиває ідею перетворення рідного краю.

Наступні кроки у розробці філософії національної ідеї пов’язані з діяльністю представників громадівського руху (В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський та інші). Видатним мислителем і вченим-енциклопедистом був Михайло Драгоманов (1841–1895, народився в Гадячі). Виходячи з ідей позитивізму О. Конта та Г. Спенсера, М. Драгоманов зберігає етичну зорієнтованість філософії, багато уваги приділяє історіософським проблемам і питанням соціальної справедливості. Обстоює концепцію громадівського соціалізму та принцип федералізму, протиставляючи державницькій ідеї ідею федерації незалежних самоврядних громад. Намагаючись поєднати захист прав людини та національних прав, відстоював ідею федерації слов’янських народів, яка б забезпечила вільний розвиток української нації.

Нове покоління української інтелігенції, що здійснює подальший розвиток філософії національної ідеї наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., отримало назву «Молода Україна». Значною мірою цей рух був спричинений репресивними санкціями російського царизму проти української мови та культури, що сприяло переміщенню центра українського відродження з Києва до Львова. Висхідні ідеї української національної історіософії були сформульовані у промові Трохима Зіньківського «Молода Україна, її становище і шлях» (1890).

Визнаним лідером цього руху став Іван Якович Франко (1856–1916). Його філософському пошукові властиві екзистенційно-художній характер та етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Стрижньова ідея його філософського світогляду – ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади. Проблема «індивід і народ» розв’язується І. Франком через усвідомлення нації як органічного фактора історичного поступу; залучення до нації є обов’язковою передумовою самостановлення і саморозвитку людської індивідуальності. І. Франко спирається на позитивістське бачення історії як процесу поступу, опертого на загальні закони еволюції в органічній природі. Разом з тим, він акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії – «будителя», який своїм прагненням до втілення ідеалу здатен подолати сліпу силу розвою матеріальних відносин.

Змістовні філософські ідеї притаманні також художній творчості Лесі Українки (1871–1913). Її захоплює ідеал соціально-активної філософської позиції, яка свідомо повинна спрямовуватися на обґрунтування емансипації людської особистості, звільнення її від національного гноблення та соціального рабства.

Дата добавления: 2014-11-16